Війна, кохання, перемога. Ірина Гайова. Лист до Івана Франка

Воском свіча плаче безперестану,
Полум’я ледве із болем горить.
Аркуш паперу з шухляди дістану
І напишу Вам про те, що болить.

З Вашої смерті минуло століття,
Стільки всього відбулось у людей.
Кожен вимолював долі суцвіття,
Але напились удосталь смертей.

Страшне придушення нас, українців,
Запах війни, бідність, голодомор,
З нас вони просто робили чужинців,
Бо самі були ще гірше потвор.

Спротиву час та козацька відвага,
Там референдум і воля людей, 
А незалежність ввірвалась, мов птаха,
Мчала до сонця з холодних тіней.

І вже, здавалось, найгірше позаду,
Бо у країні світанок настав,
Відчув народ довгождану відраду,
Вернувсь додому, хто світом блукав.

Ми так плекали її, мов дитину,
Душу вкладали у розквіт її!
В нашу безцінну, як скарб, Україну,
В ту, що навіки у серці моїм!

Пане Іване, якби ж то Ви знали,
Що москалі наробили у нас!
В лютневу ніч, коли люди ще спали,
Вони нахабно стріляли у нас.

Бо це не люди, а кати бездушні!
Стільки забрали дитячих життів!
Кілька ракет і маля - непорушне,
Ангел маленький до неба злетів.

За весь цей час ми наплакали море,
Темне, мов ніч, і солоне на смак.
Крається серце від людського горя,
Від того звірства я майже німа.

За що нас хочуть безжально убити?
Чому грабують усе, що є в нас?
Мабуть тому, що не здатні любити,
Вогник людського давно у них згас.

«Лише боротися – це значить жити»,
Ваші слова, ніби код ДНК,
Сили дає, щоб відразу ожити,
Коли, здається, вже сили нема.

Вірю, Ви бачите нас із хмарини,
Вам, за народ рідний, також болить,
Ви попросіть в Бога мир Україні,
Щоб це жахіття навіки спинить.