Музика слова

Музика слова

Борис Савченко

Славетний французький поет Поль Верлен давно відомий українському читачеві. Ще 1897 року Павло Грабовський перекладав його вірш «Осіння пісня». То була перша ластівка. Опісля Верленові твори перекладав І. Я. Франко та багато інших вітчизняних поетів. Деякі вірші Верлена маємо тепер у кількох перекладах, та найбільше поталанило його «Осінній пісні» — нині існує вже десять перекладів цього твору. Але все то були поодинокі поетичні спроби, окремою книгою Верленові вірші не видавалися.

Збірка лірики французького поета у перекладах Максима Рильського, Миколи Лукаша та Григорія Кочура, що в цьому році вийшла у видавництві «Дніпро», дає можливість повніше ознайомитися з Верленом. Вступна стаття Г. Кочура розкриває внутрішній світ поета, його боротьбу, злети та падіння. І. Я. Франко вважав, що «добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур в кожного культурного народу, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменника». Отже, творчість Верлена дістала права громадянства і в нашій літературі. Найхарактернішою ознакою Верленових поезій є їхня музикальність. Саме тому М. Зеров писав: «...не може бути елементарно пристойного перекладу Верлена без максимальної уваги до його звукописних засобів». Сам Верлен так висловив власне розуміння поетичного мистецтва:

Найперше — музика у слові!
Бери ж із розмірів такий,
Що плине млистий і легкий,
А не тяжить, немов закови.

Музична поліфонічність та асоціативне багатство звукового образу у французького поета органічно поєднується з простотою та природністю вислову. Саме тому, аби повноцінно віддати первотвори, перекладачі мусять прискіпливо їх аналізувати, вживатия в образний світ поета.

Аби мати бодай загальне уявлення про труднощі, з якими зіткнулися перекладачі Верленової лірики, простежимо відтворення звукового образу в першій строфі вірша «Осіння пісня»:

Les sanglots longs
Des violons
De l’automne
Blessent mon coeur
D’une langueur
Monotone...

Підрядковий переклад:

Ридання довгі
Скрипок
Осінніх
Ранять моє серце
Томлінням
Монотонним

У цих рядках первотвору, перегукуючись зі змістом слів, тужливо й одноманітно, ніби струни, звучать сонорні, а їм вторить глухий приголосний «t». Так створюється звуковий образ приглушеної туги. Звертає на себе увагу значна щільність алітерації. Враження ж одноманітності створюється голосівкою «о», яка супроводжує більшість алітерованих приголосних і надає їм майже однакового звукового забарвлення. Довершує ж експресивне забарвлення звукового образу монотонна інтонація цих рядків, яка зливає в єдине ціле і зміст слів, і експресивні барви звукопису. Щоб з належною глибиною відтворити ці «елементи» стилю і думки автора, перекладачеві необхідне не лише велике художнє чуття, а й неабияка наполегливість, бо в пошуках необхідних слів доводиться перебирати цілі гори лексики.

Переклад Переклад
М. Лукаша Г. Кочура
Ячать хлипкі Неголосні
Хрипкі скрипки Млосні пісні
Листопада... Струн осінніх їх тужний хлип Серце тобі
У серця глиб Топлять в журбі

Скільки ми не говорили б про здатність перекладача до перевтілення, в його праці все одно в більшій чи меншій мірі лишатимуться відбитки його художньої особистості. Обидва ці переклади заслуговують на найвищу оцінку, хоч, працюючи над віршем, перекладачі й керувалися різними міркуваннями.

М. Лукаш заглибив свій переклад в асоціативні особливості української лексики. В оригіналі йдеться про «ридання.... скрипок», і переклад М. Лукаша справді «схлипує». Але ця асоціативна властивість української лексики (звуконаслідувальне «хлип») спричинилася до зміни звукового забарвлення алітерації, яка в перекладі звучить значно глухіше, ніж у первотворі. Але переклад викликає в читача ті ж асоціації та відчуття, що й оригінал. Ось це і є найважливіше.

Г. Кочур намагався донести до українського читача сам тембр, звукові барви французького вірша. Його переклад дзвенить тими ж приголосними, що й первотвір. Поруч з алітерованим приголосним збережено навіть одну голосівку «і», яка несе те саме стилістичне навантаження, що й звук «о» в оригіналі. В перекладі Г. Кочура скрипка не «схлипує», а «голосить» сонорними, звучання яких визначається високим, «жалібним» українським підголоском «і» та ритмічною організацією вірша. Кожне слово в обох перекладах звучить ніби окрема нота, що органічно вливається до загального асоціативно-звукового малюнка вірша.

Переклади виконані в різних ключах, а тому неможливо надавати перевагу якомусь із них. Обидві праці показують нам різні відтінки вірша. Так один і той же коштовний камінь починає іскритися різними барвами, хоч вартість його лишається незмінною. І дуже дооре, що в збірці вміщено два талановиті переклади цього вірша. Обидва вони принесуть насолоду читачам, а молоді перекладачі зможуть знайти в них чимало цінного для розуміння сутності поетичного перекладу.

Лірика Поля Верлена — то розбурханий океан найтонших рухів людського почуття, а тому цілком природно, що вірші його багаті інтонаційно. М. Лукаш переклав більшість уміщених у збірці віршів. Ось як пристрасно й невимушено звучить його переклад поезії «Похмура серенада».

Душу відчини, вухо приклони
До моєї пісні:
Це ж тобі бринить кожен зойк струни,
Млосний і зловісний.
Чуєш — славлю я синь твоїх очей.
Сповнену отрути,
Тонь твоїх грудей, сонь твоїх плечей,
Ангеле мій лютий!

Верленові вірші такі музикальні й пісенні, що можна з певністю сказати: поет сам у значній мірі визначив особливості їхнього музичного супроводу. І з огляду на це праця перекладача Верленових віршів має багато спільного з працею композитора. Перекладач, як і композитор, має створити музику, маючи під рукою слова. У перекладах, що увійшли до збірки, досконало відтворено цю особливість Верленової лірики. Ось як пісенно звучить, наприклад, вірш «Півголосом» у перекладі М. Лукаша:

Люба, не треба розмов,
Мила, шкода голосів,
Сповнимо нашу любов
Тишею темних лісів.
Злиймо і душі, й серця,
Снімо небачені сни,
Хай шепітком вітерця
Шепче сосна до сосни.

У цих рядках перекладу, як і в оригіналі, слова вже звучать, як ноти в музиці, композиторові лишається тільки зафіксувати це звучання.

Світ Верленової поезії — то головним чином інтимна лірика. І на цій царині поет створив «немало справжніх шедеврів, які своєю майстерністю належать до найкращого, що тільки мовою людськім було коли створене».

Але трапляються у поета і гострі публіцистичні твори. «Найчервоніший з червоних», «республіканець тоді, та й протягом усього останнього часу» (так Верлен характеризував свою діяльність у дні Паризької комуни) з уїдливим сарказмом писав про душителів революції, що мали себе за благодійників та борців за справедливість. Поет показує їхнє справжнє обличчя, і тут його вірш набирає надзвичайної публіцистичної сили та влучності. Ось як повнокровно пульсує верленовий сарказм у перекладі М. Лукаша, коли розповідається про те, як на «споночілім бойовищі» «вовків зграя рище»:

Дзюркоче кров, хрускоче м’ясо —
Герої все ж таки смачні!
Їмо й п’ємо сьогодні ласо,
Куди тій підлій собачні.
Та ми, вовки, не лицемірим,
Те прикидання нам смішне:
Ми завжди щиро зуби щирим,
Бо голод з лісу нас жене.
(«Вовки»)

І після падіння Паризької комуни поет лишився вірний високим революційним ідеалам, він пристрасно вірив у перемогу над тиранами. Про це Верлен говорить у своєму вірші «Подолані», якого з високою майстерністю та експресивною силою відтворив Г. Кочур:

Клювати будуть вас птахів
драпіжних зграї,
На здобич підете собакам та
вовкам.
А наш звитяжний сміх нехай
повітря крає.
Бо мрець — то тільки мрець.
Ми ще покажем вам.

У збірці вміщено сім віршів у перекладі Максима Тадейовича Рильського; це «Щаслива година», «Один одного слід у цім житті прощати», «Так тихо серце плаче» і «Тихе небо над дахом», «Каспар Гаузер співає», «Пісня невинних».

М. Рильський чи не перший з українських перекладачів Верлена вказав на інтонаційну спорідненість віршів французького поета з фольклором. І вірш «Каспар Гаузер співає» Максим Тадейович переклав, за його власним висловом, «у шевченківському ключі».

Лексика Верленових віршів теж дуже близька до розмовної, а часто, як слушно зауважує в передовиці Г. Кочур, в його поезії вривається дзвінка паризька фраза просто з вулиці. Отже, необхідно було відтворити і фольклорний елемент поезій. І з цього погляду цілком виправданим є вживання фольклорно забарвленої лексики.

Переклади, вміщені у збірці, виконані після прискіпливого лінгвістичного та літературознавчого аналізу первотворів. Можна говорити про втрати деяких ледь помітних відтінків (а вони неминучі), як, наприклад, у вже згаданому перекладі вірша «Осіння пісня». Але ж і опір мовного матеріалу при перекладанні був надзвичайно великий, а в окремих випадках просто неможливо відтворити найтонші особливості звучання французького вірша. Усвідомлюючи це, перекладачі дають нам іноді по два переклади одного вірша, намагаються донести до читача всю розмаїтість звукових барв оригіналу. І це говорить лише про високу культуру перекладів та про наполегливість і велику працю перекладачів.

Л-ра: Вітчизна. – 1969. – № 3. – С. 205-207.

Биография

Произведения

Критика


Читайте также