Образне втілення природних стихій у поезії Грицька Чупринки
Н. О. Шевель
Увага у роботі зосереджена на образно-символічному втіленні природних стихій у творчості Грицька Чупринки як представника раннього українського символізму. Враховано західноєвропейські впливи модернізму, національну специфіку пейзажної символіки, її глибинне язичницьке коріння; закцентовано увагу на впливі авторського світогляду та прослідковано специфіку семантичного наповнення образів природних стихій, їх еволюцію у творчому доробку поета.
Важливе місце в осмисленні світосприймання поета займає увага до пейзажності, окреслення близькості людини до природи. Модерністи від зовнішнього зв’язку природи з побутом та способом існування людини, що був характерним для реалізму, переходять до зв’язку внутрішнього, духовного, який виявляється значно глибшим і змістовнішим. Художня функція реалістичної описовості пейзажу змінюється символічною. Пропонована розвідка є осмисленням проблеми функціонування пейзажної образності у ранньому українському модернізмі на матеріалі поезій Грицька Чупринки як одного із яскравих поетів-символістів.
У нашій статті зроблено спробу визначити домінантні образи-символи зі сфери пейзажності, з’ясувати їх семантичне навантаження, вмотивувати вживання пейзажних образів. Творчість Грицька Чупринки загалом, а зокрема образна система його творів, є недостатньо дослідженою. Можна спиратися лише на окремі критичні статті та рецензії сучасників поета, його колег-«хатян», а також на поодинокі зауваження дослідників-літературознавців М. Жулинського, С. Денисюка, П. Одарченка та ін., які вказували на існування у поезіях Грицька Чупринки пейзажних образів. Тому зосередження уваги на образному втіленні природних стихій має стати елементом подальшого грунтовного дослідження функціонування пейзажу та образно-символічної системи зі сфери природи у творчості Грицька Чупринки. Ще Горацій говорив, що тільки поганий поет описує гаї, струмки, жертовники, бурхливий потік, веселку поза зв’язком із людиною. Розуміння природи з напівслова є головною тезою світобачення А. Шопенгауера. Вона формує філософський символістський ідеал, який перетворюється для німецького філософа на ідею, а для Грицька Чупринки - на закон про пошук краси-ідеалу. Така глибинність звичайної пейзажної образності відштовхується від ідей модернізму взагалі.
Життя природи як взаємодії природних сил постає і у поетичному доробку українського символіста Грицька Чупринки. Чупринчин пантеїзм пов’язує Бога з природою, а природу з людиною, майже ототожнюючи їх, наближаючи людину до божественного начала. Природа набуває чарівності, принади таємничості і вічності Відбувається, так би мовити, «взаємоеманація», сутнісне єднання людини, світу, космосу і Бога. Українські символісти сприймають людину як частину Божої світобудови, як самоцінний елемент Всесвіту. Взагалі пантеїстичними мотивами пройнято чимало поезій українських символістів. За допомогою них поети прагнули утвердити органічну спорідненість людини з природою. Світобудова, сутність якої розглядалася як взаємодія чотирьох стихій, бачиться символістами цілісною і довершеною структурою, природа якої божественна. Людина долучається до цієї вічності, бо є частиною природи, її дитям. Звідси переважання у Чупринки пейзажних мотивів та образів, які характеризуються двоплановістю, символічністю, неоднозначністю. Життя людини є частиною природних процесів, тому подібне в усіх своїх виявах до життя природи. Символ пов’язує поняття зі сфер «природа - людина», є шляхом утаємничення в першосутність. «Природа і Душа - ось два вічних джерела ліричної емоції», - вважав символіст Жан Руайєр. Лірика Г. Чупринки, будучи сугестивною, спирається на асоціації і звернена до емоційної сфери читача, поєднуючи душу і природу. «Сугестія здатна на те, на що не здатна виражальність. Сугестія - це мова відповідностей, спорідненості душі і природи. Вона не прагне передати образ предмета, вона проникає в середину його єства, стає його голосом». Маємо справу не з «изображением без воображения», а з чуттєвим вживанням, пропусканням явищ і предметів через душу, почуття. Про сугестивність говорив і Ернест Рейно: «Відмовившись від задачі копіювання зовнішнього світу, поет творить естетичні форми шляхом виявлення суттєвого в тому матеріалі, яким постачає його природа».
Ще одна ознака природи - краса, до якої прагнули модерні митці. Чупринка, як співець краси, суголосний у цьому і з Олесем, і з Вороним. Сріблянський убачав у нього «грунтом усього життя стремлінь - бажання краси...». Ця краса закорінена в природі, вона, як і природа, пов’язана з Богом і є вічною. У природі для Чупринки недостатньо краси спокійної і тихої, він бачить її бурхливою, в ній приховано «вищий розум», глибокий зміст. Тому переважають пейзажі динамічні, а не статичні. Образи бурі, грози, урагану, метелиці живуть і діють у його поезіях, здійснюючи цілющий перетворюючий вплив. На думку Денисюка, «Світове життя у творах Грицька Чупринки виступає як стихійна, хаотична сила, шо перебуває в постійній динаміці. Це сукупність суперечливих начал, яким не притаманна статика і виваженість. Поета захоплюють бурхливі прояви природного життя..., у яких він бачить вияв достеменної сутності буття». Дослідник вважає ці процеси перетворенням внутрішнього у зовнішнє, віддзеркаленням у образі стихій природи індивідуальних та суспільних настроїв і почуттів. У цьому перетворенні природи в життя для Сріблянського постає аристократизм Чупринки: «І тут поезія Чупринки має дивну силу. Аристократизм - така основна прикмета усієї його поезії, але він виявляється особливо в процесі діалектичного перетворювання природи в життє. Природа мусить стати життєм, а не декорацією його».
Слідування Чупринки теоретичним постулатам символізму, його індивідуалізм і власна філософія іноді затьмарювали природу як таку, роблячи її знаряддям, засобом для передачі інших переживань. Однак з погляду символізму поезія набуває нового звучання, природа сприймається як частина життя, з’являється цілісність світу. Навіть Євшан у рецензії на збірку «Контрасти» зазначає: «Я сказав би, що чувства природи у Чупринки немає, змисли його неначе зужиті, нечулі на зовнішні враження». Причиною цьому критик вважає індивідуалізм, сконцентрування своїх творчих сил лише на собі, що «робить поезію Чупринки майже прозаїчною». Навіть критики «Української хати» не могли достатньо поцінувати досягнення поета Євшан виводить недоліки Чупринки у зображенні природи, порівнюючи його з Олесем. «Поезія Олеся без широкого, пишного тла природи немислима: це все одно, що спів солов’я на ринку ярмарочнім, а не в гаю. Йому потрібно maximum запалу та екстази, оп’яніння <...> аби почути себе творцем. Тут у Чупринки ані сліду того, що називається поетичною екстазою».
Таке порівняння двох віртуозних поетів видається недоречним, бо кожен із них мав власний творчий шлях, власний світогляд, в тому числі і бачення природи. «Майстер півтонів», Олесь, як вважає М. Грушевський, не висловлює свої почуття остаточно, не звіряє їх слову до кінця. Не «він сам собі природа», як помилково вважає Євшан, а природа, близька до його переживань, вони зливаються, стають єдиним цілим.
І Олесь, і Чупринка близькі у своєму шляху до природи у поезії через красу рідного краю. В присвяті матері Олесь називає себе вихованцем степу. «Зробившись рідним братом вітру, простору і трав», «він кидав нудну роботу і в зелений степ тікав». У Чупринки «кожен атом вкрай прибитого народу мусить бути рідним братом бурі, моря, небозводу». Сам поет виростав серед мальовничої природи, до якої повертався для духовного очищення. П. Богацький у «Матеріалах до критичного видання творів Грицька Чупринки» пише про «надзвичайно чутливе і вражливе реагування поета на впливи села. Тільки поет побуде, хоч і короткий час, на селі, як його теми пахнуть селом, полем, народними впливами». Пейзажна поезія Олеся також була «виразом молодечих настроїв поета, викоханих східноукраїнською природою і перейнятих ніжними відблисками її лагідної краси». М. Грушевський порівнює Олеся зі «співцем степу» Щоголевим та Манжурою. При цьому «почуттє краси у Олеся далеко тонше й багатше мотивами й відчуваннями». Чупринка порівняно з Олесем ближчий до природи, його природа зливається з почуттями і переживаннями. За цією ознакою виділяє Чупринку і М. Неврлий, який вважає його «значно кращим «європеїзатором» і новатором у дореволюційній українській поезії» порівняно з О. Олесем та М. Вороним. Соломія Павличко теж виносить жорстокий вирок модернізму, звинувачуючи його у риторичності та декларативності: «...його (модернізму) «романтична» природа виглядає, по-перше, неадекватною часові, по-друге, риторичною». Чупринчина природа - це не лише квіти і трави, а й небо, Космос. Між флорою і фауною та Космосом проміжною ланкою виступає небо як шлях до Космосу.
Пейзажність Чупринки пов’язана зі світоглядом поета. «Ставлення людини до природи - частковий аспект обраного нею способу буття у світі, який не може бути адекватно зрозумілим без осмислення базових структур її «я». Людина не здатна довільно змінювати своє ставлення до природи, така зміна обов’язково зачіпає екзистенційне ядро особистості».
Варто прослідкувати, як трансформується функція пейзажу, стосунки з природою у творчості поета. Збірка «Огнецвіт» є перехідною від реалістичного пейзажу, що був фоном для зображення соціальних настроїв знедоленого селянина-бідаря до модерного відтворення природи як частини Космосу та суголосність її душевним переживанням. Вживання образів природи у значенні символу супроводжується своєрідним поясненням, що розкриває значення певного символу, яке в цій збірці ще не особливо глибинне і стосується переважно соціальних подій і настроїв («Зимою», «Мертві квіти», «Дума осіння»), є спонуканням до суспільної активності:
Гей, квітки, морозом зморені,
І надії, лихом зборені,
Де ви милі?..
«Зимою».
Намагання осмислити в поезії себе як частину природи є поки лише декларуванням спорідненості, яке ще не перейшло у спосіб мислення («Поезія природи», «Поет», «До поета»). З’являється вже поривання у небесні простори, в космічну «височінь безмежну». Мотив неба, який зароджується в цих поезіях, розвивається в подальших збірках, особливо в наступній - «Метеор», де небо перебуває на шляху до осягнення Космосу. Постає небесна сфера через образи ефіру, духа, небесних світил (місяця, сонця, зір). «Метеор» навіть назвою пов’язаний з Космосом. Космічну тему та образність знаходимо також у Вороного, це його цикл «Ad astra», що засвідчує пантеїстичний світогляд поета, його космізм. В цьому астральному циклі Вороний особливо близький до творчості Чупринки, який, одначе, має цю «зоряність» розлитою в усій творчості. Протиставлення ворожості земного життя і вищих мрій, які можна повідати лише небесам (вірш «В сяйві мрій») у Вороного зіставне з Чуприн- чиним «Я покину дум юрбу бентежну». Зорі, небо для обох поетів є джерелом натхнення і очищення від земного бруду «людей, двоногих плазунів». У Вороного космічні сфери — втілення спокою і гармонії, вірші циклу мінорні, рівні. У Чупринки Космос, небо перебувають частіше у постійній боротьбі, зміні, постійному русі. Уся збірка сповнена динаміки космічних сфер, в ній переважає топос неба (блакить, синь небесна). Втікаючи від нерозуміння від юрби в небеса, поет ще побільшує прірву нерозуміння, що їх розділяє. У цій збірці поет уже по-справжньому живе серед бурхливих космічних явищ, найпринаднішим з яких є метеор - символ самого поета, його енергетики. Рух відбувається між небом і землею, він взаємоспрямований. Переважно це падіння (метеора, дощу), як животворний дарунок вічності («Летючі зорі», «Метеор», «Золотий дощ», «Без сну»). Іноді ж рух відбувається у зворотному напрямі («Мої квіти») як потяг природи до вічної космічної краси і величі, започаткований ще у «Огнецвіті», де смереки, задивляючись в небосхил, бажають «В боротьбі з непрозорою ніччю Дотягнутись до сяєва зір». По горизонталі рухаються хмарки («Хмарки»), «морок чорний ріже сяйвом місяць-серп» («Без сну»), все навіть «у сні тремтить». В русі схоплюється і фауна: «В вербах горлиці воркочуть, В травах коники сюркочуть».
Метеор - це «дух творіння», тобто явище конструктивне. Як уже згадувалось, іншої думки дотримувався щодо цієї збірки М. Сріблянський, вважаючи основною прикметою Чупринчиної музи «дух руйнування без інстинкту будування», а метеор - це «дух дісгармонії, хоч і ефектовний, але фальшивий звук світової симфонії». Поет лишався не зрозумілим до кінця навіть однодумцям.
Якщо метеор - це рух без наслідків, то ураган - це руйнівний рух. Образ урагану є передтичинівським («Не вітер-буря...»). Наступна збірка «Ураган» подає бурхливу природу. Сфера дії опускається з космічних висот на небесні простори, ближче до землі. Руйнуванню піддаються всі земні закони: «Всі устої, всі підпори зворухну!» заради досягнення мети:
Ми зазначимо сліди
В царство казки, в царство вроди,
Щоб сміліше пішоходи
Прямували до мети.
Вороже настроєний до модерністів взагалі, С. Єфремов вважає настрої цієї збірки пустими блисками: «Це лише фрази й бенгальський вогонь, свого роду «дзеньки-бреньки», бо «муза Чупринки менш усього здатна спинатись на демонічні котурни». Звичайно, таку оцінку не можна брати до уваги як абсолютну, бо «ішло це в нього (Єфремова), певна річ, не від якоїсь химерної смаківшини; ним керував той же недопроявлений максималізм у розумінні історії літератури як історії ідей». Критика Чупринки витікає з несприйняття його ідей.
Збірка «Сон-трава» відкривається віршем, що, на думку М. Вороного, є свідченням пантеїстичного світогляду Чупринки. Природа постає повністю злитою з почуттями і настроями, які, як і природа, є мінорними, а сама природа є «невимовно чудовим миром», де зорі вже не падають, а «горять. Миготять Зорі-свічі святі В голубому ефірі». Ураган перероджується у ніжного Еола («Еол»), виринає звуковий образ дзвонів («Подзвіння»), в якому асоціативно вгадується локус кладовища, церкви, започаткований ще у «Огнецвіті» («Кладовище»). Кладовище символізує спокій, тишу, в той же час таємничість, містичність, загадковість. Головним значенням є мертвіння, смерть. У поезії «Кладовище» друга половина вірша повертає до «живих мотивів», віддаючи перевагу життю буденному, тому «зникло в пітьмі кладовище». «Подзвіння» ж розвиває ідею життя після смерті, метафізичний зв’язок з рослинами, природою. Сама збірка «Сон-трава» контрастує з попередніми настроями бурхливості. Ця зміна настрою видається майстерно відтвореною у заключній поезії збірки «Забуття»:
Хаос, гуркіт невгамовний...
Цить!
Морок тихий, морок сонний
Нас обхопе вмить...
«Забуття».
Образ вогню домінує у збірці «Білий гарт». «Цар-огонь» загартовує стать духовної сили. Душа ототожнюється з ніжною природою, яка, загартовуючись, відроджується знову, не піддаючись стихії:
І під сонячним промінням.
Під теплом, під миготінням
Розів'ються квіти знов.
«Криваві квіти».
Вогонь виступає як одна з язичницьких стихій, сила якої порівнюється навіть із Зевсовою. Різновидом вогню як частини природи є сонце, яке стає джерелом відродження до життя. Пантеїзм Чупринки наближається до сонцепоклонства Б. І. Антонича, який відбував себе «залюбленим у життя поганином», «дітваком із сонцем у кишені». Чупринка, осмислюючи свою життєву позицію у вірші «Credo», бажає стати «Братом світла, братом сонця». Хоч сила його єднання не настільки осмислена, як у Антонича, але його сонцепоклонство у збірці «Білий гарт» зближує цих двох поетів. Червоний колір стає домінуючим, асоціюючись з кров’ю («Криваві квіти») та зі світлом.
Образ світла, який виринає в усіх збірках, осяює всю збірку «Білий гарт». Тут не відбувається боротьби світла і тіні, дня і ночі, добра і зла, як це було у попередніх поезіях. Саме протиставлення світла і тіні є філософським постулатом єдності і боротьби протилежностей, антиномія «світло - тінь» сягає вічних категорій «добро і зло», а в контексті світогляду Чупринки мислиться як буденне і вічне.
Вогонь був очищувальною силою у світогляді наших предків. Чупринка, відчуваючи божественну силу природи, будує перехід вогню природи у внутрішній вогонь, вогонь душевний, наділяючи його конструктивною творчою силою, він
Творить акти одживання
Для нового будування -
Діє творчості процес»
«Цар-огонь».
Природа «Контрастів» передає всю багатоманітність людських почуттів, увесь спектр настроїв. Відбувається часткове перевтілення у сили природи, в рослини: вітер («Ватра»), мак («Квіти могильні»). Людина стає органічною частинкою природи, діє за її законами («Звуки тайни»). Почуття живуть разом з квітами, поруч з травами. Сама пора року, наприклад, весна, стає символом відродження, протистояння негараздам: «Де ти, горе? Все здолаю!». Образ ночі викликає асоціації з сумом, тугою. Образ Феї як втілення краси природи, виринаючи спорадично із попередніх збірок, модифікується тут у Фею Мая, повелительку весни, живу істоту. Сонце як втілення космічної сили і чистоти виринає знову у поезії «Влада серця». Заклик «Перед сонцем не будь лицемірним» знову повертає до мотиву сонцепоклонства у Чупринки. При цьому, як і в більшості поезій, сонце слід розглядати як символ великого смислового навантаження. Так, Ю. Бойко задумується: «Оцей «Шар огненний». Хіба в загальній системі задумливо-елегійних образів поезії не звучить це багатозначним наголосом-натяком?». Це символ приходу величного майбуття.
Чупринчина любов до села, його природи - це зворотний бік його спротиву до міста: «Міське оточення викликало у Чупринки настрої суму, гіркої туги, безнадійності, розпачу». Лише село відроджувало його сили, народжуючи бадьорі вірші. Негативний вплив міста спостерігаємо і в поезіях у Черкасенка, у якого місто - октопус (спрут), і М. Вороного, який бачить місто-звіра. Тікаючи від його «стогнання і прокльонів» у сферу «чистого мистецтва», Вороний не відвертається від нього повністю, для нього все ж це водночас і «кохане місто», і «прокляте місто». Для Чупринки місто є каталізатором єднання з природою, пошуку в ній краси і сили, урбаністичний ландшафт натомість не фігурує взагалі.
В поезіях поза збірками 1915 року зустрічаються докази захоплення поета науково-технічними і культурними здобутками людства («Боротьба»). Однак в подальшій творчості вони не здобули поширення. Очевидно, можна говорити лише про одноразові, хвилинні захоплення прогресом, який швидко розчаровує.
У «Символі життя» постає образ гаю як символу «перемінного життя», з яким поет ділить «долю і чуття». Вперше образ гаю зустрічається ще в «Огнецвіті» («В гаю»), де гай стає місцем усамітнення від юрби, сковородинської втечі від неї. В ньому поет шукає «живого чоловіка», здатного зрозуміти його думки. У Вороного таким місцем пошуку «живої душі» стає луг («Мандрівні елегії»):
Гей-гей! Чи є хто в пузі - озовися!
Чи є де в світі ще душа жива?
Вороний-поет «тужить за справжньою людиною, обурюється духовним за-вмиранням суспільства, показує трагедію сучасника, на зойк якого озивається його власна самотина».
Отже, природа у Чупринки займає панівне місце серед мотивів та образів і бачиться як взаємодія одвічних природних стихій. Можна прослідкувати специфічну образно-символічну систему та її семантичне навантаження, характерне для кожної збірки, а також еволюцію цих образів-символів у їх семантичному наповненні. Збірка «Метеор» сповнена рухів між землею і небом, переважно у напрямі до землі як дарунок Вічності. Зворотний рух - це вічне прагнення до космічних висот, їх чистоти і величі. Збірка «Ураган» показує природу у її руйнівній силі, спрямованій на знищення усталених законів, традицій, що є духом оновлення. Солярні мотиви пронизують збірку «Білий гарт». Вогонь стає у Чупринки джерелом сили і вдосконалення, втілюючись у образах сонця та світла. Сонце як давній символ життя характеризує Чупринку майже як сонцепоклонника, що наближає до нього Б. І. Антонича. Образ світла звертає увагу на протиставлення у творчості Чупринки світла і тіні, яке піднімається до загальнофілософських антиномій.
Таким чином, у творчому доробку Грицька Чупринки можна констатувати наявність специфічної образно-символічної парадигми, витриманої загалом у дусі модернізму західноєвропейського, яка має, однак, відгомін традиції, архаїчного національного світогляду, авторського суб’єктивізму. Його пейзажна образність еволюціонує від збірки до збірки, демонструючи вдосконалення поетичної майстерності, а також фіксуючи зміни в поглядах автора на світ. Таке дослідження дає можливість прослідкувати також самоідентифікацію поета у світі та є кроком до осмислення символічної образної системи Грицька Чупринки.
Л-ра: Література в контексті культури. – Дніпропетровськ, 2004. – Вип. 13. – С. 111-118.
Твори
Критика
