Анатолій Шевченко. Останній день Григора Тютюнника
Зима 1980 року добігала кінця. Але весною ще й не пахло. Навпаки, ранками бралося на мороз, пролітав навіть сніжок.
26 лютого стало відомо, що Григора Тютюнника відзначено премією ім. Лесі Українки за повісті для дітей «Климко» й «Вогник далеко в степу».
Це була певною мірою несподіванка й для Григора, й для нас, його друзів. Атмосфера в суспільстві, затиснутому лещатами компартійно-бюрократичної машини, не обіцяла нічого доброго для таких, як Григір. Але річ у тім, що, хоч усе тоді контролював ЦК КПУ, премію ім. Лесі Українки присуджувало журі, яке складалося з авторитетних письменників і видавців. Звичайно, якби партійні цербери захотіли викинути зі списку кандидатів на премію Григора, ніякі авторитетні літератори не допомогли б. Можливо, в ЦК КПУ вирішили: мовляв, хай бачать, що вони не такі троглодити, як про них кажуть. А міг бути й інший розрахунок. Хоч, звичайно, там розуміли, що такого, як Григір, ніякими преміями приласкати не вдасться.
Та хоч би що, а премію дали, і Григір не відмовився від неї — Леся Українка належала до тих поетів, яких він особливо шанував.
...5 березня по дорозі на роботу я заглянув до Григора у видавництві «Молодь». Ми вийшли на вулицю, не поспішаючи, дійшли до нашого кафе на бульварі Т. Шевченка, де частенько збиралися. Довго там не затрималися. Гриць сказав, що умовився з дружиною купити йому черевики, бо щось у цих — він показав ноги в легкому взутті — прохолодно. Щоправда, за календарем уже ж весна, та все одно треба й про осінь подумати.
Повернулися до видавництва. Утрьох — Григір, Валерій Гужва і я — порадилися, що приготуємо (ми вміли це робити) для дружньої вечірки з нагоди присудження Григорові премії. Перед тим, як розійтися, Гриць сказав, що сьогодні йде на вечірку з працівниками «Веселки» — відзначити жіноче свято. Пропонував і мені приєднатися до нього (по обіді ще й на роботу телефонував), але я сказав, що незручно йти в компанію, куди тебе не запрошували. Вже наступного дня я пошкодую і потім не раз шкодуватиму, що не пішов.
Може, все склалося б інакше — після таких застіль ми мали звичку чи в мене, чи в нього вдома ще посидіти, «завершити розмову».
Умовилися на завтра зустрітися, ще дещо обговорити й скласти список запрошених.
Не відали, що нічого завтра вже не буде — завтра буде катастрофа.
Моя оповідь про Григора наблизилася до тої межі, коли легше мовчати чи плакати, ніж говорити або писати.
...Уранці 6 березня я вирушив до видавництва «Молодь». Але Григорові не зателефонував — телефонний апарат у мене саме зіпсувався.
Піднявся на п’ятий поверх, тільки відчинив двері — в коридорі побачив заплакану редакторку моєї книжечки Нонну Тихонову. Каже мені крізь сльози: «Гриця... нема...». Я не зрозумів. Нонна Володимирівна здавлено мовила: «Наклав на себе руки».
Я вискочив надвір. Зупинив якусь машину й погнав на вулицю Раєвського, до помешкання Григора. Дорогою гупало в скроні: може, помилка, може, дурний розіграш...
Двері в квартиру були незамкнені. У передпокої на вішалці білів кожушок, у якому Гриць був зодягнений учора. Вийшла Люда, Григорова дружина, — як з хреста знята. Спитав: «Де він?». Відповіла тихо: «У лікарню одвезли...».
Ми пройшли в Григорову кімнату. Люда розповіла, як усе сталося. Були вони з працівниками «Веселки» у ресторані «Прага», що майже на околиці Києва, на території тодішньої Виставки досягнень у народному господарстві. Все було, як водиться: тости, танці, розмови. Гриць випив одну чарку й більше не пив. Танцював. Я, каже Люда, поїхала трохи раніше. А Гриць залишився. Далі розповіли веселчани: коли роз’їжджали ся по домах, Гриць одійшов од гурту, зупинив попутну машину й поїхав сам.
Вдома вже спали. Люда каже, що крізь сон чула, як Гриць за звичкою вийшов на кухню — покурити перед сном. Було вже за північ. Глибока тиша. Люду це насторожило — вона вийшла на кухню, але Григора там не було. Заглянула в його кімнату — порожньо. Серце жінки вчуло щось недобре. Помітила з-під дверей ванної кімнати світло. Штовхнула двері — не відчинилися. Покликала — тиша. Розбудила старшого сина Михайла. Ще стукали в двері ванної кімнати. Відтак зламали защіпку. І побачили Григора — вже неживого. Викликали машину швидкої допомоги. Відтак помітили на тумбочці в коридорі аркушик паперу, на якому чітким Григоровим почерком було написано: «Домучуйте когось другого. А все моє, що в мене є, спаліть. Григір Тютюнник. 5 березня 1980 p.».
Цю записку я встиг прочитати, але чомусь не порадив рідним Григора, щоб сховали її, — того ж дня записку забрали правоохоронці.
Невдовзі усіх близьких друзів Григора викликали до прокуратури. Блюстителі законності допитувалися в кожного з нас, чого письменник вчинив самогубство. Та найбільше їх цікавило, до кого звернена передсмертна записка. Боялися, що — не дай, Боже — до влади. Чула кицька, чиє сало з’їла. Ми всі, не змовляючись, відповіли однаково: очевидно, записка адресована близьким Григорові людям. Тоді ще не були відомі щоденникові записи письменника. Крім усього іншого, ми розуміли, що інакше його твори перевидаватися не будуть — совєтська влада мститиме йому й по смерті: це в неї в крові ще з часів більшовицької революції. Про що думав Григір у ті останні страшні хвилини, невідомо, але, мабуть, не випадково у його записці не вказано конкретного адресата.
Не тільки в прокуратурі — також і ми, друзі Григора, та шанувальники його таланту запитували себе й інших: як, чого сталася трагедія?
Були різні пояснення, здогади, в тому числі й зовсім безглузді. Так, декому здалося, що причиною чи однією з причин самогубства Григора Тютюнника стало те, що він, мовляв, сподівався на Шевченківську відзнаку, а йому дали премію ім. Лесі Українки.
По-перше, це припущення — образливе для Григора як людини й письменника: він писав, не думаючи ні про які нагороди. А по-друге, Григір не мав жодних ілюзій щодо тодішньої влади й щодо того, яких «нагород» йому від неї можна сподіватися.
Дехто, як, скажімо, один далекий-предалекий родич Григора, а може, просто однофамілець, теж літератор, у полтавській газеті «Молода громада» (2001,9 березня), вже по двадцяти роках з часу смерті Григора, у стилі «викривальних» наклепів совєтської пропаганди, обілюючи бузувірів з НКВД-КГБ, спаплюжив усю родину Тютюнників — батька, старшого брата, діда, дядьків і самого Григора, написавши, що він учинив «суїцид у нетверезому стані».
За цю версію вхопилися одразу по смерті Григора й у прокуратурі — вона
була дуже вигідна для влади. Коли чиновник прокуратури сказав мені, що, мовляв, у них є відомості про безпробудне п’янство Тютюнника, я відповів йому запитанням: “Якби було так, то як би він у п’яному чаду написав стільки прекрасних творів?!”. Чиновникові заціпило.
Насправді все набагато складніше. Хто зна, чи не сягають витоки трагедії аж у той далекий 1937 рік, коли шестилітній Гриць біг курною дорогою за бричкою, якою в оточенні енкаведистів одвозили його батька з рідної Шилівки в невідомість. Точніше — в небуття.
Батька Григір ледь пам’ятав, але серце його берегло образ дорогої людини все життя. Він часто говорив про нього й не раз писав. Уже в першому надрукованому оповіданні «В сутінки» є зворушливі рядки юного героя (оповідь від першої особи й, вочевидь, автобіографічна) про свого безталанного батька, хоч життєва історія Григорового тата трохи інша: «Я тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким...»
А в новелі «Три зозулі з поклоном» біографія персонажевого батька вже цілком перегукується з життєвою долею Григорового — і той, і той з ласки більшовицької влади опинилися в «Сибіру неісходимому», де й погинули.
До сирітства додалося воєнне й повоєнне лихоліття. Після арешту батька малого Григора забрав до себе на Донбас татів брат Филимон Васильович. Та почалася війна, а в дядька побільшала сім’я, й жити стало зовсім кепсько. Григір сам-один серед війни в 1942 році вирушив на Полтавщину, до рідної Шилівки. В автобіографії він так пише про свою мандрівку: «Йшов пішки, маючи за плечима одинадцять років, три класи освіти й порожню торбинку, в якій з початку подорожі було дев’ять сухарів, перепічка й банка меду... Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик».
Далі напівголодне перебування в ремісничому училищі, відтак тяжка праця на заводі в Харкові, яку він кинув, захворівши на сухоти, і поїхав додому, до матері. За цю «самоволку» його за тодішніми совєтськими законами судили, і він чотири місяці пробув у в’язниці.
Скільки відмітин на серці в Григора залишилося після всього цього, тільки Богові відомо!
Доля весь час випробовувала Григора — на мужність, на витривалість, на доброту. Не здолавши життєвими обставинами, зрештою змилостивилася й прирекла його на вічні муки над словом. Ці муки — така вже діалектика життя — дали багато радості читачам.
Інтенсивна літературна праця Григора припала на час, коли завершувалася «хрущовська відлига» й починалася, та тривала й по смерті письменника, брежнєвська епоха всезагального розтління й занепаду.
Григір морально й фізично страждав од того, що коїлося довкола. Особливо виводило його з рівноваги офіційне фарисейство. Він же бачив на кожному кроці, що нам не так добре ведеться, як з трибун мовиться. У записниках Григора першої половини 60-х років є такі слова: «Ніщо так боляче не б’є людину, як брехня». До того ж часу належить і таке сумне зізнання: «Хоч би день, один- єдиний день прожити в душевній рівновазі».
Він боляче сприйняв арешти інакодумців на початку 70-х. Коли після попереднього ув’язнення випустили на волю Івана Дзюбу, Григір негайно поспішив до нього додому. Пізно вночі він зайшов до мене й розповів, як ходили вони з Іваном Михайловичем під дощем і розмовляли. Його особливо вразило вигадливе знущання кагебістів із Дзюби: в його камері садисти ні вдень, ні вночі не вимикали електричне освітлення. Отож не тільки темрявою можна дошкулити людині...
Починалася чергова тоталітарна вакханалія.
А в 1977 році були вже часи найчорнішої реакції в нашому суспільстві. Компартійні пастирі заходилися тиснути на все живе й нестандартне. Багато
людей, чесних і непоступливих у своїй чесності, опинилися в сибірських таборах, звільнення з роботи через ідеологічну неблагонадійність стали не рідкісним явищем, надто неслухняним письменникам і художникам за давньою, ще з часів царя Миколи І, традицією забороняли друкуватися й виставлятися, тобто «писати й малювати», як Тарасові Шевченку. Незрідка митців можна було бачити на будовах та вокзалах (вантажниками) — «рідна совєтська влада» перекривала кисень непослухам на всіх напрямках.
Григір Тютюнник у листі до перекладача своїх творів російською Ніни Дангулової писав: «...Хтось у Києві «учредив» за мною «глаз да глаз», навіть цензорів намовили взяти мене під особисту опіку. За такої ласки я багато напишу? Цілком очевидно, що мене хочуть наштовхнути на роздуми про власне існування...»
Протягом усього часу роботи в літературі його не раз опосідали такі думки. І хіба вони минали безслідно для письменника?
Майже кожен Григорів твір ставав предметом обговорення, але не такого, що веде до з’ясування об’єктивної істини, а такого, що виносило безапеляційні присуди — на кшталт: «ущербне», «не відповідає життєвій правді», «не на часі». (Ох, як цими єзуїтськими формулами маніпулювали ті, хто не хотів дивитися правді в очі, — це з їхньої, ні, не легкої, а важкої руки почав гуляти вислів «махровий реалізм»: так вони кваліфікували чесні, правдиві твори).
Скільки було в Григора мороки з оповіданнями «Кізонька», «Медаль», «Три зозулі з поклоном», «Смерть кавалера», повістю «День мій суботній» та й з іншими творами — перші два оповідання, як і повість, так і не вийшли за життя письменника, а «Смерть кавалера» більше не перевидавалася. На багатьох сторінках версток творів Григора видно брудні пальці совєтської цензури.
У нього був аж надто низький «больовий поріг» — чуже нещастя він сприймав, як своє власне, а то й ще гостріше. «Серце в тебе незахищене», — казав йому старший брат. Найменша несправедливість, чиїсь негідні вчинки, брехня, що вдягалась в шати правди, надовго виводили його з душевної рівноваги й незрідка вкидали в депресивний стан. У такі тяжкі для нього часи він не раз повторював: «Тютюнники довго не живуть». Друзі, як могли, розраювали його. Казали: що це, мовляв, за такі узагальнення? Адже ж його батькові вкоротили віку за комуно-фашистського режиму, братові воєнні рани не дали прожити людський вік — а ти причім тут? Він не слухав і все повторював: «Тютюнники довго не живуть».
Депресія, та ще реактивна, — підступна річ, вона може призвести до найнесподіванішого. Хоч, треба сказати, у ті березневі дні, коли Григір пішов з життя, видимих ознак депресії в нього не було: він працював, був у доброму настрої, готувався, як уже мовилося, відзначити з друзями знаменну в його житті подію — присудження премії.
Та, певно, надто багато накопичилося в його душі тієї вибухонебезпечної депресивної маси — досить було найменшого поштовху, щоб сталося непоправне.
У світлі всього сказаного по-іншому прочитується передсмертна записка Григора: «Домучуйте когось другого...»
Своїм рідним він не міг адресувати таких слів — характер у нього, як і в кожної неординарної особистості, був непростий, і непросто було з ним усім, у тому числі й найближчим до нього людям.
Тогочасна влада мала всі підстави думати, що передсмертна записка Григора Тютюнника звернена саме до неї. Але владцям можна адресувати слова одного демократа ще з XIX століття, сказані в подібній ситуації: «Чого ви хвилюєтеся? Ви ж йому отрути не давали — ви просто йому життя отруїли».
Літературознавець-дисидент А. Бєлінков у книжці про Юрія Тинянова писав: «Письменники — це гінці. У давнину гінців, що приносили погані вісті, убивали. Письменників, що несуть невтішні вісті про свій час, теж убивають».
Не обов’язково для цього їх репресовувати чи розстрілювати. Після Сталіна, у брежнєвське лихоліття, були задіяні «гуманніші» методи: поволі, але наполегливо отруювали їм існування — організовували шельмування в пресі, гальмували видання творів, взагалі позбавляли можливості нормально працювати — а там, дивись, людина вже й дозріла, щоб поквитатися з життям або зламатися.
Твори Григора Тютюнника несли правдиві вісті про свій час, і їхнього автора звели зі світу.
Григір належав до сковородинського типу «людини серця». Ще в його ранніх щоденникових записах, десь першої половини 60-х, є доволі промовисте зізнання: «Я сприймаю те, що мене оточує, і те, що діється навколо мене, спочатку почуттями, серцем, а вже потім усвідомлюю, — тобто страждаю двічі з одного приводу. Боже, як важко».
Відкрите, незахищене серце потребує уваги й шани, а в часи Григора Тютюнника це добро було у великому дефіциті.
Твори
Критика
