Поль Верлен в українських перекладах
О. Чередниченко
Ім’я Поля Верлена є знаковим не лише у французькій, а й у світовій літературі. Він був і залишається неперевершеним майстром поезії, одним із найвидатніших поетів Франції за всю її історію і водночас одним із фундаторів символізму у світовій поезії. Інтерес до творчості Верлена не згасає дотепер, його твори перекладено багатьма мовами світу.
Народився Поль Марі Верлен 30 березня 1844 р. у місті Мец на північному сході Франції. Його батько був військовим інженером. Мати походила з родини фермера. У 1851 р. Верлени оселилися в Парижі. Майбутній поет навчався у приватній школі Ландрі, у паризькому ліцеї Бонапарта. У 1862 р., склавши іспит на ступінь бакалавра, Верлен почав слухати лекції в училищі правознавства. Проте навчання тривало недовго. Уже в 1864 р. Верлен працював у одному із страхових агентств, а дещо пізніше став чиновником паризької мерії.
Прагнучи сімейного щастя та домашнього затишку, Поль Верлен 1870 р. одружився з Матильдою Моте (поет познайомився з нею в 1869 р., коли дівчині виповнилося лише 16 років). У 1871 р. Верлен не підкорився версальцям і залишився в Парижі, де працював у бюро преси Паризької комуни. Через це в часи репресій та кривавого терору йому довелося тривалий час переховуватися. Саме тоді він приохотився до алкоголю. Фатальну роль у цьому відіграла і дружба з Артуром Рембо — надзвичайно обдарованим молодим поетом [1, 2].
У серпні 1871 р. юний Рембо надсилає Верлену листа з віршем «П’яний корабель», а потім на його запрошення приїжджає до Парижа. Стосунки двох поетів були бурхливими та сповненими драматизму. Зблизившись із Верленом, Рембо став його постійним супутником у блуканнях по кафе. У липні 1872 р. обидва вирушають до Бельгії, а звідти — до Англії, де, потерпаючи від голоду і холоду, часто задурманені алкоголем, вони марнують час у безкінечних сварках.
Улітку 1873 р. у Брюсселі під час сварки Верлен поранив товариша у зап’ястя, вистріливши в нього з пістолета. За замах на життя Рембо Верлена було затримано і 8 серпня 1873 р. засуджено на 2 роки тюремного ув’язнення.
У в’язниці містечка Моне Верлен отримав копію рішення суду про розірвання шлюбу з дружиною. У тюрмі поет переживав глибоку духовну кризу. Тут він знову навернувся до католицької віри, віри його дитинства. Там же написав поезії, які увійшли до збірки «Романси без слів» («Romances sans paroles»), виданої 1874 р. Літературна критика визнала збірку вершиною творчості Поля Верлена, саме з нею відтоді пов’язується уявлення про нову імпресіоністичну поезію.
Доля Верлена — поета, наділеного великим талантом і тонкою майстерністю, була трагічною. У біографії типового представника паризької аристократичної богеми і його поетичній творчості втілилася трагедія декадента. Останні 15 років життя Верлена — це час визнання в символістсько-декадентському, а згодом і в офіційному літературному середовищі. Водночас ці роки позначені безпорадною самотністю, побутовою невлаштованістю і наступом хвороб, через які ще не старий поет був змушений ділити свої дні між шпиталями і пивницями. Помер Верлен у Парижі 8 січня 1896 р. на 52-му році життя.
Безперечно, Верлен вплинув на всю літературну атмосферу 70-90-х років XIX ст. Символісти-«вісімдесятники» вважали його своїм предтечею. І справді, він заклав підвалини для символістської «генерації 1885 року». Проте деякі дослідники називають Верлена поетом-«імпресіоністом», посилаючись на те, що у нього немає «символів», неодмінно присутніх у символістській поезії [3, с. 5-10]. Навряд чи можна цілком погодитися з таким твердженням, навіть з огляду на часову і стильову близькість двох художніх методів — імпресіонізму і символізму.
Поет розпочав свою творчість під впливом митців «парнаської» школи та романтиків, зокрема Ш. Бодлера, якого вважають передвісником символізму. Перші літературні спроби Верлена (сонет «Пан Прюдом», збірка «Сатурнічні поезії» — «Poèmes saturniens», 1866 р.) помітно забарвлені естетикою «парнасців». У 1869 р. вийшла друга поетична збірка Верлена — «Галантні свята» («Fêtes galantes»), y якій поет майстерно стилізував манеру художника Ват- то. У цій збірці поряд із типово «парнаськими» віршами з’явилися характерні для Верлена наспівні поезії, пройняті відчуттям безпричинної меланхолії.
У 1870 р. вийшла третя збірка Поля Верлена «Добра пісня» («La Bonne chanson»), присвячена його нареченій Матильді Моте. В інтимних віршах цієї збірки звучить надія на «просте і спокійне» сімейне життя, яке у Верлена так і не склалося.
Якщо в юнацьких віршах поета відчувається прагнення до чіткості образів та скульптурності мови, то вже в перших зрілих збірках Верлена «Сатурнічні поезії» і «Вишукані свята» крізь традиційну форму можна розгледіти нові дивні образи.
Відкриває збірку «Сатурнічні поезії» («Poèmes saturniens») звернення до «мудреців минулих літ», які вчили, що ті, хто народжується під знаком сузір’я Сатурн, мають неспокійну уяву, безвільні, даремно женуться за ідеалом і зазнають багато горя. У цій характеристиці виразно поставали риси покоління кінця віку і власне обличчя Верлена.
Самі образи «Сатурнічних поезій» часом роздвоювалися. Звичайне раптом стає дивовижним — скажімо, дим малює на небі химерні фігури:
Вигадливий місяць наводив глазур
На чорні доми
Із гострих дахів, з димарів-амбразур
Химерно курились вихлясті дими.
Сірів небозвід, а вітер стогнав,
Квилив з гіркоти,
І десь вдалині між вогких канав,
Відчайно нявчали бродячі коти.
А я йшов і мріяв про день Фермопіл
І про Марафон,
І газове світло з зірками навпіл
Творило для мрій тих блакитнявий фон.
(«Паризьке крокі», пер. М. Лукаша) [4, с. 228-273]
До цієї ж збірки увійшла знаменита «Осіння пісня» («Chanson d’automne»), яка стала прикладом множинності інтерпретацій Верленової поезії у світовій перекладній літературі. Вже в першій її строфі Les sanglots longs / Des violons / De l’automne / Blessent mon coeur / D’une langueur / Monotone відчувається потужна сугестивна сила (Див. повний текст оригіналу у розвідці «Стратегії і тактики перекладу у творчості Г. Кочура).
Намальована Верленом картина містить обмаль конкретних образів: осінній шум, бій годинника, віднесений вітром сухий лист. Неясно, які осінні скрипки плачуть у Верлена. Може, це тужливо шумлять дерева? А може, йдеться про почуття людини, яка стомилася від життя і вступає у свою осінь? Те саме стосується бою годинника. Чи годинник б’є десь в оселі? Чи радше сам поет чекає, коли проб’є його останній час? Ця непевність образів художньо готує читача до сприйняття останнього рядка вірша, у якому втілено скорботну думку поета про гірку самотність усякого єства, приреченого на загибель у холодному байдужому світі. Це дуже виразно відбиває музика «Осінньої пісні», зокрема її панівні французькі носові звуки on, an. Вони лунають як згасаючий дзвін, що віщує останній страшний удар.
Найкращим і найближчим до оригіналу в українській перекладній літературі вважається переклад «Осінньої пісні» Г. Кочура [5, с. 401], хоча йому, як і іншим інтерпретаторам вірша, не вдалося повністю уникнути конкретизації Верленових образів (пор., je m’en vais — вийду я в двір). Проте дуже вдало відтворено ритмомелодичні особливості оригіналу. Відсутність в українській фонетиці носових голосних, яких чимало у французькому тексті, Г. Кочур компенсує вживанням римованих слів із подвоєним і простим «н»: неголосні — млосні — пісні — струн — осінніх — голосіннях, годинник — дитинних. Зумисно збільшуючи кількість образних деталей, він розширює асоціативне поле вірша, щоб зберегти його сугестивну фоніку. Порівняймо тут Кочурів переклад з перекладом Бориса Тена, оскільки за своєю фонікою вони близькі.
У перекладі Тена в цілому адекватно відтворено звукові образи пісні, у тому числі завдяки кількісному переважанню слів із носовими приголосними (19 з 38). Однак у ньому помітне певне одомашнення змісту через присутність в образній структурі української реалії (пор. «Кинуся з хати»).
Неголосні Довгим квилінням
Млосні пісні Скрипки осінні
Струн осінніх Монотонно,
Серце тобі Вперто, без жалю
Топлять в журбі, Серце вражають
В голосіннях. Непритомне.
Блідну, коли Весь охолону,
Чую з імли — Тільки задзвоне
Б’є годинник: Десь годинник, —
Линуть думки Спогади давні
В давні роки Стогнуть в риданні
Мрій дитинних. Несходимім.
Вийду я в двір — Кинуся з хати
Вихровий вир З вітром блукати,
В полі млистім А він злісно
Крутить, жене, Мною жбурляє,
Носить мене Ніби зів’ялим
З жовклим листям. Мертвим листям.
(Пер. Г. Кочура) (Пер. Б. Тена)
Поетична сугестія, яка притаманна Верленовим віршам, досягається передусім їхньою музикальністю. Орієнтація на музикальність зумовлює особливі прийоми організації вірша — виділення панівного звуку (як у романсі — панівної мелодії), повтори, часте використання суцільних жіночних рим, маловживаного дев’ятискладового вірша. Верлен утверджував ці прийоми у вірші «Мистецтво поетичне», який було написано 1874 р. і опубліковано 1882 р. Пародуючи славнозвісне «Поетичне мистецтво» Буало, Верлен спростовує твердження теоретика класицизму XVII ст. Якщо Буало вимагав точності й ясності, то Верлен проголосив заміну ясності музикальністю і радив обирати дивні поєднання слів та образів. Не відмовляючись від об’єктивності мистецтва, але закликаючи поетів вийти «за межу земного», Верлен відкривав широке поле для суб’єктивізму. Не випадково його «Мистецтво поетичне» було сприйняте як сенсація молодцю декадентського штибу.
Долаючи літературні стандарти, Верлен створює світ неясних, важковловимих настроїв, відчуттів, асоціацій, які він утілює у надзвичайно тонких, музикальних віршах. У відомій статті, присвяченій перекладам Верленового «Мистецтва поетичного» [6, с. 467-472], Григорій Кочур наводить український підрядник цього вірша, який варто зацитувати:
Музики передусім,
А тому віддавай перевагу непаристому (віршеві),
(Бо він) більш невиразний і більш розчинний у повітрі,
В нім нема нічого, що тяжить і що нерухоме.
Треба також, щоб ти не вишукував
Слів без ніякої похибки:
Нема нічого дорожчого за сіру пісню,
В якій сполучені Невиразність і Точність.
Це прекрасні очі з-за вуалі,
Це тремтіння опівденного сяйва,
Це в прохолодному осінньому небі
Блакитна юрма ясних зірок!
Крім того, ми ще воліємо відтінок,
Не колір — тільки Відтінок!
О! Лише відтінок єднає
Мрію з мрією, флейту з (мисливським) рогом!
Тікай якнайдалі від убивчого Дотепу, —
Жорстокого Розуму, нечистого Сміху, —
Вони змушують плакати очі Блакитні, —
І від усього цього часнику поганої кухні!
Візьми красномовство і скрути йому в’язи!
Ти добре зробиш, якщо, повен завзяття,
Трохи приборкаєш Риму.
Якщо не пильнуватимеш, куди вона тебе заведе?
О, хто розповість про всі вади Рими?!
Яке глухе дитинча і який шалений негр
Скував нам цей скарб, вартий копійку,
Що деренчить фальшиво під терпугом?
Музика ще й завжди!
Нехай твій вірш буде летючим,
Щоб відчувалось, як душа поривається
До іншого неба, до іншої любові.
Нехай твій вірш буде ворожінням,
Що його розвіє різкий ранковий вітерець,
Який пахне м’ятою і чебрецем...
А решта все — література.
Зміст підрядника певною мірою розкриває творче кредо поета, першим і ключовим словом якого є «музика» (De la musique avant toute chose...). Воно зберігається y всіх перекладах слов’янськими і неслов’янськими (англійською, німецькою) мовами, символізуючи особливість Верленової лірики.
Верлен написав біля тисячі віршів, і в кращих із них («Романси без слів», «Акварелі», «Бельгійські пейзажі») постає видатний ліричний поет, майстер пейзажу, який фіксує не лише найтонші нюанси своїх настроїв, а й відтінки фарб, звуків. Багато з його віршів пронизані меланхолією та безнадією, що були наслідком глибокого розчарування у сучасній йому дійсності.
Друга поетична збірка «Галантні свята» зображує світ витончених розваг XVIII ст. У книзі дивовижно переплелися лірика та іронія, що дуже нагадує стиль французького художника початку XVIII ст. Антуана Ватто, на полотнах якого дами і кавалери грають вишукану і трохи печальну виставу:
Твоя душа — витворний краєвид,
Яким проходять з піснею і грою
Чарівні маски, радісні на вид,
Та сповнені таємною журою.
Вони співають на мінорний лад,
Як від любові їм життя розквітло,
Та радості не чути з тих рулад,
Що в місячне перецвітають світло.
В тім сяєві, урочім і сумнім,
Пташки не переснять своїх фантазій,
А водограї видивом струнким
Між мармурів ридають у екстазі.
(«Місячне сяйво», пер. М. Лукаша) [7, с. 240].
Перші дві збірки, вірші яких позначені примхливою побудовою, химерністю відтворених у них образів, мелодійністю звучання рядків, підготували ґрунт для появи кращої поетичної книги Верлена «Романси без слів» (1874 р.). Сама назва збірки засвідчувала прагнення поета підсилити музику вірша. Згідно з ученням Платона, музична гармонія єднає душу людини зі Всесвітом, і Верлен намагався через музику пізнати власне єство. Цей шлях видався йому новаторським і єдиновірним. Фактично збірка втілює вимогу, висунуту у програмовому вірші «Мистецтво поетичне» — вимогу музикальності як основи імпресіоністської поетики: «Музика передусім!».
«Романси без слів» не пов’язані єдиною темою. Тут і любовна лірика, і урбаністичні мотиви, і, особливо, тема природи. Та про що б не писав Верлен, все забарвлено його меланхолією, його невиразною журбою. Погляд поета на світ нагадує пейзажі художників-імпресіоністів. Йому подобається зображувати дощ, тумани, вечірні сутінки, коли випадковий промінь світла вихоплює фрагмент тьмяної картини. Змальовуючи, наприклад, прогулянку у саду, Верлен лише називає предмети, які бачить. Проте вони не існують окремо від світла, у якому купаються, від тремтіння повітря. Буття речей цікавить поета не в їхніх матеріальних, об’ємних формах, а в тім, що їх одухотворює, тобто в настрої. Поезія Верлена — це світ дематеріалізованих речей.
Верлен і не прагнув до цілісного відтворювання матеріального світу. У «Романсах без слів» він остаточно відійшов від традиції парнасців — яскравої декоративності та графічної точності їхнього малюнку, історичних картин. Поет рідко звертався до послідовної оповіді. У його віршах майже немає людей. Якщо ж вони часом з’являлися у Верлена, то були огорнуті туманним флером або поставали в декораціях стилізованої казки, як низка образів, що походили з його внутрішньої уяви. Поет начебто свідомо відвертається від реальних подій у світі та в історії людей, щоб безоглядно дослухатися до свого серця.
Навіть природа, яку так часто оспівує Верлен, імпресіоністські пейзажі його віршів були по суті пейзажами душі поета.
Ставлення ліричного героя Верлена до природи дуже складне. Природа є настільки близькою поетові, що він нерідко заміщує себе пейзажем, аби потім знову ожити в ньому. Ступінь особистого проникнення Верлена в природу такий, що, йдучи оспіваними ним рівнинами, пронизаними весняним повітрям вулицями околиць, разом із поетом виглядаючи з вікна в бузкові сутінки, дослухаючись до монотонного шуму дощу, ми насправді відчуваємо не кар-
тини і голоси природи, а психологію самого Верлена, який злився душею з прекрасним і журливим світом.
Показовий у цьому сенсі сонет без назви, якому передує епіграф з А. Рембо «Тихесенько дощить над містом». Є кілька українських поетичних перекладів цього вірша, які належать, зокрема, М. Рильському, Б. Тену, Г. Кочуру і М. Лукашу, і в кожному з них можна віднайти риси індивідуального стилю перекладача:
Так тихо серце плаче,
Як дощ шумить над містом.
Нема причин неначе,
А серце ревно плаче.
(Пер. М. Рильського)
Моє серце рида,
Як дощі понад містом.
Ой, яка ж то журба,
В моїм серці рида?
(Пер. Б. Тена)
На серці сліз ущерть,
Немов дощу над містом.
Чому важка, як смерть,
Нудьга на серці вщерть?
(Пер. Г. Кочура)
Із серця рветься плач,
Як дощ іллється з неба.
Від зради чи невдач,
Відкіль цей тужний плач?
(Пер. М. Лукаша)
Книгу «Мудрість» («Sagesse») видано у грудні 1880 р. У ній зібрано здебільшого вірші 1874-1877 pp. Збірка складається з трьох частин. У першій частині поет осмислює своє минуле; у другій — прямо звертається до Бога; у третій змальовує стан душі, знову наверненої до християнства. Ось сонет із першої частини збірки «Фантоми гарних днів...» у перекладі Миколи Лукаша:
Фантоми гарних днів весь день полум’яніли
І почали уже на спадні бронзовіть...
Не розкривайсь, душе, спокуси, не зовіть
І не торкайте струн, що в пору одбриніли.
Спустошливі вогні всю днину шаленіли,
Б’ючи долинну цвіть і виноградну віть,
Не даючи житам до жнив дополовіть
І небо палячи, що жде нас, осмутніле.
Душе моя, жени лихе передчуття!
Невже минувшина пожре нам майбуття,
Невже повернеться забуте навіженство,
Невже повториться те, що було колись?
Борися за своє омріяне блаженство,
Іди проти грози, мужайся і молись!
Геніальність Верлена полягає у тому, що йому було дано відчути і побачити світ зовсім по-новому, так, як його ніхто не бачив до нього. І так, як після Верлена його стали бачити і відчувати наступні покоління поетів. Властивість так бачити світ закорінена у психіці Верлена, «вічної дитини», і саме таке дитяче безпосереднє сприйняття світу — це те, чим Верлен збагатив скарбницю світової поезії.
Пейзаж у Верлена — це вже не традиційне тло або акомпанемент людським переживанням. Світ уподібнюється пристрастям і стражданням поета. Таке зміщення акцентів викликано у Верлена не силою його пристрастей, а разючою витонченістю почуттів, яка присутня всюди, куди звернуто його погляд. Кожне дерево, лист, дощова крапля, птах неначе продукують ледь чутні звуки. Усі разом вони створюють музику Верленового поетичного світу. Поза цією музикою немає поезії Верлена. Саме в ній криються основні труднощі перекладу віршів Поля Верлена іншими мовами.
Поля Верлена перекладають в Україні від 90-х років XIX століття, і у цьому процесі можна визначити кілька етапів. Особливості кожного з них пов’язані не тільки з творчими інтерпретаційними настановами перекладачів, а й зі станом розвитку української мови і української культури загалом [8]. Відомо, що іншомовна поезія найкраще відтворюється цільовою мовою тоді, коли в ній вже усталилися відповідні поетичні форми, а в оригінальній літературі цією мовою існують подібні принципи організації вірша і подібна система образів. На початковому етапі засвоєння Верленової поезії в українській літературі ще не було власних зразків поєднання жанрово-стильових форм романтизму з новаторською поетикою символізму, що перешкоджало адекватному відтворенню віршів Поля Верлена. Саме тому перші українські переклади поезій Верлена, які належать П. Грабовському, В. Щурату та М. Вороному, не демонструють високого рівня змістової і формально-стильової відповідності оригіналам, позаяк спираються здебільшого на мовні ресурси і моделі народнопоетичного мовлення. Вони є радше переспівами, а не власне перекладами і мають ознайомчий характер. На їхньому тлі вирізняються переклади з Верлена, зроблені І. Франком, який відходить від надмірного «одомашнення» і прокладає місток до точнішої, менш суб’єктивної інтерпретації французького поета.
Значний вплив поезія Верлена справила на оригінальну і перекладацьку творчість П. Тичини. Відтворюючи сугестивність музики Верленового вірша, він поєднав мовні ресурси народнопісенної, романтичної та неоромантичної традицій української поезії. Яскрава милозвучність Тичинового перекладу поезії Верлена сприяла формуванню дискурсу символізму в українській поезії.
У 20-30 роках XX ст. Верлена перекладають українські поети- неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, Ю. Клен, М. Орест, які прагнуть якомога точніше відтворити особливості художнього дискурсу французького поета і часто досягають змістової і функціональної адекватності в перекладі його творів. Проте через нерозвинутість символістської традиції в українській літературі, відсутність оригінальних поетичних ресурсів, відповідних лінгвопоетиці Верлена, ці поети могли повною мірою передати складну поетичну систему Верленового тексту, що у багатьох випадках призводило до її трансформації.
Розвиток теорії і практики поетичного перекладу у другій половині XX ст. сприяв наближенню перекладацьких версій до Верленових оригіналів завдяки комплексному відтворенню єдності художніх засобів. У перекладах М. Рильського, Б. Тена, Г. Кочура, М. Лукаша, І. Світличного, М. Терещенка, М. Москаленка спостерігаємо синтезувальний підхід до відтворення фонологічних, лексико-семантичних і композиційно-строфічних засобів побудови поетичного образу. Поєднання усього розмаїття народнопоетичного, романтичного, неоромантичного, класичного, неокласичного і символістського дискурсів української поезії з індивідуальним стилем перекладача спричинює множинність перекладацьких інтерпретацій.
Оскільки в більшості перекладів з Верлена цієї доби досягнуто балансу між смисловою еквівалентністю і функціонально-стильовою адекватністю, вони спроможні були відіграти у цільовій культурі роль, аналогічну ролі першотворів у вихідній культурі.
Не забуваймо про те, що для українських поетів-перекладачів, які жили й творили за тоталітарного режиму в умовах жорстокої радянської цензури, не маючи змоги вільно виражати своє «я» в оригінальній творчості, переклади з Верлена були своєрідною віддушиною, через яку можна було опосередковано виявити власне поетичне світосприйняття.
Що стосується інших українських перекладів з Верлена, створених зокрема, представниками діаспори, то вони засвідчують несхожість інтерпретаційних позицій, очевидно, пов’язану з відсутністю спільної традиції перекладання. Так, переклади Верленових поезій, виконані С. Гординським, вписуються у неокласичну традицію перекладання, тоді як у перекладацьких стратегіях О. Зуєвського та використаних ним лінгвопоетичних ресурсах виявляється зв’язок із модерністським дискурсом української поезії, створеної за межами України.
Загалом велика кількість українських перекладів Верленових поезій ілюструє неабиякий інтерес нашої читацької аудиторії до творчості класика французької і світової літератури. Водночас вона свідчить про потребу у глибокому засвоєнні ідей і образів поетичного світу Верлена. Його і нині перекладають в Україні. Серед сучасних перекладачів до цієї праці долучилися А. Содомора, В. Ткаченко, С. Ткаченко та ін.
Упорядкована Оленою Крушинською «Антологія українських перекладів поезій Поля Верлена» [9], що вийшла друком 2011 р., є найповнішою збіркою його творів, перекладених українською мовою. Це — перше подібне видання в Україні, до якого увійшли 104 оригінали віршів та 185 перекладів.
1968 р. було видано збірку українських перекладів Верлена, над якою М. Рильський, Г. Кочур і М. Лукаш почали працювати ще в 1962 р. Як пише Г. Кочур у передмові до видання, «було ухвалено не робити ніякого розподілу віршів між перекладачами: кожен мав іти за своїми уподобаннями й перекладати, що хоче. В разі можливих збігів (а вони виникли одразу ж) умовилися пропонувати по кілька перекладів одного вірша: в роботі над таким складним для перекладу поетом, як Верлен, одному перекладачеві могло пощастити у відтворенні однієї особливості оригіналу, іншому — іншої. Різні способи розв’язання одного завдання могли б бути цікаві й повчальні для молодого перекладача» [ 10].
Аналогічний принцип — показати множинність наявних перекладів одного твору, аби дати читачеві змогу зіставити їх і оцінити — застосовано і в новій збірці. Так, скажімо, збірка містить 12 перекладів славнозвісної «Осінньої пісні», виконаних представниками як материкової України, так і діаспори. Серед перекладачів — П. Грабовський, П. Стебницький, М. Лукаш, Г. Кочур, М. Терещенко, Б. Тен, Г. Світличний, С. Гординський, Г. Качуровський, М. Москаленко, В. Ткаченко і А. Содомора. До збірки не увійшли нещодавно віднайдений переклад Михайла Рудницького і опублікований після її виходу переклад Сергія Ткаченка.
Складність об’єкту перекладу, час його виконання, інтерпретаційна позиція та індивідуальний стиль перекладача є тими головними чинниками, що зумовлюють багатоваріантність перекладів, на яку має право кожна розвинута література.
Особливість нової Верленової збірки полягає в тому, що вона знайомить читача як із раннім, так і пізнім періодами творчості поета, надаючи можливість простежити різні етапи його становлення. Завдяки перекладацькій спадщині Миколи Лукаша, внесок якого в українську Верленіану є найвагомішим, читач відкриває для себе поезію Верлена останніх років його життя. Цей період недостатньо представлений у світовій перекладній літературі через те, що його вважають періодом занепаду Верленового поетичного мистецтва. Читач цієї антології напевне переконається в безпідставності такої думки.
Насамкінець хотілося б висловити надію, що прийде час, коли український читач зможе прочитати в перекладі усього Верлена, і не тільки його поезію, а й прозу.
1. Robichez Z. Verlaine entre Rimbaud et Dieu. Romances sans Paroles. Sagesse. — P.: Société d’édition d’enseignement supérieur, 1982. — 202 p. 2. Мурашкинцева Е.Д. Верлен и Рембо. — М.: ОЛМА-Пресс, 2001. — 558 с. 3. Косиков, Георгий. Поль Верлен (1844-1896) // Верлен П. Три сборника стихов / сост. и вступ, ст. Г.К. Косикова. — М.: Радуга, 2005. — С. 5-10. 4. Лукаш, Микола. Поль Верлен. Пер. з фр. // Микола Лукаш. Від Боккаччо до Аполлінера. Переклади / Ред.-упоряд., автор передмови М.Н. Москаленко. — К.: Дніпро, 1990. — С. 228-273. 5. Кочур, Григорій. Трете відлуння / Упоряд. А.Г. Кочур. — К.: Рада, 2000. — С. 401. 6. Кочур, Григорій. Верленове «Мистецтво поетичне» // Григорій Кочур. Література та переклад. — Т. 1. — К.: Смолоскип, 2008. — С. 467-472. 7. Лукаш, Микола. Поль Верлен. Пер. з фр. // Микола Лукаш. Від Боккаччо до Аполлінера. Переклади / Ред.-упоряд., автор передмови М.Н. Москаленко. — К.: Дніпро, 1990. — С. 240. 8. Крушинська О.Г. Поезія Поля Верлена в українських перекладах: дис... канд.. наук: 10.02.16. — К., 2007. 9. Романси без слів. Антологія українських перекладів поезій Поля Верлена / Упоряд. О. Крушинська. — К.: Либідь, 2011. — 408 с. 10. Кочур, Григорій. Поезія Поля Верлена: передмова// Поль Верлен. Лірика. — К.: Дніпро, 1968. — С. 5.
Л-ра: Чередниченко О. Переклад. Культура. Ідентичність. – К., 2017. – С. 80-93.
Твори
Критика
