Червоні коні Анатолія Шевченка
Валерій Гужва
Скільки було спроб почати рецензію, і щоразу зупинявся, перекреслював написане, бо замість посутньої розмови вилилися на папір емоції, підступили впритул ніби вчорашні спогади, що їм насправді вже років і років, поставали зі сторінок книги знайомі, дорогі для всього українського письменства імена, живі, не діткнуті павутиною часу обличчя.
Я переконаний: якби А. Шевченко від самого початку роботи в літературі - і потім, з плином років - віддавав перевагу самій прозі, і лише їй, мали б сьогодні письменника тютюнниківського масштабу, глибини й проникливості - зате, звичайно, втратили б неполохливого, непоступливого критика, блискучого полеміста, літературознавця. Звичайно, ці міркування схожі, мабуть, на солодку і нездійсненну маніловщину, бо кожен митець самодостатній, обирає власний шлях, та й час і обставини вносять у цей процес корективи.
Перша книжка Анатолія Шевченка мала б вийти одночасно (якщо не раніше) із «Зав'яззю» Григора Тютюнника, та не так сталося, як гадалося. Не допомогла назва, в якій був присутній усеперемагаючий здавалося б, колір, не «прочиталася» алюзія до «Купання червоного коня» Кузьми Сергійовича Петрова-Водкіна - усе-такий, зрештою, художник оспівав революцію... Читання рукопису книги у видавництві, а надто верстки - у цензурних застінках - призвело до того, що з великими муками, з тортурами авторового серця на світ з’явилася заледве половина корпусу книги. Автор кілька разів хотів забрати поневічену верстку, але друзі вмовили: нехай і скалічена, але жива!
До читача прийшли дядько Трохим, баба Галька, Кирик, майор Кульбіда, дядько Іван, дід Єгор, їхні характери, їхні житейські долі. І новела «Червоні коні», котра дала назву книзі, а головне - метафора, закладена в ній, дійшла до читаючого люду. Доля самої масті коня Васька, що возив під землею вагонетки з рудою і став червоний, як усе в рудні, доля тварини, що її вбили і чиє смажене на карбідках м’ясо їли завалені у вибої шахтарі, співмірна з долями самих шахтарів, котрі втрачали подеколи людську подобу від чорної роботи.
Дещо наївним може видатися нині «оптимістичний» фінал новели, коли дядько Трохим, з покаліченим ще до війни, у тому фатальному завалі хребтом, уже в повоєнний час каже племінникові: «... - І все-таки, ти знаєш, здається мені, що я колись одужаю. От привидяться ці бісові коні, нагасаюся на них усю ніч і вранці, їй-Богу, можу встати і піти - сам, без патериць. Та боюся... Але піду, піду... Ось побачиш!
Він дивиться на мене такими палаючими натхненними очима, що і я починаю вірити: піде, напевно піде...»
А таки ж - не наївним. Справа не в тому, що, як дехто може подумати, автор «рятував» новелу від пильного ока ідеологічних церберів нотою надії - дався взнаки авторів романтичний сентимент до рідних гарних людей, котрі стали персонажами його суворої, лаконічної, геть не сентиментальної прози.
Ні, невипадково Анатолій Шевченко на все життя подружився з Григором Тютюнником. У них, окрім усього іншого, був однаковий погляд на предмет літератури, однакова любов до свого стражденного народу, однакове розуміння принципів художнього письма - це неважко простежити, перечитуючи новели з «Червоних коней» і оповідань із «Зав’язі». Був би я критиком, літературознавцем - неодмінно порівняв би паралельні художні світи, пронизані любов’ю і стражданням за людей-таких різних, благородних і ницих, шляхетних і брутальних-живих у плоті і крові їхній.
У передмові до рецензованої книги Михайло Слабошпицький зазначає: «Пригадую, як високо оцінив і цитував за кожної нагоди одне з його (А. Шевченка) оповідань - «Під судом і слідством був» - Григір Тютюнник. Його захоплювали й глибока духовна пластика, й стилістична виразність, й етичний заряд цього твору».
Сказати, що Анатолій Шевченко знає, любить і шанує творчість Григора Тютюнника - то, власне, відбутися такою собі казеннуватою фразою. У них спільне-аж до протесту - неприйняття тодішнього партійно-літературного істеблішменту і його «художньої» практики, спільне жагуче бажання суспільних перемін, спільна відраза до брехні й облуди колишньої панівної ідеології. Коли Григір Тютюнник пішов із життя, саме Анатолій Шевченко опікувався спадщиною письменника, став його духівником, тонким тлумачем творчості, упорядником його книг, спогадів про нього, автором блискучих передмов, статей про справжнє явище в українській літературі.
До книги «День сонячного затемнення» увійшло тільки одне есе-спогад про Григора - «Зустріч на все життя», і воно важить, як на мене, більше, ніж кілометри і центнери писань про Григора Тютюнника, що вийшли з-під пера його позірних друзів і шанувальників. Тільки спорідненістю душ можна пояснити глибину аналізу творчості Григора Тютюнника, тільки через це оповіді про нього як людину справляють майже магічний ефект спілкування не з фантомом, а досі живою людиною.
У розділі «Люди і книги» Анатолій Шевченко зібрав, як то мовиться, добірне товариство. Крім Григора Тютюнника, зібралися біля письмового стола його товариші й великою мірою - однодумці, і ті, що пішли від нас, і ті, хто поруч: Іван Світличний, Василь Земляк, Володимир Кисельов і його син Леонід, Микола Зарудний, Євген Гуцало, Василь Симоненко, Юрій Мушкетик.
Мало хто вміє свої рефлексії, спогади, спостереження, роздуми екстраполювати не на себе («я був, я бачив, мені здається і т. п.»), а говорити посутньо, створюючи для читача образ тієї чи іншої людини без перебільшень, вип’ячування своєї особи, занудного пафосу, м’якими, точними доторками слова малюючи портрет людини, а надто відтворюючи глибинний світ її пошуків, діянь, переконань.
На тривалі роки доля звела Анатолія Шевченка з непересічною, неординарною особистістю як у житті, так і в літературі - Володимиром Леонтійовичем Кисельовим; на очах А. Шевченка в «менти лічені» перетворився із талановитого хлопчика на поета волею Божою його син Леонід Кисельов. Гадаю, А. Шевченко ще розповість про Володимира Леонтійовича докладніше, з милими і химерними подробицями спілкування протягом десятиліть, бо постать цього письменника, така незручна для партійних чиновників монументальної споруди на колишній вулиці Орджонікідзе та й для тодішнього переляканого спілчанського керівництва, просто потребує просторого й сердечного слова відданого товариша.
Анатолій Шевченко уклав книгу «День сонячного затемнення» із творів різних жанрів - прози, літературних портретів, есе, гуморесок, публіцистики - хіба що немає зразків радіожурналістики (та й навряд чи вони збереглися). Одне слово, як жартома зазначив колись Антон Чехов, «писав усе, окрім доносів і віршів». Здавалося, була небезпека перетворити книгу на такий собі вінегрет, і так воно б і сталося, якби не цільність творчої натури автора, котра об’єднала, здавалося б, непоєднувальні за жанром речі.
Окремо треба сказати про публіцистику Анатолія Шевченка. Вона представлена у книзі у чистому, так би мовити, вигляді, болісною, гіркою, глибокою, емоційною статтею «Раз ми їдем допереду, два дозаду» - такий собі галицький народно-пісенний парафраз ленінської назви «крок уперед, два кроки назад». Йдеться у ній про основні, засадничі проблеми України у теперішньому її стані: незалежність, русифікація - мовна і політична, напрямок руху. Не втримаюся від розлогої цитати. «Дивний ми народ. Здобули державну незалежність і відтоді тільки те й робимо, що запитуємо: «А що вона нам дала, ця незалежність?» А що вона мала вам дати, шановні добродії, крім того, що дала - свободу? Хіба цього мало? Усе інше, в тому числі й пристойне життя, мусили б збудувати самі, своїм розумом. Виходить, ми так звиклися зі своїм рабством, що коли його не стало, відразу засумували... Так, ми відучені бути вільними дуже давно. У нас виробився імунітет до свободи... Так загальне рабство стало персоніфікованим, індивідуальним, тобто ніби своїм (моїм, твоїм, нашим), ми ним почали дорожити, навіть пишатися. І тих, хто казав нам, що це самоомана, що насправді все зовсім не так, ми тягли на ешафот, ображені в найкращих своїх почуттях. Як відомо, всі злочини масового характеру чиняться зі згоди народу - мовчазної чи гласної, не має значення».
Такий письменницький діагноз хронічної, задавненої хвороби нації, метастази якої загрожують новим спалахом. На жаль, радикальне втручання тут навряд чи допоможе, потрібні досконалі, найліпшого гатунку хірурги у вищих ешелонах влади, та, на жаль, щось не видно їх на наших теренах...
Нову книгу - по суті мініретроспекцію з написаного раніше - А. Шевченко відкрив річчю «Менший брат», жанр якої, як на мене, навряд чи можна визначити, як це зробив автор - повість. Це не повість у звичайному літературознавчому визначенні. В оповідь про меншого брата, його гірку долю вмонтовує А. Шевченко документальний, автобіографічний матеріал, публіцистичність змінюється неквапним плином прози, особисті моральні гризоти переростають у невигойний біль за брата, братів, сестер, зрештою, народ, біль за те, що мусив жити-виживати у приниженому, покаліченому режимом суспільстві. «Радянська система виховувала в людях зневагу до християнських цінностей, а звідси й до внутрішнього світу людини... Цим пояснюється та легкість, з якою комуністи нищили власний народ. «А що було робити? - казав мені під чаркою один ідейно загартований письменник. - Ми йшли вперед, а нас за поли хапали...» Коли я його спитав: «А ви впевнені, що йшли вперед?» - він вибалушив на мене п’яні очі і розгублено промимрив: «А куди ж ?»
А. Шевченко принципово не називає прізвищ тих «ідейно загартованих». Та можна, не припускаючись принципової помилки, назвати низку прізвищ людей, котрі з літературної ниви пожинали гонорари й відзнаки, заплющивши очі й затуливши вуха від реального життя, перетворивши слово на знаряддя пропаганди. Час виніс свій присуд, і багато одно-, дво- і багатотомників нині перейшли у сумну категорію макулатури. Чи, може, помістити твори Хижняків, Ле, Козаченків. Манівців, Собків, Чалих та іже з ними до резервацій спецфондів, де свого часу ув’язнили твори тих українських письменників, котрі не підкорилися гіпнозу й примусу? Як вам такий проект? Узагалі у величезного масиву літератури «соціалістичного реалізму» - один автор, і псевдонім у нього є, реальний, винайдений лужанином Петром Панченком - Панч. Не відаючи, що робить, випускник землемірного училища назвався так, аби реготала вся планета: адже «Панч» - назва гумористичного журналу, що кілька століть видається в Англії, Панч - то персонаж лялькового театру, Петрушка, блазень.
Та повернемося до «Меншого брата». Ця річ - суцільний злиток болю, освідчення в любові не тільки покійному братові і кревним, а й ще одне звинувачення часові брехні, облуди й виродження, котрий, здається, не відійшов назавжди, а тільки заховався у тінь...
Усе-таки під щасливою зорею народився Анатолій Шевченко: попри «пресинг по всьому полю», що його влаштувала молодому журналісту, а потім письменникові колишня влада - від ЦК партії до КДБ, попри смуги безробіття, поневірянь, відчуваючи занесений над ним батіг, а то й сокиру, він не викинув білий прапор, не «віддався жаху в рот», як писав М. Вінграновський, а твердо стояв на своєму. Чи його наївно сподівалися «перевиховати»? Чи перебрали ліміт арештів і місць у таборах ? Так чи інакше, Анатолій Шевченко, як той персонаж з давнього вірша М. Холодного, «стояв і не рухався з місця», хоч би які крижані води підступали до серця і горла.
Анатолій Шевченко прийшов до читача з книгою «День сонячного затемнення», перебуваючи, як завжди, на лінії фронту боротьби за справді демократичну державу, за духовне здоров'я нації - редагує колишню «рухівську», тепер незалежну «Народну газету». Його робота тут зрідні щоденній праці костоправа, котрий намагається вирівняти зігнутий хребет. Останньому, щоправда, легше: у нього конкретний пацієнт, конкретна фізична вада чи хвороба. Складніше, коли йдеться про віками виховуваний синдром меншовартості цілого народу, про його духовно зігнутий хребет... Важка й невдячна ця робота, кінця і краю їй не видно, лише романтична віра в перемогу тих ідей, пропагаторами яких були і є І. Світличний, І. Дзюба, В. Стус, Л. Костенко, брати Горині. В. Чорновіл та інші лицарі національного відродження, можуть дати і дають сили їхньому побратимові Анатолію Шевченку.
Дуже хотілося б, аби ми невдовзі зустрілися з новою книгою А. Шевченка-прозаїка, з новими його новелами, оповіданнями, повістями. їхні персонажі, котрі нині десь там, під серцем письменника, прагнуть світла і світу. Невтомні коні творчості кличуть, як завше, в дорогу.
Л-ра: Вітчизна. – 2002. – № 11-12. – С. 126-128.
Твори
Критика
