Анатолій Шевченко. ​Як і колись, як і завжди

Анатолій Шевченко. ​Як і колись, як і завжди

У середині 80-х років я познайомився, а невдовзі й заприятелював з двома на той час уже широкознаними письменниками — Василем Земляком і Миколою Зарудним. І тепер, коли згадую одного з них, неодмінно в уяві постає й другий: обидва ще молоді, красиві, усміхнено-привітні. Та, власне, такими вони й залишилися до кінця своїх днів, хіба що сивина нагадувала про невблаганний біг часу.

Вони були старші від мене десь на років десять (Микола Якович трохи й більше), але у спілкуванні з ними я не відчував вікової різниці — певна річ, завдяки їхній толерантності, такту, уважливості.

Випало мені бути й редактором їхніх книжок, зокрема «Лебединої зграї» Земляка і «Гілеї» Зарудного. Редакторської роботи як такої було зовсім мало. Радше це назвати апробацією читацького сприйняття, уточненням деяких нюансів композиції, сюжету і т. ін. Було, сказати б, випереджувальне порозуміння. Пам’ятаю, коли запропонував Миколі Яковичу скоротити один епізод, він, посміхаючись, показав другий примірник, де сторінка з цим епізодом уже була перекреслена. А Василь Сидорович, зателефонувавши, попередив: ти там не зважай на такі-то сторінки — я їх переписав, зараз принесу. Такі автори траплялися нечасто — вони з редактором співпрацювали, як з рівним. І в дарчих написах неодмінно наголошували: «Співавторові сеї книжки... » Зрозуміло, це очевидне перебільшення ролі редактора, але як багато говорить воно про самого письменника!

Під час підготовки їхніх рукописів до друку я мав щасливу нагоду почути безліч надзвичайно цікавих історій, що лягли в основу книжок, — і Зарудний, і Земляк були чудовими оповідачами. І те, що залишилося за рамками сюжету, могло з успіхом стати матеріалом для нових творів. І так воно незрідка й траплялося.

Творче життя Миколи Зарудного, зовні благополучне, не було, одначе, таким безхмарним, як може здатися на перший погляд. У колонії більшовицького суворого режиму ніхто не був вільний. А вже про українських письменників і казати годі — за ними наглядали якнайретельніше. Особливою «любов’ю» компартійні цербери палали до драматургів — живого правдивого слова, та ще зі сцени, вони боялися смертельно. Не раз та чи та п’єса, що порушувала якусь болючу, соціальну проблему, закінчувала своє сценічне життя генеральною репетицією, у кращому разі — прем’єрою. Саме така доля спіткала у 1974 році виставу за п’єсою Миколи Яковича «Маестро, туш!» Можновладці впізнали в її «героях» себе і свої діяння-показуху, демагогію, просто дурість. Виставу заборонили на цілих тринадцять років. Ще раніше «вмерла» до сценічного народження гостра сатирична комедія Зарудного «Пробачте, ми без гриму». Її поставили в Будапешті, що, певна річ, не викликало захоплення в ідеологічних пастирів на Батьківщині.

Наділений рідкісним хистом комедіографа, Микола Зарудний змушений був постійно самообмежуватися — і хто тут більше втрачав: він сам чи наш театр?..

Уже в час горбачовської перебудови мені до рук потрапив список прізвищ літераторів, якого з волі пріснопам’ятного Маланчука цензура «спустила» редакторам періодичних видань з рекомендацією не згадувати їх у пресі. Редактор одного журналу, коли я приніс йому статтю, виразно показав на бокову кишеню піджака: «Ти у меня здесь». Тобто я був у тому чорному списку — а це означало «табу» на десяток років: не тільки щоб тебе «друкували», а й взагалі згадували. І — без пояснень. Олесь Гончар тоді відкрито, з обуренням виступив проти того вовчого списку, чим дуже розгнівав наглядачів за писаннями й поведінкою літераторів.

Згадую про це лише тому, що в ті окаянні роки (мене ще й з роботи звільнили) вижив завдяки друзям, які відразу прийшли на допомогу. Серед перших був і Микола Якович, хоч йому самому було не солодко. І в подальші роки завжди відчував його дружню підтримку.

Якось поїхали ми з ним на риболовлю. Ранок був похмурий, і настрій у мене був такий самий. До всього й не клювало. Микола Якович поглядав на мене, поглядав, а потім і каже: «Ну, що ти похнюпився? Не клює сьогодні — завтра клюне. І взагалі усе буде гаразд. Хочеш, я тобі заспіваю?..

А співав він знаменито. Знав безліч пісень. А ще вмів пародіювати всіляких виконавців, особливо ж тих, що співали по вагонах, на базарах, — це було щось неповторне. І — затягнув плаксиво-трагічним голосом: «Он єй говоріт, она ему отвєчаєть». І так це виходило кумедно, що я мало у воду не впав. Повернулися ми з невдалої риболовлі у доброму настрої. І таких щасливих годин було у мене з Миколою Яковичем багато, і я вдячний йому повік.

Є в романі «Гілея» зворушлива історія про циганську родину, яка з початком війни провела просто з табору в степу свого сина на фронт. Умовилися, що по закінченні війни він повернеться саме сюди — батьки його чекатимуть. Збігло багато років. Син не вертався. А вони все одно приїжджають щовесни в цей степ — вірять, що зустрінуть його.

У нас теж є таке «місце», де ми чекаємо на зустріч з Миколою Зарудним, — це його твори. Тут він з нами говорить, жартує й сумує — як і колись, як і завжди.

Біографія

Твори

Критика



Читайте также