Проблема поетичної форми у ранньому українському модернізмі (на матеріалі поезії Грицька Чупринки)
О. Шевель
Символістська концепція модернізму культивувала думку, що осягнути Ідею спроможне лише мистецтво. Перевагу віддавали найчастіше музиці, а також поезії, якщо вона використовує музичні засоби. Символісти, дотримуючись теорії А. Шопенґауера, вважали лише музику мистецтвом трансцендентального, що найближче стоїть до таємного світу. Девізом символістів стає рядок з верленівського «Поетичного мистецтва» — «Найперше - музика у слові». Поезія символізму не бажає виражати себе логічною мовою понять, вона виникає з «духу музики», передає ліричний настрій через звуки. Звідси — мелодійний характер лірики символістів. Стюарт Мерріль зазначає: «Поезія — це водночас Слово і Музика... Словом вона говорить і міркує, Музикою співає та мріє».
Український модернізм, попри свою місцеву специфіку, теж тяжів до оновлення форми, що було незрозумілим і несприйнятним для «прихильників народницької розважності в поезії», які головним вважали зміст. Тому «були майже шоковані часом неврівноваженою музою нового літературного покоління, яке то все брало на поетичні кпини, то котило вали обурення і протесту, то мліло в небаченому досі ліричному екстазі». Старший метр — Микола Вороний і молодші — Микола Філянський, Ол. Олесь, Григорій Чупринка виявляли в поезії небачену досі силу звукового образу, зачарованість музикою ритму...
Саме у зв’язку з несприйняттям нової поезії, надто уважної до мелодійності, звучності, в оцінці сучасників-критиків Чупринка часто постає як майстер лише форми, яка затьмарює зміст. «В багатстві звуків — сила Чупринки... Але поза звуками, поза акордами — нема ще поета в Чупринці. Надзвичайно сильний у звуковій стороні, так само надзвичайно млявий він щодо художніх образів». Подібної думки дотримувався і М. Богданович, який здійснив найґрунтовніше дослідження поетики Чупринки: «У цьому словесному матеріалі на перше місце поставлено звукову організацію слова, а те, що стосується до змісту, мальовничо-зображувальних засобів, відсунуте на задній план». В результаті такого необ’єктивного погляду, заангажованого світоглядними і поетичними уподобаннями і традиціями, затьмарювалась змістова сторона поезій Чупринки, натомість його музичність, краса і сила звукового оформлення, хоч і помічались, однак належно не поціновувались, бо поставали як самоціль та словесна гра, прагнення ефектності.
В оцінці критиків пізніших часів (Ю. Бойка, П. Одарченка, М. Жулинського, В. Яременка) мелодійність постає як іманентний вияв майстерності поета. Вона компенсує, на їхню думку, будь-які вади змісту. Жулинський, називаючи Чупринку «дійсним чародієм» поезії, помічає: «Гіпнотична сила ритму настільки вражаюча, що несила зупинитися на невдалому епітетові...». Магію ритму вбачав у поезіях Г. Чупринки і М. Богданович: «Чупринка — поет рідкісного, своєрідного типу таланту, риси якого, попри всю їхню відносну простоту, відзначаються масштабністю, різкою окресленістю».
Найбільшим розумінням глибинної суті евфонії поезій Чупринки позначені оцінки колег-символістів, зокрема, М. Вороного, який констатує: «У віршовій формі він справжній джентльмен поезії». Такими майстрами були і Вороний, і Олесь, до творчості якого Чупринка спочатку ревниво приглядався, а згодом, попри помічені недоліки, назвав Олеся «дійсним чародієм поезії».
Поминаючи усі непорозуміння, різноголосність критичних оцінок, можна констатувати силу евфонічного звучання його поетичного слова, яке не стояло на заваді змісту й образам, як помилково вважали деякі скуті традиціями представники народницької літератури, а мелодійність була другим, поряд зі змістом, крилом творчості, несучи навантаження не лише естетичне, а й смислове.
Визначаючи фактори, які впливали на формування Чупринки як віртуоза мелодійної поезії, звернемо увагу на народну пісню, що функціонувала як нерозривна єдність музики і слів. Символісти, звертаючись до «музики у слові», повертались таким чином до витоків лірики, її генетичної спорідненості з піснею, музикою, котру вважали мистецтвом універсальним і синкретичним: «...і музика, живопис і поезія, три переломлення єдиного променя, які все більше прагнуть зійтися один з одним, щоб злитися в спільній кінцевій точці, як колись із спільної точки розійшлись» — так бачить звернення до музики Шарль Моріс. Поєднання різних видів мистецтва, можливе за особливого синестетичного сприйняття поетом явищ і предметів, було притаманне і Чупринці. Він, як і П. Верлен, належав до тих поетів, які сприймають світ через звуки. Маємо справу із вродженим даром синестезії, якою ще в більшій мірі володів наступник Чупринки — легендарний Павло Тичина, якого, хоч і без вагомих доказів, вважають учнем Чупринки і який зумів краще й досконаліше використати свої природні здібності у творенні поезії. За словами Ю. Бойка, вже з поезій Чупринки «визирає ранній Тичина з його «Арфами, арфами». Близькість справді разюча, але доказів прямого учнівства досі не маємо. Тому правомірно доводити лише подібність у психіці, у сприйнятті світу як синестезії різних відчуттів до закономірного синтезу. В самому літературному процесі Чупринку можна частково вважати радше попередником, аніж учителем раннього Тичини з його панмузичною стихією, яка приборкує хаос, що і стало основою його «кларнетизму». Тому почасти Грицька Чупринку можна навіть вважати передкларнетистом. Своєю музичністю він започатковує новий підхід до творчості, до синтезу мистецтв, якого вповні досяг лише Павло Тичина.
Ще один чинник, що сприяв творенню евфонічних віршів, — це сама українська мова, специфічною рисою якої є мелодійність, милозвучність. Тому евфонія надзвичайно органічна для української лірики, оскільки спирається на визначальну інтонаційну основу української мови — вокалізм, зумовлюючи тяжіння до версифікаційних пошуків, до музичності.
Версифікаційні ж досягнення Чупринки є незаперечними, бо своїм талан-том він став поруч не лише з Вороним та Олесем, а й із іншими європейськими поетами-символістами. Справедливим слід вважати твердження М. Вороного про розкішну верленівську музику вірша Чупринки. На мелодиці верленівського типу наполягає і Ю. Бойко, підсумовуючи: «...він успішно конкурує із сонорно-мелодійним Верленом», отже, він вважає, що учень досягнув у плані ритму майстерності вчителя і домігся здатності конкурувати з ним.
Виходячи з настанов естетизму, Грицько Чупринка обирає музику як красу, перед якою він схиляється і яку бачить у природі, у Всесвіті, у людських почуттях, навіть у стражданні. Музика як універсальний засіб була релевантною для передачі краси. Ернест Рейно стверджує: «Естетичні форми покликані до життя за допомогою звуків (слів), що добираються з метою збудження естетичної емоції». І далі продовжує: «Вони виражають тему за допомогою відповідностей. Запахи, кольори, звуки перекликаються між собою». Очевидно, мається на увазі саме синестезія як художній прийом і як специфіка сприйняття світу, що базується на поєднанні різних асоціацій. Чупринка постає завдяки цій якості одночасно як поет, музикант і художник, а разом — як митець, що у змозі побачити, відтворити, створити і сугестувати адресату єдину і вічну красу. Щирість його поезій не залишає сумнівів у тому, що поет справді володів вродженим даром специфічно сприймати світ одночасно в різних його проявах (видимому і почутому) та передавати власну картину свідомості іншим, навіюючи і читачу подібне бачення. Його колористична гама часто твориться саме звуковим набором, який здійснено за принципом асоціацій між звучанням і кольором, які виникають у процесі сприймання. Тонке чуття допомагає вловити цю подібність, яка не є фальшивою, штучною, бо відчувається і адресатом. Думка, що кожен звук має специфічне значення, не є абсолютним відкриттям; на підсвідомому рівні ця особливість відчувається навіть пересічною людиною, що не пов’язана з поетичним мистецтвом.
Тяжіння до музики спостерігається у Чупринки не лише у безпосередньому звучанні його поезій, а й у образній системі, що має цілий ряд образів, які умовно, за їх тематичною належністю можемо назвати музичними. Це переважно образи пісні, звуків, кобзи, ліри, співця, кобзаря, дзвонів, струн, акордів, тобто слова, семантика яких пов’язана з музичним мистецтвом. Музика, закорінена в народній пісні, є для поета джерелом творчості. Цим пояснюється тяжіння у перших його поезіях до образів пісні, кобзи, ліри, які були характерними і для романтиків, що теж вбачали філософські ідеї у музиці. Адже музика, як відзначає Ф. Шлегель, теж наповнена філософським змістом. Однак дума і пісня у романтиків були народними, несучи вужчу, порівняно з символізмом, семантику історичної пам’яті: «...репрезентантом колишньої слави України виступає у Т. Шевченка та П. Куліша «наша дума» і «наша пісня». Чупринчині образи в ранніх поезіях теж близькі до романтичних, бо пов’язуються ще не зі Всесвітом, а переважно з національним колоритом, з рідним краєм («Моя кобза», «Пісня»). Звуки, які нібито творяться цією кобзою, поширюються на ще досить обмежений рамками рідного краю простір. У подальшій творчості образи ці глобалізуються, набуваючи філософського значення і символічного узагальнення, розширюючи сферу розповсюдження аж до безмежного Всесвіту.
Мелодійність поезії Г. Чупринки як невід’ємний елемент його поетичного стилю потребує уважнішого дослідження. Оскільки звукова організація поезії надзвичайно складна і багатогранна, слід обмежитися основними засобами, які є показовими для поезій Чупринки, наголосивши на специфіці їх застосування. Мовитиметься переважно про звукопис як основний засіб евфонії, що є системою звукового інструментування з метою створення звукового образу. Насамперед, варто звернутися до засобів, що стосуються більше семантичного, ніж фонетичного критерію. Вагоме місце у поезіях Чупринки посідають образи, пов’язані з музикою. Символізуючись, вони оживають, так з’являється у поезіях їх звучання, або ж, навпаки, здатність звучати отримують інші предмети і явища:
Як буйному вітру, як льоту орла,
Нема моїй пісні упину,
Вона загримить, як небесна стріла,
На всю безталанну Вкраїну.
«Пісня».
або:
Та мовчи, мовчи про бога,
Бо кричить моя тривога,
Що вогонь його в мені...
Так з’являються часто вживані у Чупринки слова із семантикою звукового наповнення, звучання. Найчастіше це дієслова, які вжиті в переносному значенні (кобза гуде, ліра ридає, акорди біжать). Семантична звукова насиченість поезій, коли істоти й неістоти здатні до звучання, доповнюється також звучанням самих слів, які посилюють мелодійність поезії, творячи звукові образи завдяки своєму звуковому наповненню, через асонанси, алітерації:
Перебійні,
Мелодійні
Стогнуть дзвони на дзвіниці,
Дробом болі вибивають,
Сумно жалі виливають,
Віють крильми, наче птиці...
Тут зміна настрою болю і суму, що поєднує у собі дзвін, передається алітерацією «б» і «л». В оцінці М. Вороного саме цей цикл «Подзвіння» є найкращим навіть у світовій літературі: «Якби Чупринка нічого не писав, опріч цього «Подзвіння», то й тоді його треба вважати першорядним талантом». На основі звукової стихії будує Чупринка ряд тропів. Так, порівняння коханої з «ангелом тонкоспівним», або метафора «симфонія сонця» є, очевидно, наслідком його звукового сприймання світу.
Основним засобом творення евфонії є уже згадуваний звукопис, який, крім функції естетичної, образотворчої (творення звукового образу), виконував ще й гіпнотичну, сугестивну роль. Очевидно, це те чародійство слова, яке вбачав Чупринка у поезіях Олеся і яке сам творив. Не залишило байдужим це чародійство навіть неприхильного до творчості поета С. Ефремова: «Можна сказати, що він і сам зачарований, і інших може зачарувати отією різноманітністю тонів, музикою ритму й рим, яку посідає його ліра». М. Богданович, робота якого про творчість Грицька Чупринки «є й до сьогодні найкращою професійною студією над його поетикою», в пошуках рушія його творчості приходить до висновку: «Ця рушійна творча сила, цей центр — ритм». Критик, порівнюючи його у плані ритму з Бальмонтом, Блоком, відзначає меншу розвиненість їх в цьому плані. Ритм є спільною ознакою поезії і музики, пов’язуючись із тактом. Раніше поезія і музика «мали спільну ритмічну основу — мелодійність». Ритм через використання різних поетичних розмірів у Чупринки є засобом передачі широкого діапазону переживань та експресивності. Він допомагає передачі «плавкості» або «стрімкості» почуттів, переходів від суму до радості, які у поета взаємозмінюються з великою швидкістю:
Тремтять, летять вабливі звуки,
А з ними радощі і сум,
І гніт душевної розпуки,
І ніжний усміх світлих дум.
«Звуки».
Контрасти ці доходять аж до філософської «боротьби царства тління» і «живих мотивів». У створенні цих протилежних настроєвих образів визначальна роль належить ритму.
Основою звукопису у Чупринки є асонанси та алітерації. Кожен звук має певне значення, злите зі звучанням як зміст і форма. У символізмі таке закріплення значення за звуками бере початок від «Голосних» А. Рембо, який, здійснюючи цей художній експеримент, орієнтувався на вірш Ш. Бодлера «Відповідності». Бодлер стверджував, «що звук, запах, форма, колір» створюють єдність і між ними існує відповідність. Чупринка намагався досягнути цієї єдності для створення образу-символу, бачачи за асонансами та алітераціями й можливості для творення естетичного цілого, для відтворення краси. «Чупринка кохався в звуках мови, в зовнішній музичності, в дзвінких алітераціях, асонансах, у звуковій інструментовці».
За інтуїцією, асоціативними зв’язками за певним звучанням закріплюється майже на підсвідомому рівні своє значення. Зручно це прослідкувати на голосних, так [а] — гарний, великий, мужній, світлий. Складніше дещо з приголосними, бо у зв’язку з більшою кількістю за кожним з них важко закріпити окреме значення. Поєднання у Чупринки близьких за значенням звуків, їх повтори створюють певне смислове забарвлення поезії, нагадуючи певні відчуття, переживання. Часто саме поєднання звуків утворює смисл, тему й слід звертатися до асонансів та алітерацій.
Особливу увагу варто звернути на звуконаслідування у Чупринки, які своїм звучанням нагадують (наслідують) певний звук природи чи взагалі позамовної дійсності. В його поезіях кряче чайка, «Буйно сосни зашуміли», «дзвенять дзвінки». Часто він використовує слова з близьким за артикуляцією добором звуків. Так, «пісні ллються», що в самому поєднанні плавних приголосних відчувається повільний і ніжний рух, звучання пісні. Але такі звукові прийоми пов’язані як зі звучанням, фонікою, так і з лексикою, лексичне значення відіграє навіть більшу роль, а асонанси є допоміжними.
Асонанси, алітерації та анафори, які самостійно творять звучання поезії, густо наповнюють Чупринчині поезії, беручи участь і в передачі контрастних настроїв, почуттів. Взявши для прикладу вірш «Моя кобза», бачимо почергове контрастування настроїв, тональності строф:
Ти чуєш, як жалібно кобза гуде,
Аж стогін з грудей вириває, —
І в голову думка невтішна іде,
І мрію веселу вбиває.
Здається, не кобза, а мати сама
Над рідними дітьми ридає,
На втіху неначе й надії нема,
Недолі душа виглядає.
Якщо у 1-й строфі алітерації [г], [б], [д] створюють грізний настрій, символізуючи мажорні, гучні мелодії у музиці, нарешті глибинне значення боротьби, то, як контраст постає звучання алітерацій [н], [м], що творять відчуття плавної, тихої музики, сльозливого, ніжного настрою. Так само контрастують за звучанням дві наступні строфи, В цілому ж поезія ніби переливається калейдоскопом звукових ефектів, увиразнюючи зміст.
Два основні тони поезій Чупринки — мажорний і мінорний, — виявляючись у різноманітних відтінках і різновидах, творяться за допомогою «наборів» асонансів та алітерацій, творячи ці тонкі відтінки.
Алітеровані приголосні часто виступають як анафора: «Вільні вісники весни», «Ходять хмари, ходять хвилі». Зустрічається і анафоричне звукосполучення голосного та приголосного: префікс за- своїм лексичним значенням підсилює несподіваність, раптовість: «Защебечуть, заспівають, заридають солов’ї». Звучання грому передає анафора [г]: «Грізно грюкають гармати», де долучається ще й звуконаслідування («грюкають»).
Хоч певні значення у поезії передаються через сукупність асонансів і алітерацій, але першорядна роль належить асонансам, які творять звукове тло. Наприклад, у описі заходу сонця асонанс [о] завдяки закритості у звучанні створює атмосферу тиші, ночі, спокою, сну. Гучність громадянських мотивів передається через широту і всеосяжність [а]: «Храм війни не єсть казарма...».
Часто, читаючи спокійні пейзажні замальовки, чуємо ніжний [і] або ж «яскравий», дзвінкий, відкритий світові [е]:
Сонце. Диво. Глянь на світ!
Цілий мир в одній картині!
«Настрої».
Різновидом звукових повторів є рима, яка творить пісенність. Мелодію творить також точність рим:
Фея ночі на сади
Млисту кинула намітку;
Линь, голубонько, сюди,
Я зірву для тебе квітку
«Ноктюрн».
Барвистості та орнаментальності надають чергування чоловічих і жіночих рим:
Тихо сонце закотилось, — ж.
Небо в смугах золотих... — ч.
Переважає перехресне римування, але, експериментуючи, Чупринка пробує себе в різних формах вірша, тому зустрічаємо і паралельне римування. Експерименти поширюються і на творення білого вірша. Чупринчин вільний вірш («Еол», «Жертви буднів») приваблює невимушеною і природною синтаксичною будовою. Оскільки довжина кожного рядка не встановлюється заздалегідь, то фраза, містко вкладаючись у рядок і визначаючи його обсяг, урізноманітнює та динамізує ритмо-інтонаційний колорит поетичного мовлення.
Глибоким філософським змістом позначена поезія «Доказ безсмертя», написана білим віршем. Створена зрілим поетом у 1918 році, поезія засвідчує як стабільну світоглядну позицію, так і творчу досконалість, дозволяючи говорити про використання білого вірша вже не як про експериментування, а як про вибір форми, адекватної змісту.
В оперуванні звуками Чупринка постає не лише як поет, а і як художник, переважно художник-пейзажист, маючи А. Рембо з його «Голосними» попередником у кольоровому звукописі. Можливо, це не було у поета спеціальним завданням, але в такому разі маємо ще одне підтвердження вроджених особливостей асоціативного сприйняття світу. Справді, його поезії «малюють» пейзажі не лише кольором, а й підбором «кольорових» звуків. Так, [а] співвідноситься з густо-червоним, [я] — з яскраво-червоним, [о] — із світло- жовтим чи білим, [є] — із зеленим, [і] — синім і т. д.
Найчастіше у поезіях Чупринки зустрічаються звуки, забарвлені у чистий без відтінків колір: [а], [і], [о]. Решта кольорів отримується змішуванням цих трьох. Спостерігається тісний зв’язок між явищем поєднання звуків (асонансів і алітерацій) та колористикою, бо пейзажні поезії мають «забарвлені» асонанси та алітерації.
Візьмемо для прикладу звук [і], який є втіленням чистоти, білосніжності, пов’язуючись із синім кольором. Саме синім відблискує сніг:
Мов під білою наміткою,
Під мережаною сіткою
Спить діброва.
«Зимою».
Схід сонця «накиданий» асонансом [а] та [о], що символізують темно-червоний і світло-жовтий колір.
Доводиться повірити в те, що поетична інтуїція майстра поєднує у підсвідомості виразність колориту фарб з виразністю звуків мови, демонструючи єдність видів мистецтва у їх впливі на людину. І хоч, можливо, поет не ставить за мету підібрати «колір» звуків під колорит картини, підсвідомо він це робить.
Прийомом посилення ритмізації є повторення цілих слів, яке увиразнює зміст і на лексичному рівні, наголошуючи на певній деталі: «Нас не спалять, нас не спалять Цілі огнища купальські...», «Дзвоне, дзвоне, тихо дзвоне Вільний, мрійний, тихий дзвін». Іноді слова повторюються на початку кожного рядка або в кінці («Хочеться шелесту гаю та піль...», «Листи»).
Кожному відтінку почуття відповідає специфічна мелодія, яка твориться усією сукупністю засобів мелодійності. Звук і мелодія набувають здатності проникати у суть буття: «Відчутно схиляючись до імпресіоністичної техніки, поет сплітає в один цілісний образ звукові враження, створюючи картину світу в єдності різнорідних начал».
Отже, мелодійність поезій Грицька Чупринки є найприкметнішою характеристикою його творчого доробку. Маючи своїми джерелами насамперед європейський символізм з його універсалізацією музики, із майстерними зразками поетичних творів, а також глибинну традицію відфольклорної пісенності та специфічну евфонію української мови, увагу до музики, пісні в українському романтизмі, Чупринчина мелодійність постала на ґрунті модерністського світогляду поета і розвинулася завдяки вродженим якостям психіки, здатності до синестезії у сприйнятті світу та завдяки володінню майстерністю сугестивного впливу на читача. Яскравість і оригінальність у звуковому фоні поезії спричинила увагу до евфонії лірика всіх без винятку критиків, які оцінювали його творчість. Хоч щодо ролі і вагомості евфонії у Чупринки думки критиків розходились, та спільні всі були в оцінці мелодійності як сильної сторони у творчості поета.
Л-ра: Мова і культура. – Київ, 2003. – Вип. 6. – Т. VI. – Ч. 2. – С. 73-81.
Твори
Критика
