Війна, кохання, перемога. Гнедко Вікторія

Розлука наших душ

В моїх очах відблиск твоєї сльози, 

Що в мить похитнуло в душі терези. 

З твоїх очей — сльози, з мого серця — лід.

Ти — сонце, твій плач — почуттєвий зеніт. 

В житті так стається, або ж C’est La Vie, 

Розводять людей ті вітри життєві

По вулицях сірих, містах дощових,

По різних країнах: холодних, чужих. 

В коридорі валізи, в кімнаті сумки, 

На кухні святкують, десь плачемо ми. 

Сумна ота правда: хто від сміху в сльозах,

Хто сохне з печалі, вже й сухо в очах.

Я погляну на тебе — защемить душа.

Забирайте у мене усе до гроша, 

Тільки б не бачити тужливих сліз, 

Що з очей твоїх ллються, що капають вниз. 

Я тримаюся. Очі мої ще живі, 

Обіймаю тебе, рухи неквапливі. 

Відчуваю тепло, мокроту на щоках.

Не мої сльози, наші, йдуть по спільних стежках.

Обоє вже чули: «Скоро побачитесь», 

«То ж не навічно самими лишаєтесь»,

«Нащо задарма так сильно вбиваєтесь?»,

«Драму роздули, коли розпрощаєтесь?»

«Взагалі ви ще діти, дурні і малі, 

Ще зміните вибір багато разів, 

Хто ж це сказав, що вона назавжди? 

Один і єдиний? Десь місяць зажди».

Ображені люди на юне кохання, 

Ще й нас запевняють: «Не буває останнім». 

Але знаю, я можу сміливо сказати: 

Ти перший, з ким я научилась кохати. 

Той трепіт, ті сльози, те щастя в душі, 

Те благоговіння, що зміг принести.

Але ще думки є, що досі терзають:

Будем бачитись рідше. Мене вже чекають.

Ми прощалися швидко. То був мій під‘їзд

З ліфтом, з неминучим на 8-ий заїзд, 

З дверима, де часто магніт барахлив, 

І з хлопцем, що щиро мене полюбив.