Образ корифея і картина доби

Образ корифея і картина доби

Степан Пінчук

Друга половина дев'ятнадцятого століття. Пошевченківська епоха. Коли історики, літературознавці, мистецтвознавці, публіцисти розглядають цей період, то неодмінно змальовують тогочасну картину переслідувань української культури з боку російського царизму. Валуєвський циркуляр, Емський указ, заборона української преси, театральних вистав... Заборонялось навіть друкування оригінальних текстів під нотами українських народних пісень, що спонукало декого з непокірних перекладати їх французькою — як своєрідний виклик можновладцям.

Та попри все ці лихі літа все ж не змогли зупинити поступального розвитку української культури, зокрема літератури. Такий розвій був би неможливим без консолідації, єднання культурних сил народу, розділеного штучним кордоном на дві частини: одну — підвладну царській Росії, другу — цісарській Австрії. Незнищенність української культури була забезпечена жертовною, самовідданою діяльністю Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, Ю. Федьковича, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, інших подвижників і народних оборонців. Можливість друкувати твори письменників-придніпрянців за кордоном, поширювати їх по всьому ареалі проживання українського народу, вдаючись до всіляких конспіративних засобів, обумовила реальне функціонування національної культури.

А є й інші, менш знані сторінки громадсько-культурного життя в Україні цього періоду. Маємо на увазі діяльність так званих громад у містах Східної України (Чернігів, Полтава, Одеса, Харків, Катеринослав, Єлисаветград тощо), кажучи по-сучасному, своєрідних неформальних організацій української творчої інтелігенції, серед яких особливо виділялася громада київська.

[…]

Юрій Хорунжий нещодавно опублікував досить об'ємний роман «Борвій», в центрі якого — постать одного з чільних громадівців Михайла Старицького, визначного українського письменника. Широка громадськість знає його передусім як драматурга-класика, автора і нині популярних п'єс «Не судилось», «За двома зайцями», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Циганка Аза», «Талан», «Маруся Богуславка» тощо. Добре відома читачам його історична проза — трилогія про Богдана Хмельницького «Перед бурею», «Буря», «У пристані», роман «Кармелюк», повість «Облога Буші». Крім того, М. Старицький чимало зробив у галузі художнього перекладу, відкривши нову сторінку в освоєнні українською культурою братніх слов'янських та західноєвропейських літератур.

Свого часу у статті «Михайло Старицький» Іван Франко переконливо розкрив його місце в українській літературі як поета, що перший відмежувався від пошевченківського епігонства і заговорив до українського читача з повагою та гідністю інтелігента. Започатковуючи новий літературний напрям у поезії, М. Старицький активно збагачував українську мову. Його вважають одним з найбільших «ковачів» слів в українській літературі, автором численних лексичних новотворів.

Та Ю. Хорунжого цікавить не лише літературний аспект постаті великого корифея і подвижника на ниві українського мистецтва і культури. Він розглядає його у всій багатогранній громадській діяльності і передусім у численних зв'язках зі своїм оточенням та епохою. Щоб поєднати усе це в єдине ціле, яке становить собою конкретна людська індивідуальність, а якщо точніше — повноцінний літературний образ, Ю. Хорунжому довелося насамперед провести велику, досить тривалу дослідницьку роботу по збиранню матеріалу, вивченню родинних та офіційних державних архівів, газетної та журнальної періодики того часу, спогадів сучасників, а також наявних тепер наукових досліджень.

У прозаїка був уже до того певний досвід аналогічної роботи. Йдеться про відому його повість «Чуєш, брате мій», у якій змальовано образ видатного українського композитора-класика К. Стеценка. Крім того, до теми київської громади був і безпосередній доторк — праця над літературною спадщиною та дослідження біографії одного з молодших громадівців Михайла Обачного, старшого сина Петра Косача, брата Лесі Українки.

Однак між біографічною повістю та проблемним історичним романом, яким по праву можемо вважати нову книжку Ю. Хорунжого «Борвій», відстань чимала, і автор зважився на її подолання, піднісши себе на новий, вищий рівень епічного мислення.

Усім, хто цікавився громадсько-культурним рухом на Україні в другій половині дев'ятнадцятого століття, до певної міри було загадкою, звідки взялася ціла плеяда навдивовижу активних і відданих народній справі людей, до якої входили М. Лисенко, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, Т. Рильський, В. Антонович, П. Житецький, Б. Грінченко, О. Кониський, М. Комаров, М. Драгоманов, О. Косач, К. Михальчук, П. Чубинський, О. Русов, Ф. Вовк та багато інших. Показуючи їх у своєму романі як безпосереднє людське оточення Старицького, Ю. Хорунжий розкриває цю загадку принаймні стосовно головного персонажа свого твору. А що в Михайла Петровича було багато спільного з його колегами та однодумцями, то об'єктивно виходить, що завіса невідомого піднімається не тільки над долею однієї людини, а й усієї течії в громадсько-політичному русі. Майже всі вихідці з поміщицьких родин, вони стали на шлях щирого демократизму і народолюбства, присвятили себе служінню тій суспільній верстві, від якої черпали статки їх батьки, діди, прадіди.

Звідки це в них ішло? Від духу часу. Від всезагального ширення демократичних ідей, речниками яких були передусім революціонери-демократи, відтак народники. Громадівці хоч і не сприймали їхньої революційності, але формувалися на одних і тих же засадах народолюбства.

Ось чому одні з них, потомки колись полонізованої української шляхти, демонстративно поверталися до православної віри своїх далеких пращурів (Т, Рильський, В. Антонович), одружувалися на колишніх своїх кріпачках (Т. Рильський), з викликом одягали своїх дітей у простий селянський одяг та й самі його не цуралися (Косачі, Старицькі, Лисенки). А ще це йшло від високої національної свідомості, витоки якої сягають далеких козацьких часів. Будучи свідомими своїх предківських традицій, виразниками історичного патріотизму, громадівці багато докладали зусиль для піднесення культури і — ширше — загального престижу українського народу.

Щодо М. Старицького, то неоднозначність його соціального стану й походження виявилася особливою, і цим скористався Ю. Хорунжий, зокрема в початкових розділах роману, в яких спробував художньо відтворити витоки його світогляду. Нащадок козацьких старшин високого, полковницького рангу, а відтак поколінь кадрових офіцерів російської армії, в дитинстві М. Старицький після смерті батька залишився без майна, по суті, на утриманні у свого дядька по матері — Віталія Лисенка, в якого він виховувався разом зі своїм двоюрідним братом і побратимом на все життя Миколою Лисенком.

З дитинства врізалася в пам'ять Михайлові сповнена великого соціально-повчального змісту історія суперництва дрібного поміщика, майже селянина-хуторянина, капітана у відставці Гайдовського з хапугою генералом Заколовським, який, придбавши частину села, запровадив там жорстокі феодальні порядки. Цю історію Ю. Хорунжий зумів відтворити у властивому їй драматизмі і трагізмі. Хоч які високі особисті якості виявляв напівселянин і напівдворянин Гайдовський, але остаточна перемога виявилася на боці підступного петербурзького чиновника Заколовського. Малий Михась Старицький дуже до серця сприйняв нещасну долю і смерть свого подоланого сусіди, і з того часу душа його сповнилась ненависті до хижого і захланного багатого панства. Тому вже в університетські роки М. Старицький, несподівано ставши власником чималого маєтку, а було це одразу ж після реформи 1861 року, один із небагатьох поміщиків Полтавщини, відпускає селян на волю, залишивши їм земельні наділи, якими вони користувалися ще в кріпацькому стані. Епізод сходки селян у маєтку Старицьких, де вирішується їхня майбутня доля (бути їм при землі чи без неї) — один з опорних у романі. Молодий Старицький постає тут як людина глибокої внутрішньої інтелігентності, справжнього альтруїзму.

Серед багатьох сторін діяльності М. Старицького найяскравіше відтвореною в романі Ю. Хорунжого є його подвижницька праця на ниві українського театру. Мало хто знає, що тільки завдяки М. Старицькому трупа українських корифеїв на чолі з М. Кропивницьким та М. Заньковецькою набула статусу постійного, хоч і мандрівного театру з повним матеріальним забезпеченням. На прохання М. Кропивницького письменник узяв на себе всі фінансові клопоти і керувався при цьому не матеріальними розрахунками, а благородними патріотичними мотивами. Він щедро забезпечував вистави реквізитом, а платню провідним акторам визначив навіть вищу, ніж в імператорських театрах (М. Кропивницькому, наприклад, 800 карбованців на місяць). Тож нічого дивного, що на українській театральній справі у матеріальному плані М. Старицький зазнав чималих збитків, зокрема у зв'язку з тим, що власті зажадали ставити в одному спектаклі російські вистави такої ж тривалості, що й українські. Отже, глядачам доводилось за один вечір сприймати по десять актів, а антрепренерові постійно утримувати дві трупи.

Підірвавши здоров'я в постійних конфліктах з губернськими та повітовими чиновниками, в тяганині з цензурою, продавши на сплату боргів земельні угіддя, в останні роки життя М. Старицький ледве зводив кінці з кінцями, літературними гонорарами заробляючи на хліб для досить великої родини.

Роман Ю. Хорунжого «Борвій» полишає досить сильне і своєрідне враження. Зводиться воно в основному до відчуття справжності, вагомості, значимості того, що в ньому відбувається. Мимоволі проймаєшся розумінням, що перед тобою небуденні люди з високими духовними запитами, їх вчинки й наміри благородні та шляхетні.

Читати такі книги, як «Борвій», у наш час необхідно передусім юному читачеві. Адже це сильна протидія почуттям інертності, соціальної пасивності, внутрішньої невлаштованості, якою, ніде правди діти, уражена певна частина сучасних підлітків. Тим більше, що йдеться про річ, сильно зроблену і в суто професійному плані.

Вражає також мова роману — енергійна, виразна, образна, іноді різкувата, але й стримана, не перенасичена усілякими словесними красивостями. До дрібниць продумана композиція твору, що для біографічного жанру має неабияке значення. Звичайно, хронологічний принцип в цілому не порушується. Але роман ділиться архітектонічно за принципом драматургічного твору — з одмінами, прологом, інтермедіями та епілогом. Таке перенесення драматургічних композиційних засобів в епічну площину виправдане, якщо взяти до уваги, що в романі йдеться про визначного драматурга і театрального діяча.

Деяка ускладненість композиції — не тільки вияв літературної винахідливості автора, а й зрозумілий пошук простору для зображення суто особистого аспекту постаті М. Старицького. Завдяки цьому він добре уявляється читачеві в родинному оточенні з його буденними клопотами й турботами.

Ми звикли вважати, що у відповідності з портретною замальовкою І. Франка Михайло Петрович — це «натура здорова, кремезна, багата фізичною й духовною силою». Аж тут дізнаємося, що цей Верстович, ця чи не найвища зростом людина в Києві і вже напевно власник найпишніших на все місто козацьких вусів був чи не з молодих років хворим на серце, незграбним у поведінці чолов'ягою, який не знав, де подіти своє величезне тіло. Сам він з гіркою іронією називав себе Старим Іцьком і тільки на сцені міг перевтілюватися в яку завгодно хвацьку постать.

Чи є в романі недоліки? А де ж їх не буває. Та вони незначні. Це здебільшого необов'язкові сторінки і сцени. До таких, наприклад, належить докладний опис вистави опери Мейєрбера «Роберт-диявол», здійсненої громадівцями в Київському оперному театрі, надмірне цитування тексту Шекспірового «Гамлета» в перекладі Старицького, а також переказ оповідання М. Обачного «Кушетка». Цих вад можна було б легко уникнути при редагуванні.

Л-ра: Дніпро. – 1988. – № 6. – С. 142-144.

Біографія

Твори

Критика



Читайте также