Юрій Хорунжий. Останній день
(Уривок)
Ступивши на асфальтоване подвір я, Скирда зустрівся з очима старого, проте ще міцного чотириповерхового будинку, який дивився на нього спокійно, трохи натомлено. Колись, бувало, жбурнувши камінця, що ледь сягав третього поверху, Володимир думав про величність цього будинку з двома колонами обабіч парадних дверей, і дуже хотілося закинути камінь на дах, от тоді, здавалося, матимеш себе за справжнього чоловіка...
Зійшов на другий поверх. Подзвонив. Відчинила мати, чекала, поки Володимир неквапно знімав пальто й шапку в передпокої.
- Голодний?
- Від тарілки борщу не відмовлюсь, якщо знайдеться.
- Та вже ж знайдеться.
Рипнули двері, з вітальні вийшов батько, вони поручкалися і слідом за матір’ю опинилися на кухні.
Батько сів на вузеньку канапку. Кухня була простора, і господарі проводили тут більшість часу. Мати насипала ще теплого супу, Володимир жадібно накинувся на нього і підвів очі від тарілки, аж коли вона спорожніла. Навпроти сидів батько, незвично мовчазний, і дивився кудись повз сина. Володимир звик до батьківських балачок, старий переказував вичитані з книжок цікаві речі, а ще частіше розпитував про завод та про те, чи ладнає син з товаришами і начальством. Володимир ще вчився, коли батько працював, і якось йому не спадало на думку поцікавитися батьковими справами, та геть пізніше, з отих розпитів, зрозумів, що для батька важила робота.
- Ну й гарячка у нас зараз на заводі,—у перший повів Володимир.— Оце сьогодні й пообідати не встиг. Трансформатор монтуємо. Завтра, хоч умри, має бути готовий.— І він узявся до другої страви.
Старий промовчав, лише глибоко зітхнув.
- Їде наш батько вночі,— сказала мати, сідаючи на канапку.
- Куди? — вигукнув Володимир і відчув, що злякався.
Мати й батько сиділи поруч, навпроти сина, і він через заставлений посудом стіл дивився на них — на матір, яка ворушила губами, і на ніби скам’яніле батькове обличчя.
- Тьотя Марія померла. Телеграма прийшла.
У лад з останніми материними словами Скирда захитав головою, не знаючи, що сказати. Тітка Марія хворіла другий рік, невиліковно, і цього літа батько, незважаючи на вередливу погоду, поїхав до неї в далеке сільце на півдні України — поїздом, автобусом і ще одним автобусом,— казав, востаннє, може, побачаться. Дорога далася важко, і, повернувшись, Скирда-старший часом скаржився, що йому геть забиває дух під час ходи... Володимир ніколи не бачив своєї тітки — так уже склалося. Пам’ятав лише, що кинув її чоловік, що самотужки вивела в люди трьох дітей. Мати завше зітхала і приказувала, якого ж здоров’я те все коштувало бідолашній жінці...
І ось тітка Марія впокоїлася, завтра її ховатимуть.
- Встигнеш? — спитав у батька, відклавши ложку.
- Треба встигнути. Уже взяв квитка на літак, опівночі вилітаю,— голосно мовив батько і пильно подивився на Володимира.
І тоді в сина вирвалося:
- Це й мені треба було б поїхати...
Батько мовчав.
- Та, як на гріх, оцей трансформатор. От якби післязавтра...— відчувши, що каже дурницю, затнувся.
Батько підвівся з канапи, важко пройшовся по кухні:
- Це таке, що не чекає.
- Я відповідаю за ту роботу, без мене вони...— почав було Володимир і замовк, бо побачив, що й матір дивиться поверх його голови, а руки її, завжди рухливі, важко лежать на животі.
- Я сам поїду,— сказав батько, видивляючи щось у вікні.— Ти працюй собі.
- А втім... я спробую, ось зараз подзвоню прямо від вас начальникові додому... може, випрошуся.
Він уявив собі, як схопиться начальник за голову, бо й справді без нього хто зна, як вони і виплутаються. Тому що саме він знав цю роботу від початку до кінця, знав усі тонкощі, на які інший може не зважити...
- Не треба,— проронив батько.
Він казав не для годиться, й Володимир відчув полегшення. Та й взагалі, навряд чи й батькові конче треба туди їхати, він же бо тільки
недавно навідувався до тітки Марії. Діта її, напевно, помітили, що старий Скирда уж/е не той, і зрозуміють, як важко йому летіти вночі, потім шукати того автобуса, бігти на Пересадку...
Та тільки він завів про це мову, як батько суворо урвав його:
- Я поїду. Я хочу поїхати. Це моя сестра.
- От і я кажу: боязко його самого пускати. Глянь, на вулиці що коїться,— озвалася мати, розгладжуючи обома руками край ряднини, що запинала канапку.
Батько не озвався й словом, сива голова його із зморшкуватим високим чолом була підведена і непорушна.
Володимир подякував за вечерю, задивився у темну шибку, до якої ліпився знадвору мокрий, важкий сніг.
Щоб розважити батька, повів про вчорашній хокей, який транслювали по телевізору з Чехословаччини. Старий любив ці передачі, але тепер лише зрідка кивав головою, ніби вся та балаканина проходила повз нього...
Володимир відчув, що зайвий, що не годен нічим утішити, не знає тих слів, якими міг би розрадити старого, і хоч-не-хоч почав збиратися додому.
Потис батькові руку, обіцяв ще раз зателефонувати перед його від’їздом. Батько лишився на канапі, мати пішла за Володимиром до передпокою.
Коли він на прощання чмокнув її в щоку, охопила його руки, зашепотіла:
- Боюся, ой боюся відпускати батька самого!
І, зазираючи синові в очі, тягнучись вгору обличчям, промовляла:
- Ти подумай, Володю, придумай щось, аби його відмовити. Родичі не осудять.
- Добре, мамо, подумаю.
Скирда вийшов на Хрещатик. Вулиця була негомінка, хоча й велелюдна. Всі вперто поспішали кудись, відвертаючи обличчя від мокрого снігу.
Поволі подався широкою долішньою частиною вулиці, проминув станцію метро, чомусь не хотілося туди, спустився у вогкий підземний перехід. Незчувся, як опинився біля філармонії. Ще за квартал до освітленого будинку купчилися люди. Володимир глянув на афішу за скляною вітриною — бородатий чоловік тримає гітару.
- Квитка немає?— мимохідь спитала дівчина, що тривожно крутила головою, оглядаючи перехожих.
Ще кілька шукачів кинулося до Володимира, пригадалося, що й сам колись отак несамовито ловив квитка біля стадіону, але зараз Скирді здалася кумедною та метушня...
Він любив гітару. Але під настрій, в інші моменти, в інші вечори... і повернувся, щоб піти геть, до станції метро.
Вже біля переходу на Скирду налетів чоловік, випурхнувши з освітленого квадрата підземелля.
- Є... один... — відхекуючись, випалив той і простягнув Скирді блідий папірець. — Партер, добре чути... я знаю ці місця.
Володимирова рука зненацька опинилася в кишені, витягла два карбованці.
Твори
Критика
- Образ корифея і картина доби
- У становленні і без ідеалізації: М. Грушевський у романі Ю. Хорунжого «Вірую»
- Художнє моделювання історії
Поділитися