Художнє моделювання історії

Художнє моделювання історії

А. Меншій

На тлі сучасних творів про Мазепу концептуальністю й неоднозначністю вирізняється роман Ю. Хорунжого «Любов маєш - маєш згоду». Письменник запропонував власне незаангажоване бачення державця, вільне від проімперських закидів у державній зраді, а також, що не менш важливо, від його ідеалізації. Образу українського гетьмана, створеного на сторінках роману «Любов...», притаманна певна деміфологізація, дегероїзація. Автор художнього життєпису, як раціоналіст і аналітик, показав речника української державницької ідеї, спираючись передусім на дослідження науковців.

Незважаючи на певну єдність художніх концептів у змалюванні постаті І. Мазепи у творах Ю. Хорунжого та Б. Лепкого, авторові роману «Любов...» вдалося уникнути певної заданості й ідеологічної заангажованості, що тяжіли над творцем. Він вбачав своє завдання в тому, щоб «показати передусім взірець культурницького діяча державного масштабу».

Змальовуючи образ Мазепи-політика, державотворця, белетрист обмежився хронологічними рамками останнього десятиріччя правління гетьмана. Такий підхід споріднює мистецькі пошуки Ю. Хорунжого з творами Б. Лепкого, Л. Полтави, Г. Колісника, І. Стецик, яких також зацікавила постать гетьмана останніх років його владарювання.

Формування Мазепи - політика й державника - чітко простежується завдяки ретроспективному відтворенню догетьманського періоду його життя: перебування при дворі польського короля Яна-Казимира, служба в українських гетьманів П. Дорошенка та І. Самойловича. Політичні вагання І. Мазепи (Ян-Казимир, українські гетьмани П. Тетеря, П. Дорошенко, І. Самойлович) в Ю. Хорунжого - шлях до самовизначення, в основі якого глибока ідейність, необхідність «...розібратися, пристати до надійної сили і з нею служити Україні», пошук «справдешнього, сильного героя».

Через поєднання подієвих і психологічних ретроспектив І. Мазепи про двір польського короля Яна-Казимира окреслено європейську політичну школу, традиції якої взяв на озброєння майбутній український гетьман: «Протектор високий його королівська милість Ян-Казимир, узявши юного Івана до крулівських покоїв, давав житейські уроки. Католик єзуїтського ордену пройшов огонь, воду і мідяні рури...»

Послідовно реалізовано в романі думку про макіавеллізм українського гетьмана. Вперше «Махіавелем» Мазепу назвав С. Величко, характеризуючи його як безпринципного політика, діяльність якого позначена хитрістю, підступністю й аморальністю. Ю. Хорунжий розкрив ці риси гетьмана, по-перше, через показ вчинків Мазепи та компонування його міркувань, в основі яких праця Макіавеллі «Князь»: «Мудрагель флорентійський Макіавеллі писав, що бійся сильнішого від тебе спільника...»; «Научитель монархів Макіавеллі казав: Бог вершить половину наших справ, другу половину віддає на наш розсуд і вміння діяти залежно оказії...»; по-друге, за допомогою оцінок особистості гетьмана старшиною («наш Макіавеллі») та січовиками («Зіло хитрий лис Макіавеллі»), які, залежно від подій, мають позитивне чи негативне забарвлення.

Щодо політичного ідеалу Мазепи в історичній літературі є кілька поглядів. Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, М. Костомаров, Д. Яворницький вважали, що Мазепа мав намір повернути українські землі під владу Польщі, залишивши собі удільне князівстві їхню позицію підтримали й розвинули радянські історіографи (В. Дядиченко, В. Шутой, Б. Кафенгауз, Ю Клокман). Натомість, Ф. Уманець, М. Грушевський, Ілько Борщак, Д. Дорошенко домінантою політики Мазепи називали незалежність України, але нічого не писали про майбутній устрій держави. Ю. Хорунжий солідаризувався з такими істориками, як Любомир Винар, Теодор Мацьків та Олександр Оглоблин, які слідом за П. Орликом вважали, що мета гетьмана - об’єднання українських земель у складі Гетьманщини, Правобережжя, Запорожжя, Слобожанщини й Ханської України в єдиній незалежній державі та «встановлення автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу із збереженням традиційної системи козацького устрою на цій території» (Оглоблин). Белетрист реалізував цю мету на кількох рівнях: через міркування гетьмана, у яких він бачить Україну незалежною державою з гетьманом-монархом на чолі. Відповідно до цього змодельовано висловлювання державця, переконаного в необмеженості своєї влади: «Все мені підвладне в Україні», самоназви гетьмана: «гетьман обаполів Дніпра», «ваш ватаг вітець козацький», звернення вищих урядовців держави: «наш добродій» (С. Палій); «ваша величність» (П. Орлик). Чітко виокремлено домінанти вчинків гетьмана, осмислених у романі як «престольна мета»; «висока мета».

Про монархічні устремління Мазепи визначальні в зображенні його взаємин з Мотрею Кочубеївною. Романтичну пригоду подано сконденсовано й динамічно, що ставить її ніби в один ряд з іншими акціями Мазепи, як-то ув’язнення Палія, об’єднання Правобережжя (до речі, обидві події подано в одному розділі «Палій і Мотря»), Підтвердженням цього є звернені до Кочубея репліки Мазепи: «Твій онук гетьмануватиме. Мазепинсько-Кочубеївський рід! Він поверне Україну на круги своя, як було за Богдана!»; до Мотрі: «Гетьманшею будеш... Монаршихою... Хоча Москва і намагається міцно тримати в своїх руках Україну... та... колись... Правитимемо удвох!».

Відповідно до традицій європейської політичної думки. Мазепа, вихований на монархічних засадах, усвідомлював згубність руйнівних сил анархії й фактичного безвладдя, що панувало в Україні за часів Руїни, прагнув до побудови міцної автократичної влади з гетьманом-монархом на чолі.

Як політик європейського масштабу й бачення, перспективи створення незалежної держав; Мазепа Ю. Хорунжого аналізує в контексті європейського політичного буття: «Так, давно треба мати свою державу, свій скіпетр, свою державну булаву. О, тоді сусіди збагнуть - що то є Україна для Європи і світу! [...]. Бо Україна вкупі з ними урівноважить політичні терези світу, на друг, шальку котрих тисне московський ботфорт...» Відображення таких міркувань гетьмана вважаємо цінною мистецькою знахідкою письменника, аналогів якої не знаходимо в інших художніх творах про І. Мазепу.

Проєвропейську зовнішньополітичну орієнтацію гетьмана в романі розкрито не лише як ознаку політичних симпатій правителя, а й поєднано з виокремленням геополітичної ролі України, тісно пов’язаної з країнами Європи, що виразно простежується в переговорах гетьмана з французьким дипломатом Ж. Балюзом. Чітке дотримання етикету, важливе для дипломатичних зносин високого рівня, обізнаність українського державця з політичним становищем Франції, Швеції, Польщі свідчить про Україну як цивілізовану державу з високим культурним рівнем. Така картина різко контрастує із замальовками, які проектують становище Росії, підвладної деспотичному монархові азіатського спрямування, поданими як спостереження французького дипломата: «Цар дуріє і ганяє під п’яну руку всіх поспіль. [...]. Війна - стихія Петра. Великі бурі, багато жертв, рік:-: крови - це те, що гамує його фонтановий темперамент...»

Самостійницький стрижень політики Мазепи в романі «Любов...» чітко виокремлено черг: змалювання його державотворчої діяльності. З обширу історичних даних, почерпнутих у процес опрацювання історичних джерел, белетрист відібрав лише найбільш красномовні, які увиразни.: його концепцію героя - владного правителя, охоронця державних інтересів, джерелом якої етап: праці Оглоблина, Борщака, Винара, Грушевського та ін.

З досліджень науковців випливає, що залежність зовнішньої та внутрішньої політики українських гетьманів від Москви вже на початках Мазепиного правління була чітко зумовлена системою обмежень, які унеможливлювали самостійне політичне правління гетьманського уряду, що вело, зрештою, до поступової ліквідації української автономії. Численні документальні вкраплення (листи Мазепи, накази Петра І), домислені романістом роздуми Мазепи, зауваження запорожців - «...набридло писати до Мазепи, не мало те писання хосену, адже усе відправлялося гетьманом до Москви, там ретельно вичитувалося у посольському приказі думним дяком Українцевим і поверталося гетьманові у вигляді рескрипту, що його підписав цар Пьотр», коментарі Петрика - «Той престол (гетьманський - А. М.) не під одним хитався. Втямте: пан гетьман мусив підписати на Коломаку статті з московськими царями і царівною Сохвією, інакше - не бачити йому гетьманського столу...» - переконують у тому, що проводити виважену державницьку політику за умов суворої регламентації й нагляду було вкрай складно навіть такому далекоглядному і спритному політикові, як Мазепа.

Позиція Ю. Хорунжого щодо висвітлення політики українського гетьмана по відношенню до Росії цілком узгоджується з науковою концепцією Оглоблина, який вважав, що Мазепа «проводив двоторову політику - коли це було потрібно для здійснення його головних політичних цілей...» Згідно з історичною правдою представлено приклади вірної служби Мазепи Петрові І, що увиразнюються картинами різко негативного ставлення запорожців до промосковської політики українського гетьмана.

Структуру роману насичено внутрішніми монологами Мазепи, що засвідчили його глибоку неприязнь до Петра І, спровоковану політикою російського правителя щодо верховної влади України в особі її гетьмана.

Образ монарха подано в динаміці. Визначальні тут спостереження, коментарі, зауваження протагоніста художнього життєпису. Спочатку він бачить Петра таким: «Юний, рвучкий, довгоногий, худорлявий Пьотр [...] дуже самотній хлопчик, щирий, довірливий через свої малі літа, котрий шукає друзів, хоче їм вірити...» Оцінки змінюються разом зі змінами поведінки й напрямів діяльності молодого російського царя: «... штучка. З норовом жеребця і впертістю волячою Молодий та загонистий. І до ратної справи беручкий». Наступні характеристики - «...трохи брезклий на лиці, але сильний, ногастий, у здоровенних ботхвортах, вуса - сторчма, очі палають...»; «скажений Петро»; «клятий сатрап» - споріднюють образ російського царя, створений Ю. Хорунжим, з європейським баченням Петра І як геніального східного деспота. Про це свідчить домінанта образу - психічна неврівноваженість царя, повністю виявлена засобами прямої мови почуттів, в епізоді, коли він зрозумів багаторічну гру гетьмана: «...щока царева сіпалася, очі вилуплені, метають блискавиці, білки червоні, кулаки зціплені...»

Психічна неповноцінність є визначальною в образі Петра І, створеного Р. Іваничуком («Орда»): «...невтримна царська злість сіпала судомою верхню губу...», «Цар біснувався: вдаряв кулаками, мов гирями, об стіл, випльовуючи сповнені ненависті слова...». Негативне враження від постаті самодержця посилено порівняннями з хижим звіром. «Верхня губа сіпалася, оголюючи рідкі клики, кінчики гострих вусиків лоскотали масивні ніздрі, роздуті, мов у хижого звіра, що чує здобич».

Спостереження й зауваження гетьмана домінантні в змалюванні образу Петра І, запропонованого Ю. Хорунжим. Опосередковані характеристики К. Гордієнка: «...молодий, простоволосий, з рідким вусом над м’ясистими хтивими губами», К. Булавіна: «...чистої води самозванець!» - відіграють принагідну допоміжну роль.

Виокремлення заходів Петра І, спрямованих на знищення автономії України, поєднано з показом постаті психічно неврівноваженого свавільного правителя, не обтяженого жодними моральними принципами, дало змогу чітко окреслити причини, які спонукали Мазепу до рішучого розриву з Москвою: втручання царя у внутрішні справи української автономії, утиски й переслідування українців. Реалізована в романі художня версія історії узгоджується з концепціями Грушевського, Оглоблина, Винара, Борщака.

Розкриваючи утиски, яких зазнали українські козаки й посполиті від росіян, Ю. Хорунжий змалював внутрішній стан Мазепи, проілюструвавши його висловлюваннями, які не залишають сумнівів щодо їх щирості: «...панове полковники, мої товариші вірні, повірте - караюсь я, про кожного козака дбаю...» Відповідно до історичної правди показано процес визрівання рішення державника про рішучий розрив з Москвою.

Реконструюючи діяльність гетьмана в його контактах із правителями Польщі, - епізод у боротьбі Мазепи за об’єднання Правобережжя й Лівобережжя, - письменник спирався на дослідження Ілька Борщака й Рене Мартеля «Іван Мазепа: Життя і пориви великого гетьмана». Багатопланово відтворено в романі історію дипломатичних зносин Мазепи із Станіславом Лєщинським, у центрі яких - умови приєднання України до Польщі на взаємовигідних умовах. Романіст передав ту тонку гру, яку впродовж кількох років змушений був вести український керманич: листування, переговори через посередників, взаємні обіцянки завдяки безпосередньому інкспоруванню в художній текст документів. Події, розкриті в цьому епізоді, контрастують зі справжніми задумами й планами гетьмана, поданими як невисловлені репліки головного роя роману в його діалозі-дискусії з Г. Дольською: «А чи було там місце Україні? (У Великій Польщі - А. М.) Чи стане Станіслав Лєщинський ліпший за Петра Алексеевича?», як і в діалозі Мазепа - Орлик з домінантою висловлювання протагоніста: «Повернення до Польщі? То вже було. Ще за Виговського... спробували...», чи внутрішньому монолозі Мазепи: «Hi-і... не дамся ні полякам, ні... йому (Петрові - А. М.)».

Помірковане рішення Мазепи про державний союз зі шведським монархом подано як спосіб звільнити себе й країну від зазіхань Петра І. Реконструюючи обставини шведсько-українських контактів, белетрист спирався на розвідки українських істориків М. Грушевського «Шведсько-український союз 1708 р», Богдана Крупницького «Мазепа і шведи в 1708», Теодора Мацьківа «Мазепа творець українсько-шведського союзу», відповідних розділів у монографії Олександра Оглоблина.

Український державець у романі «Любов...» аналітично оцінює діяльність шведського монарха, визначаючи провідними в його політиці інтереси власної держави. Про це переконливо свідчать роздуми Мазепи, його аналіз вчинків союзників, попередні оцінки можливих дій шведів, промова гетьмана до війська. Домінантними для кожного з володарів є державні інтереси власних країн, що, зрештою, негативно вплинуло на кінцевий результат спільної справи. Особисті контакти правителів обох держав у Ю. Хорунжого далеко не такі безхмарні, якими їх змалювали Г. Колісник. І Карл XII, і Мазепа відчувають недовіру один до одного. Український керманич як більш досвідчений політик прагне знайти відповіді на питання, які його турбують, у вищих сановників Швеції. Натомість Карл ХII відверто заявляє претензії (нестача продовольства, мала кількість гетьманського війська), висловлює сумніви в легітимності Мазепи. Звідси й критичні відтінки, відчутні в оцінках українським гетьманом особистості та вчинків Карла XII: «...рвучкий, запальний...», «...не хоче шведський король ділити славу. Набуватиме ціною власних солдатів». Запропоноване Ю. Хорунжим історично виважене відтворення контактів Карла XII та Мазепи істотно відрізняється від певною мірою ідеалізованої лінії Мазепа - Карл XII, в осмисленні Л. Полтави, який створив образ шведського короля в тісній єдності з образом гетьмана: «життєвий досвід і юначий запал, докладний розрахунок і нестримна відвага, люди неподільної волі...» (Л. Полтава. Тисяча сімсот дев’ять).

Питанням внутрішньої політики Мазепи відводиться принагідна, однак важлива для розуміння образу в цілому роль. Зважаючи на різноплановість внутрішньополітичних заходів гетьмана, спрямованих на утвердження державного суверенітету України, слід виділити такі романні напрями, як правитель - аристократія, керманич - народ, у взаємозв’язку із зображенням процесу об’єднання країни (Мазепа - Палій) та однієї зі спроб збройного подолання васальної залежності (Мазепа – Петро І).

У багаторічній діяльності Мазепи, на думку Оглоблина, виразно проступає тенденція будівництва української державності, яка мала спиратися на верству заможної та освіченої шляхти (аристократії). Як справедливо зазначив Ф. Уманець, Мазепа розумів, що проблеми України пов’язані з засиллям черні, саме тому він доклав чимало зусиль для «створення панства як творчої державної сили». З іншого боку, гетьман чітко усвідомлював ту загрозу, яку несла в собі старшинська опозиція. Цей факт спроектовано в романі «Любов...» буквально двома штрихам. У спогадах про повалення І. Самойловича на загальному тлі вирізняється роль старшини, яка «присудила всіх Самойловичів повбивати». Мазепа, свідок і безпосередній учасник тих подій, зробив відповідні висновки, підпорядкував козацьку еліту роздачею маєтностей, що передано через діалоги запорожців, які розцінюють подібні вчинки володаря як наступ на свої права.

Стосунки гетьмана й полковників подано як складну й небезпечну гру, сповнену неприхованих амбіцій, які здатні брати гору в прийнятті важливих рішень загальнодержавного значення передано через спостереження В. Кочубея: «...Мазепа такий чоловік, що вміє і прилякнути, а де використати се на свою користь». Помітну роль у відтворенні переконливої картини взаємин гетьмана зі старшиною відіграють представники козацької верхівки образи яких розкриваються в дії та через оцінювальні характеристики Мазепи.

На сторінках художньої біографії всебічно змальовано образ П. Орлика, що зумовлений роллю, яку він відіграв у вітчизняній історії. Його внутрішній світ спроектовано через портрет.

Однак визначальними є характеристики протагоніста: «добрий помічник», «піїта неабиякий», «людина розумна і совіслива [...], але ще молода.., недосконала.., бо те приходить з літами» - що доповнюються самохарактеристиками, які свідчать про щирість генерального писаря, почуття власної гідності: «Не в моїх правилах нишпорити і підслуховувати, такий уже вдався...»

Образи інших козацьких достойників викристалізовано крізь призму бачення гетьмана, причому письменник наголосив на глибокому усвідомленні останнім своєї вищості: «Спустітеся на моє сумління і на мій нікчемний розумець, проте за Божою милістю більший за ваший, разом узятий, панове...». Усвідомлює це й старшина: «Пан гетьман має усіх нас за дурнів, тому не відкриває своїх прожектів...» Втім визначальним у ставленні зверхника до полковників є вірність ідеї національного самовизначення.

Отже, взаємини гетьмана й представників козацької еліти базуються на протиставленні володаря й підвладних з акцентом на їхній залежності від влади правителя.

Віддаленість гетьмана від старшини зумовила його катастрофічну самотність. Це почуття, особливо відчутне в останній період життя Мазепи, дещо нівелювалося під впливом його матері та дружини. Вірність історичній правді чітко простежується через відтворення тієї визначальної ролі, яку відігравала мати, Марія-Магдалена, у житті гетьмана. Визначальним для розуміння образу героїні та осмислення причин тієї влади, яку вона мала над Мазепою, є образ-видіння Марії-Магдалени: «...з потемнілою патерицею у кістлявій руці, висхла, усевидющими, як у нього (Мазепи A. М.), очима пронизувала сина, хрестила і нагадувала: жиєш у суєті, гріхах та ще й великих, Божими заповідями, як тобі треба, нехтуєш, молишся, та чи замолиш провини перед Господом... і людьми, і як житимеш? Розумію тебе, недарма була твоєю порадницею, але...»

Серед усіх відомих нам художніх творів, присвячених гетьманові Мазепі, Ю. Хорунжий вперше створив образ гетьманші. Родинне життя Мазепи письменник розкрив крізь призму сентенції: І «Дружина - то підвалини, а чоловік - стіни й дах будинку. Жінка не повинна крутити тобою, але має бути». Автор художнього життєпису не ідеалізує героя. Одруження Мазепи з донькою полковника Половця, удовою польського полковника Фридрикевича Ганною, продиктоване меркантильними міркуваннями.

Однак його сімейне життя грунтується на глибокій взаємоповазі, що відбито у формах звертання: «мій коханий господарю», «моя добра господине», змалюванні сімейних буднів. Гетьманша, керуючись мотивами християнського всепрощення та милосердя, дуже обережно втручається в державні справи. Мазепа з повагою ставиться до дружини, цінує її: «Жінку добру послав Господь. Старається догодити в усьому». Тому смерть дружини для нього непоправна втрата: «Господи, спаси і помилуй, не забирай... Господи, за віщо караєш? За які гріхи?».

Зі смертю дружини, а потім матері мотив самотності сприймається як постійна характеристика образу володаря.

Показовими для розуміння складної гри правитель - аристократія є епізод, пов’язаний із доносом В. Кочубея. Вміло використавши прийом градації, уповільнюючи прямий розвиток сюжетної дії, письменник змалював логічно виважену картину. Серед причин, які спонукали генерального суддю до підготовки доносу занепокоєння майбутнім країни: «Щиро перейнявся переконанням: Україні йти разом з Росією, ніхто не годен зіпхнути їх з того шляху - ні Польща, ні Туреччина, ні Швеція».

Розкриваючи зовнішню подієву сторону політичної ситуації, яка склалася після доносу, автор роману «Любов...» акцентував на вмінні гетьмана зосередитися, спрямувати зусилля на нейтралізацію можливих негативних наслідків: «...Мазепа, як завше, волів діяти, а не сидіти, склавши руки, посипавши попелом голову, й чекати присуду - людського чи Господнего».

Рішення про смертну кару Кочубеєві та Іскрі нелегко дається Мазепі, однак він переконує і себе: «Йдеться: чи лишатися Україні, гетьманові під Московщиною і скаженим Петром, чи вирватися і грати роль політичного осердя Європи? Ціна висока, плата - занизька: двоє життів».

За холодним розрахунком державного діяча романіст розкрив переживання Мазепи, муки сумління, передчуття Божої кари за гріх кровопролиття. Проте, як справжній політик, І. Мазепа в кривавому дійстві вбачає сприятливі для свого задуму моменти: «... кара Кочубеєві та Іскрі скріпить клятву (угода між гетьманом та старшиною - А. М.) кровію... острашить, унеможливить зраду».

Отже, у цьому епізоді белетрист продемонстрував подвійну сутність Мазепи, яка є визначальною для нього як носія барокової свідомості.

Як правитель, метою якого є проголошення незалежної держави, Мазепа Хорунжого рішуче виступає проти проявів сваволі з боку Запорозької Січі, що всебічно відтворено в романі «Любов...». Причиною постійних конфліктів гетьмана й запорожців є незгоди на ідейному рівні, що стосуються методів державного правління. Мазепа в романі виступає дбайливим і передбачлива господарем, який опікується наукою, освітою, торгівлею, сферою зовнішньополітичних зв’язків. Запорожці свавільні, ними керує дух анархії. Протагоніст історико-біографічного роману з гіркотою визнає: «Живуть сьогоднішнім днем», «непокірлива, неповстримна, некерована Січ», «свавільний нарід», «нецнотливі сини». Ці оцінки характеризують його як представника козацької верхівки. Зневажливе ставлення Мазепи до січовиків переноситься і на їхнього ватажка-кошового отамана К. Гордієнка, в якому гетьман вбачає реальну загрозу своїм планам.

Переконливо змалював Ю. Хорунжий образ запорозького кошового К. Гордієнка. Це перша повноцінна художня версія образу К. Гордієнка в українській літературі, до цього часу мали лише історико-публіцистичну розвідку А. Кащенка «Кость Гордієнко-Головко - останній лицар Запорожжя» (1928). Ю. Хорунжий акцентував на змаганнях кошового з гетьманом, вдавшись до прямої характеристики К. Гордієнка як «затятого ворога Москви».

Слід зауважити, що письменник спорадично використовував цей прийом, надавши перевагу більш продуктивному - це характеристичні оцінки, що їх дають інші герої. У першу чергу це козаки, які відгукуються про кошового як про розумного й досвідченого ватажка, вмілого організатора й безкомпромісного політика.

Відгуки Мазепи про Гордієнка ситуативні, зумовлені позицією кошового щодо ініційованих гетьманом заходів. У період їхнього протистояння звучать різко негативні оцінки. Ситуація кардинально змінюється після того, як К. Гордієнко й січовики підтримали визвольну акцію Мазепи. У цілому, Ю. Хорунжий віддав належне розумові, далекоглядності й патріотизмові кошового. Позиція автора роману «Любов...» щодо К. Гордієнка вигідно контрастує з підходами, запропонованими Г. Колісником. Кошовий у його романі «Мазепа - гетьман» керується передусім миттєвими настроями, власними інтересами, які суперечать прагненням запорожців.

Автентичності історичній правді в її художньому бутті на сторінках роману додала лінії «правитель - народ». Мазепа в романі «Любов...» віддалений від народу, поруч з ним немає посполитих, лише запорожці, вояки. Селянство існує поза текстом. У найскладніші моменти гетьман залишається виразником інтересів військової еліти, яка концентрує державницьку свідомість «Гетьман мусить зберегти силу нації - вірних йому городових козаків і запорожців». Це зумовлено тим, що Мазепа не бачив у посполитих реальної рушійної сили, тому в його планах їм не відводилось помітної ролі, хоч, як прагматик, гетьман усвідомлював необхідність їхньої підтримки. Ставлення героя роману до народу розкрито через сентенцію: «...затурканий посполитий люд з косами і вилами, який ще треба вишколити, перш ніж писати у козаки...» Такий підхід дещо збіднив соціально-політичне тло, на якому діє герой, однак додав переконливості його образові як самотнього й ніким не зрозумілого правителя.

Процес об’єднання Лівобережної та Правобережної України змальовано в романі крізь призму складної і недостатньо вивченої в історіографії проблеми стосунків Мазепа - Палій, рамки якої розширюють докладні історичні коментарі-спогади головного героя, що ілюструють суспільні й політичні процеси, які відбуваються в Україні та за її межами. Перед читачем постають дві іпостасі одного образу: Мазепа зовнішній і Мазепа внутрішній. Гру гетьмана передано введенням його міркувань та вчинків. Цілком справедливі наміри Мазепа не приховувати, виявляючи їх у розмовах із Палієм: «Будуть наші і Київщина, і Полісся, і Поділля і Волинь». «Не віддамо. Небавом буде все по-нашому... І наше».

Автор художньої біографії не ідеалізує свого героя: Мазепа заздрить Палієві, спостерігаючи прояви народної любові до фастівського полковника: «...козаки вітають його: «Наш батьку! Шкребнуло в серці Мазепинім: його так не звуть..» Отже, рішення правителя про арешт Палія и усунення його з політичної арени продиктоване не лише потребою втримати Правобережжя під своєю владою, а і страхом перед можливою втратою державної булави.

Резонанс, якого набув вчинок гетьмана, показано введенням у текст роману уривка з народної думи «Ой з-під річки та з-під лиману...»; відтворенням того враження, яке справила на Запорожжя звістка про підступний арешт Мазепою Палія: «Твар, веремія, прокляття на гетьманську голову».

Кошовий К. Гордієнко скоєне Мазепою розглядає з погляду доцільності й можливого впливу на дальші події: «Ні, не так діє ясновельможний. Проти себе люд козацький настроює...» Спостереження К. Гордієнка виконують антиципаційну, пророчу функцію. Амністований і повернутий сибірського заслання, С. Палій з’явився під Полтавою напередодні вирішальної битви. Сам факт виступу «козацького батька» на боці Петра І вніс сум’яття в ряди воюючих.

Як одну з численних спроб українських автономістів звільнитись від протекторату Росії осмислено на сторінках роману «Любов...» повстання під проводом «ханського гетьмана» Петра Іванека (Петрика), причому настільки розгорнуто й переконливо, що це дало змогу дослідниці О. Тарасовій виділити її як третю сюжетну лінію (Тарасова О. Еволюція художньої рецепції образу гетьмана Мазепи в українській літературі 17-20 ст.) поряд із лінією І. Мазепи та К. Гордієнка. При змалюванні перебігу подій письменник спирався на літопис Самійла Величка, використовував дослідження Ілька Борщака й Рене Мартеля, а також Олександра Оглоблина. Політичні домінанти гетьмана-макіавелліста ширше розкрито в епізодах поразки повстання Петрика. Остерігаючись того, що його ім’я можуть пов’язати з проводирем повсталих, він звинувачує В. Кочубея в підтримці колишнього канцеляриста. Незважаючи на це, виразно звучить мотив жертовності - офірування в ім’я інших людей і Вітчизни. У цьому аспекті роман Ю. Хорунжого близький до поетичної драми Ю. Липи «Офіра» та поеми «Мазепа» М. Мандрики, герої яких приносять Петрика в жертву кривавому російському цареві.

Творчим досягненням письменника вважаємо відображення складної потаємної, незбагненної індивідуальності гетьмана. Образ Мазепи-людини змальовано автором роману «Любов...» крізь призму Мазепи-державця й Мазепи-політика. Таїна привабливості, вміння гетьмана чарувати людей відтворені в художньому життєписі через розкриття того сильного й незабутнього враження, яке справляє Мазепа на Петрика, Мотрю, старшин, Балюза, Петра І та опосередковані характеристики: «Не доберу - чим він дише?» (К. Гордієнко), «...Мазепу і в ступі не влучиш», «лис-гетьман» (козаки). Акцент на загадковості особистості українського правителя, його нерозгаданості виразно звучить у романах І. Стецик та Г. Колісника.

Наріжною рисою вдачі гетьмана в романі «Любов...» є його побожність. Свої прагнення і вчинки правитель співвідносить із Божими заповідями й відповідно оцінює: «Майбуть, Бог не благословить мого наміру... А я Господом нашим засвідчую, же не хотилем християнського кровопролиття...»

Праведність гетьмана виявляється в дотриманні ним церковного уставу. Про спроби правителя жити за Божими заповідями засвідчив опис одного дня з його життя. На побожності українського керманича акцентують В. Кочубей та княгиня Дольська.

Згадки про численні пожертви на потреби храмів та монастирів мають принагідний епізодичний характер, що свідчить про підпорядкованість вчинків державотворця вищій меті. Такий підхід свідчить про співзвучність позицій Ю. Хорунжого та Є. Маланюка, який зазначив: «...культурне будівництво Мазепи було, так би мовити, лише псевдонімом будівництва державного, обмеженого обставинами, але тим не менше, реального» (Маланюк Є. Книга спостережень).

У створенні переконливого образу І. Мазепи та інших персонажів роману «Любов...» важливу роль відіграла мовна стилізація. Аналогом подібного підходу у вітчизняній історико-біографічній прозі є роман П. Загребельного «Я, Богдан». Важливо, що автор художнього життєпису Б. Хмельницького, за слушним спостереженням М. Павлишина, «...не вдається до архаїзації словника чи синтаксичних форм [...]. Мова Загребельного сучасна, але вся її риторика належить до зображуваної барокової доби. Це ораторська проза» (Павлишин М. Канон та іконостас).

Високого ступеня мовної індивідуалізації досягнуто у випадку з І. Мазепою. Оскільки він був вихований у традиціях польської культури, його мова насичена полонізмами - як окремими словами, так і цілими виразами: «же», «през», «коруни», «сейм». Відповідного колориту надали романові також історизми. Так, наприклад, у художньому життєписі І. Мазепи широко вживається слово «полковники», навіть у тих випадках, коли розповідь ведеться від імені автора.

Отже, попри те, що Ю. Хорунжий продовжив провідну в українській літературі традицію зображення державницьких змагань І. Мазепи, завдяки глибокому вивченню документальної бази письменник створив образ гетьмана, очищений як від проімперських закидів у державній зраді (російська література й історіографія), так і від надмірної романтизації та міфологізації (західна традиція).

Л-ра: Вітчизна. – 2005. – № 1-2. – С. 157-163.

Біографія

Твори

Критика



Читайте также