Анатолій Шевченко. Печальний сміхотворець
Бог був щедрий до Вільяма Лігостова, обдарувавши його різноманітними талантами: він писав вірші, до деяких з них компонував мелодію й сам виконував — мав гарний голос баритон, писав також повісті й гуморески, серйозні п’єси й водевілі, а крім того, успішно працював журналістом, видавничим редактором.
Але свій письменницький хист Вільям зреалізував хіба що наполовину. Помираючи, казав дружині: не зміг я здійснити того, що мені було дано...
Худорлявий, з гострим мефістофельським профілем, легкий у ході, він скидався на тих козаків-відчайдухів, що їх можна було бачити на ілюстраціях до старовинних книжок, а чи шкільних підручників з історії. Його не важко було уявити верхи на коні в козацькому строї з шаблюкою або списом у руці.
Вільям був схильний до ексцентричних витівок, часом вельми ризикованих, навіть небезпечних дія життя.
Коли ми в 60-х роках разом працювали в редакції журналу «Зміна» (згодом «Ранок»), Вільям утнув таке, що ми довго не могли отямитися.
У редакції відзначали день народження нашого колеги — художника Миколи Дахна. У розпал застілля Вільям вистрибнув на підвіконня — вікно було відчинене — й ступив на карниз із зовнішнього боку. Висота була десь за 20 метрів — будинок споруджений ще до більшовицької революції: стелі в кімнатах сягали чотирьох метрів, а редакція містилася на п’ятому поверсі.
Вільям пішов карнизом... Ми завмерли. Хтось тільки стиха вимовив: «Мовчімо!».
Три наші кімнати були розміщені на одній лінії. Ще одне вікно на той час було відчинене тільки в третій кімнаті. Затамувавши подих, ми чекали. За кілька хвилин Вільям вийшов з третьої кімнати зі словами: «Я вас сердечно вітаю!».
Його, певна річ, треба було добряче відлупцювати, але в нас забракло сил. Жінки розплакалися, а потім почали сварити Вільяма. Він тільки винувато усміхався. Хтось із чоловіків спересердя кинув: «Ну, й жарти в тебе, Вільяме, — не в кожного серце витримає».
Всілякі пригоди, застілля, «водіння кози» (ходіння по забігайлівках) не заважали, однак, Вільямові продуктивно працювати і в редакціях, і за письмовим столом удома. Здоров’ям його теж не обділила доля.
Поезія була, можна сказати, першою й незмінною любов’ю Вільяма — він її проніс крізь усе життя. Але книжку віршів видав лише в час перебудови в 1989 році, коли йому було вже п’ятдесят дев’ять. Та раніше вона навряд чи й вийшла б: багато що в ній не вкладалося у вузькоколійку партійних приписів.
Під час роботи в журналі «Зміна» Вільям написав прегарну «Притчу про маестро». Починалася вона з опису звичайного городу літньої пори, де «картопля, буряки, і їх вартує соняшник стрункий».
Але ж митець на те й митець, орган всіх перемін, — незвичне у звичайному вловити мусить він. І він почув: у стеблах кипить веселий сік, бджолину траєкторію подумки засік.
Маестро взяв скрипку й заграв:
І усміхнувся соняшник, здригнулась бугила, і стежка, як мелодія, до річки потекла.
Світ перемінився, заграв і заспівав: «І як вдалося йому за отакеньку мить сказать усе, що радує, і все, що нам болить».
І тут з’являються якісь чоловіки — один тримає сажень, а другий — бубон. І кажуть маестро, щоб кидав свою скрипку («Кого із нею, маестро, поведеш?») та брав до рук бубон.
«Н-на бубоні не вмію я...» — скрипаль пролепетав. Йому відповідають: «Не вмієш, то навчим. Не можеш, то...». І маестро здався: він «повірив у місію нову».
І засмутився соняшник,
Померкла синя вись.
Так, гави розлетілись
та й люди розійшлись.
Це був час, коли комуністична пропаганда особливо настирливо просторікувала про партійну заангажованість літератури, що буцімто єдина окрилює її й веде до перемог.
У редакції стало відомо, що Вільямову притчу прочитав видатний поет і коротко прокоментував: «Це про мене». І справді, наш колега, пишучи притчу, мав на увазі саме цього поета. Його колись дуже налякали й примусили, фігурально висловлюючись, кинути скрипку й узятися за бубон. І він уже сам так перейнявся новою роллю, що коли котрийсь із колег одхилявся від визначеної компартією лінії, казав: «А ми його партійною сокиркою, партійною сокиркою...». Ця сокирка не одному митцеві обтяла крила.
У Вільяма з «керівною й спрямовуючою» були стосунки, сказати б, взаємної неприязні, хоч він формально і вважався членом компартії. Але ніяких вигод із цього не мав. Попрацювавши недовго відповідальним секретарем журналу «Зміна», а перегодом заступником головного редактора щорічника «Наука і культура», він назавжди розпрощався з керівними посадами. У 1988 році вийшов зі складу КПРС, повторивши наостанок відому фразу: «Була без радості любов, розлука буде без печалі».
До поетичної творчості Вільяма Лігостова я ще повернуся, а зараз скажу кілька слів про те, що його перша книжка була прозова. До неї ввійшли повість «Катастрофа в раю» (космічний репортаж) і добірка гуморесок. Видавці дали й повісті означення “гумористична”. Насправді вона була хоч і веселою, й смішною, а все-таки більше дошкульно-сатиричною, ніж просто розважальною.
Герой повісті, Грицько Халепа, випадково потрапляє на іншу планету — Кібертонію, якою керує верховний Кібер. Попервах землянину все здається тут дивним, незвичним. Та, побувши серед кібертонців, він із здивуванням помічає: усі дурощі, що кояться на Землі, у Кібертонії, яку ще називають Раєм, постають у концентрованому вигляді. І верховний правитель, і його підлеглі з армією слуг-роботів — це ж ті самі диктатори й маси, яких він добре знав у своєму земному житті. І хоч техніка в Кібертонії сягнула небачених висот, місцеві мешканці власне вироджуються. їхніх дітей «навчають ні над чим не замислюватись, усе сприймати на віру», «чорне називати білим, а біле — чорним». Ну, чим не марксизм-ленінізм на практиці?! Кібертонці вже сягнули таких висот, про які на Землі тільки мріють. Тутешні мешканці заклопотані одним: побільше з’їсти й випити. Місце такої їхньої «роботи» має назву «Палац праці». Партійні доглядачі за літературою й цензори вочевидь не вчиталися в текст Вільямової повісті, інакше б не бачити їй світу.
І друга повість Вільяма — «Подорож до Ельдорадо» (1975 р.) — фантастична, смішна і водночас гостро сатирична. Він ще напише гумористичні повісті з елементами сатири й гротеску «Великий реформатор із Малих Криничок» та «Заберіть свій мільйон».
Писатиме й далі вірші, гуморески, спробує себе в драматургії. А ще писатиме власне життя — з веселими й сумними пригодами, пропадатиме на річках і озерах. Був він класний спінінгіст, купив собі човен з мотором і гасав Дніпром у пошуках рибальського щастя.
І далі з товариством «водитиме козу», співатиме й танцюватиме, потішаючи друзів. І звичайно, без пригод не обходилося. Всі знали, що рано чи пізно він щось утне.
Вільяма дуже дратувала на одній з вулиць за нинішнім майданом Незалежності електросирена, що завивала, коли їхало високе компартійне начальство. Всі інші машини мали поступатися дорогою. Сирена була прикріплена десь на чотириметровій висоті поруч з ринвою.
Якось ішли ми тією вулицею. Вільям щось собі мугикав, і враз обізвалася сирена. Повз нас промчала чорна «волга» із затемненими вікнами. Вільям рішуче мовив: а як воно буде, якщо позбавити їх цієї музики? І рвонувся до ринви. Ми вхопили його за пальто, а він легко з нього випурхнув — і тої ж миті опинився на ринві. Дістався до сирени, зірвав її і разом з нею полетів на тротуар. Ми кинулися до нього — він, ніби нічого й не сталося, підвівся й сказав: «Більше не витиме».
Усе, чого не міг через партійно-цензурні рогатки сказати у своїх творах, Вільям казав своєю екстравагантною поведінкою.
Я вже якось писав про те, як Вільям і художник Микола Дахно співали дуетом ними ж скомпоновану експромтом оперу під назвою «Ходоки». Ленін-Лігостов збирається кудись іти вранці, запитує у Крупської-Дахна: «Надєнька, голубка-лада, гдє моі галоші?». Надія Костянтинівна-Дахно жалібно відповідає: «Нє знаю, родной, вчєра вєчєром ходокі билі...» — «Безобгазіє, — вигукує Ленін-Лігостов. — Куда Сталін смотгєл?».
Зрозуміло, це були небезпечні, як на ті часи, розваги. Але стукачів, на щастя, у нашому товаристві не водилося.
Схильний до лицедійства, Вільям не випадково взявся за драматургію. Дві його п’єси були поставлені на професійній сцені — «Золотий глечик» у Сімферопольському й Дрогобицькому театрах, «Вічний поєдинок» у Миколаєві. Вийшла 1987 року й книжка драматичних творів Вільяма.
Треба сказати, що в драматургії він не досяг того успіху, який мав у прозовій і поетичній творчості. Хоч його п’єси й були зроблені на доброму професійному рівні. Над ним вочевидь тяжіло бажання побачити свій твір на сцені. А оскільки за театром був особливо суворий нагляд з боку цензури й усіляких партійних церберів, то автори самі стримували себе, незрідка наступаючи «на горло власній пісні».
У рукописній спадщині Вільяма є трагікомедія «У нас у дурдомі». Може, нею зацікавиться який театр?
А поезія Вільяма не відпускала. Він написав вірш «Найсвятіше», адресований його батькові-матері і взагалі всім батькам і матерям. Скомпонував мелодію й заспівав у колі друзів. Був тоді у товаристві й наш спільний друг, видатний композитор Олександр Білаш. Буквально за день Олександр Іванович написав на слова Вільяма чудову музику, використавши його мелодійну основу.
Ця пісня, коли її вперше заспівав уславлений оперний співак Микола Шопша, стала дуже популярною. Вона, як і багато Білашевих пісень, одразу пішла в люди. Її не раз можна було почути не лише зі сцени, по радіо, а й на всіляких гостинах, вечірках.
Кого не зворушать проникливі слова у супроводі душевної мелодії:
Доки мати жива, доки батько живий,
Молоді ми, і світ молодий-молодий...
Олександр Білаш ще написав на слова Вільяма чудовий романс «Коли печаль...», а також пісню «їдемо з ярмарку», де так органічно поєднано жарт і зажуру:
А назустріч люди, молоді та пишні,
Ми даєм дорогу — нам уже не спішно.
Та й не горюєм, не сумуєм дуже,
З ярмарку, з ярмарку ідемо, друже.
Цю пісню ще зі своєю мелодією Вільям заспівав на 50-річному ювілеї Олександра Білаша, чим дуже зворушив іменинника.
У нього взагалі чимало віршів про одшумілу молодість, ностальгійних і веселих. Веселих, бо ще легко дихалося, ще була золота осінь, а не сувора зима. Це пізніше він напише:
Прощавайте, плеса тихі,
І ви, ясні води.
Вже до вас я не вернуся
В будь-яку погоду.
Коли настала довгождана свобода, Вільямові сили — фізичні й моральні — були вже добряче пошарпані. Він навіть трохи розгубився: про що писати, коли все чи майже все дозволено? Така проблема постала не тільки перед ним — чимало критично мислячих письменників, як і Вільям, були занепокоєні: з чим іти до читача?
Згодом, як усе ввійшло в береги і стало ясно, що політична свобода не дуже змінила наш просякнутий фарисейством і облудою світ, чимало письменників взялися писати так, як колись хотіли, та не могли. Але помітних творів усе ж з’явилося мало.
Свобода виявилася не лише благом, а й суворим випробуванням. І не кожний його витримав. Старші, сказати б, вичерпували свій творчий потенціал — хто краще, хто гірше, а молоді, природно, вдалися до експериментування, так само по-різному — хто продуктивно, хто імітаційно. І модерний графоман нічим не кращий од традиційного. Хіба що самоомани, пустодзвонства й просто нахабства більше.
Дехто, навіть не позбавлений таланту, радісно вдихнувши повітря свободи, вирішив, що можна відпустити всі моральні гальма. І тоді з’являється така осяйна картинка в романі: статевий акт у громадській вбиральні над унітазом, де плавають фекалії. Якщо це нове слово в прозі, то що тоді психічний звих?
Вільям усі негаразди новітнього часу дуже гостро відчув. Він уже не міг пристати ні до одного, ні до другого берега. І написав сумного-сумного вірша, де рефреном повторюються слова: «Я свідком був, а участі не брав». І цілком щиро зізнався:
І ось тепер перебудова —
Дерзай, будь ласка, думай і твори.
В оновленні повсюднім силу слова,
Будь ласка, випробовуй... Та я уже старий.
Інколи Вільям приносив до редакції «Народної газети», в якій певний час і працював, сатиричні вірші — вони були на рівні, але не більше.
Та все ж людяності, доброї душі він не втрачав ніколи.
...Ішов Вільям з гастроному. Купив пляшку горілки, ковбасу й воду. А що сумки в нього не було, то всю покупку ніс у руках, притиснувши до грудей. По дорозі трапилася йому ковзанка, на якій бавилися дітлахи. Вільям, згадавши молодість, розігнався й поїхав на своїх черевиках, мов на ковзанах. Але не втримав рівновагу й гепнувся об лід. Товар полетів у різні боки, а сам він до всього ще й поранив собі руки та обличчя. Підвівся й стояв, задумавшись. До нього під’їхала на ковзанах дівчинка років дев’яти-десяти. Каже:
- Дідусю, у вас кров на обличчі ... Ось візьміть хусточку...
- Ні, моя люба, — відказує Вільям. — Хусточка в мене є — розуму нема.
Очі дівчинки виразили подив і збентеження: мабуть, вона вперше чула від дорослого таке зізнання. А Вільям, поплескавши дівча по плечику, проказав:
- Спасибі тобі, добра душа.
Пригоди справді йшли за ним попаски. Як правило, не дуже веселі. Тому й гумор у Вільяма завжди з ноткою печалі. Це відчутно і в поезії, і в прозі, і в драматичних творах.
Ми звикли сміятися крізь сльози. Адже ж цей вислів і придумав українець — Микола Гоголь. А інший українець, Олександр Олесь, — автор широковідомої формули: з журбою радість обнялась.
Вільям Лігостов не відхилився од традиції: в його веселих писаннях чимало смутку. Тож, вірячи в силу сміху, він, однак, вважав:
Хай сміх живе. Хай сміх іскриться.
Хай звеселяє сміх усіх.
Але в хазяйстві нині ще згодиться,
Ой, знадобиться замашний батіг!
Тому-то сатира й переважала в останні роки в творах письменника.
Вільям писав вірші, але поетом себе не вважав. Писав прозу, але ніколи не ставив біля свого прізвища слово «письменник». Писав п’єси, але драматургом не величався. Він залишався Вільямом Лігостовим — талантом, що через суб’єктивні, а більше об’єктивні чинники так і не зміг повносило зреалізуватися. Як і багато його колег по перу. Він глибоко переживав драму суспільного й свого власного життя.
За кілька днів до смерті прийшов до мене додому, був збуджений. Вранці другого дня зателефонував, вибачався. А ще через день його забрала «швидка» з інсультом. За тиждень він помер — сталося це 10 березня 2002 року.
Задовго до цього дня, десь наприкінці 80-х, він написав епітафію самому собі:
Тут літератор — Лігостов Вільям.
Віку собі укорочував сам —
Пив, і курив, і писав, як умів,
Інших старався уникнуть гріхів.
Трохи раніше Вільям, добра душа, зізнався, як він прагнув жити:
Я іду по землі, обережно іду по землі,
Намагаюсь бодай не смітити.
Певна річ, бажання скромне, але як багато говорить воно про особу автора.
Твори
Критика