Біографія Поля Верлена
Поль Марі Верлен – французький письменник, символіст – народився 30 березня 1844 року в містечку Мец (Франція) у сім'ї військового інженера, котрий рано помер.
Матір – дочка багатого цукрового фабриканта, одна виховувала дитину. 1851 року Верлен навчався у Парижі, у приватному пансіоні Ландрі. Згодом Верлен продовжив навчання в паризькому ліцеї Бонапарта. У 1862, склавши іспит на звання бакалавра, слухав лекції в училищі правознавства. Проте навчання тривало недовго. Уже в 1864 Верлен – дрібний службовець одного зі страхових агентств, дещо пізніше – чиновник районної паризької мерії та міської ратуші.
З самого дитинства він проявляв здібності до писання віршів. Уже 1858 року надіслав один із ранніх віршів – «Смерть» – Віктору Гюго й одержав схвальну оцінку, а в 1863 з'явилася перша публікація поета-початківця.
Сподіваючись на сімейне щастя та домашній затишок, Поль Верлен у 1870 одружився з шістнадцятирічною Матильдою Моте, однак згодом поету довелося зазнати розчарування у своїх задумах. У 1871 Верлен не підкорився версальцям, залишився в Парижі, працюючи в бюро преси Паризької комуни. Тому він мусив пережити репресії та кривавий терор, тривалий час переховуючись. Так він приохотився до алкоголю. Фатальну роль у цьому відіграла і дружба з Рембо.
У серпні 1871 юний Рембо надсилає Верлену листа з віршем «П'яний корабель», а потім приїжджає до нього в Париж. Їхні стосунки були бурхливими та сповненими драматизму. Зблизившись із Верленом, Рембо став його постійним супутником, завсідником гулянок у кафе. У липні 1872 обидва поети вирушають у Бельгію, а звідти – в Англію, де, терплячи голод і холод, часто задурманені алкоголем, вони проводять час у безкінечних суперечках і сварках. Улітку 1873 в Брюсселі під час сварки Верлен поранив товариша, вистріливши в нього з пістоля. За замах на життя Рембо Верлена було затримано і 8 серпня 1873 засуджено на 2 роки тюремного ув'язнення. Коли Верлен перебував у в'язниці містечка Монс, йому було вручено копію рішення суду про розірвання шлюбу з дружиною.
У тюрмі Верлен переживав глибоку духовну кризу. Тут він знову повернувся до католицької віри, віри його дитинства. Там же написав поезії, які увійшли до збірки «Романси без слів» (1874). Цю збірку віршів літературознавці оцінюють як вершину творчості Поля Верлена, тому що саме з нею пов'язується уявлення про нову, імпресіоністичну поезію Верлена. У 1875–1877 поет живе переважно в Англії, багато працює.
Поль Верлен помер 8 січня 1896 року в лікарні від запалення легень у місті Ежен (Франція).
Творчість
Поль Верлен посідає особливе місце серед видатних французьких ліриків кінця XIX століття. Проголошений «принцом поетів» і шанований як визнаний майстер символічного напряму, він, проте, не був ні його лідером, ні теоретиком. Факти особистої біографії поета та його творчість нерозривно пов'язані. Натура пристрасна й неврівноважена, Верлен часто згинався під тягарем життєвих обставин, заплутувався в суперечностях власної долі й характеру.
Уже в юнацькі роки у Верлена з'являється схильність до літературної творчості. Він зачитується віршами Ш. Бодлера, поетів – «парнасців» Т. де Банвіля і Т. Готьє. Восени 1862 Верлен записується на факультет права – вивчати юриспруденцію, та незабаром через матеріальні нестатки полишає навчання і стає до роботи.
У 1866 Верлен публікує свої вірші в журналі «Сучасний Парнас» і видає власним коштом збірку «Сатурнічні поезії» У першій збірці поета ще відчутний вплив естетики поетів-«парнасців». «Парнасці» відмовлялися від романтичного «кипіння почуттів», від «сповідальної лірики». Однак вірші «Сатурнічних поезії» вже мають ознаки оригінального верленівського стилю: меланхолійність інтонації, здатність передавати таємні порухи душі, її «музику».
Наприкінці 1860-х Верлен співпрацює з літературними журналами; у 1869 видає власним коштом збірку під назвою «Вишукані свята». Відправним пунктом для створення збірки прислужилися поетові книга братів Гонкурів про мистецтво XVIII століття, окремі вірші В. Гюго і Т. де Банвіля, а також відкриття залів Лувру, присвячених цій «галантній» епосі.
Збірка «Вишукані свята» дала поштовх подальшим творчим шуканням самого Верлена і А. Рембо. Любовна пристрасть до Матильди Моте, чарівної шістнадцятилітньої дівчини навіяла Верлену вірші, зібрані в третій книзі «Добра пісня» (1870). Це розповідь про палке й водночас несміливе кохання до дівчини, яка полонила поета чистотою і жіночою чарівністю. Віршам, які увійшли до збірки, притаманна спільна мелодія. Голос поета стає ніжним, ліричним.
Після 1871 верленівска меланхолія поглиблюється. У цьому відіграють свою роль і поразка Паризької Комуни, і особисте життя, що не склалося. Родинні відносини перетворюються на справжню драму після знайомства поета з Артюром Рембо. Суцільний нігілізм і анархізм цього юного генія підштовхують Верлена до рішучішого розриву з поетичною традицією.
Знову, як і в перших збірках, звучать ноти суму й меланхолії, нетривалого забуття і печалі. Окремі вірші нагадують пейзажі художників-імпресіоністів, часом у них усе ніби вкрите сірою імлою або розчинене в тумані.
По виході з в'язниці у світосприйнятті поета відбувся справжній переворот – він навернувся в католицтво. Наступна книга Верлена «Мудрість» (1881) явила світові нову властивість його поезії – релігійне натхнення.
У 1882 Верлен публікує вірш «Поетичне мистецтво». Вірш ніби подає теоретичне обґрунтування тих особливостей поезії Верлена, які намітилися в «Сатурналіях» та «Вишуканих святах» і повністю втілилися в «Добрій пісні» й особливо в «Романсах без слів». У «Поетичному мистецтві» Верлен протиставляє музичність вірша визначеності його сенсу, закликає до максимального нюансування зображення і демонстрації відтінків. Замість барв певних тонів суттєвими виявляються переходи, напівтони.
Верлен піддавав сумніву і рими, і мірність вірша, а поруч з тим демонстрував можливості «неправильностей». Поет вплітає у вірші просторіччя, провінціалізми, архаїчне мовлення й мовні «неправильності» Це створює ілюзію абсолютної спонтанності й мовної інтимності. Верлен розчленовує олександрійський вірш за допомогою незвичних цезур і неочікуваних переносів таким способом, що часом здається, ніби вірші переходять у прозу. Саме Верлен проклав шлях верлібру поетів-символістів.
«Поетичне мистецтво» було сприйняте молодими поетами-символістами як справжній маніфест, хоча сам Верлен застерігав своїх послідовників від буквального наслідування своїх настанов. У циклі «Прокляті поети» (1882) Верлен дав вичерпну характеристику найновішої школи поетів-символістів і визнав геніями зовсім невідомих у той час С. Малларме, А. Рембо, Т. Корб'єра та ін.
Успіх «Проклятих поетів» викликав цікавість публіки і до самого Верлена – поет отримав змогу видавати свої твори й одержувати за них гроші. А доти він вів злиденне існування, хворий та переслідуваний постійними невдачами.
Твори
Збірки віршів:
«Сатурнічні поезії» (1866).
«Друзі» (1867).
«Вишукані свята» (1869).
«Добра пісня» (1870).
«Романси без слів» (1874).
«Мудрість» (1880).
«Колишнє й недавнє» (1884).
«Любов» (1888).
«Паралельно» (1889).
«Посвяти» (Dédicaces) (1890).
«Жінки» Femmes (1890).
«Щастя» (Bonheur) (1891).
«Пісні для неї» (Chansons pour elle) (1891).
«Інтимні літургії» Liturgies intimes (1892).
«Елегії» (Élégies) (1893).
«Оди в його честь» (Odes en son honneur) (1893).
«У підвішеному стані» (Dans les limbes) (1894).
«Епіграми» Épigrammes (1894).
«Плоть» (Chair) (1896).
«Інвективи» (Invectives) (1896).
Проза:
«Прокляті поети» (Les Poètes maudits) (1884).
«Мемуари вдівця» (Les mémoires d’un veuf) (1886).
«П'ятнадцять днів у Голландії» (Quinze jours en Hollande) (1893).
Твори
Критика
