Юрій Хорунжий. Земля і вода
(Уривок)
1
Провідні інженери Богдан і Олексій мали на двох одну робочу кімнату. За широким вікном відкривалося асфальтоване шосе, вервечка хат під черепицею та бляхою.
Богдан закінчував підрахунки. Клацали клавіші обчислювальної машини, м’яко гули її нутрощі. Олексій нетерпеливився, чекаючи, і машинально замережував візерунками клапоть якогось папірця.
- Ну, що там у тебе вийшло?— не витримав.
Богдан трохи посопів, тамуючи роздратування.
- Дав Сані обчислити, а він наплутав. Гри дні роботи на вітер.
- Авжеж, це тобі не Марина. От у кого точність!— Олексій аж кулаком пристукнув по столу.— Як в аптеці! І коли ж це вона з’явиться, та Марина? Без неї просто заріз!
- Що ти хочеш — дитина хвора.
Богдан добув з картонної коробки половинку леза й узявся застругувати олівець.
- А в мене те саме. Що й минулого року. В межах точності зйомки. Знову рік промарнували.— й Олексій вмостився на підвіконні, посунувши на край папери.
Надворі виблискували мокрі дахи, чорніла волога кора на деревах. Олексій притулився лобом до шибки й відчув, як б'ється у вікно вітер, як цідяться крізь потрісканий папір струми весняного повітря.
- Відсутність змін, для науки це теж результат,— почув він за спиною Богданів голос.
Олексій скочив на підлогу.
- Що, і в тебе нічого?
Богдан мружив світлі очі...
Олексій кілька місяців чекав цього дня і ось... Пойняла байдужість, наче щось тривало стискалося в мозку та так і лишилося стиснуте.
- Я пішов,— кинув до Богдана і взяв портфель.
- Та ще тільки четверта. А як шеф спитає?
Олексій махнув рукою.
Перетнув шосе, подався попід хатами. Повівало вогкістю. З-за хмар визирнуло сонце, і калюжі взялися веселковою каламуттю.
Дорога сповзла у вибалок, тоді пішла вгору, і за дерев’яними рундуками показалася трамвайна колія. Видно, на меблевому комбінаті скінчилася зміна, бо до трамвая посипав гурт людей у картузах.
- Олексо, здоров!— хтось ляснув його по спині.
Оце так зустріч! Бурий, однокашник, не бачились бозна-скільки.
- Якими вітрами?— стиснув той Олексієву п’ятірню. Долоня в Бурого була тверда й шершава.
- А я працюю неподалік. Кілометрів зо два звідси.
- Де ж це?
- В Інституті геологічних проблем.
- А-а...— шанобливо мугикнув Бурий.— А ми от по робітничій лінії.
У трамваї Бурий сів попереду і повернувся до Олексія, насунувши картуза на очі, що радісно сяяли.
- Так що ви там робите, старий? Двома-трьома словами.
- Хіба що двома-трьома... Вивчаємо оболонку Землі.— Олексій спохмурнів і замовк.
- Ну гаразд, гаразд, як не можна, то не кажи,— махнув рукою Бурий.— В армії служили, порядок знаємо.
- Та ні, ніяких там таємниць, — знітився Олексій,— просто... нема про що розповідати...
Хоча, як подумати, то розповідати таки було про що. Експедиція, вертоліт, ще й гвинти крутилися над головами, коли вони — Олексій, Бог-дан, Марина, Саня — поважно й стомлено виходили з кабіни. Як виносили вимірювальну апаратуру, довго розставляли її на землі й чаклували, зазираючи в нікельовані трубки-окуляри, і як збігалися з усього села хлопчаки й дівчатка, а за ними й дорослі.
А потім сідали до маленького автобуса, біля вертольота ж лишався бортмеханік — відганяти надто цікавих пацанів і солідно пояснювати дідам усякі технічні хитрощі. І так усеньке літо: по всій Україні літали, вимірювали, деінде ночували просто під вертолітними гвинтами або мокли в наметах. Авжеж, набачились усякого... А тільки що з того?
Осінь і зиму дані опрацьовували, вводили найрізноманітніші поправки на всілякі впливи при- роди-матінки на вимірювальну апаратуру, крутили на всі боки, повертали туди й сюди, і винахідливості Богдана й Олексія дивувався навіть шеф.
Отак чотири роки підряд.
А в результаті — нуль цілих, нуль десятих і майже стільки ж сотих... Сьогодні це підтвердилось.
- А сам. Бурий, ти що робиш?
- Я не казав хіба? Меблі полірую.
Аж тільки тепер Олексій зрозумів, звідки той особливий запах, яким війнуло од Бурого, коли вони ручкалися. Політура!
- Ну і як? Задоволений життям?
- А чому б і ні? На роботі нас поважають. Кажуть, Бурий зробить — і в ВТК не треба відправляти.
- Одружився?
- Аякже. Є жінка, є діти, все як у людей. Старшенька така вимахала, ого-го! Скоро матиму клопіт — женихів шукати.
- Скільки ж це їй?
- Та восьмий рочок пішов. А меншому — півтора, уже й балакати береться, тільки нічого не второпаєш з тієї мови: ба, ма, га...— Бурий замовк, усміхаючись своїм думкам.
- Слухай, Бурий, скажи мені таке. Ось ти,— й Олексій торкнув пальцем гудзик на його пальті,— скільки ти отих меблів відполірував за чотири роки?
- Чому саме за чотири?— здивувався Бурий.
- Та так, приміром?
- Хіба ж я лічив, старий? Сотні, певно. А мо’, й тисячі.— Він підвівся, віддав Олексієві квитки.— Бувай, старий. Виходжу. А ти заскоч якось у гості, знаєш же, де наша хата. От прямо у цю неділю й забіжи.
- Гаразд, — пообіцяв Олексій і ляснув по його широчезній долоні.
..Тим часом Богдан знову перевірив свої останні обчислення, не сподіваючись на помилку, а так, для очистки совісті. Пішов до лабораторії, де стояли прилади. Дивився на гарно облямовані корпуси, на блискучі трубки-окуляри і думав, якого ж дідька ще треба вигадати, аби підняти їхню точність.
Приросту сили тяжіння, на який вони так сподівалися, не виявлено. Чотири роки минуло від першої зйомки в полі. Це «поле» означало майже всю Україну — і Карпати, і Полісся, і широченну степову смугу, і Крим. Але різниці між першими вимірюваннями сили тяжіння й останніми, цьогорічними, практично немає. Вона перебуває в межах точності апаратури, отже, за науковими законами, є наслідком помилок і не більше. А що приріст (а може, зменшення?) сили тяжіння Землі у часі має місце в певних точках — У це Богдан вірив. Бо коли розширюється Всесвіт, розвивається й Земля. Що планета не закостеніла, свідчать і сьогоднішні поступові підняття та опускання поверхні на різних материках, і землетруси, й виверження вулканів.
У двері зазирнула секретарка, спитала, чи є Олексій. Богдан тільки головою хитнув, аби не перебивати думку. Отож, в оболонці чи ядрі Землі відбуваються якісь могутні процеси, можливо, докорінні зміни самої речовини — перетворення на молекулярному чи атомному рівні. Тож і назовні має мінятися сила тяжіння, як така, що пов’язана з усією масою планети. Певно, що так.
Заковика у повільності тих процесів і людській неспроможності (поки що!) помітити їх опосередковано, хоча б через ту ж величину сили тяжіння. Ого, які глобальні прогнози можна було б робити! Якби... Та жоден з цих приладів ще не годен фіксувати, ствердити фактично те, до чого людина може додуматися.
До лабораторії вскочив Саня. Діловито позираючи на годинника, сказав:
- Хоч уже двадцять п'ять на шосту, але затримаюсь, бо маю до вас питання. Наш провідний інженер, я чув, скінчили підрахунки. Наш провідний інженер мають для колективу втішні новини?
Богдан одразу відчув скутість. Зараз і говоритиметься неприродно. Саня чомусь завжди спричинявся до цього. Вранці влетів із криком: «Богдану нашому честь і слава!»
- Як тобі сказати...
- Говори, говори, чи міняється підопічна нашому відомству сила тяжіння?
- Що їй зробиться, капосній...
- Значить, фортеця неприступна, облога триває. Всім — на бойові пости. За пайкою з’являтися без запізнень. Останнє особисто мене влаштовує.
Богдану хотілося ввернути щось дошкульне, збити з нього оту блазнівську машкару, але бракувало влучного слова.
- Цікаво, як подивляться на це його величність. Не доповідав?— Саня механічно гортав реферативний журнал.
- Завтра...
- Правильно, не псуй сьогоднішнього сну. А втім, нашого шефа не вибити із сідла. Обґрунтує і відсутність будь-якої присутності. І ніякий академік не підкопається. — Саня ще раз глянув на годинника і розпачливо звів до-гори руки: — П’ять хвилин по роботі, а я ще тут!
Богдан відкрив журнал, знайшов розділ «Фізика Землі». Ось анотація однієї статті: автор вбачає зв’язок між енергією землетрусів і певними аномаліями сили тяжіння. Богдан пригадував пояснення тих аномалій і співвідносив із свої-ми роботами. Креслив моделі Землі з векторами діючих сил, писав формули, підставляв певні величини, брав похідні,— ось-ось наче вигулькне рішення, уже вимальовується прямий зв’язок, отой поштовх, за яким усе піде гладенько, хутко, ясно...
Та вислизало, тікало геть, ховалося. Ех, бісова, нікчемна, дірява голово...
Богдан аж тепер зчувся, що пересохло в горлі. Підставив губи під кран, крутнув його, але звідти зашипіло, булькнуло... От уже й воду перекрили. Час додому.
Твори
Критика
