Олена Пчілка. Лисиччина учта

Закликала Лисиця журавля в гості до себе. Зварила молочної кашки - дуже смачної! - і подала на тарілочці.

Дзьобав, дзьобав журавель ту кашку - нічого не вдіє, не захопить своїм дзьобом каші, бо дуже мілка мисочка! А Лисичка дивиться та ще й припрошує:

- Їж, голубе, їж, мій сусідоньку!

Так ні! Не захопить журавель кашки! Так і не міг поживитися.

- Ну,- каже Лисичка,- коли ти так гордуєш моєю учтою, то треба хоч самій із'їсти, щоб моя праця дармо не пропала!

Та й почала лизати кашку, - бо їй же саме добре лизати з мисочки.

Дивиться Журавель, та ще більше йому їсти хочеться. (А голодний був дуже, бо хто ж дома наїдається, йдучи на кликаний обід?)

Зібрався Журавель додому, а сам думає: «Ну стривай же, голубко!»

А Лисичці сказав:

— Бувай здорова! Та прошу тебе, приходь до мене завтра на обід!

— Добре, добре,— каже Лисичка,— прийду!

Другого дня прибігла Лисичка до Журавля на обід. Журавель наварив меду, такого доброго-доброго, та поставив у пляшці з довгою, вузькою шийкою. Ну, це вже для гості не влад: Лисичка і сяк, і так язиком, ніяк не здобуде медку.

— Ну,— каже Журавель,— щось мій медок усе цілий, треба вже самому випити, чи що? — Та й став пити, засаджуючи свого довгого дзьоба в пляшку. А Лисичка тільки дивилася...