Як втрачають скарб. Терезія Мора

Авторка: Терезія Мора, німецька письменниця і перекладачка угорського походження

Близько 650 загублених речей щодня потрапляють до центрального бюро знахідок Німецької залізниці. У кожному випуску журналу «Mobil» редакція просить письменника або письменницю обрати одну з них і розповісти читачам її вигадану історію в рубриці «Літературна знахідка». Цього разу – Терезія Мора.

Ми знайшли металошукач, який був повністю засипаний піском, ніби хтось грався з ним і забув його. Або хтось хотів приховати його від чужих очей, а потім щось сталося, і його вже не могли відкопати. Ми оглянули місця поблизу, щоб відшукати якісь інші сліди, сподіваючись, що нам не трапляться трупи. Але не знайшли жодної зачіпки.

Ми його увімкнули. Ми спостерігали, як він оживає. Ми ніби знайшли робота серед пилу іншої планети й увімкнули його. Я не впевнена, що наважилася б увімкнути робота на чужій планеті. Принаймні не в перший день. Але це був металошукач, який ти відразу впізнав, адже він був посланий тобі з небес як компенсація за те, що напередодні я недбало викинула сокиру кам’яної доби. Не впевнена, що це була ручна сокира, я подумала так лише тому, що ввечері жінка, яка живе тут, на узбережжі, сказала нам, що вона часто знаходить ручні сокири на пляжі. І я сказала:

— Тоді, можливо, я знайшла одну з них сьогодні, вона виглядала так само, але, звичайно, я не очікувала, що вона справжня.

Це тебе дуже засмутило. Наступного ранку я мала показати тобі місце, де знайшла її. Ти тричі перевернув там кожен камінь, але сокири так і не знайшов. Ні ручної сокири, ні вістря списа. Тим часом його знайшов хтось інший, не такий дурний, як я. А, може, я неправильно запам’ятала місце.

Я сказала, що впевнена щодо місця, але можу помилятися щодо сокири. Кремінь часто виглядає так, ніби його хтось вирізав. Крім того, я маю живу фантазію, і, можливо, почувши розповідь жінки, звичайний шматок кременю перетворився в моїй уяві на ручну сокиру. Ти дивився на мене так, ніби не міг повірити в це.

Ми продовжували йти кам’яним пляжем, поки каміння не зникло і, зрештою, почався піщаний пляж. Ти йшов, дивлячись униз, відчайдушно прагнучи що-небудь знайти. Якщо не ручну сокиру, то хоча б щось. Бурштин. Його переважно знаходять саме на піщаних пляжах.

Ми знайшли металошукач, тому що незграбна я перечепилася через нього. Моя нога зачепилася за штангу. Я впала поруч з ним.

— Що знов таке? — спитав ти.

— Я не знаю.

Я підняла одну ногу з піску разом з якоюсь жердиною.

Ти впав на коліна в захваті.

— Це металошукач! А де ж навушники?

Ми копирсалися в піску, але навушників не було.

— Та ну їх, — сказав ти. — І так піде.

Ти обережно водив ним по піску. Він видавав ледь чутні звуки, але тобі цього було достатньо. Протягом наступних декількох годин нічого іншого не відбувалось. Ми йшли пляжем, а ти махав металошукачем.

— Професіонали, – зауважив ти, – за типом звукового сигналу можуть визначити, що вони знайшли: чи то монету, чи кришку від пляшки.

Ми знайшли і те, й інше. Ти радів кожній знахідці. Крончатим кришкам з зіркою, крончатим кришкам з ведмедем, за які дають два центи і які можна було впізнати лише за розміром. Ми довго-довго гуляли пляжем, уже сутеніло, я так змерзла, як ніколи ще в житті.

— Ходімо вже ж, — але ти не реагував, а я була лише набридливим голосом, що постійно скиглив на фоні гуркоту моря, яке дедалі більше розбурхував потужний вітер. — Я вже йду. Обшукай хоч весь клятий пляж із цим недолугим металошукачем, якщо дуже хочеш, а я хочу вийти на світло, погрітися. Я хочу додому, назад додому, у нас немає іншого місця для ночівлі на сьогодні. До того ж я весь час тягаю за собою цей рюкзак, це ж мала бути остання прогулянка пляжем, але зараз ми все ще тут.

Потім вийшли з ладу батарейки. Дякувати Богу, батарейки нарешті розрядилися.

— Поквапся, — сказала я. — Давай-но вже, ми запізнюємося на останній потяг!

Ти пішов, але взяв із собою металошукач. Звичайно ж, що ти взяв його із собою.

— Потрібні лише нові батарейки та нова пара навушників.

Я воліла б закопати його назад або навіть не закопати, а просто залишити його там. Це, напевно, якась проклята чарівна лампа, тому її й закопали в пісок. Той, хто її знайде, буде зачаклований, приречений вічно блукати пляжами, полями, вулицями у пошуках неіснуючих скарбів.

Ти також ніс рюкзак разом із детектором, але він був не важкий, просто довгий. Ти його постійно вмикав і вимикав, бо він на секунду-другу оживав, видаючи звуковий сигнал. До самого вокзалу. І ми йшли крізь темряву, холод. Коли ми нарешті дісталися до вокзалу, мої пальці так заніміли, що я ледве змогла дістати квиток із автомата. Перебуваючи поруч зі мною, ти випромінював тепло всім своїм тілом. Кажу тобі, ця штука наврочена. Чи це був просто розпал полювання?

Ти прихилив детектор до бокової стінки автомата, щоб купити собі квиток, а поїзд вже під’їжджав. Я закричала, поспішаючи до нього:

— Давай, швидше! Це останній на сьогодні!

Ти теж побіг, потім згадав, що на платформі залишився детектор. Я бачила це у твоїх широко розплющених очах – ту мить, коли ти мав вирішити: сісти на останній до наступного ранку потяг чи побігти назад і забрати металошукач. Ти обрав потяг. Можу навіть сказати: мене.

— Дякую, — сказала я. Я не знаю, що б я зробила, якби ти повернувся за приладом.

Хоча ні, знаю. Я б не вийшла з поїзда і поїхала без тебе додому.

Ти довго мовчав. Спочатку ти дивився у вікно, поки не стемніло так, що бачив тільки нас з тобою у шибці, потім довго дивився у свій телефон.

— Ця річ коштувала 400 євро, — нарешті сказав ти.

Ти висипав вміст кишень на маленький столик перед вікном. 2 євро 16 центів та кільце для пірсингу. Кришки від пляшок і шпильку у вигляді срібної зірки ти викинув просто на пляжі.

— 400 євро, чорт забирай! — вилаявся ти.

— Але він був зламаний! — заперечила я.

— Тільки батарейки. Всередині стоять звичайні батарейки.

Я мало не сказала: «Мені шкода». Але стрималася і промовчала.

Про авторку: Терезія Мора, 1971 року народження, якось розповіла, що ще маленькою дитиною вона заприсяглася якнайшвидше покинути батьківщину. 1990 року з’явилась така можливість: вона переїхала з угорського села Сопрон, де її родина належала до німецької меншини, до Берліна. Там вона вивчала угорські студії, театрознавство та кіносценаристику, згодом почала перекладати і писати сама. У 2004 році Мора вперше привернула увагу широкої авдиторії, коли отримала премію Ляйпцизького книжкового ярмарку за роман «Всі дні». За цією нагородою послідували інші, зокрема Німецька книжкова премія 2013 року за книжку «Страховисько» та Премія Ґеорґа Бюхнера у 2018 році. Один з її останніх романів називається «На мотузці» (2019).

Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Wie man einen Schatz verliert» в журналі Німецької залізниці «Mobil».

Переклали Вікторія Пеньковська, Яна Полторак і Карина Хоменко

Ви щось загубили чи знайшли в поїзді або на вокзалі? Про забуті чи загублені речі пасажири Укрзалізниці можуть повідомляти в контактний центр за номером телефону 0 800 50 31 11 (дзвінки безкоштовні).