Київський характерник
Роман Іваничук
Давно минули ті неповторні роки, коли на українське літературне поле хлинула хвиля молодих письменників: вийшли вони до людей чисті серцем і сумлінням, без вірнопідданських масок на обличчях, вільні від конформізму, голосні й сердиті — й проголосили нову добу в нашій літературі, котра, якимось чином видозмінюючись, вдосконалюючись, а деколи і втрачаючи на вартості, триває й досі.
Тоді, знайшовши у Львові вірних побратимів, з якими розділяю творчу долю й донині, вирушив я до Києва здобувати для себе товариство столичне. Давалося це нелегко: шістдесятники були шорсткі й категоричні, вони не завжди хотіли відкривати душі перед своїми попередниками, майже ровесниками, а все ж старшими настільки, що мали можливість забруднюватися в часи найтяжчого тоталітарного режиму; я колаборантських провин не мав, проте виніс із крутих часів гріх надмірної обережності, якою сам прокладав межу між собою й молодими літературними витязями.
Й несподівано та межа була перейдена: я опинився в гурті шістдесятників, які прийняли мене за свого, й досі перебуваю в тому чесному товаристві, яке на сьогодні трохи порідшало й постаріло...
Якось я випадково зустрівся біля входу до Спілки письменників з повновидим усміхненим чоловіком — та скептична посмішка й досі не збігає з його уст, — він мене впізнав і, подаючи руку, представився: «Шева». Я багато чув про нього від Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Валерія Шевчука, а все — тільки добре, тільки позитивне й щире, і знав я, що серед буйного гурту молодих київських літераторів є не дуже голосний, але з потужною притягальною силою, чистий, немов незаймане сумління, надійний і незрадливий, а головне — цілком безкомпромісний Анатолій Шевченко, до якого тягнуться всі, хто не має гріха за душею — начебто він, пізнавши того чи іншого, єдиний мав право загарантувати перед світом про порядність нового знайомого.
Отже Шева відразу став моїм щирим приятелем, і я донині — в думці і в його присутності — признаюсь до своїх вчинків і задумів, бо знаю, що, звірившись перед ним, можу чинити тільки так, а не інакше.
А втім, Анатолій Шевченко ніколи не аж таким тихонею, як я щойно про нього висловився. Його літературно-критичні огляди й фейлетони звучали деколи дуже голосно, вражаючи на смерть войовничих графоманів. […]
Пам'ятаю появу Шевченкового фейлетону про відомого львівського графомана, якай займав одне з керівних місць в Організації львівських письменників і був лютим шкідником: була то пародія на його прозові екзерсиси і називалась «Життя і пригоди рожевощокого Ананія», після якої не солодко зажилося авторові, але сам ... графоман після того жорстокого погрому так ніколи і не оклигав.
Анатолія Шевченка або віддано любили, або люто ненавиділи — він не шукав собі затишку в «золотій серединці» і був серцем нашого товариства і нашим сумлінням.
Чи цього замало для сповнення творчої місії письменника? Аж більше ніж достатньо!
Ну а нині я маю нагоду й честь велику представити читачам найсвіжіші його спогади про своїх друзів-письменників, на жаль, уже покійних.
І що — вже сімдесят? А куди дінешся?..
Єдина радість, що дотеперішнє життя Анатолія Шевченка минуло в чесній літературній та журналістській праці, тож хочу своєму вірному побратимові побажати доброго настрою й сил для творчої діяльності, — і щоб ти, дорогий Шево, завжди перебував у центрі нашого товариства, як його честь і совість!
Л-ра: Дзвін. – 2002. – № 8. – С. 130-131.
Твори
Критика
