Поль Верлен: найперше – музика у слові
В. М. Назарець, Є. М. Васильєв, Ю. В. Пелех
Поетичний талант Верлена виявився доволі рано. Він почав писати ще у ліцеї. А чотирнадцятирічним він надіслав свою поезію «Смерть» Віктору Гюго. 1863 року було надруковано його перший вірш, а у 1866 році з’являється перша збірка Вернена — «Сатурнічні поезії» (1866). Назва збірки пояснюється у вступному вірші. У ньому йдеться про давніх мудреців-астрологів, які вбачали у тих, хто народився під знаком планети Сатурн, нещасливих людей. Це люди з неспокійною, але безвільною уявою, вони марно женуться за недосяжним ідеалом. За уявленнями астрологів, Сатурн — демонічна планета, що викликає у людей схильність до песимізму, туги, меланхолії.
Верлен теж народився під нещасливим знаком Сатурна. В одному з сонетів збірки «Сатурнічні поезії» він писав: «...моя душа народилася для жахливих катастроф». Це пророцтво молодого поета повністю підтвердилося його драматичним життям.
«Сатурнічні поезії» написані під помітним впливом поезії парнасців, а також Шарля Бодлера. Від поетики «Парнасу» Верлен запозичує такі риси, як пластична виразність і зримість образів, звернення до пам’яток культури як до джерела натхнення, протиставлення яскравого минулого убогому сьогоденню, поклоніння чистій красі, неземному ідеалу, красномовство, дидактичність вірша. Від Бодлера поет увібрав загальну мінорну тональність поезій, урбаністичну тематику, тонкість відчуттів, загострену сприйнятливість.
Поетична збірка Верлена «Вишукані свята» з'явилася у 1869 році. Її назва була пов'язана з книгою Шарля Блана «Художники вишуканих свят» (1864), а зміст із книгою братів Гонкур «Мистецтво XVIII сторіччя» (1859). Відправним пунктом для створення верленівської книги були деякі вірші В. Гюго і Т. де Банвіля. Безпосереднім же приводом для створення поезій збірки було відкриття у паризькому Луврі галереї живописців XVIII століття (Фрагонар, Буше, Ватто, Лантьє), які належали до галантного, вишуканого стилю рококо.
«Вишукані свята» — це зібрання витончених картинок, які зображують вишукані розваги дам і кавалерів XVIII століття. За словами самого Верлена, на ній лежить «наліт меланхолії, трішечки злий». Ця меланхолія пояснюється тим, що поет складає сумну пісню про почуття минулого, про невизначене і таке, що навіки пішло. Вишукані дами і кавалери виникають не як реальні постаті, а як гра уяви, як вистава «на вишуканому пейзажі душі». Сам Верлен говорив, що поезії збірки є «квазісумними». Проте його меланхолія, за словами М. Балашова, «природна і щира; вона випливає із загального почуття незадоволеності, але вона в той самий час іноді навмисно культивується поетом, що віддає данину і награній тузі — «удаваному умиранню». Верлен намічає опис характер: ного для світовідчуття «кінця віку» стану — життя без особливого нещастя, але й без радісного збудження».
Деякі твори «Вишуканих свят» намічали нові мотиви поезії Верлена. Так, у вірші «До Клімени» йдеться про проникнення музики в інші сфери мистецтва. А у поезії «Під сурдину» звучить ідея пасивного сприйняття поетом світу. До збірки увійшли також такі відомі Верленові поетичні тексти, як «Місячне світло», «Коломбіна», «Сентиментальна розмова». В одному з них («Місячне світло») відчувається, що галантне XVIII сторіччя з його мармуровими статуями і колонадами, вишуканими алеями і водограями — лише умовне тло. Справжнім же меланхолійним — життям живе людська душа.
Збірка «Добра пісня» (1870) включає поезії, присвячені нареченій поета. У ній знайшли відображення сподівання Верлена на те, що шлюб з Матільдою Моте подарує йому ідилію подружнього життя. На жаль, цим мріям не судилося збутися. Тим не менш, сам Верлен цінував «Добру пісню» понад усі свої поетичні книги. Адже, як зізнавався він сам, книга була «насамперед щирою і задуманою так мило, ніжно і чисто... написаною так просто». «Добра пісня» розповідала історію відродження ліричного героя під впливом кохання. У ній поставав новий Верлен — цнотливий і життєрадісний, співець гармонії і краси, пантеїстично закоханий у природу.
Четверта поетична збірка Верлена «Романси без слів» (1874) з'явилася тоді, коли поет відбував дворічне ув'язнення. Поезії збірки були створені пере-важно в Лондоні й у Бельгії в 1872-1873 роках. Верлен мав намір видати цю поетичну книгу в британській столиці, але цьому завадив арешт. З’явилась вона у Сансі, причому «Романсам без слів» судилося стати єдиною книгою Верлена, виданою у 1870-і роки.
Книга складається з циклів «Забуті пісеньки» та «Бельгійські пейзажі». Вона являє собою низку імпресіоністичних замальовок, пейзажів, фрагментів. Пейзажні замальовки Верлена схожі на картини імпресіоністів К. Моне і К. Піссарро. Для нього колір важливіше за форму і предмети (так, Бельгію він змальовує червоним і зеленим кольорами), а відтінок важливіше за колір. Поет привносить у свої вірші непевність, невиразність, неясність настрою. Верлен намагається знайти для його вираження нові метричні форми, варіюючи різноманітні розміри, підшукуючи рідкісні сполучення рими або ж зовсім відмовляється від рими.
Книга «Романси без слів» вважається найвищим досягненням лірики Поля Верлена, вершиною його музичності. Адже кожний її вірш — це пісня то веселої, то сумної, то мрійливої, то таємничої душі поета.
Навернення Верлена до католицизму, яке почалось під час дворічного перебування за ґратами, відобразилось у поетичній збірці «Мудрість» (1881). Сам Верлен пояснює своє захоплення релігією презирством до суспільства: «... велике щастя піти від цього огидного суспільства, прогнилого, вульгарного, тупого, марнославного і — проклятого». У віршах збірки поет звертається до Бога. Часом вони за формою наближаються до молитви, псалмів, проповіді. Чи не найкращим у «Мудрості» є цикл з десяти сонетів, що являє собою діалог ліричного героя з Богом.
Ця книга засвідчила, за висловом Д. Обломієвського, перехід поета від «гуманістичного символізму» до «релігійного». Проте «Мудрість» була оцінена неоднозначно. Одні літературознавці й критики (наприклад, А. Адан, А. Пуаза) вважали збірку найкращим поетичним творінням Верлена. Інші (Д. Обломієвський, Г. Шенгелі) вбачали у ній початок творчого занепаду поета.
Проте бурхлива й пристрасна релігійність Верлена була водночас суперечливою та непослідовною. Побожність і спокута чергувалися з богозневагою і блюзнірством. Він, за словами поета П. Антокольського, «то молиться, то лихословить». Роздвоєність між містичними прозріннями і почуттєвими бажаннями помітна і в інших пізніх верленівських збірках: «Давно і недавно» (1884), «Кохання» (1888), «Паралельно» (1889), «Щастя» (1891), «Пісня для неї» (1891), «Оди на її честь» (1893), «У передодні раю» (1894), «Плоть» (1896).
В останні роки життя Верлен пише також прозові твори. Так, його прославила книга «Прокляті поети» (1884). До неї увійшли літературні портрети Артюра Рембо, Стефана Малларме, Т. Корбьєра, Марселіни Дебор-Вальмор, Вільє де Ліль-Адана. Є тут і літературний «автопортрет» — нарис «Бідний Леліан» («Pauvre Lelian» — анаграма імені Поля Верлена). Згодом Верлен публікує нову автобіографічну прозу: «Записки вдівця» (1886), «Мої лікарні» (1891), «Мої тюрми» (1893), «Сповідь» (1895).
Осіння пісня (1866). Вірш «Осіння пісня» увійшов до циклу «Сумні пейзажі» з першої Верленової збірки «Сатурнічні поезії». Це дійсно «сумний пейзаж”. Одначе, не тільки і не стільки осінній пейзаж, скільки пейзаж душі.
Чи є «Осіння пісня» зразком традиційної пейзажної лірики? Навряд чи. Ліричний герой Верлена живе не тільки поза суспільством та історією (адже Верлен, який жив у бурхливу епоху французького життя, зовнішніх прикмет цієї епохи не залишив), але навіть і поза природою. Так, ознаки пейзажної лірики — скажімо, ліс і сутінки, вітер і листя, захід сонця і дощ, — майже ніколи не цікавили поета заради них самих. Всі вони у поезіях Верлена виконують роль метафор чи символів. Наприклад, осінь є метафорою утоми, старіння, смерті, що наближається; вітер символізує всесильний Рок; ліс — це матеріалізовані думки про минуле, мрії й розчарування; сутінки — образ хиткості буття; сніжні рівнини — туга.
Можна сказати, що сам пейзаж в «Осінній пісні» Верлена перетворюється на метафору, «метафору переживань» (П. Антокольський). Отже, це пісня не про осінь, а про осінній настрій. Осінь тут не пора року, а туга, утома, наближення смерті. А вітер, що несе жовкле листя, — це рок, що несе людину бурхливим життям. Недаремно у вірші є й символічний образ годинника, що відраховує миттєвості життя. За словами Павла Антокольського, головне у цьому вірші Верлена «поетичне осмислення людини як істоти безсилої, безвільної, відданої у владу сліпого Року».
Проте навряд чи цей «пейзаж душі» набув би такої слави, якби не його чарівна музичність. Як в оригіналі, так і в перекладах (крім Г. Кочура, «Осінню пісню» перекладали П. Грабовський і М. Лукаш) читача заворожують асонанси та алітерації. Та найбільшої чарівності верленівському віршу надають домінуючі носові (сонорні) звуки — «он», «ан», що сприймаються як стихаючі звуки дзвону. Перекладач Г. Кочур майже досягає того ж ефекту, вживаючи український «н» та подвоєний «нн» (неголосні млосні пісні струн осінніх, в голосіннях, годинник, дитинних). Чимале значення відіграє й графічна побудова вірша: розташування рядків нагадує малюнок, на якому порив вітру зриває з гілки дерева пожовкле листя.
Слід також зазначити, що у кожній з трьох строф «Осінньої пісні» свій настрій, своя мелодія. У першій строфі в серці ліричного героя знаходить свій відгук мінорна нота, що долинула від зовнішнього світу. У другій є перехід до неясної загрози остаточної загибелі, і ридання звучить як відповідь на неї. У третій строфі відбувається щось трагічне. Змінюється і ритмічний малюнок вірша. У перших двох строфах тугу перебивав бій годинника і заглиблення у минуле. В останній строфі уповільнений ритм прискорює лихий вітер.
У цілому ж до «Осінньої пісні» можна застосувати слова російського поета Максиміліана Волошина. На його думку, голос Верлена «був найчистішим полум'ям ліричної поезії — співучим полум’ям, яке звучало усіма своїми звивинами його темної й ясної, його складної і простої душі».
Сентиментальна прогулянка (1866). До збірника «Сатурнівські поезії» входить також вірш «Сентиментальна прогулянка». Його ліричний герой прогулюється ввечері вздовж ставка, що поріс верболозом. Вигляд густого туману, що підіймається від вод, викликає у пам'яті героя невиразний привид. Цей привид плаче. Він плаче «голосом чирків», що тріпотять крилами у верболозі.
«Сентиментальна прогулянка» показова характерним для поезії Верлена прагненням до знищення чітких меж між внутрішнім світом (душею ліричного героя) і світом зовнішнім. Навколишня дійсність неначе олюднюється. А людська душа поєднує в одне ціле різноманітні враження від цієї дійсності — і звукові, і зорові, і теплові, і дотикальні.
Ця риса притаманна насамперед творам збірки «Сатурнівські поезії». Наприклад, у вірші «Класична Вальпуржина ніч», як і у «Сентиментальній прогулянці» також зображені привиди. Вони рухаються, танцюють, заповнюють собою нічний сад. Проте вони прямо названі тут думками п'яного поета. їх можна тлумачити або як його жалі, або як докори сумління.
«Сентиментальна прогулянка» є чудовим прикладом верленівської пейзажної лірики. Втім, пейзажі Верлена вельми своєрідні. Французький літературознавець А. Адан відзначає, що вірші Верлена відрізняють «тонкі нюанси» і «пом'якшені контури». Ми майже не зустрінемо у нього різких контрастів, яскравих і бурхливих фарб. Верлен віддавав перевагу спокійним, приглушеним, м'яким тонам. Французький філолог П. Надаль зазначає, що Верлен «покриває пилом» кольори, тобто позбавляє їх яскравості й виразності, заглушує шуми й пом'якшує фарби.
Чіткі абриси предметів у поезіях Верлена нерідко скрадає темрява. У «Сентментальній прогулянці» цій темряві відповідає образ туману. Образ густого «стомленого туману» топить останні промені заходу, бліді хвилі ставка та лілеї. Образ туману часто вживається у поезіях Верлена («В лісі», «Вівчарська година»). Він неначе віддаляє ліричного героя від пейзажа у просторі, що становить ще одну важливу рису верленівських поетичних пейзажів.
Поетичне мистецтво (1874). У 1874 році Верлен написав свій знаменитий вірш «Поетичне мистецтво». Проте опублікувати його вдалося лише у листопаді 1882 року. Уперше твір був надрукований у «Парі модерн», а згодом увійшов у поетичну збірку Верлена «Давно і недавно».
«Поетичне мистецтво» було створено з нагоди 200-річчя виходу в світ однойменного поетичного трактату Ніколя Буало і спрямоване проти його основних положень. «Поетичне мистецтво» Буало, як відомо, було маніфестом класицизму в мистецтві. «Поетичному мистецтву» Верлена судилося стати маніфестом одразу двох модерністських напрямів: символізму та імпресіонізму. У його вірші йдеться і про символізм (прагнення сягнути інших небес, тобто світу втаємниченого і прекрасного), і про імпресіонізм (тяжіння до передачі «пейзажу душі» — настрою, його найтонших відтінків і нюансів).
Втім, сам Верлен зауважував, що не слід сприймати його вірш як новий догмат, нову естетичну програму: «Не можна розуміти «Поетичне мистецтво» буквально... адже це, врешті-решт, лише пісня, та я й не став би будувати теорій». Але молоді поети-символісти сприйняли верленівський вірш саме як маніфест нового мистецтва: «Найперше — музика у слові!»
У своїх листах з Лондона і Бельгії, які передували створенню «Поетичного мистецтва», Верлен говорив, що прагне до нової поетичної «системи» й наголошував на тому, що його вірші будуть насамперед «дуже музичними». Вимога «музики у слові» є у «Поетичному мистецтві» першою і за порядком, і за значущістю. Вона й була підхоплена символістами, адже вони розглядали поезію як різновид музичного мистецтва. Символісти вважали, що таємниця, яка приховується у глибині речей — Ідея, є доступною передусім музиці, або ж поезії, яка користується музичними засобами мовлення. Поезія символізму виникає із «духу музики», передає ліричний настрій через звуки. Тому-то їхня лірика має такий мелодійний характер.
Наспівними строфами свого «Поетичного мистецтва» Верлен наче демонструє можливості нової символістської поетики, протиставляє музикальність вірша визначеності його смислу. Музичність, на його думку, має стати новим засобом вираження поетичного світовідчуття, тонких вражень, потаємних почуттів. При цьому Верлен розуміє музичність широко — як подолання у поезії усього, що заважає розкутості ліричного самовираження: раціоналізму, законів логіки, усталених віршованих норм.
У «Поетичному мистецтві» були сформульовані й принципи імпресіонізму в поезії. Верлен намагався передати у вірші відчуття швидкоплинності життя, враження від миті, так само як художники-імпресіоністи, живописом яких він цікавився, намагалися передати на своїх полотнах враження від миті життя. Поет прагнув до того, щоб вірш не тільки створював символи, а й передавав певне враження. Вірш має бути легким і невловимим, відображати швидкоплинний настрій. Звідси — вимога «невиразного», «відтінку», «напівтону» — рис, притаманних імпресіонізму. Так, Верлен «відтінки» протиставляє «барвам». Якщо за барвами, на його думку, закріплюються певні змістові значення, то за відтінками приховується те, що неможливо визначити й назвати. Проте саме відтінки можуть єднати «сурму і флейту, мрію й сон», саме вони здатні відобразити емоції й настрої.
Верлен оголошує війну красномовству («хребет риториці скрути»), повстає проти «дотепів гризких», а також проголошує необхідність усунення «зрадливої» рими. Це було передумовою звернення багатьох поетів від форм «правильного» вірша до вірша вільного (верлібру). Він сам був одним із перших у модерністській поезії, хто звернувся до верлібру.
Оригінальним у Верленовому вірші є протиставлення «поезії» та «літератури». Літературою Верлен зневажливо називає все те, що, на його думку, є книжним, штучним, риторичним, позбавленим волі й життя. Література прирівнюється тут до зводу правил, які, подібно до риторичних фігур, слугують для прикрашення мовлення. Поезія ж, за Верленом, є безпосереднім словесно-музичним виливом душі. Вона відкидає умовності, повітшалі традиції, встановлені норми. Справжній вірш не повинен «тяжити, мов закони», і має цінність лише тоді, коли спрямований до небес, до надприродного.
«Поетичне мистецтво» Верлена було спрямоване не лише проти раціоналізму Буало і класицизму, але й проти поетів-парнасців, які цінували понад усе точне слово та певність кольору й контуру, а також проти реалістичної літератури, що відображає життя у «формах самого життя». Безперечним є і те, що художні відкриття Верлена підсумували пошуки митців кінця XIX століття і сприяли подальшому утвердженню модернізму в літературі й мистецтві.
В серці і сльози, і біль (1874). Цей верленівський шедевр входить до збірки «Романси без слів». Це черговий «пейзаж душі» у поезії Верлена. Тут дійсно наче немає слів, які просто здаються непотрібними. Адже про все говорить музика серця, яка нагадує шум дощу. За словами українського поета М. Вороного, поет прагне «не описати, а оспівати стан душі».
Як і в інших поезіях «Романсів без слів», у вірші «В серці і сльози, і біль» спостерігається взаємопроникнення душевного життя і природи, а також «уяви і реальності, іронії та трагізму, точного слова і музикального наспіву, що розчиняє його контури, минулого і теперішнього» (П. Антокольський).
Пейзаж у цьому вірші не цікавить Верлена сам по собі. Він є наче розмитим, розчиненим у потоці емоційного переживання. З образом дощу пов'язується мотив суму. Сам же дощ набуває людських рис. Верлен зливає в єдине ціле шум дощу і плач у своєму серці. У цьому поєднанні він доходить до того, що навіть перетворює усталені граматичні форми. Адже в оригіналі початок вірша буквально означає «Плачеться в моєму серці, як дощить над городом». Ця несподівана для французької мови форма якраз і прирівнює стан душі до життя природи.
Як і «Осіння пісня», вірш «В серці і сльози, і біль» — надзвичайно музикальний. Але своєрідність лірики Верлена визначалася не лише музичністю, а й мальовничістю бачення світу. Поет писав: «Особливо був розвинений у мене зір — я все фіксував, ніщо не проходило повз мене, я постійно шукав форми, колір, відтінки».
Поряд із іншими поезіями «Романсів без слів”, вірш «В серці і сльози, і біль» просякнутий імпресіоністичною образністю. Він являє собою миттєву імпресіоністичну замальовку картини дощу, що перетворюється на опис душі ліричного героя. Враження стає для цього героя відправною точкою для вираження відтінків свого душевного стану. Загальну тональність цієї поезії відзначає імпресіоністична приглушеність звуків і фарб. Слова, втрачаючи смислову функцію, утворюють мелодію, що виражає музику душі ліричного героя. Тому у вірші широко застосовуються повтори, асонанси, алітерації.
Цей вірш Верлена переклали і М. Драй-Хмара, і М. Рильський, і М. Лукаш. Існує і кілька російських перекладів даної поезії (Ф. Сологуб, Б. Пастернак, І. Еренбург, А. Гелескул).
Л-ра: Зарубіжна література. – 2006. – № 1. – С. 7-9.
Твори
Критика
