День сонячного затемнення
Анатолій Камінчук
Так образно й символічно назвав свою нову книжку письменник Анатолій Шевченко, яка побачила світ у видавництві «Ярославів Вал» (Київ, 2002) за підтримки Ліги українських меценатів (президент — В А. Загорій, виконавчий директор М. Ф. Слабошпицький). До неї увійшли повість «Менший брат», образки, усмішки, спогади, критика та публіцистика. До речі, за довідником НСПУ А. Шевченка потрактовано як критика та літературознавця, хоч ми добре знаємо його як чудового оповідача (цикл «Криворізькі образки»), гумориста та серйозного прозаїка, про що засвідчила його прекрасна повість про свого молодшого брата, яка проектується на все наше післявоєнне покоління.
Михайло Слабошпицький справедливо зазначає у своїй передмові про А. Шевченка, що «він починав у літературі з фейлетонів. Деякі з них я пам’ятаю й сьогодні — аж через тридцять — тридцять п’ять років після їхньої публікації. Скажімо, «І чується гикавка з рота» чи «Письменник вдається до гумору...» Це — майже класика жанру. Молодому авторові, здається, особливо припало до смаку твердження, що критика в літературі, окрім усіх інших функцій, має і функцію санітарно-гігієнічну, й він одразу ж облюбував відповідні жанри, анітрохи не підозрюючи, що вони не зовсім безпечні в умовах ґвалтівного торжества соціалістичного реалізму й у контексті так званої соціалістичної дійсності».
Це справді так і було. У ті часи Шевченка боялися, до його думки прислухалися навіть недруги, посередні, а то й геть бездарні письменники. Та й зовні він видавався таким собі козарлюгою: непокірна шевелюра, могутня постава, прекрасна українська вимова, приперчена дошкульним гумором. Тому біля нього завше юрмилися молоді, «биті», талановиті, задерикуваті, а найперше — Григір Михайлович Тютюнник. Він його любив, боготворив, був закоханий у Шевченка, як у свого рідного брата. Мабуть, саме від Тютюнника пішло гуляти по Києву його літературне наймено — Анат Шева. Григір найперше Шевченкові читав свої новели, радився з ним, питав його думки, про той чи той твір. Про це сам автор зізнається у своїх спогадах про Тютюнника: «...Уранці пізньої осені, ще тільки-но розвиднилося, я почув за вікном Григорів голос, виглянув — стоїть, зіщулившись під холодною мжичкою, питає:
- Як у вас кажуть про такий дощ?
- Та як — іде, падає, сіється, моросить, — відповідаю.
- Не те.
- То заходь до хати, тут подумаємо, — кажу.
- Ти подумай, а я пізніше зайду.
Зайшов він тільки другого дня. Із порога:
- Ну, щось згадав?
- Та нічого такого, — відказую. — Ну, ще мжичкою називають, січкою...
- Ні, січка — то з вітром. От цілий тиждень не можу знайти, але ж є воно, проклятуще, а не дається... Поїду, мабуть, до мами — в неї спитаю або в якогось діда, бо тут, у городі, вже нічого не знають.
Не знаю, чи знайшов Григір тоді те слово, знаю тільки, що все життя отак він мучився, шукав — і знаходив те єдине точне слово, яке й зробило його прозу такою самобутньою, неповторною, ні на яку іншу не схожою».
Пригадується, що й до мене звертався Григір Михайлович, бо тоді ми разом працювали в «Молоді», я йому подавав зразки на кшталт: «сльота», «моква», «хлюпавиця», «мокротеча», «хлюст» тощо, але він кривився і стріпував чубом. Мовляв, все це не те — література. Люди так не говорять.
Біля Тютюнника було затишно, надійно і безпечно, як під стріхою рідної хати. Ми знали, що є Тютюнник, отже, є проза, є справжня література. Пам’ятаю, вийшла чергова книжка прози Євгена Гуцала, здається, «Хустина шовку зеленого» чи то «Весна високосного року». Тютюнник уже її прочитав і ходив якийсь тривожний і схвильований.
Питаю:
- Григоре Михайловичу, щось трапилося?
- Та ні, — каже, зі мною все гаразд. А от із Женею — біда. Жене прозу без стриму. Так не можна в літературі. Це вже заробітчанство. Треба йому подзвонити.
Підходить до телефону. Набирає номер.
- Женю, привіт! Це Григір. Прочитав твою книжку...
На жаль, далі не розчув, бо мене викликали до начальства. Але очевидці розказували, що розмова була гостра, запальна і відверта.
Коли я повернувся, Тютюнника вже не було. Бачили його у кафе на Хрещатику, бачили в «Енеї» в Спілці, ще десь у генделику. Тютюнник переживав за долю літератури, все сприймав до серця і різав правду-матку. Авторитетів для нього не існувало. Мабуть, саме тому він так рано пішов від нас, і не треба тут шукати інших причин його самогубства... Хоча й досі ходять різні плітки та словоблуддя. (Ми, письменники, на це мастаки).
Гадаю, що й Анатолій Шевченко був такої думки. Мовляв, є Тютюнник, отже, в літературі все гаразд, не треба квапитися зі своєю творчістю. Тому прози майже не писав, вважав себе за критика, літературознавця. І справді, тут він був незамінимий, на висоті свого гострого й непідкупного таланту.
Звісна річ, за це й поплатився. Його звільнили з роботи, ніде не брали на службу. Ходив безробітний, перебивався дрібними рецензійками та сякими-такими перекладами. А Тютюнник захоплювався його образками та оповіданнями, заохочував до праці, навертав до прози, бачив у ньому справжнього й самобутнього письменника. Мабуть, саме тоді й народилися його твори «Наш кум дядько Іван», «День сонячного затемнення», «Майор Кульбіда», «Вічна таїна», «Голосіння баби Гальки», «Дід Єгор», «Вишня зацвіла», «Повернення», «Кара за добро», «Так і живе». Справді, на них відчувається «наліт» Тютюнника, але це не механічне повторення, не переспів чи сліпе мавпування. Це добра школа, це народний дух, український корінь, з якого вийшло все талановите й справжнє, що є у нашій літературній класиці.
Особливо, це помітно на повісті «Менший брат», яка вже творилася в наш час без цензури, без редактора в собі — вийшла щемлива, болюча й хвилююча, що аж проймає до сліз. Коли читав її, то все думав: от би був живий Тютюнник, от би порадувався, подзвонив би до Шеви, привітав, або приїхав би до нього на квартиру, обняв і поцілував, сказавши:
- Толю, яку чудову річ ти написав, молодець, я б так не зміг!
Закурив би цигарку, затягся димом, видихнув би, а тоді б додав:
- Давай вип’ємо, друже, за твій успіх!
На жаль, нема тепер таких людей. Ніхто не порадіє твоєму успіху, ніхто не зателефонує, не приїде, не привітає. Хіба що Мушкетик, цей чоловік уміє радіти чужому успіхові, ще в нього залишилася добра закваска, спасибі йому за це.
Це не зубоскальство, не насмішка, не анекдот чи побрехенька, а добротна література. Особливо приваблює цикл «У пошуках братів по розуму» чи «На базарі й коло нього». Такого не вигадаєш і не висмокчеш із пальця, навіть не підслухаєш на вулиці. Так говорить народ. Здається, такі речі залишаться надовго, тому вони й актуальні, сучасні й звучать, ніби щойно написані.
Добротно зроблені літературні портрети про Тютюнника, Світличного, Земляка, Гуцала, Симоненка та Мушкетика. Тут нема амікошонства, поплескування по плечу, заглядання в очі, ставання на котурни. Все капітально, майстерно, діловито й талановито, так як це вміє робити лишень Анатолій Шевченко.
Я не хочу повторюватися про літературну долю Шевченка, про його ходіння по муках, митарства за правління маланчуків, козаченків та чалих, той час давно минув. Слава Богу, Шевченко живий і творчо здоровий, він продовжує працювати. Над ним не тяжіє дамоклів меч цензури чи ката-редактора, який все поріже, порубає, спалить на вогні інквізиції і залишить лише «ріжки та ніжки». Ні, цього вже, на щастя, не буде. Отже, пане Анатолію, чекаємо на ваші нові твори, нові книжки, особливо прозу. Тут ви на коні.
Про це ж саме нагадує в передмові М. Слабошпицький, цей всюдисущий і невгамовний чоловік, який знає про нас усіх усе. Він каже так: «А життя триває. Вибране — це ще далеко не прикінцеві підсумки. Це — просто чергова, хоч і припізнена книжка. Прочитавши її, чекатимемо від Шевченка нових».
Золоті слова і вчасно сказані. Але хотілося б дещо заперечити шановному критикові, бо ця книжка А. Шевченка аж ніяк не вибране, а нова збірка, оскільки вона вперше видається без цензури, без редакторської сваволі, без купюр, без кромсання і викреслювання слів, рядків, а то й викривлення сюжетних ліній та образного мислення, стилю автора.
Чи не тому книжка А. Шевченка «День сонячного затемнення» так легко й вільно читається, вона крилата, образна, сюжетно скомпонована й сприймається, як художній документ: всі ми з вами жили в «сонячному затемненні» ми, покоління задзеркалля, діти сваволі, тюрми на волі. Цю річ треба вивчати в школі, її слід читати без поспіху й поквапу, всотувати по краплі, тільки тоді можна зрозуміти — якого письменника маємо в особі Анатолія Шевченка.
Л-ра: Київ. – 2003. – № 2-3. – С. 166-168.
Твори
Критика
