Майстри та учні. Grand concert
рецензію підготувала: Марта Бойко
25 січня на сцені Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика відбувся незвичайний концерт – синтез генерацій у виконанні зіркового дуету Оксани Рапіти та Мирослава Драгана, а також їх молодих і талановитих студенток – Оксани Стечишин і Христини Бенюк. Нелегко вчитися у відомих майстрів, однак ще складніше – виступати з ними на рівні у фортепіанному ансамблі. Та ще й у яких дивовижних поєднаннях – у 4, 6 і навіть 8 рук! Але наперед хочеться сказати, що дівчата чудово впорались із цим завданням. Особливістю цього концерту було ще й те, що він належав до циклу подій #PlayForUA і був благодійним, тобто всі бажаючі могли зробити донати у скриньки, які знаходилися в холі філармонії.
Програма концерту була надзвичайно різноманітна як за стилем, так і за характером творів. Розпочати вирішили традиційно – класикою у виконанні майстрів, а саме: Сонатою для фортепіано в 4 руки до мажор В. А. Моцарта. Це було надзвичайно тепле і життєрадісне виконання. Кожна з частин сонати під орудою Оксани Рапіти та Мирослава Драгана набувала особливого емоційного забарвлення. Allegro – мінливість, непостійність життя, яка проявлялася то у стакато восьмими нотами, то у швидких пасажах шістнадцятими. Виконавцям вдалося блискуче відтворити характер цієї частини. Andante – насолода життям, ця частина прозвучала особливо чуттєво та ніжно, пробудивши в уяві слухачів, імовірно, найприємніші спогади, адже на обличчі кожного в момент виконання Adagio з’явилася легка посмішка. Allegretto – ствердження життя, прийняття його таким, як воно є. Це технічно складна частина, наповнена різноманітними швидкими фігураціями та гамоподібними пасажами, які в жодному разі не прозвучали грубо – усі три частини у виконанні Оксани Рапіти та Мирослава Драгана зберегли чітке та прозоре моцартівське звучання і граційність.
Продовжили музичний вечір Христина Бенюк та Оксана Стечишин виконанням твору епохи Романтизму – «Фантазії» Шуберта фа мінор у 4 руки. Це надзвичайно важливий твір для самого Шуберта, який був написаний в останній рік його життя (його ще називають «Сповіддю» для фортепіано в 4 руки). Христина та Оксана пройнялись усією глибиною цього надзвичайно психологічного і навіть драматичного твору, відчувалося, що вони жили цією музикою, і коли музика раптово зупинялася – вони продовжували перебувати в ній. Їм вдалося щиро прожити цей твір, а з музикантками його прожили й захоплені слухачі.
Наступні твори ансамблісти виконали в іншому складі: Оксана Рапіта та її студентка Оксана Стечишин продемонстрували публіці «Пісні без слів» зошит 6 ор.67 Ф. Мендельсона в 4 руки, а Мирослав Драган і його студентка Христина Бенюк – «Маленьку сюїту» К. Дебюсі. Обидва цикли сповнені романтики, мрійливості, багатогранності, непересічності. Хочеться відзначити, що ансамбль Оксани Рапіти та Оксани Стечишин відрізнявся зовнішньою манерою гри, адже Оксана Рапіта – дуже харизматична виконавиця, і цю особливість перейняла її студентка, тому вони гармонійно виглядали в ансамблі, і кожна мініатюра Дебюсі передбачала в них різноманітні прийоми гри й афектаційні прийоми. Натомість Мирослав Драган з Христиною Бенюк володіли надзвичайною глибиною та чуттєвістю, дуже тонким спектром внутрішніх переживань, тож «Маленька сюїта» у них прозвучала дуже емоційно та душевно.
Концерт продовжили циклом «Екстравагантні танці» видатного українського композитора Мирослава Скорика у виконанні Мирослава Драгана та Оксани Рапіти. Ось що розповіла Оксана Рапіта про особливе місце цього композитора у їхній творчості та про твір, який вони виконали:
«Музика незабутнього Скорика є значною сторінкою нашого дуетного репертуару. Цикл «Екстравагантних танців» існує в багатьох авторських варіантах, а у версії для двох фортепіано був створений спеціально для нашого дуету та виконаний на фестивалі «Тиждень музики Скорика» у 2008 році».
Зв'язок піаністів із творчістю Мирослава Скорика справді дуже відчувався під час їхнього виконання – ефектного, динамічного, захопливого. «Екстравагантні танці» були написані в американський період творчості Мирослава Скорика і складаються з трьох джазових танців: «Вихід і щось іспансько-мавританське», «Сумний блюз», «Канкан зі старої грамофонної плити». На концерті прозвучали останні два. Це надзвичайно настроєві твори. «Сумний блюз» навіював атмосферу вечірнього Бродвею у Нью-Йорку, а «Канкан зі старої грамофонної плити» справді нагадував старий грамофон, який постійно відтворював одну і ту саму мелодію на пластинці. Артистам вдалося майстерно виконати складні джазові, поліритмічні та поліметричні ритми, що зустрічалися в танцях, і при цьому зберегти чіткість інтонаційних зворотів, задуманих автором.
Наступним номером концерту були обробки українських народних пісень «Ой чорна я си чорна» та «Коломийка» авторства Оксани Стечишин у її спільному виконанні з Христиною Бенюк. У цих творах відчувався вплив музики Мирослава Скорика, адже Оксана в обробці пісні «Ой чорна я си чорна» використала характерні для нього блюзові ритми, а «Коломийка» була основана на джазових гармоніях. Але їй вдалося вкласти в ці твори своє бачення розвитку, побудови, мелодики. Оксана використала різноманітні переходи всередині пісень, тому вони були достатньо цікавими, а виконання передбачало багато контрастів у динаміці, фактурі, діапазоні, що, безсумнівно, припало до душі задоволеній публіці.
Далі виконавців на сцені побільшало – прозвучали дві п’єси для фортепіано в 6 рук Лео Деліба. Першу п’єсу виконали Оксана Рапіта, Мирослав Драган та Христина Бенюк, другу – в тому ж складі, але місце Христини Бенюк за роялем зайняла Оксана Стечишин. Ці твори – легкі та невимушені замальовки з приємним мелодичним малюнком, які були надзвичайно охоче сприйняті публікою. Але найбільша родзинка чекала слухачів попереду. Останній твір програми передбачав гру у 8 рук, а тому за роялем перебували всі виконавці водночас. Піаністи подарували справжнє свято, виконавши «Марш-галоп» для фортепіано у 8 рук Альбера Лавіньяка. Дивовижним було не лише саме виконання цього жвавого й енергійного твору – кожен з виконавців докладав максимум зусиль і під час гри tutti, і під час парних чергувань учасників музичного дійства, – але й те, як вони передавали одне одному можливість солювати. Адже були місця у творі, де Оксана Рапіта, котра грала першу партію, мала перейти у діапазон Христини Бенюк, яка відповідала за третю, а тому Оксана Стечишин – виконавиця другої партії – повинна була відхилитися назад, щоб надати їй таку можливість. І це справило грандіозне враження. Усіх захопила неймовірна взаємодія артистів за одним інструментом. Якщо б на хвилину заплющити очі і лише слухати їхнє виконання, складно було б розпізнати, що за роялем четверо піаністів. Вони всі були як один організм. Кожен яскравий і самобутній, але кожен – частина єдиного цілого.
Зважаючи на неймовірно широкий репертуар програми та різноманітні взаємодії артистів на сцені, цей концерт справді заслуговує на назву Grand concert. Ціль піаністів була досягнута – кожен з ансамблів звучав неперевершено, по-особливому, а вдячна публіка, яка не відпускала виконавців зі сцени без виконання «Маршу-галопу» на біс, – яскраве цьому підтвердження.
