Олена Пчілка. Той мого божевілля бажав...
(З А. Фета)
Той мого божевілля бажав, хто надав
Цій троянді пелюстки, і барви, і роси;
Той мого божевілля бажав, хто звивав
Ці розкішні, хвилястії кучері-коси.
Хоч би й старість прийшла, і всю радість взяла,
І душа моя теж, перед самим сконанням,
Прилетіла б сюди, мов жадібна пчола,
Щоб зомліть, упиваючись медом-бажанням.
І тоді, хоч я щастя життя збережу,—
Стану щастя життя я живим одголоском.
«Ні, цей мед запашний — для мене! — я скажу.—
А для інших зостанеться тонким лиш воском».
І все життя здається марне
Привиддя на краю землі,
Все, що було і любе, й гарне,
Зникає десь в далекій млі...
О друзі! Інше покоління
Під нашим сонцем розцвіло,
Всі наші радощі й боління
Воно забуттям повило.
Лише як звичай погребальний
Обходиться в північний час,
То дзвону голос поминальний
Оплаче інколи і нас...
