Юрій Хорунжий. Пливе човен
- Дайте-но, мамо, мішечок і серпа. Понесу.
Мішок порожній, легкий — несеш і не чуєшся.
Та віддала, бо приємно: поміч од сина. Серпа побоялася, чого доброго — вріжеться, дитина нерозважлива.
А дитині років шістнадцять. Вже й хода парубоцька, і сорочечка модна, і штани знизу розпустив, по споришу шур-шур... Спускалися з пагорба в широку долину, до річки. Гаї ще тут нікому не муляли очі, то й куняли собі, невирубані, під поблажливий шепіт води.
Човен, прикутий ланцюгом до верби, буцався на хвильках із своїм сусідою. Занурився, як відчув у собі людей, пішов-пішов кудись убік, ледь з ніг не попадали. Невдоволено засопіла вода, соталися бульбашки із зеленкуватої каламуті.
- Тпру, но-о!—хлопець упав на коліно і веслом приструнив човна. Той вирівнявся і легко посунув до того берега.
- Нажну трави і покатаюся трішки, добре, ма?— стрибнув на мілину.
- Та йди вже плавай, сама впораюся.
- А я для чого ж! Важко самій.
- Поволеньки нажну якось... Іди, йди. Тільки недовго, бо й корова, і батько з роботи скоро, і Ганка з чоловіком сьогодні нагрянуть.
- То я поплив... Туди й назад— до мосту.
Подався за течією. Обабіч летіли заплакані верби, острівки очерету, помережані лататтям. З-за вигину виткнувся висячий місток. По ньому дибала дівчина, хапаючись за канатні поруччя, і він розгойдувався над річкою, немов хотів відчути її прохолодні обійми.
Дівчина на містку часом збивалася з ритму і тоді підстрибувала, підкинута, і притискала руками сукню до колін, бо вітерець не дрімав.
- Здорово-о!— Еирвалось у хлопця.
А в школі вдавав, ніби не бачить її, і вона відповідала йому тим же. На людях та гордівниця пнеться, ой-ой! Зараз же — довкола німі свідки.
Дівчина збігла на землю по дерев’яній драбинці, а місток за спиною ще коливався.
- Це ти?—вже на березі затулилася рукою від сонця.— Катаєшся?
- Та ні, так собі... проїздом...
- А я по траву. Для кролів.
Він кинув веслувати, човна потроху прибивало до берега.
- Може, допомогти? — і зніяковів од власної сміливості. Вона знизала плечима.
- То зачекай, прив’яжу човна.
Дівчина дивилася на гай, що даленів по тім боці, наче їй байдуже оце все.
- Багато прочитала? — діловито запитав, коли стежиною поминули берегові хащі і вирвались у степовий простір.
- Та так... Думаю, досить.
- А я ще й не брався, — хвацько плюнув через губу.
- Завтра ж екзамен! —з удаваною заклопотаністю сказала дівчина, бо знала: хизується, аякже — не брався...
- Не маю гризоти. Як складу —то й моє.
- Надумав, куди поступати?
- Давно.
- А саме?
- Секрет.
- Ото...— Вона одвернулася від нього, та раптом на неї хлюпнула безмежність тих лук, височенне небо, самітна липа і райдуги квітів.— Боже! Ти подивися...
Він мовчав, теж приголомшений. Стрілчаті стебла голубилися до ніг, ніби запрошуючи в дитинство: стрибай, відштовхуючи обома ногами землю, гукай, що спаде на думку... Квіти, пишні й ледь помітні, розмалювали трав'яну долівку червоними, жовтогарячими, волошковими і пастельно-прозорими спалахами.
Стежка загубилася, і вони пішли просто полем, якомога довше протягуючи босі ноги по землі перед тим, як ступити ще крок. Наче робили перші «па» якогось танку на ковзанці з трав і квітів. їх рухи стишувалися, ноги все більше заплутувалися в зелених обіймах, до землі тягнуло, як у синю безодню, і вони, безсилі перед тим тяжінням, поволі опустилися навколішки, впали обличчям у лоскітливий океан пахощів.
Лежали неподалік одне від одного, надихалися до нестями, до втрати реальності власного єства. Довго, не ворушачись, розкидавши руки.
Він перший перекотився на спину, розкрив очі небові. І тихо засміявся, дрібно тремтячи всім тілом.
- Що ти?—скинулася дівчина.
- Я згадав... ха-ха... як учора Петро...— Він реготав, не здатний вимовити слово, і ця безпричинна радість відгукнулася в ній.
- Ти знаєш... над річкою змайстрували гойдалку, бачила? Прикрутили до гілляки старої верби. Вчора Петро видряпався на гойдалку...
- Петро? Ха-ха!
- Ой, не можу, як згадаю.. Вилетів на середину, а стрибнути побоявся...
- Ха-ха-ха!..
- Так гойдався, поки й від берега далеченько одбився... Повис над водою...
- Ха-ха... Ох, хо-хо. перестань...
- Ні в тих ні в сих... Від страху закляк.
Вона сперлася на лікті і сміялася, розтрушуючи вузол рясного волосся по траві, здригалися плечі, і зелена стеблинка шалено танцювала на зубах.
- Ми його дрюками... діставати. Припнули до берега... а він і приклеївся до глини... Ха-ха-ха!
Обоє качалися в траві, у квітах, аж поки він захлинувся повітрям. Закашлявся.
Годі сіли, відкинули пасма з мокрих очей, і вона схаменулася.
- Ой! Вже пізно! — розстелила хустку. — Рви сюди.
Вони повзали навколішках, з жалем дерли траву, намагаючись не зачепити кармінові, вохряні та лазурові голівки. Коли вже вивершилася зелена скирточка, дівчина намацала береги хустини, коліном прим’яла траву, зав’язала. Зважила в руці.
- Як пір'їнки! Ні, ні, я сама.
Вони побрели назад, п’яні й розморені степовим духмяном, усе озиралися й озиралися, немов люди, яким уперше хлюпнуло море в обличчя.
«Зараз або ніколи, зараз або ніколи, зараз або...» — вистукувало серце, і він, не дивлячись у її бік, простягнув руку, пальцями знайшов
маленьку долоню. Дівчина зірвалася з місця, потягнула хлопця за собою.
— Біжімо, скоро посутеніє!
...Мати зібрала зрізану траву, натовкла її в мішок, сунула всередину серпа, помацала з боків, чи не стирчить вістря, і важко сіла на землю.
Уже з’явилася вечірня навала комарів. Жалили нестерпно, і вона натягувала спідницю на темні, порепані підошви. Гілочкою відганяла веселих кровожерів від обличчя — воно було непорушне, звернуте на південь, униз за течією. Де ж він отак забарився? Як на гріх, на тому боці — жодної живої душі, човни чорними дельфінами смокчуть прибережну глину.
Бісової пари хлопець, душа міри не знає... Заплив так, що не може вигребти проти течії.
У повітря просочувалася вечірня прозорість, вона чітко окреслила береги, пагорби, верховіття дерев. Сонце запало за гору. Комарі зовсім оскаженіли, і жінка, пританцьовуючи на одній нозі, другою обчухрувала її від настирливих комах.
Сутінки густіли. В її серце прокрадався страх. В голову лізли думки про нещастя, пригадувалися історії, як колись хтось потопав тут, як когось затягнуло під корч, як перекинувся посередині човен з гуртом дітей... Вона вже забула, що він уміє плавати, народжувалися жахливі картини, і вона обривала їх, не давала розгорнутися. Цей неспокій передався ногам, жінка перекинула за плечі мішок, пішла берегом за течією.
Старший зрідка наїздив до батьків, виправдовувався роботою, браком часу. Донька бувала частіше, та все псував зять, котрий забрав собі в голову, що його тут не поважають, і завжди вимагав виняткової уваги до своєї персони. А цей був її радість, надія, дитятко, його вона виходила й доглянула в страшні післявоєнні роки наперекір голодній смерті, і тепер...
Вона вже не обминала темні чагарники, що цупко вчепилися в берег, дерлася навпростець, часто попадала у воду, і тоді ноги жалили гострі стебла осоки, водяні павучки сновигали по литках... Мішок катався по спині, братався з покрученим гіллям, сіпав її назад, і вона мало не падала з ніг, але бігла й бігла...
Раптом на воді щось зачорніло... Мішок поповз до землі, жінка безвільно опустилася на нього, забувши про схованого там серпа:
- Пливе-е...
- Проти течії важко було... — бубонів він, втупивши погляд у днище човна.— Ніяк не міг... .
- Замерз, мабуть? Зголоднів? — мати не спускала з нього очей. Мішок примостила на кормі. — То нічого. Швидше додому, зберемо вечерю... А мене мало комарі не з’їли. То слава богу, а я вже перелякалася. Заплив, мабуть, далеко...
Густа темрява накрила долину. Намацуючи ногами стежку, вони піднімалися вгору. Син ніс мішок, під пахвою затис весло.
- Важко тобі, я ж бачу, — казала жінка і хапалася за весло. — Дай понесу.
- Та що ви, мамо, пусте...
- Дихати як легко. Наче по рівному йдеш. А вдень пекло несамовито...
- Тримайтеся за мене. Куди ви збочили? Ось стежка. Я по ній іду.
- Важко тобі, ще й мене тягтимеш...
- Він легкий, мішечок... Сіно... — І по хвилі винувато додав: — Картоплю молоду час копати...
- Ой, треба, треба! Та руки не доходять.
- Ви, мамо, збудіть мене завтра раненько. Піду на ділянку, — швидко, з полегшенням загомонів хлопець,— накопаю якийсь мішечок. Тільки неодмінно ж збудіть. Не жалійте. Я вас знаю...
- А екзамен?
- Встигну. Провітрю голову. Весь непотріб вилетить — легше буде складати. То збудите?
- Йди вже, збуджу.
Вони подолали пагорб, і перед ними, наче з-під землі, вигулькнуло село, заблимало вогниками. Потягнуло ледь гіркуватим димом. Він опустив на росяну траву ношу, й одразу ж від села, з боку висячого містка, почулося:
- Ку-ку, ку-ку, ку-ку-ку... — неприродно тонко й прискорено.
Хлопець склав долоні човником, підніс до вуст:
- Пу-гу, пу-гу, пу-гу!
- До кого це ти, пугаченьку?
- Та так, одна... Зозуля собі.
Твори
Критика
- Образ корифея і картина доби
- У становленні і без ідеалізації: М. Грушевський у романі Ю. Хорунжого «Вірую»
- Художнє моделювання історії
Поділитися