The Big Think: 10 фактів про смерть
Костлява з косою – класичний образ смерті у західній культурі, але далеко не єдиний. Стародавні суспільства уособлювали смерть безліччю способів. Але навіщо взагалі вивчати досвід смерті, якщо шляху назад немає?
Якщо про смерть ви й чути не хочете, то вважайте цю статтю непроханою підказкою.
Різні культури століттями олюднювали смерть, щоб надати незбагненному знайомі риси.
Сучасна наука зірвала зі смерті покрив таємниці, осягнувши низку біологічних процесів, але чимало питань залишається нерозгаданими.
Наука про смерть — не болісне нагадування про жорстокість долі, але спосіб покращити становище живих.
Чорний плащ. Усміхнений череп. Костлява з косою – класичний образ смерті у західній культурі, але далеко не єдиний. Стародавні суспільства уособлювали смерть безліччю способів. У греків був крилатий Танатос, який зрізав пасмо волосся, вивільняючи з тіла душу. У скандинавів — затворниця Гель, похмура та нелюднима. А в індусів — бог смерті Яма в яскравому одязі.
Сучасна наука смерть знеособила, зірвала з неї покрив таємниці та виявила складну картину біологічних та фізичних процесів, що відокремлюють живих від мертвих. Але завдяки цим відкриттям смерть, у певному сенсі, стала нам чужою.
1) Свідомість зберігається і після смерті
Багато хто з нас уявляє собі смерть чимось на кшталт сну. Голова наливається вагою. Повіки тремтять і обережно закриваються. Останні зітхання - і все вимикається. По-своєму навіть приємно. На жаль, це дуже добре, щоб бути правдою.
Лікар Сем Парніа (Sam Parnia), голова відділу реанімації в медичному центрі Ленгона при Нью-Йоркському університеті, давно вивчає смерть. Він дійшов висновку, що свідомість зберігається якийсь час після смерті. Кора головного мозку - мисляча його частина - випромінює хвилі ще приблизно 20 секунд з моменту смерті.
Дослідження на лабораторних щурах виявили зростання мозкової активності безпосередньо після моменту смерті, що призводить до збудженого та надпильного стану. Якщо такі стани виникають і у людей, це доводить, що на ранніх стадіях смерті мозок залишається у свідомості. Заодно це пояснює, чому ті, хто пережив клінічну смерть, іноді пам'ятають, що сталося, хоча були технічно мертві.
Але навіщо взагалі вивчати досвід смерті, якщо шляху назад немає?
«Так само, як дослідники вивчають якісну природу любові та супутнього їй досвіду, ми намагаємося зрозуміти, що саме люди відчувають у момент смерті. Ми вважаємо, що ці відчуття неминуче стосуватимуться кожного», — сказав Парніа в інтерв'ю сайту «ЛайвСайєнс» (LiveScience).
2) Зомбі дійсно існують (або щось таке)
Нещодавно Єльська школа медицини отримала 32 мозків зі свинячих туш із прилеглої бійні. Ні, аж ніяк не для залякування та мафіозних розбірок. Вчені збиралися фізіологічно їх воскресити.
Дослідники підключили мозок до перфузійної системи під назвою «БрейнЕкс» (BrainEx). По ній до недіючих тканин потік розчин штучної крові, а з ним - кисень та поживні речовини.
Мозки не лише «ожили», але деякі їхні клітини пропрацювали ще 36 годин. Вони споживали і засвоювали цукор. Навіть імунна система запрацювала. А дехто навіть передав електричні сигнали.
Оскільки знімати «Колгосп тварин» (йдеться про екранізацію однойменної повісті Дж. Орвелла — прим.ред.) із зомбі вчені не збиралися, вони ввели в розчин хімічні речовини, що пригнічують активність нейронів, тобто свідомість.
Реальна їх мета була така: розробити технологію, яка допоможе довше та ретельніше вивчати мозок та його клітинні функції. А це в свою чергу покращить методи лікування травм головного мозку та дегенеративних захворювань нервової системи.
3) Для деяких частин тіла смерть далеко не кінець
Життя по смерті існує. Ні, доказів потойбіччя наука не знайшла. І скільки важить душа, також не з'ясувала. Але наші гени живуть навіть після того, як ми помремо.
У дослідженні, опублікованому в журналі «Оупен Байолоджі» (Open Biology) Королівського товариства, вивчалася експресія генів мертвих мишей та рибок-даніо. Дослідники не знали, чи вона знижується поступово або припиняється відразу. І результати їх вразили. Понад тисячу генів після смерті активізувалися, причому у деяких випадках період активності тривав до чотирьох днів.
"Ми такого не очікували", - зізнався журналу "Ньюсвік" (Newsweek) Пітер Ноубл (Peter Noble), автор дослідження і професор мікробіології Вашингтонського університету. «Можете собі уявити: берете зразок через 24 години з моменту смерті, а кількість транскриптів взяла та збільшилася? Ось це так несподіванка».
Експресія стосувалася стресу та імунітету, а також генів розвитку. На думку Ноубла та його співавторів, з цього випливає, що тіло «відключається поетапно», тобто хребетні організми помирають поступово, а не водночас.
4) Енергія залишається навіть після смерті
Але навіть наші гени з часом зникнуть, а самі ми звернемося до пороху. Вас теж пригнічують перспективи забуття? Тут ви не самотні, але нехай вас втішить той факт, що частина вас після смерті житиме ще довго. Це ваша енергія.
Згідно з першим законом термодинаміки, живильна енергія зберігається і не може бути знищена. Вона просто перероджується. Як пояснив у своїй «Панахиді від фізика» комік і фізик Аарон Фріман (Aaron Freeman): «Нехай фізик нагадає вашій плачущій матері про перший закон термодинаміки, що енергія у всесвіті не створюється і не руйнується. Нехай ваша мати знає, що вся ваша енергія, кожна її вібрація, кожна британська одиниця тепла, кожна хвиля кожної частки — все, що колись було її улюбленим чадом, — залишиться з нею у цьому світі. Нехай фізик розповість плачущому батькові, що в тому, що стосується енергії космосу, ви віддали рівно стільки ж, скільки отримали».
5) Можливо, клінічна смерть – лише бачення надзвичайної сили
Досвід клінічної смерті буває різним. Одні кажуть, що виходять із тіла. Інші вирушають у якийсь потойбічний світ, де зустрічають покійних родичів. Треті потрапляють у класичний сюжет зі світлом наприкінці тунелю. Поєднує їх одне: що відбувається насправді, ми точно сказати не можемо.
Як передбачає дослідження, опубліковане в журналі "Невролоджі" (Neurology), клінічна смерть - це стан, прикордонний неспанню та сну. Вчені порівняли тих, що пережили клінічну смерть, зі звичайними людьми, і з'ясували, що вони частіше впадають у стан парадоксального сну, коли сон ніби втручається в непритомну свідомість.
"Можливо, у тих, хто пережив клінічну смерть, нервова система збуджується особливим чином, і це свого роду схильність до сну зі швидким рухом очей", - повідомив Бі-бі-сі Кевін Нельсон (Kevin Nelson), професор Університету Кентуккі і провідний автор дослідження.
Слід зазначити, що дослідження має обмеження. У кожній групі опитано лише 55 учасників, а висновки робилися з урахуванням непрямих свідчень. У цьому й полягають фундаментальні проблеми вивчення клінічної смерті. Такі переживання дуже рідкісні і не можуть бути відтворені в лабораторних умовах. (Та й жодна рада з етики на таке не піде).
У результаті маємо лише уривчасті дані, і трактувати їх можна по-різному. Але малоймовірно, що душа після смерті вирушає на прогулянку. В рамках одного експерименту до 1 000 лікарняних палат розставили на високих полицях різні фотографії. Ці зображення побачив би той, чия душа виходила з тіла і повернулася.
Але ніхто з тих, хто пережив зупинку серця їх не бачив. Так що навіть якщо їхні душі залишали свої тілесні вузи, у них знаходилися справи важливіші.
6) Мерців оплакують навіть тварини
Щодо цього ми ще не впевнені, але очевидці кажуть, що це так.
Учасники експедицій бачили, як слони зупиняються «прощатися» з мертвими — навіть якщо покійний був із іншого стада. Це підштовхнуло їх до висновку, що слони мають якусь «узагальнену відповідь» на смерть. Ще з мертвими товаришами прощаються дельфіни. А у шимпанзе навколо мертвих склався цілий ряд обрядів, наприклад, догляд за шерстю.
Похоронних ритуалів, подібних до людських, у дикій природі не помічено — для цього потрібне абстрактне мислення — проте така поведінка все ж таки свідчить про те, що тварини усвідомлюють смерть і реагують на неї.
Як пише Джейсон Голдман (Jason Goldman) з «Бі-бі-сі»: «На кожний унікальний аспект нашого життя, властивий лише нашому виду, припадають сотні, які спостерігаються у світі тварин. Наділяти тварин людськими почуттями не варто, але важливо пам'ятати, що ми самі по-своєму є тваринами».
7) Хто придумав ховати покійників?
Вивчаючи різні культури, антрополог Дональд Браун (Donald Brown) виявив сотні спільних характеристик. При цьому кожна культура має свій спосіб шанувати і оплакувати померлих.
Але хто додумався до цього першим? Люди чи ранні гомініди? Відповідь на це питання знайти непросто — вона губиться в сивому тумані давнини. Однак кандидат у нас є – і це гомо наледі (Homo naledi).
Скам'янілі останки цієї копалини людини виявлено в печері Східна зірка біля Колиски людства в ПАР. У печеру веде вертикальний лаз і кілька «шкуродерів» — доведеться поповзати.
Дослідники запідозрили, що всі ці люди там опинилися не випадково. Імовірність обвалу чи іншого стихійного лиха вони виключили. Здавалося, це задумано спеціально, і вчені зробили висновок, що печера служила гомо наледі цвинтарем. З ними не всі погоджуються, і щоб відповісти на це питання однозначно, потрібні додаткові дослідження.
8) Живий труп
Для більшості людей грань між життям і смертю очевидна. Людина або жива, або мертва. Для багатьох це само собою зрозуміло, і залишається лише радіти, що сумнівів із цього приводу не виникає.
Ось люди із синдромом Котара цієї різниці не бачать. Це рідкісне божевілля в 1882 описав доктор Жюль Котар (Jules Cotard). Хворі стверджують, що вони давно мертві, що у них не вистачає частин тіла, або що вони втратили душу. Виражається це нілігістичне марення в почутті відчаю та безнадійності — хворі нехтують здоров'ям, і їм важко адекватно сприймати об'єктивну реальність.
Одна 53-річна філіппінка стверджувала, що від неї пахне гнилою рибою, і вимагала, щоб її відвели до моргу до «своїх». На щастя, їй допомогло поєднання нейролептиків та антидепресантів. Відомо, що при правильному доборі ліків цей тяжкий психічний розлад піддається лікуванню.
9) Правда, що волосся і нігті ростуть навіть після смерті?
Неправда. Це міф, але він має біологічне пояснення.
Після смерті волосся і нігті рости не можуть, тому що перестають з'являтися нові клітини. Клітинний поділ живить глюкоза, а для її розщеплення клітинам необхідний кисень. Після смерті обидва вони перестають поступати до організму.
Не надходить і вода, що призводить до зневоднення організму. І коли шкіра трупа висихає, вона відривається від нігтів - і ті здаються довшими - і стягується навколо обличчя (від цього здається, що на підборідді у трупа виросла щетина). Ті, кому не пощастило ексгумувати трупи, могли ухвалити ці зміни за ознаки зростання.
Цікаво, що посмертне «зростання» волосся і нігтів породило казки про вампірів та інших нічних тварей. Коли наші пращури викопували свіжі трупи і виявляли щетину і плями крові навколо рота (результат природного скупчення крові), зрозуміло, вони швидко уявляли собі вурдалаків.
Сьогодні ця перспектива нікому не загрожує. (Якщо, звичайно, ви не заповідаєте свій мозок Єльській школі медицини.)
10) Чому ми вмираємо?
Людей, які перевалили за 110 років, називають супердовгожителі - і вони велика рідкість. Тих, що дожили до 120 і зовсім одиниці. Старою людиною в історії залишається француженка Жанна Кальман (Jeanne Calment) - вона прожила цілих 122 роки.
Але чому ми взагалі вмираємо? Якщо відкинути духовні та екзистенційні пояснення, найпростіша відповідь полягає в тому, що після якогось моменту природа сама від нас позбавляється.
З погляду еволюції сенс життя — передати свої гени потомству. Тому більшість видів помирає невдовзі після розмноження. Так, лососі гинуть одразу після нересту, тож для них це квиток в один кінець.
У людей дещо по-іншому. Ми більше вкладаємося в дітей, тому нам доводиться жити довше, щоб доглядати нащадків. Але людське життя набагато перевищує репродуктивний вік. Це дозволяє нам вкладати час та сили на виховання онуків (які також несуть наші гени). Цей феномен іноді називають "ефектом бабусі".
Але якщо бабусі та дідусі приносять стільки користі, то чому межа встановлена в районі ста з лишком років? Тому що на більше наша еволюція не розрахована. Нервові клітини не розмножуються, мозок усихає, серце слабшає, і ми вмираємо. Якби еволюції знадобилося, щоб ми затримувалися на довше, «вимикачі» не спрацьовували б. Але, як ми знаємо, еволюція вимагає смерті, щоб підтримувати та розвивати механізм пристосування.
Рано чи пізно наші діти самі стануть бабусями та дідусями, і наші гени перейдуть до наступних поколінь.
