«Вже нічого більше – хочу тільки флейти…» (Поезія Поля Верлена)
О. М. Ніколенко
«Вперше у Франції поет не рахував кількість складів, не називав вірші: поетична фраза створює єдність, і вона переливається із вірша у вірш, із одного розміру в інший, передаючи хитку і плинну лінію внутрішньої мелодії».
А. Мішо
Поля Верлена вважають визнаним майстром імпресіонізму, однак він став і зачинателем символізму у французькій поезії, хоча постійно заперечував свій зв’язок із символістами. Своєю творчістю він визначив подальший розвиток лірики не тільки Франції, а й усієї Європи. У постаті письменника А. Франс убачав «найбільш оригінального, грішного, містичного, найбільш натхненного і справжнього серед сучасних поетів». Попри всі прикрості долі, митець завжди ніс музику в своїй душі, чув голоси, яких ніхто до нього не чув, бачив дивовижні образи, що створювала його душа, огортаючи їх серпанком найтонших почуттів. Верленівський світ надзвичайно мінливий і суперечливий у своїх настроях і враженнях, але він завжди гармонійний і вишуканий.
«Моя душа народилася для жахливих катастроф...» (П. Верлен). Життєвий шлях поета. Життя Поля Верлена було сповнене злетів і падінь, добропорядного існування і ув'язнення, захоплення Паризькою Комуною і пошуками Бога, радощами богеми й безпритульного злидарювання. Пристрасний і неврівноважений, чутливий і надзвичайно емоційний, він постійно шукав себе у суперечностях долі, виливаючи щастя й біль, тугу і самотність у своїх поезіях.
Поль Марі Верлен народився 30 березня 1844 року в м. Мец в сім’ї військового інженера. Після відставки батька родина переїхала до Парижа, де минули шкільні роки майбутнього поета.
1862 р. він закінчив ліцей і вступив на юридичний факультет університету. Але захоплення юриспруденцією швидко минуло, до того ж матеріальний статок родини з виходом батька у відставку похитнувся, і в 1864 році Поль влаштувався дрібним службовцем до страхового товариства, потім до мерії одного з паризьких районів, а згодом до міської ратуші.
Вірші почав писати ще у шкільні роки. Один із них — «Смерть» — у 1858 р. надсилає Віктору Гюго, класику французької літератури. 1863 р. вперше надруковано його сонет «Пан Прюдом», який свідчив про захоплення групою «Парнас». У другій половині 60-х років приєднується до цього об’єднання. У цей час Верлен цікавиться риторикою, мовами, читає Ш.-О. Сент-Бева, Ш. Бодлера, Т. Банвіля, відвідує літературні салони. Велике враження на нього справив Леконт де Ліль, навколо якого гуртувалися молоді письменники, котрі видавали збірник «Сучасний Парнас», де друкувався і Верлен. Однак поет шукає власний шлях, відмінний від об’єктивістської, «безсторонньої» поезії парнасців. Книга «Квіти зла» Ш. Бодлера дала імпульс до розвитку імпресіоністичних вражень, символістських образів. Верлен прагне втілення особистих порухів душі в поезії, відтворення ліричних настроїв і переживань засобами мистецтва слова.
У 1860-х роках виходять збірки «Сатурнічні поезії» (1866) і «Вишукані свята» (1868). Вони позначили новий крок у розвитку літератури, відкривши шлях до символізму, хоча сам Верлен завжди заперечував належність до цієї течії. Схвальні відгуки на збірки дали Анатоль Франс і Віктор Гюго, відзначивши своєрідність молодого таланту, «не схожого на своїх сучасників». Однак широка публіка не зрозуміла вірші Верлена, тривалий час популярність обминала його.
Наприкінці червня 1869 р. Верлен познайомився зі своєю майбутньою дружиною Матильдою Моте. 1870 року одружився, мріючи про сімейний затишок. До збірки «Добра пісня» (1870) увійшли твори, які він присвятив своїй дружині. Однак надії на щасливе подружнє життя не справдилися.
Після 18 березня 1871 р. П. Верлен приєднався до Комуни, брав участь у роботі бюро комунарської преси в революційному уряді. У своїх «Сповідях» писав: «Я все ж з самого початку любив цю революцію, яка була мирною і якій небезпечно близькою була приказка: «Якщо хочеш мати мир, готуйся до війни».
У лютому 1871 р. П. Верлен одержав лист із маленького провінційного містечка Шарлевіль від тоді ще не знаного вісімнадцятирічного Артюра Рембо з кількома його віршами. Сила, з якою вони були написані, викликала захоплення, і в листі-відповіді він запросив юнака до Парижа. Познайомившись, вони заприятелювали, і П. Верлен, незважаючи на перевагу у віці, підпадає під вплив сильної натури А. Рембо.
У 1872 р., рятуючись від переслідувань за участь у Паризькій Комуні, він покинув домівку, дружину, дитину і подався разом із другом у мандри — до Англії, Бельгії. Блукаючи по Європі, П. Верлен і А. Рембо шукали — разом і окремо — своє місце в мистецтві.
Приятельські стосунки поетів ледве не обірвав постріл з револьвера, яким під час сварки у липні 1873 р. П. Верлен поранив А. Рембо, за що був засуджений брюссельським судом до дворічного ув’язнення. До того ж суд дізнався про комунарське минуле поета. У в’язниці він писав вірші, які увійшли до збірки «Романси без слів» (1874). Це вершина музичності П. Верлена. Кожна поезія — справжня пісня душі, сумна і весела, загадкова і мрійлива.
У в’язниці поет дізнався, що дружина подала на розлучення. Коли 16 січня 1875 р. П. Верлен вийшов із тюрми, ніхто не зустрічав його біля воріт, окрім старенької матері.
Відчуваючи самотність, не знаючи, що робити, він знову шукає підтримки з боку А. Рембо, з яким зустрічається в Штутгарті. Та їхня зустріч виявилася ос-танньою: повертаючись додому в нетверезому стані, вони посварились і вчинили бійку на березі Неккару. Більше вони не бачились. Повернувшись до Парижа, а пізніше до Лондона, П. Верлен намагався облаштувати своє життя: викладав мови, займався сільським господарством, купивши собі невеличку ділянку землі, та врешті-решт цілком віддався літературній праці.
У 70-80-і роки поет усе більше звертається до Бога. У католицизмі він побачив силу, яка могла б протистояти брутальності життя і загальній зневірі. Релігійні настрої позначилися на його збірці «Мудрість» (1881).
1884 р. виходить збірка «Колись і недавно» і книга літературно-критичних статей «Прокляті поети», куди увійшли нариси про шістьох поетів, у тому числі про А. Рембо, С. Малларме та самого себе.
Естетичні принципи П. Верлена отримують довершену форму в його збірках останнього періоду: «Любов» (1888), «Щастя» і «Пісні для неї» (1891). «Найперше — музика у слові!» — під таким гаслом проходила еволюція поета, котрий утвердив імпресіонізм і водночас був майстром символізму, хоча сам і не визнавав цього.
П. Верлен опинився на чолі плеяди молодих поетів. Його вірші набули шаленої популярності. На традиційній церемонії обрання «короля поетів» 1891 р., по смерті Леконта де Ліля, найбільше голосів було подано за П. Верлена. Проте визнання прийшло надто пізно: здоров’я письменника похитнулося. Талановитий поет злидарював і майже постійно змушений був перебувати в лікарнях. Письменник. Жуль Ренар зазначав у своєму щоденнику 1892 року: «Від Верлена не лишилось нічого, крім нашого культу Верлена». 8 січня 1896 р. поет помер від кровотечі легенів.
У поетичному світі П. Верлена. Лірика П. Верлена відтворює складні й суперечливі переживання душі, яка прагне кохання і не знаходить його, хоче вирватися до світла й чистоти і змушена жити в сутінках буденності, шукає віри й приречена на вічну зневіру. За словами А. Мішо, поет «пише так само легко, як дихає, а рядки його віршів — це схвильовані, натхненні, а інколи важкі зітхання серця». Головні події, які відбуваються у творах Верлена, — це події особистого значення: любов і розлука, радість і сум, надія і самотність. Здавалося б, ліричний герой письменника, заглиблюючись у свої думки, спогади, враження, опиняється за межею людського світу, однак насправді він стає своєрідним камертоном людства, бо в його власних відчуттях сконцентровані вічні духовні проблеми, що завжди актуальні. Г. Кочур відзначав майстерність Верлена в передачі «найтонших і найневиразніших душевних вібрацій, які в його поезії отримують позачасове загальне значення, «пробуджуючи духовні порухи читачів».
Уже в ранніх збірках відчувається характерна ознака творчості письменника — відображення внутрішнього світу людини, якій притаманний напружений драматизм морально-філософських пошуків. Назва першої книги «Сатурнічні поезії» пов’язана з віршем Бодлера «Епіграф до засудженої книги». Згідно з уявленнями астрологів, Сатурн — похмура, сумна планета, і Верлен зарахував себе до людей, які не знаходять щастя, втім, ніколи не зупиняються в прагненні до нього. Печаль, розчарування, туга самотності стануть провідними мотивами поезії Верлена, які відображають біль душі, котра не знаходить себе у всесвіті, не може подолати відчуженість, зневіру, але, попри все, «завжди йде далі». Верлен часто пише про осінь, яка для нього не стільки пора року, скільки символ трагічної приреченості, смерті. Поезії письменника сповнені стрімких поривів вітру — це фатум, що тяжіє над його душею, або доля, яка жене його невідомо куди. Фоном для ліричних роздумів нерідко стають сутінки, вечір або ніч. Герой то блукає в темному лісі, то опиняється в безмежній пустелі, то марить у тумані, що символізують його журбу, втрату певного шляху, самотину.
У ранніх віршах Верлена відчувається романтичне протиставлення ідеалу ліричного героя і буденної реальності. Але герой не схиляється перед сірим, бездуховним життям, він творить у своїй уяві інші образи, серед яких тільки й може існувати.
Я творив у думці запашні раї,
Де між арф літали пави злотопері,
Де між хмар витали зореокі пері!
Нині перейшов я той чарівний пруг —
Що ж, життя — наука як-не-як практична;
Та не все ще згладив буднів сірий струг.
(«Резигнація», переклад М. Лукаша)
Оцінюючи збірки «Сатурнічні поезії» та «Вишукані свята», Г. Лансон помітив одну з провідних рис творчості Верлена: «Його туманна печаль, невизначений символізм і непереборний ідеалізм приваблювали молодих людей, ...як хвиля його поезії ласкала почуття, наболілі від металічного вірша з твердими окресленнями декого із парнасців». Поет поринає у світ спогадів, почуттів, настроїв, безмежних у своїх проявах. Мерехтливі, ледве окреслені образи, натяки, загадкові символи створюють стильову палітру письменника. Окремі звуки, кольори, явища природи навіюють певні асоціації, які, в свою чергу, огортаються смисловим ореолом, що «підказує» читачам власні настрої. Поезія Верлена — сугестивна лірика (лат. — натяк, навіювання), предметом якої є духовна сфера, емоційні асоціації та інтонаційні відтінки, а це зближує митця з символістами. Наприклад, запах резеди, що «пахтить так солодко, аж їдко», викликає спогади про минуле кохання («По трьох літах»). Зима навіює думку про тлінність почуттів («Туга»). Образ «незнайомої жінки», яка наснилася ліричному герою, закликає до пізнання самого себе, заглиблення в свої таємниці й печалі («Марення»),
Близька до сугестії імпресіоністичність поезії Верлена, в якій основна увага приділяється зображенню особистісних вражень, мінливих відчуттів та переживань. Фіксація почуттів у творчості письменника нагадує окремі штрихи на полотнах живопису, що самі по собі не сприймаються, але, зливаючись в один малюнок, створюють певний настрій. До своїх поетичних картин автор добирає не тільки образи, але й кольори і звуки.
В місячнім світлі
Мліють гаї;
В ночі розквітлій
Тчуть солов’ї
Співи-узори...
О люба зоре!
В ставі сріблистім
Чорна верба.
Шепче між листям
Вітру журба
Палко і рвійно...
Разом помріймо!
(Переклад М. Лукаша)
Поезія Верлена імпресіоністична, оскільки, порушуючи межу між суб’єктивним і об’єктивним, тілом і душею, піднесеним і буденним, автора полонить стихія миттєвих вражень.
Окрім того, постійним мотивом творчості Верлена є також злиття станів душі й природи. До порівняння природних змін із плином душевних настроїв звертався ще Ш. Бодлер, але Верлен відчув цей зв’язок більш інтуїтивно і він у нього більш органічний — природа і внутрішні настрої створюють цілісну єдність, а не просто доповнюють один одного. Тому одним із улюблених засобів Верлена стає олюднення, яке виявляється в епітетах, метафорах, порівняннях та інших тропах, що неначе «оживлюють» усе навкруги. Земля в нього «сумує», «співає», «мріє» («В вечірньому тливі»), але це відповідає суму, співу і мріям ліричного героя, почуття якого неначе збільшуються до земних просторів. Поет поєднує «і спогади, і зблиски вечорові» («Містичні вечорові зблиски»). Очерет з вітром «шепочеться» про тугу відчуженості, а «у березі самотня жаба кряка» («Вечірня зоря»).
Найхарактернішою рисою поезії Верлена є її музичність. Це не просто звукова організація віршів, поєднання певних звуків задля милозвучності. Музичність у Верлена стала вираженням поетичного світовідчуття, ліричної свідомості, позначивши появу нової мови мистецтва. Один із сучасників Верлена, поет-теоретик Банвіль, писав йому: «Часом Ви, можливо, плаваєте так близько від меж поезії, що ризикуєте потрапити в музику. Хтозна, може, Ви й маєте рацію». Б. Пастернак зазначав, що Верлен «надавав словам тієї безмежної свободи, яка і була його відкриттям у ліриці та на яку можна натрапити тільки в майстрів прозового діалогу в романі та драмі. Паризька фраза в усій її незайманості й чарівній влучності влітала з вулиці й лягала на строфу цілком, без найменшого силування, як мелодичний матеріал для всієї наступної будови». Оточуючий світ для письменника сповнений чарівних мелодій. Скрипки листопада тихо плачуть, весна співає серенади, а зоря «озивається сурмою». Однак у Верлена мелодійно звучать і свист вітру, і кружляння осіннього листка, і навіть тиша. Утім, особливі мелодії народжуються в душі ліричного героя — то журливі, то тривожні, то піднесено натхненні. Але які б почуття не полонили його серце, воно ніколи не мовчить, озиваючись переливами тонів й напівтонів на найменші переживання.
Усі співи фантастичні,
Мелодії містичні —
За очі голубі.
Усе тобі.
За голос твій співочий,
За усміх твій дівочий,
Що в серці будить рій
Жагучих мрій.
За те, що з тебе лине
Світіння янголине
І музика тонка,
Така п’янка...
(«До Клімени», переклад М. Лукаша)
Окрім того, поезії П. Верлена притаманна своєрідна живописність засобами слова. Один із його циклів не випадково називається «Акварелі», що підкреслює мальовничість стилю письменника. Наприклад, у вірші «Сплін» яскраві природні кольори («червоні повні рожі», «зелений ярий хміль», «блакитне чисте небо», «море синє, мов зі скла») підкреслюють повноту життя закоханих, гармонію їхніх сердець.
А коли ліричний герой сумує, «жовта туга листя» огортає його душу, трава здається «чорною», небо «тьміє мідно», «зір нема» («Шарлеруа», «О сумна пустеле!..», «Тобі» та ін.). Верлен використовує всю гаму відтінків, але мальовничість полягає не тільки у доборі кольорів. Головне у віршах поета — психологічні замальовки, що відображають рух почуттів. Пейзаж у Верлена є «станом душі», а душа — місце існування пейзажу. Малюнки, які виникають у поезіях Верлена, не завжди конкретні, сповнені неясних образів, туманних обрисів, але вони неначе оживають під пером майстра, більше того — звучать, хвилюючи почуття.
У пізній період творчості Верлена помітний його перехід від зображення особистісних вражень до філософського осмислення світу, моральних істин, усвідомлення загального стану людини «серед часу й простору». Цими мотивами сповнені збірки «Мудрість», «Колись і недавно», «Щастя» та ін. Ліричний герой відчуває зміни у своїй душі, яка, пройшовши шлях страждань і розчарувань, стала іншою, прагнучи зрозуміти саму себе й пізнати сенс буття. Оточуючий світ постає перед очима героя то у вигляді «дешевого балагану» цивілізації, то як шалена «карусель», але посеред «фантомів гарних днів» і «спустошливих вогнів» ліричному герою сумно й безпритульно. Його гнітять чорні сни, «скарга вовкуна», сонце «на кривавім небосхилі». Він порівнює себе із зацькованим звіром або з сиротою, що опинився в великому місті й плаче від своєї думки — «чайки-жалібниці». Багато я страждав, повір...
Тепер зацькований, мов звір,
У різні боки я мечуся:
Нема рятунку, хоч умри.
Ніде ні схрону, ні нори,
Я від хортів не відкручуся.
(Переклад М. Лукаша)
І все ж таки герой Поля Верлена не втрачає духовної сили, замислюючись над вічними цінностями: «Що ж ми візьмемо з собою і що залишиться, як смерть нас позове?»
Багато віршів, особливо зі збірки «Мудрість», написані у формі молитов, псалмів, проповідей. Ліричний герой відмовляється від земного, грішного світу, прагнучи потрапити в царство божественної істини.
Але й до Бога ставлення Верлена, як до всього іншого, суперечливе. Він і вірить, і втрачає віру, і піднімає очі до неба, і водночас прикутий міцними ланцюгами до своєї долі. Звертання до Бога поступово перетворюється на діалог з власним «я». І хоча суперечності й протиріччя залишились невирішеними, єдина істина, що відкрилася Верленові протягом творчої діяльності, — іде мудрість гармонії, якої завжди прагнула його душа. Гармонії у всьому — у природі й почуттях, у музиці й світі. Символом ідеалу письменника стає образ флейти, інструменту, що, за його словами, «народжує звуки від повітря ззовні, оживлює їх серцем і посилає чарівні мелодії, щоб одухотворити цей світ».
Вже нічого більше — хочу тільки флейти
В тихому лелінні дальніх вечорів...
Так мене втомили ці падіння й злети.
Що ніщо не миле — хочу тільки флейти
В дальньому лелінні тихих вечорів...
Не буяння плоті, не жагучі сплети
Маряться герою по трудах війни...
Мила, будь єлеєм, будь водою Лети:
Не шалійте, сурми, ви лелійте, флейти,
Серце прагне миру, миру й тишини.
(Переклад М. Лукаша)
У своїй поезії Верлен наблизився до розуміння душі, яка прагнула гармонії, але, не знаходячи її у світі, плакала й страждала, виливаючи весь свій сум у мелодіях ліричних віршів.
«Осіння пісня» (1866)
Вірш увійшов до збірки «Сатурнічні поезії» (цикл «Сумні пейзажі»). Основний емоційний фон «Осінньої пісні» створює мелодія, що лине з кожного рядка твору, — повільна й одноманітна, сумна й трохи тривожна. Струни осінніх скрипок проймають душу. Ця мелодія відображає стан осінньої природи й водночас внутрішній стан ліричного героя. Як змінюються пори року, так само змінюється людина, її почуття та настрої. Осінь — час переосмислення того, що було, й підготовки до чогось нового, незнаного й невідомого. У вірші не випадково з’являється символічний образ годинника, який відраховує миттєвості життя. Ліричний герой поринає в дитячі спогади, та за хвилину він знову опиняється сам на сам з осінньою журбою. У кожній строфі вірша змінюється мелодія і настрій. Якщо у перших двох частинах тугу перериває бій годинника і заглиблення в минуле, то в третій строфі уповільнений ритм прискорює лихий вітер:
Вийду надвір —
Вихровий вир
В полі млистім
Крутить, жене,
Носить мене
З жовкним листям.
(Переклад Г. Кочура)
В оригіналі — вітер «носить мене туди-сюди, неначе пожовклий лист». Мертвим листком осіннього листопаду стає душа ліричного героя, яка потрапила під владу фатальної долі.
В «Осінній пісні» порушуються межі поміж простором (об’єктивним і суб’єктивним) і часом (минулим, теперішнім, майбутнім).
У Верлена воєдино зливаються осінній пейзаж і пейзаж душі. Душа — інобуття пейзажу, а пейзаж — «стан душі». Тому осінь зображується не тільки як пора року, а й як журба, утома, втрата чогось прекрасного, наближення смерті. Чому сумує ліричний герой? Чому теперішнє не радує його, а він тужить за минулим? Чому із серця його мимоволі виривається плач? Хто знає. Але символістсько-імпресіоністична поезія Верлена й не повинна давати точних відповідей. Головне — створити враження, настрій, викликати відповідні асоціації в читачів, схвилювати їх мелодією осінньої пісні.
«В серці і сльози, і біль...» (1874)
Вірш увійшов до збірки із символічною назвою —- «Романси без слів», що відображає прагнення автора «не описати, а оспівати стан душі» (М. Вороний). У зрілий період творчості Верлен досконало оволодів засобами вираження ліризму. Здається, що в його вірші «В серці і сльози, і біль...” слова начебто відсутні, тут лише музика зраненого серця, яка нагадує шум дощу.
Епіграфом до твору автор узяв рядок А. Рембо: «Тихенький дощ падає на місто». Однак якщо у Рембо ця фраза має конкретний зміст, то у Верлена вона отримує символічне значення: не тільки природа «дощить» (il pleunt), «плачеться» (il pleure) в людському серці. Прийом граматичного й образного паралелізму поєднує в одне ціле природний пейзаж і пейзаж душі. Смуток, плач, самотність передаються через образ дощу. Душа резонує на шум крапель. Дощ, який падає на місто, просочується в її настрій. При цьому відбувається не персоніфікація дощу, а розгортання враження від дощу і сердечних переживань в імпресіоністичну єдність зовнішнього та внутрішнього. В серці і сльози, і біль — небо над городом ішаче.
Що це за туга? Відкіль цей невгамований біль?
Мжиці занурені звуки і на землі, й по дахах!
В серце, що в’яне від скуки,
Ллються зажурені звуки.
(Переклад М. Драй-Хмари)
Об’єктивне і суб’єктивне поєднуються в один гармонійний образ. Хоча він не має чітких обрисів — неначе розмитий дощем, як акварельний малюнок, але все-таки цей образ смутку відчувається передусім завдяки мелодії вірша, що плине природно й невимушено. В оригіналі твору переважають сонорні звуки, проте му- зичність створюється і ритмом рядків, паузами, переносами та іншими засобами, тобто всією композицією вірша. Журлива мелодія передає біль і самотність ліричного героя.
Змальовуючи душевний стан людини, автор змушує свого героя зазирнути в себе самого, поставити собі хвилюючі запитання, втім, відповідей на них немає. Верлен ніколи не аналізує ні зовнішні, ні внутрішні явища. Він зачарований невловимими порухами серця, як і дощу, і намагається передати свої враження від них читачеві. Головне для його ліричного героя — не самозосередження, не споглядання, не рефлексія, а злиття «я» і «світу», які дзеркально відображують один одного. Тому плач серця поширюється на всю оточуючу дійсність, яка неначе захлинається від його невимовного горя.
Сльози і біль без причин в серці, якому байдуже...
Тут ані зрад, ні провин: туга моя без причин.
Чи не найбільше це горе — навіть не знати,
Чому в серце несміливе, хворе люто закралося горе?
Переклад М. Драй-Хмари завершується питанням, яке відображає, за словами перекладача, «чарівну загадковість символічного дощу в серці; [причини плачу в душі, як і в природі, не можна пояснити, бо сама людина — суцільна таїна».
«Поетичне мистецтво» (1874)
Вірш увійшов до збірки «Колись і недавно» і став програмним твором поета, відобразивши його естетичні погляди. «Поетичне мистецтво» було написане з нагоди 200-річчя виходу в світ «Поетичного мистецтва» теоретика класицизму Н. Буало. Збіг у назвах творів підкреслює свідоме прагнення Верлена створити естетичну концепцію нового часу. Якщо Буало був виразником раціоналістичного методу в літературі, то Верлен визначив у своєму вірші основні принципи імпресіонізму та символізму, хоча й не ставив собі за мету стати засновником нової естетики: «Не можна повністю зрозуміти «Поетичне мистецтво», адже це, зрештою, лише пісня, та я і не став би будувати теорії». Утім, саме цей твір Верлена як- найтонше і якнайточніше відобразив особливості його творчого методу, а також був сприйнятий символістами за свій поетичний маніфест. Поет заперечує будь-який раціоналізм у мистецтві. Головне для нього — інтуїтивне пізнання, за допомогою якого лише й можливо осягнути таємничий світ людських почуттів, природи, думок, мрій. Лірика, за словами автора, має звернутися до душі людини, змушуючи її «шукати нову блакить, нову любов».
Верлен протиставляє традиційну «літературу», побудовану на логічних зв’язках образів, явищ і понять, поезії нового часу, для якого «найперше — музика у слові». На його думку, музичність повинна стати новим засобом вираження поетичного світовідчуття, найтонших вражень, найпотаємніших емоцій. Тому автор радить- брати із розмірів такий, що не тяжить, стримуючи поета, а навпаки — «плине», відбиваючи плин людських настроїв і почуттів. З допомогою музичності Верлен прагне не зрозуміти, а відчути духовний ореол особистості — те, що її хвилює:
Бо наймиліший спів — сп'янілий.
Він невиразне й точне сплів.
В нім — любий погляд з-під вуалю,
В нім— золоте тремтіння дня
Й зірок осіння метушня
На небі, скутому печаллю.
(Переклад Г. Кочура)
Автор не просто називає реалії, що сприймаються людиною (погляд, день, зірки, небо), а підкреслює те, які асоціації та враження вони мають викликати в неї. У перекладі це передається за допомогою тропів: погляд «любий», тремтіння дня «золоте», «метушня» зірок, а небо «скуте печаллю». Тут не просте порівняння світу природи з людськими переживаннями, а їх органічна єдність, що й повинен передати «спів» поезії.
У «Поетичному мистецтві» підкреслюється також різниця між «барвами» й відтінками». На думку Верлена, за «барвами» закріплюються певні змістові значення, а за «відтінками», навпаки, приховується те, що не можна визначити, назвати, зрозуміти. Саме відтінки, півтони можуть відобразити ті чи інші настрої та емоції, порушуючи усталені межі між різними явищами:
Відтінок лиш єднати може
Сурму і флейту, мрію й сон.
Для символістської естетики є характерним усвідомлення того, що світ має певну мету, до якої прагне творча уява та інтуїція митця. П. Верлен, відчуваючи потребу в наближенні до всесвітньої «таїни», в останній строфі «Поетичного мистецтва» немовби посилає свій «крилатий» вірш у політ до загадкової сутності.
Щоб вірш твій завше був крилатий.
Щоб душу поривав — шукати
Нову блакить, нову любов.
Щоб мчав, де далеч не похмура,
Де чари діє вітерець,
Де пахне м'ята і чебрець...
Однак у символістів завжди повинна залишитися нерозгадана загадка — те, до чого будуть звергатися наступні покоління. Так само відбувається і у верленівському вірші, який неначе обривається на півслові: «А решта все — література». Синтаксична фігура умовчання разом зі зміною ритму в останніх рядках ще раз підкреслює межу поміж раціоналістичною «літературою» і справжнім «поетичним мистецтвом». Тільки для раціоналістів усе завжди ясно, а поетам, на думку Верлена, не ясно нічого, вони можуть лише відчути духовну сутність світу, яка їх приваблює і водночас до кінця не розкриває свої глибини. Де ж ця «нова блакить», «нова любов», про які пише Верлен? Де «далеч не похмура»?.. Про це ніхто не знає, але про них може мріяти лише поетична душа, бо тільки так, створюючи свою особливу дійсність, вона отримує силу життя, волі, натхнення.
Вірш Верлена за своїм естетичним змістом і відповідною вишуканою формою є справжнім виявом нового «поетичного мистецтва», протиставленого не тільки правилам класицизму, а й об’єктивістській ліриці парнасців, а також реалістичній літературі. Художні відкриття поета сприяли подальшому утвердженню модернізму.
Поль Верлен повів за собою не тільки ціле покоління французьких символістів. Його творчістю захоплювались і відчували на собі його вплив Р.-М. Рільке та О. Блок, Ф. Гарсіа Лорка та Б. Пастернак, А. Ахматова та українські неокласики, а також сучасні поети — Л. Костенко, Л. Талалай, А. Кичинський. М. Вороний зазначав: «Треба брати від символізму найкраще. Любов (в широкому значенні), краса і шукання правди (світла, знання, початку чи «Бога») — це сфера символьної поезії, вона найкраще про це може оповісти».
Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2000. – № 1. – С. 45-49.
Твори
Критика
