Естетична функція поетичних повторів у ліриці Грицька Чупринки
Оксана Кудряшова
Естетична функція поетичних повторів була чи не вперше теоретично усвідомлена на матеріалі творчості Едгара По — відомого американського поета, одного з тих митців, про яких Р. У. Емерсон писав: «Поет — людина, яка бачить те, про що інші тільки мріють. Він представник роду людського завдяки тому, що в ньому найбільш розвинуті здібності сприймати та передавати іншим». Едгар По — романтик, якого часом ще називають романтичним символістом. У своїх літературно-критичних і теоретичних поглядах він орієнтувався на емоційно-психологічний вплив поезії, вважаючи, що «музика з приємною думкою — це поезія; музика без думки — це просто музика, а думка без музики — це проза саме в силу своєї визначеності». Е. По змішував розміри, вводив рядкові перенесення, руйнував одноманітність строфіки, випробував можливості суто тонічного вірша та вільного наголосу. Його «дисонанси» поширювались на сферу ритму, метра, рими, строфіки. Він виділяв повтор, вбачаючи в ідентичності елементів вірша, їхній симетрії одне з джерел естетичної насолоди.
Принципи фоніки та строфіки Е. По були підхоплені російськими поетами «срібного віку», зокрема Бальмонтом та Брюсовим, а далі поширились на Україну, де втілились в ліриці Г. Чупринки, а згодом і в поезії П. Тичини, про що писав у своїй роботі І. Качуровський.
Повтор був однією з найважливіших складових поетичної мови Грицька Чупринки. Між тим лірик мав дуже багато нарікань з боку українських критиків, які не спроможні були пов’язати синтаксичний рівень його художньої мови (фігур) з естетичним та психологічним впливом його поезій.
Навіть при побіжному перегляді невеликої спадщини Г. Чупринки можна побачити, що у його текстах значна кількість повторів. Але вони мають бути предметом не нарікань, а уважного розгляду — принаймні найчастіше вживаних та найбільш виразних фігур — з погляду поетики та естетики.
Принцип повтору цікавий тим, що дозволяє встановити еквівалентність різних фактів поетичної мови. І ритм, і риму, й алітерацію, і асонанс можна також трактувати як певний повтор (повтор наголошених складів на фоні ненаголошених; повтор суголосів; повтор приголосних; повтор голосних).
У більшості віршів Г. Чупринки розгортаються цілі ланцюги синтаксичного паралелізму. Так, у вірші «Моя кобза» кобза як образ становить композиційну основу вірша і супроводжує образне зіставлення між життям інструмента та фрагментом людського життя: «кобза гуде», «вириває», «бринить», «весело грає», «недолі виглядає», плаче, наче «над рідними дітьми ридає» мати. В звуках кобзи
То буревісник сварливо кричить,
То в ній соловейко співає.
У вірші «Ніч» «чорні хмари» уособлюють «чорні мрії». Паралель у композиції ускладнена анафорою половин віршованих рядків (у теоретичних визначеннях поетичних повторів, зокрема анафори, орієнтуємось на праці Г. Майфета).
Чорні хмари — чорні мрії.
Анафора «чорні» першої строфи третього рядка, і далі — третьої строфи першого рядка, четвертої строфи першого рядка нагромаджує негативну експресію і ніби матеріалізує тягар думок. Анафори, епіфори, анепіфори («кільце»), епанафори («стик») та їх модифікації зустрічаються на кожній сторінці: поезія Чупринки аж бринить від них.
Процитуємо ще приклади, аналогічні до наведених вище:
Гей ви, квіти, // гей ви, трави.
Ні горіння, // ні одваги.
Як бачимо, в цих випадках текст поділено цезурою на рівні половини рядка. В обох випадках — по дві стопи. А от інший приклад, де віршований рядок із повтором поділений цезурою нерівно (тобто рядок поділено на одну і три стопи):
Б’ється, // б’ється птах за птахом.
Приклади нерівного поділу рядка цезурою, коли різниця кількості стоп або складів стає більш-менш значною, можна віднести до, так би мовити, «неорганізованих» повторів, і казати про анафору половин рядка було б недоречно.
Анафора може об’єднувати рядки, які стоять поруч:
Ні фантазій, ні химер,
Ні надій, ні істин ясних...
(приклад і анафори половини рядків, і анафори рядків слова «ні»);
так і з інтервалом між рядками:
Глянь їй в очії — пишні вії,
Мов озера, обгорнули,
Де блищать живі надії,
Де страждання потонули.
Глянь їй в очії — наче в морі,
В широтах багатоводних,
Огоньки — небесні зорі
Загорілися в безоднях.
Анафора рядків «Глянь їй в очі!..» сама дала назву для цього вірша. Синтаксичний паралелізм проведений між зовнішністю людини, її відчуттями та красою природи.
Найяскравіший приклад анафоричного об’єднання періодів можна простежити у вірші «Свічка». Перша строфа починається рядком «Тремтіла свічка, палала свічка...». Цей рядок повторюється у кожній з п’яти наступних строф рядка. Кожна строфа складає певний період часу, включаючи фразу, яка нагнітає відчуття страху, страху смерті, безсилля перед нею та плин життя. Вважаємо, що у згаданому вірші можна констатувати анафору строф, яка є композиційним прийомом і без якої такий зв’язок не дав би нам яскравого відчуття життя і смерті, відображених автором.
Наскрізний синтаксичний паралелізм з протиставленням становить композицію вірша «Поезія». Повтор слова «поезія» у непарних рядках, повтор «і» майже у всіх парних посилюють естетичне враження від прочитаного. Фінал — строфічний пуант Чупринка закінчив твір високою нотою дяки собі й своїй Музі: «Я й ти»:
Поезія — настрій гучних вакханалій
І плюскіт вина,
Поезія — пахощі білих конвалій
І тиша сумна.
Поезія — світ в мальовничій уяві
І радісний дзвін.
Поезія — регіт і сльози криваві,
Молитва й проклін.
Поезія — солод палкого кохання
І дух красоти.
Поезія — буряний пал досягання,
Я й ти.
Звернемось до епіфори. На протилежність від анафори — це явище не початку, а кінців ряду (епіфора половин віршованого рядка, епіфора рядка). Приклад епіфори половин рядка можна взяти зі згадуваного вище вірша:
Тремтіла свічка, // палала свічка.
Найчастіше вживана епіфора рядків:
Пий за щастя! Кинь минуле,
Бенкетуй, хоч ти й один.
Хтось вітає серце чуле
Тихим дзвоном: дзінь, дзінь, дзінь!
Гей, до щастя! Гей, до долі! —
Мов брати, один в одині
Дзвонить щастя в ріднім колі
Тихим дзвоном: дзінь, дзінь, дзінь!
«Привітання новорічне» — це поезія, де поет звертається з побажаннями усім людям. Навіть якщо ти зараз один, «час забути сварки дикі». Приєднуйся до гурту, об’єднаймося, станемо братами — і щастя забринить «в ріднім колі». Тут присутня епіфора повних рядків та епіфора слова «один».
Найколоритнішим прикладом епіфори, де композиційно виділені останні рядки в кожній строфі, може бути поезія «Ти поет»:
Як зумієш, мій коханий,
Змалювать з душі портрет,
Втішить серце, згоїть рани,
Все пробачить без догани —
Ти поет.
Тільки зможеш, друже милий,
Підійматись до планет,
Влити в звуки давні сили,
Щастя, горе, сон могили —
Ти поет.
Покликання поета — наскрізна думка цитованого вище твору, яка відобразилась у задумі Чупринки, втіленому в тексті повтором двох слів («ти поет»). Цей твір — на все життя настанова собі — поету та наступним поколінням творців.
Ще один яскравий приклад епіфори — це вірш, присвячений літераторам — членам газети «Рада» («Радяне»). Навіть без вказівки автора (на мотив «Ой, нуте, косарі») вірш перегукується з відомим народнопісенним зразком. У кінці кожної строфи передостанній рядок «Ой, нуте, писарі» повторюється як приспів. Написаний у весело-кумедному тоні, твір висміює «радян». Синтаксичний паралелізм проходить через усю поезію: «паперові крамарі = «новомодні кухарі» = «дзвонарі». І далі:
Як нові «бонавентури»,
Ллють вони помиї в «Раду»
І замість літератури
Вносять сміття у громаду.
Ой, нуте, писарі.
Розгортайте букварі.
Відомий вірш Грицька Чупринки «Дзеньки-бреньки», який він сам означив як «поетичний жарт» — яскравий приклад різних видів повтору: анафори («Без задуми, без вагання...»), тавтології («дзеньки-бреньки»), синтаксичного паралелізму (з анафорою):
Вірш легесенький, як пух,
Вірш, як усміх неньки...
Один з найпоширеніших видів повтору у текстах поета — анепіфорз («кільце») — зв’язок початку та кінця суміжних мовних одиниць.
Приклад анепіфори рядків:
Моя відновлена Країна
Вітає всіх, вітає всіх;
Вітає кожну доньку й сина,
Моя відновлена Країна
Вітає пасинків своїх.
Цей приклад ускладнений, а може, й навпаки, «прикрашений» анафорою рядків та повтором «Вітає всіх, вітає всіх».
«Кільце» може охоплювати і один рядок, і декілька рядків:
Так ти пробач йому, пробач...
А люди скрізь... Які там люди!..
То просто сестри та брати!
І всіх нас
Мати кличе, будить,
Щоб ми пішли, як вільні люди,
Гуртом до світлої мети.
Останній приклад — як зразок охоплення «кільцем» і одного рядка, і декількох рядків одразу.
У межах анепіфори у Грицька Чупринки часто зустрічається «кільце» з так званим «исходом» (за Г. Майфетом), коли остання строфа або декілька строф стоятъ за межами повтора або, навпаки, перша строфа не входить у композит «кільця» — так званий «зачин». Проаналізуємо повтор вірша «В ніч безсонну»:
Нічка зоряна, узорна,
Зверху синя, знизу чорна...
Степом, морем попливла,
Тіні й блиски — що за диво?
Як чудово, як пестливо
Обнялися світло й мла!
Нічка зоряна, узорна,
Зверху синя, знизу чорна,
Шепче казку неземну.
Чую, чую шепотіння...
Бачу зорі, миготіння...
В чарах ночі я тону!..
Як бачимо, тут у першій та останній строфі повторюються тільки два перших рядки. Закінчення поезії — інше, казково-фантастичне. Поет лишився наодинці: ніч нашіптує йому вірші, тобто, можна сказати, що це фінал із закінченням. Ще можна навести приклад строфічного «кільця», де дві строфи не повністю повторюють одна одну, а нібито відповідають на внутрішні запитання рядків:
Ніч розкрила чорні крила;
Скрізь панує мертвий спокій;
Мир шумливий мла покрила,
Сон навіявши глибокий.
Більша світла! Чорні крила
Зворушили мертвий спокій...
Мир шумливий мла покрила,
Сон навіявши глибокий...
Звернімо увагу на пунктуацію. Якщо читати, чітко дотримуючись пунктуаційних правил, зовсім інше сприйняття обставин. У першій строфі — спокій, згода зі становищем людства: «міцно сплять повиті люди...», далі — відчувається більше життя, спроба дії, сподівання, але — безрезультатно. У наступних строфах повторюється прикметник «чорний» у різних відмінках та родах: «чорні», «чорне», «чорній», «чорної», «чорні», чим підсилюється враження темноти, безсилля. Саме повтори «Встаньмо, встаньмо!..», «Ми розвієм, ми розвієм», «Рух загальний, рух великий» (до речі, анафори) змушують нас повірити у те, що «світ од лампи» не згасне, а може розгорітися у полум’я.
Одна з найцікавіших в контексті порушеної проблеми — поезія «Снохода». Вірш графічно не розчленований, але строфи і періоди виділяються переважно перехресним римуванням і композиційно. Написаний 4-стопним ямбом вільним римуванням. Ця поезія — приклад внутрішнього «кільця» у зовнішньому:
Все я знаю... Все забула...
Я снохода, я сновія.
Вся в уяві потонула,
Я легенька, наче мрія.
Без вагання, без надії,
Без мети.
Я іду, іду, іду.
Я жахаюсь... Упаду!
З гострим жахом на виду
Без надії, без мети Я іду, іду, іду!
4. Я легенька, наче мрія,
3. Вся в уяві потонула,
2. Я снохода, я сновія —
1. Все я знаю... Все забула.
Як бачимо, початок та кінець вірша повторюються з перестановкою рядків (для полегшеного порівняння ми їх пронумерували) з деякою зміною пунктуації, яка, знову ж таки, несе в собі змістове навантаження. Внутрішнє «кільце» швидше можна назвати «спіраллю», де кінець рядка повторюється через кілька рядків на початку 11-го. Автор недаремно зробив перестановку рядків, прагнучи переконати реціпієнта в тому, що ліричний герой бездієвий, повільний. Неологізми «снохода» та «сновія» — з однаковим початком «сно-», який бере основу кореня в слові «сон» — підтверджують думку про повільність, стриманість, рух без мети та надії.
Розглянемо «зачин» «кільця» на прикладі поезії «Жниця». Перші дві строфи — опис природи — готує читача до основної частини, де головний герой — жниця:
Легко, легко вітер віє,
Сушить піт.
Полем жито половіє;
Ходять хвилі по пшениці.
Тоне, гнеться в житі жниця,
В коси квітоньки вплела;
Знать, їй щастя-доля сниться,
Що й коралів не зняла.
Тоне в грі красуня жниця,
В коси квітоньки вплела;
Знать, їй щастя-доля сниться,
Що й коралів не зняла.
«Кільце» ускладнене такими повторами: «Тут він, тут він на долині», «Літній день і літня нічка!..», «Тяжко, тяжко, легко, легко...».
Зустрічається у творчості Чупринки і епанастрофа («стик»), яка зв’язує повтором кінець попередньої мовної одиниці з початком наступної:
Все одно я маю рану,
Рану смертного жалю...
Тон за тоном, звон за звоном
Звуки сиплються огненні —
То на небі перед троном
Грають янголи натхненні.
Звон за звоном, тон за тоном…
Останній приклад — той випадок, коли у вірші є і «кільце», і «стик». До речі, цікаве і суголосся рим. Тут і рядкові, і внутрішні рими, тобто рядкові і внутрішні повтори суголосу «ом»: тоном—звоном—троном.
Завершимо розгляд поезій Г. Чупринки цікавим твором «Сум і радість». Можна було б назвати присутній тут повтор композиційною «спіраллю», оскільки у кожній строфі повторюється наскрізний мотив поезії. У кожній із чотирьох строф є слова «сум» і «радість» (назва поезії), але у різних відмінках, в різних рядках, у різних інтерпретаціях. Якщо з’єднати ці два слова (вони розташовані в різних синтаксичних позиціях), то вимальовується така картина:
Сум на серці.
Сум у серці.
В суму серця (посумуй).
Сум (обхопить) серденько.
Далі у строфах по одному слову:
Серденько (задрижить).
Сум.
Повтор наче зовсім простий, а як передає натхнення від кохання поета, від його Музи.
Підсумовуючи, зазначимо, які ж слова найчастіше повторюються у поезії Г. Чупринки. Найбільше модифікацій слова «дзвін»: дзвіночки, дзвони-співи, передзвін, дзвінко, дзвонить, дзвенить, дзінь-дзень, дзеньки-бреньки. Часто зустрічаються слова «флори», «офіри», «фея», «смерть», «вільні співи», «співець», «творець», «дух», «пісня», «кров», «страждання». Цей лексикон, власне, є досить типовим для неоромантичної й символістської поетики.
Поетичні повтори є однією з форм компонування і, отже, прояснення смислу вірша. Г. Майфет у своїй праці «Матеріали до вивчення творчості Павла Тичини» наголошував, що «кожне слово є фактором роздратування певних центрів мозку, де шляхом умовних замикань дістається «значіння» цього слова. Тому повтор слова є в той же час повтор роздратування, а це своєю чергою свідчить про бажання поета («свідоме» або «несвідоме») звернути на щось нашу особливу увагу, підкреслити щось в нашій уяві, відновити для нас шляхом повтора думку, що була висловлена раніше».
Л-ра: Київська старовина. – 2003. – № 3 – С. 165-171.
Твори
Критика
