01-08-2021 Юрій Хорунжий 221

Біографія Юрія Хорунжого

Юрій Михайлович Хорунжий – український письменник – народився в Києві 5 серпня 1937 року в сім'ї педагогів.

Батько, Михайло Іванович Хорунжий (1902-1986), викладач української мови і літератури у вищих і середніх навчальних закладах Херсона, Сум і Києва. Двічі зазнав політичних репресій — у 1929-1930 (у «справі СВУ») і у 1946-1956. Цілком реабілітований посмертно 1990. Новеліст і перекладач. Мати, Хорунжа (у дівоцтві Татарова) Юлія Єрофіївна (1903-1989), викладачка біології і географії у школі.

Юрій Хорунжий закінчив 7 класів 95-ї київської школи та у 1951 вступив на навчання до Київського геологорозвідувального технікуму, який закінчив у 1954. Був направлений на роботу до Тульської геофізичної експедиції, водночас продовжував підвищувати рівень своєї освіти заочно — у Московському інституті нафтохімічної і газової промисловості ім. Губкіна, який закінчив у 1962, здобувши диплом інженера-геофізика.

Від 1955 по 1978 працював у геофізичних і геологічних експедиціях на території Росії, Казахстану, України — на посадах техніка, інженера, головного механіка (в Інституті геофізики АН України), начальника пошукових партій. 1977 року став членом Спілки письменників України. У 1979-1982 працював старшим редактором журналу «Україна». У 1982-1995 перебував на творчій роботі як письменник. У 1995-1996 працював директором Бюро пропагування художньої літератури при Спілці письменників України.

У 1997 вийшов на пенсію за віком.

У 1991-1998 — голова творчого об'єднання київських прозаїків — на громадських засадах. 1987-1991 працював у приймальній комісії Київської організації Спілки письменників України.

1988 року був обраний заступником голови республіканської комісії «Письменник і екологія» (голова — Юрій Щербак). Від 1988 до 2000 — заступник голови клубу «Літописець» при Спілці письменників (голова - Валерій Шевчук), а від 2001 — голова клубу. Усе — на громадських засадах.

1989 року подав заяву до письменницької організації Народного руху України за перебудову.

Їздив у творчі відрядження до Болгарії (1989) і Чехії (1991), також на міжнародну конференцію до Праги (1995), де прочитав доповідь «Празька українська історіографічна школа».

У Києві і в Україні брав участь у багатьох конференціях (а ще 1973 — у геологічній конференції в Ташкенті з доповіддю).

Упродовж 1988-1991 брав участь у багатьох демонстраціях, мітингах, походах та інших акціях (у тім числі й у день проголошення незалежності України 24 серпня 1991 під стінами Верховної Ради разом із дружиною Марією Положевець і сином Олексієм Хорунжим) заради становлення Української держави. Так само й у своїх історико-публіцистичних статтях у цей період, загальний наклад яких, не враховуючи книжок, сягнув понад 2 000 000 примірників, пропагував ідею самостійності українського народу.

З червня 2003 в приміщенні Київського Будинку вчителя відбувся творчий вечір (ведучий — Юрій Мушкетик), а також обговорення роману Юрія Михайловича «Вірую», організоване Державною науково-педагогічною бібліотекою України.

Юрій Михайлович — автор шістнадцяти повістей, низки новел (близько сорока) з життя молоді, геологів, на історичну тематику, автор п'ятьох романів та сімдесяти есеїв-портретів.

Окремими книжками побачили світ:
«Вісім місяців — лише мить» (1967),
«Дзвонити тричі» (1971),
«Давні мелодії» (1971),
«Дивний камінь» (1976),
«Шість балів за впертість» (1982),
«Гонитва до мосту» («Скіфи», 1983, у співавторстві з Володимиром Жмирем),
«Ярмарок у Дрогобичі» (1984),
«Глаза в зеркале» (Москва, 1984, переклади на російську повістей та оповідань Хорунжого),
«Літа надій» (1986),
«Борвій» (1987),
«Коли промовляють фальконети» (1988),
«Чуєш, брате мій» (1989),
«Таємна грамота» (1990),
«Серця міддю не окути» (1990),
«Людям мила» (1993),
«Злет і заземлення Григорія Полетики» (1994),
«Сага про Ярославових доньок» (1997, у співавторстві з Юрієм Якимівим),
«Українські меценати. Доброчинність — наша риса» (2001),
«Вірую» (2001),
«Микола Плав'юк. Україна-життя моє. Т. 1. Від селянського сина — до державника» (у співавторстві з Віктором Тереном, 2002),
«Шляхетні українки» (2003),
«Любов маєш — маєш згоду» (2003),
«Мужі чину» (2005),
«Садовський садить сад - з Марією і без» (2005).

Крім того, він один з авторів кількох десятків гуртових книжок і збірників або автор передмов до них, зокрема і виданого в Москві збірника «Приключения-79» (1979), де вміщено його з В. Жмирем переклад з української спільної історичної повісті «Скифы», до речі, першого у світі художнього прозового твору на цю тему, нещодавно за чиєюсь ініціативою повість «Скіфи» заведено в Інтернет.

Частину художніх творів і літературознавчих та публіцистичних статей Хорунжого перекладено на англійську і російську мови.

У періодичній пресі надрукував понад 400 статей, досліджень про життя і творчість видатних діячів культури і науки та української історії, зокрема репресованих, рецензії на книжки інших авторів, кілька наукових і науково-популярних статей із геофізичної науки та екологічних проблем.

Упорядкував і підготував до друку десять художніх і документальних книжок інших авторів.

Нагороди:

1990 року Ю. М. Хорунжий нагороджений літературною премією імені Андрія Головка за найкращу книжку року — «Серця міддю не окути». 30 листопада 2000 отримав подяку голови Київської міської державної адміністрації за «вагомий внесок у створення духовних і матеріальних цінностей та досягнення високої майстерності у професійній діяльності».

За дилогію «Українські меценати. Доброчинність — наша риса» і «Шляхетні українки» удостоєний літературно-мистецької премії імені Володимира Косовського (2004). Згідно з Указом Президента України Віктора Ющенка від 26 листопада 2005 р. Ю. Хорунжого нагороджено орденом «За заслуги» як письменника і головного редактора часопису «Зона».

Юрій Хорунжий помер 4 грудня 2007 року у Києві.

Біографія

Твори

Критика