17.05.2023

Еміль Золя (Émile Zola)

Еміль Золя та його «новий роман»

Т. П. Матюшкіна

Естетична формула Золя: правда, оригінальність, науковість
Арман Лану

[…]

У книзі Т. Якимович [12] знаходимо висловлювання сучасників про Е. Золя, які додають штрихів до портрета французького письменника. Анатоль Франс назвав його «найбільшим ліриком нашого часу». Запевняв читачів у тому, що насправді «Золя був добрим...він поєднував у собі велич і простоту...Коли він малював порок, його пензлем водили суворість і цнотливість. Крізь присмерковий колорит деяких його сторінок проглядають глибокий оптимізм і уперта віра в перемогу розуму і справедливості. .. Він був демократом... Він нападав на суспільне зло всюди, де б його не знаходив...».

За словами Мопассана, ніхто з письменників не викликав до себе такої ненависті, як Еміль Золя. Причиною переслідувань були його виступи проти «всесвітньої комедії брехні», що розігрувалася буржуазним суспільством. Його називали «вбивцею душ», звинувачували у «хворобливому милуванні брудними сторонами життя». Мопассан назвав Золя «революціонером в літературі, який бився за свої ідеї і загинув. Його трагічна смерть від чадного газу по цей день овіяна таємницею. Існує версія про розправу з письменником-бунтарем, який щиро співчував пригніченій частині суспільства.

На похороні Золя полум'яна промова А. Франса супроводжувалася скандуванням слова «Жерміналь» шахтарями, що прибули з Денена. Водночас у вітчизняній критиці точилися дискусії, які піддавали сумніву талант Золя як письменника. Так виник своєрідний «процес Золя». Збігли роки, десятки років, перш ніж до Еміля Золя прийшло визнання, але вже посмертно.

Анрі Барбюс у книзі «Золя» (1932) конкретизував його роль у французькій і світовій літературі. Говорив про велике ідеологічне значення «Жерміналя», називав його «потужним і оригінальним майстром слова, що вболівав за пригнічених і знедолених».

Світовий авторитет Золя помітно виріс уже в післявоєнні роки. Його вплив відчутний у творчості письменників Франції Армана Лану, Моріса Дрюона, Бернара Клавеля...В Америці його послідовниками визнано Леслі Уеллера, Джеймса Донса.

Максим Горький вважав, що «за романами Еміля Золя можна вивчати цілу епоху». Флобер назвав «Кар'єру Ругонів» «страшною й прекрасною книгою». Арман Лану в книзі «Добридень, Еміль Золя» (1954) визначив творчість Золя як «синтез фактів і переконань», естетичною формулою якої були правда, оригінальність, науковість. Вважав, що Золя прагнув до благородної мети — сприяти прогресивному «долетворенню» людства. Доля самого ж письменника була драматичною.

Еміль Золя (1840-1902) — син інженера-італійця, будівника залізниць і каналів — рано стає сиротою (1847). У 12 років вступає в колеж в Ексі, товаришує з майбутнім уславленим художником Полем Сезанном, мріє стати письменником, захоплюється творчістю Гюго. Його перший роман є прямим наслідуванням своєму кумиру. Вірші ллються з-під його пера. Його літературні захоплення заважають підготовці до випускних іспитів, скласти які майбутньому письменнику так і не вдалося.

Задля заробітку разом з матір'ю переїжджає в Париж. Переживає роки тяжкої рабської праці, руйнацію творчих задумів, відчай. 1858-1859 роки — найважчі: мати в будинку для бідних... голод, пошуки роботи. Еміль Золя наймається служити писарем на вантажному складі, за мізерну платню. Доводиться так багато писати за обов'язком, що писати за покликанням не вистачає сил.

1862 рік. Еміль Золя працює пакувальником у видавництві Ашетт. З ранку до ночі він з книжками, але не читає їх, а пакує, розвантажує, носить, розставляє... Повертаючись щовечора у своє бідне помешкання, він, долаючи втому, пише, пише, пише... Пише вірші.

Еміль просувається по службі і згодом очолює рекламне бюро видавництва. Покращується його матеріальне становище. Він забирає матір до себе. У цей час Еміль Золя знайомиться з представниками світу письменників, учених. Стає прихильником Бальзака та його послідовників, поборником реалізму, хоч власна його творчість знаходитиметься під значним впливом романтизму.

Офіційна літературна діяльність його розпочнеться з анотацій до книжок («Нинішні і завтрашні книжки») в газеті «Евенман» («Події»), рецензій на художні виставки. Дебютує Е. Золя романтичними творами («Казки для Нінон» — 1864, «Сповідь Клода» — 1865, «Марсельські таємниці» — 1867). З 1865 року він стає журналістом, професійним письменником.

Поволі Золя звільняється від надлишку романтизму, навіть полемізує з романтиками. Він у захваті від роману братів Гонкурів «Жерміні Ласерте», який вражає молодого письменника науковим обґрунтуванням поведінки персонажів та суворою документальністю опису подій. Здавалося, що з живого життя було вихоплено шматок. Твір нагадував правдиву оповідь про реальні події, що сталися з однією маленькою, непомітною людиною з народу. Останнє повністю відповідало демократичним симпатіям Золя. Відтепер він глибоко переконаний, що психіку людини визначає її фізіологія. Підтвердження того він знаходить у сучасних йому наукових теоріях Дарвіна (теорія боротьби за існування), Тена, Люка («Трактат про природню спадковість»), Клода Бернара («Вступ в експериментальну медицину»). Золя виробляє свій погляд на реалізм в мистецтві. Нарешті ним знайдено наукову основу для творчості, творчого методу, бо вважає, що школа реалізму потребує такої основи.

Золя створює теорію наукового роману, заснованого не тільки на життєвому факті, але ж і на досвіді, на експерименті, який, подібно вченому, письменник проводить над своїми персонажами. «Письменнику відома їх фізіологія, їх «темперамент»; письменник ставить їх в певні умови і з науковою точністю встановлює, як має проявитися їх характер, їх психологія, як вони виявляти-муть себе в дії, а, відповідно, в сюжеті» [10; с.509]. Цю теорію було покладено в основу роману Еміля Золя «Тереза Ракен» (1867). Завдання художника письменник зводить до «завдання наукового дослідження». «Я зупинився, говорить він у передмові до роману, — на індивідуумах, які повністю підкоряються своїм нервам і голосу крові, не здатні проявляти свою волю і кожний вчинок яких обумовлений роковою владою їхньої плоті... Я намагався крок за кроком прослідкувати в цих тваринах глухий вплив пристрастей, владу інстинкту, розумовий розлад від нервового потрясіння. Любов двох моїх героїв — це лише намагання вгамувати потреби... те, що мені довелося назвати муками сумління, полягає просто в органічному розладі і в бунті вкрай збудженої нервової системи. Душа тут повністю відсутня...» [Там само].

Але не тільки літературою і наукою обмежуються інтереси Золя. Письменник цікавиться політикою, він уважно слідкує за розвитком боротьби між традиційним і новаторським у галузі мистецтва. Золя підтримує Едуарда Мане, публічно виступає на його захист, а згодом пише брошуру про творчість молодого художника, яка була сприйнята його однодумцями як маніфест імпресіонізму. Для Золя близькими були завдання імпресіоністів, які теж намагалися показувати життя правдиво, у русі, широким подихом, сповненим повітря, світла, фарб, сміливим мазком, без властивої академічному живопису підсолодженої упорядкованості. Золя захищає Мане, як буде захищати протягом свого життя всіх сміливців, яких будуть цькувати за нетрадиційність поглядів на мистецтво, політику, судочинство...

Під впливом І. Тена і новітніх праць з фізіології і генетики (К. Бернар, Люка, Ломброзо та інших) Золя задумує 1868 р. грандіозну серію романів про вияви спадковості і створює 20 романів циклу «Ругон-Маккари» (1871-1893) за заздалегідь розробленими проспектами і сюжетами. Цикл значно переріс первісний задум і з історії родини перетворився на історію суспільства часів Другої імперії.

На відміну від автора «Людської комедії» Оноре де Бальзака, батька реалізму, який обумовлював вади окремої людини і суспільні виразки конкретними обставинами розвитку суспільства певної історичної доби, молодий письменник намагався обумовити характер людини виключно законами фізіології. Але вже на той час сумніви закрадаються в його душу. Чи тільки фізіологія визначає психологію, характер, темперамент? Невже закони спадковості сліпі? Адже ж і його кумири в науці доктор Люка та й Іпполіт Тен говорять про потужний вплив середовища на спадковість. Чи ж варто поєднувати в мистецтві зображення фізіологічного і суспільного, показувати спадкове і соціальне у взаємозв'язку?

Коли Золя писав «Терезу Ракен», то цілком знаходився під впливом Гонкурів, але ж дійсність переконувала його в тому, що соціальні сили, суспільне середовище повсякденно впливають на фізіологію, на спадковість, на темперамент...

Молодий письменник доходить висновку, що сім'ю слід сприймати широко, у всіх її численних розгалуженнях, щоб охопити різні шари суспільства. Отже, для цього замало одного чи двох романів. Так виникає задум про створення циклу романів. Це буде науково обґрунтований різновид «Людської комедії». Але ж Бальзак прийшов до такого свого задуму вже після того, коли значна частина творів, включених у цикл, була написана. У Золя задум випередив виконання. У лютому 1869 року письменник представив видавцю Лакруа перспективний план свого задуму. У цикл мали увійти 10 романів, пізніше це число збільшилося до 18 романів і вже в 1875 році остаточно визначилося — 20 романів. Домовленість була про вихід двох романів із циклу на рік. Але від моменту задуму до його повного втілення пройшло чверть століття: 1868-1893.

«Сімейна група» спочатку нараховувала 26 чоловік, пізніше — 32; усього ж персонажів повний цикл романів містив до двох тисяч. За час написання перших двох романів циклу «Ругон-Маккарів» безславно загинула Друга імперія, людство стало свідком героїчних подій Паризької Комуни, у Франції було встановлено Третю республіку з переважаючим пануванням фінансової буржуазії.

Початок «родословної» Ругон-Маккарів пішов від жінки, яка двічі була в шлюбі. Вперше — з Ругоном — міцним вихідцем із села, вдруге — з п’яницею Маккаром. Нащадки Ругона — солідні, успішні в справах кар'єри; нащадки ж Маккара були людьми обдарованими, творчими, але з вадами, що дісталися їм у спадок. Подвійний шлюб був використаний, аби якомога ширше, соціально багатше показати народ Франції. У такий спосіб «сімейний принцип», покладений в основу циклу, уже в самому задумі підпорядковувався началу соціальному.

Вихід уже перших романів циклу спричинив конфлікт автора з владою світською, а пізніше й церковною. Золя насмілився розвінчати аморальність можновладців, їхні безчесні фінансові оборудки («Здобич», «Чрево Парижа», «Завоювання Плассана», «Провина абата Муре»...). Підтримують його письменники, з якими він зустрічається на так званих «обідах п'яти».

Вони мають різні політичні погляди, але водночас дотримуються спільних принципів реалістичної творчості: Гюстав Флобер, Едмон Гонкур, Альфонс Доде, Іван Тургенев.

Під час конфлікту письменника з пресою на допомогу йому приходить І. С. Тургенєв, влаштувавши друкування в журналі «Вестник Европы» романів і статей Золя в перекладі російською. За 6 років Золя надрукував в московському журналі 64 кореспонденції. Найважливіші з них склали книгу «Експериментальний роман», справжній маніфест натуралізму. Іван Франко слушно зазначав, що успіх Золя у російських читачів був цілком закономірним: «наша публіка, більш за французів, дозріла для тої поживи, яку пропонує Золя» [6]. Письменник був вдячний Росії, яка у важку годину «надала йому трибуну і найосвіченішого, найпристраснішого читача в світі».

Сьомий роман циклу «Ругон-Маккари» — «Пастка» розповідає про життя робочих, ремісників. Автор не намагається ані чорнити, ані прикрашати представників найбідніших верств населення країни. Його завдання полягало в «абсолютно точному реалізмі». І якщо в перших романах світ грошей, спекуляцій, наживи поставав загрозливим і страшним і зазвичай призводив до загибелі, знищення духовного і фізичного (такою була доля молодої жінки Рене у «Здобичі»), то героїня «Пастки» — проста трудівниця Жервеза — не кориться долі. А веде нерівну боротьбу за своїх близьких. Ворог її сім'ї — шинок «Пастка». Жервеза гине, але саме з неї розпочнеться галерея активних персонажів циклу.

Цей твір посварив Золя з Едмоном Гонкуром. Останній заперечував наявність багатого внутрішнього світу, широкого кола інтересів у людей з народу. А саме такими рисами Золя наділив своїх персонажів, виявляючи тим самим свою симпатію до простих трударів.

У 80-х роках по Франції пройшла хвиля страйків, нагадавши французам суворі дні Паризької Комуни. Еміль Золя зобразив страйк вуглекопів у романі «Жерміналь». Сама вже назва його має символічний смисл: це квітень — місяць весняних сходів, пробудження природи до життя. Вуглекопи терплять поразку у своїй боротьбі проти безликої акціонерної компанії. Але вони відчули, що запорука майбутньої перемоги — в їх згуртованості, у їх єдності. Автор правдиво показує картини жорстокої розправи влади з робітниками, проти яких направлене військо. Страйкарі гинуть. У центрі подій — сім'я шахтарів Має, яку автор описує з любов'ю. Син прачки Жервези Етьєн Лантьє стає визнаним керівником страйкарів. Роман завершується величною картиною весняного оновлення землі, коли в надрах її зріють могутні сили, що покладуть край зимовій сплячці.

У передостанньому романі циклу «Розгром» іще яскравіше, ширше й повніше зображено народні страждання. Остаточне банкрутство диктатури, встановленої Наполеоном III, поразка Франції у франко-прусській війні, підступність буржуазії, яка заради примноження своїх багатств зраджує національні інтереси, трагедія селянина, що втрачає все: сім'ю, землю, право на працю...

В образах своїх персонажів Золя розкриває соціальне на відміну від роману «Жерміналь», де фізіологічне ще займає значне місце. На останніх творах циклу можна простежити, як поступово письменник відходить від первісного задуму, бо вже в «Розгромі» фізіологічне практично повністю щезає. Таким чином, роман майже завершує «соціальну історію однієї сім'ї».

Вражає техніка письменницької праці Еміля Золя. У Паризькій Національній бібліотеці зберігається понад дев'яносто томів, що містять підготовчі рукописні матеріали до «Ругон-Маккарів і «Чотири Євангелії». Так, коли з'явився лише задум написати історію родини Ругон-Маккарів, Золя складає їх родовід з поясненнями хронології подій, образів, сюжету. Цим родоводом він постійно користується, щоразу додаючи до неї нові пояснення. Цікаво, що в цих поясненнях усе пов'язувалось із спадковістю. Але вже в попередніх записах до роману «Пастка» Золя, окрім викладу сюжету, вказує на мету свого твору і смисл нового методу. Художник ставить своїм завданням «показати народне середовище і пояснити цим середовищем звичаї народу, яким чином пияцтво, крах сім'ї, бійки, будь-яке приниження і бідність пов'язані з умовами існування робітника...».

Золя знайомиться з місцями дії роману, з конкретними умовами сюжетного розвитку, з обставинами життя дійових осіб. Письменник вивчає детально діяльність паризьких ринків, універсальних магазинів, життя робітничих кварталів... Відома на той час карикатура на Золя зображує письменника, який звертається до керівників залізничної кампанії з заявою організувати показову аварію з жертвами, бо це йому потрібно для роботи над наступним романом.

Іншим видатним задумом і твором Золя стає антиклерикальна трилогія «Троє міст» («Лурд», 1894; «Рим», 1896; «Париж», 1898). У «Лурді» письменник викриває спекуляції церковників на «чудесах». Екзальтована натовпом віруючих паралізована дівчина зазнає шоку, який виліковує її. Церковники ж засвідчують у «бюро реєстрації чудес», що з дівчиною, з ласки божої матері, сталося чудо.

У 90-ті роки Золя захоплюється політикою, виступає як прогресивний громадський діяч, бере участь у відомій «справі Дрейфуса» (Луї Дрейфус — капітан генерального штабу французької армії, якого було безпідставно звинувачено в зрадництві і засуджено до каторжних робіт). Золя розвінчує комедію правосуддя у своєму памфлеті «Я звинувачую», адресованому президенту республіки, доводить, що «справу Дрейфуса» сфабриковано. Влада не забарилася відреагувати на сміливий виступ письменника, розпочавши процес проти самого Золя. Письменника було засуджено до одного року позбавлення волі, але влада не насмілилася виконати свій вирок: надто могутнім був його авторитет у світі. Влада удала, що не помітила від'їзду Золя до Англії.

До речі, на цю резонансну справу відгукнувся І. Франко у статті «Перші розділи «Парижа» Е. Золя. Голос Золя у справі Дрейфуса», назвавши Золя «великим майстром, писателем і енергічним мислителем» (т. 31, с. 154). Український письменник і критик перекладав Золя, був активним популяризатором його творчості в Україні, із захопленням писав про Золя — мужнього і пристрасного громадського діяча (Осип Маковей: «Франко завів в Галичині культ Золі і був довший час його апостолом» // Зоря. — 1986. — №1. — С. 18).

У Лондоні в Золя народжується новий задум про цикл романів — «Чотири Євангелії». Найслабкіший, дуже дидактичний цикл («Плодючість», 1899; «Праця», 1901; «Істина», 1903; останній том «Справедливість» не був написаний). Найцікавішим романом цієї серії є «Праця», в якому носій утопічної ідеї інженер-соціаліст Люк переконує фабриканта і робітників перетворити капіталістичне підприємство в колективне.

Новим задумом після завершення цього циклу творів мав бути роман або серія романів про нового героя епохи, епохи творчого будівництва, про справжню людину часу. Головний образ задуму був навіяний письменнику життям і діяльністю його батька. Письменник розпочинає підготовчу роботу, вдумливо вивчає факти життя батька, накопичує матеріал. Постать практичного ділка і мрійника-утопіста, сміливого підприємця і поміркованого вченого переплітається зі спогадами дитинства, з розповідями батька та оточуючих. Але задум залишається нездійсненним: вночі 29 вересня 1902 року письменник трагічно гине від чадного газу. Таємницю його смерті на цей час не розкрито.

Українські письменники, громадсько-політичні діячі, співробітники львівського журналу «Літературно-науковий вісник» надіслали дружині Е. Золя телеграму співчуття, текст якої написав французькою І. Франко: «Прийміть, мадам, наше найглибше співчуття з приводу смерті великого письменника і прекрасного громадянина, невтомного викривача несправедливості, друга правди».

«Кар'єра Ругонів» (1871)

Перший роман циклу став прологом до всієї соціальної епопеї Еміля Золя. Події державного перевороту Луї Бонапарта відбуваються не в Парижі, а в провінційному південному містечку Плассані (під цією назвою Золя зображує знайоме з дитинства місто Екс).

Зображення глобальних політичних катаклізмів на прикладі життя маленького містечка спрощувало завдання показати крупним планом, у розрізі, розшарування політичних сил напередодні і в момент політичного перевороту, зумовленого ненавистю до нового республіканського устрою. Саме ненависть до демократичних перетворень тимчасово об'єднала торговців з дворянами і служителями церкви й послужила підґрунтям для бонапартистського перевороту.

У процесі роботи Еміль Золя нарешті наважується на експеримент, на здійснення задуму створити «новий роман», який водночас був би витвором мистецтва і своєрідним «людським документом» з вичерпним описом конкретного суспільного явища.

Керуючись сучасними науковими теоріями в галузі психології, фізіології і генетики, письменник пояснює характери, вчинки, долі персонажів спадковістю, середовищем та історичною добою. Подібний підхід, на його думку, дає змогу значно яскравіше і правдивіше відтворювати життя.

Так, його персонажі — майбутні бонапартисти, інтригують, розчищають дорогу для Другої імперії. Перед веде П’єр Ругон. Син селянина, пожадливий до грошей торговець, прагне за всяку ціну вибитися «в люди». Тимчасовий успіх його не задовольняє. Невгамовна заздрість, пристрасть до наживи, схильність до авантюризму приводить подружжя Ругонів у табір бонапартистів. До табору реакціонерів приєднуються й сини Ругона — Арістід і Ежен. Майбутній міністр Другої імперії Ежен Ругон не часто з'являється на сторінках роману, але саме через нього ми дізнаємося про паризькі новини. Ежен — учасник бонапартистської змови, сповіщає батька про зміни, що відбуваються в столиці. Ругон узгоджує свої дії відповідно до політичної ситуації. Детальніше Золя зупиняється на Арістіді — безпринципному журналістові, готовому продатися тим, хто дорожче заплатить.

Симпатії автора на боці народу, кращих представників якого він описує з романтичною піднесеністю. Революційні поривання, чисті помисли народних мас втілено в образах юнака Сільвера та його подруги М'єтти, які трагічно гинуть у зіткненні повстанців з військом.

У передмові до твору автор зазначає, що спробує провести наукове дослідження, предметом якого є спадковість, яка, «подібно силі тяжіння, має свої закони». Завдання «вирішити подвійне питання про темпераменти і середовище» спонукало Золя «простежити шляхи, що з математичною точністю ведуть від людини до людини». Відповідно до задуму перший з епізодів твору про історію сім'ї Ругон-Маккарів за доби Другої імперії має наукову назву «Походження».

У першому розділі Золя змальовує картину «незвичайної доби безумства і ганьби», персонажі якої — Ругон-Маккари з Плассана.

Ніби наперед налаштовуючи читача на трагічний фінал, автор починає оповідь з детального опису пустиря св. Мітра — колишнього кладовища, що наводить жах на громадян («земля, более века поглощавшая трупы, пресытилась смертью...»). Перед нами постає страхітлива історія пустиря св. Мітра. Письменник не жаліє фарб для створення моторошного образу кладовища. Саме на цьому місці зустрічаються Сільвер (с. 13 — опис зовнішності хлопця; він знайшов рушницю й сповнений рішучості взяти участь у повстанні на боці борців за Республіку) і М'єтта (тринадцятирічна сирота, закохана в Сільвера). Стосунки між молодими людьми — чисті й непорочні (с. 16-17 — «братська ніжність»). Юнак мріє про славу й свободу, розповідає про свої наміри й очікування від революції. До дівчини звертається: «Ты моя жена...» (С. 24-25).

Відбувається зустріч Сільвера і М’єтти з повстанцями, які з революційним ентузіазмом розповідають молодим людям про свої плани (с. 32). Дізнавшись, чия донька М'єтта, робітники з вдячністю згадують її бать- ка-каторжанина. Розчулена вперше в житті почутими добрими словами про батька, дівчина проймається почуттям вдячності до повстанців, інтуїтивно відчуває свою спорідненість з ними. М'єтта проймається революційним настроєм, пристає до повстанців, бере в руки прапор (с. 41).

Другий розділ роману розпочинається з загальної характеристики соціальних прошарків міста Плассана (супрефектура; 10 тис. мешканців): «Население Плассана делится на три группы: сколько кварталов, столько отдельных мирков «. Чиновников считать нечего: супрефект, сборщик податей, хранитель закладных, почтмейстер — все эти люди пришлые; их не любят, им завидуют, и они живут, как им вздумается. Что же касается коренных жителей, тех, кто вырос здесь и здесь же намерен умереть, то они так глубоко чтут унаследованные обычаи и установленные разграничения, что спешат примкнуть к тому или иному общественному кругу».

Дворяне «отделились от всех неприступной стеной... Это живые мертвецы, которым надоело жить. В их кварталах царит гнетущий покой кладбища...»

Буржуазия. «Они... именуют себя «свободомыслящими» людьми; однако на деле эти вольнодумцы весьма почитают власть и готовы кинуться в объятия первого попавшегося спасителя при малейшем ропоте народа...»

Простой люд — «рабочие, но есть и купцы и даже несколько крупных коммерсантов». Торговцы и фабриканты тоже живут в рабочем квартале. Кстати, «рабочие составляют всего лишь пятую часть населения и теряются среди досужих людей».

«Летом жители всех трех кварталов Плассана встречаются раз в неделю лицом к лицу». «По воскресеньям после обедни весь город выходит погулять на проспект Совер, даже дворяне. Но и на проспекте, представляющем собой нечто вроде бульвара с двумя платановыми аллеями, образуются три отдельных течения».

Далі автор подає історію сім’ї Пьєра Ругона (центральний образ): його родовід, етапи кар'єрного сходження та збагачення (на момент подій 1848 року сім'ї «малоизвестной и малоуважаемой»).

У третьому розділі зображуються події, які можна сприймати як реакцію плассанців на політичні зміни, що відбуваються в країні.

Повстання охоплює місто Плассан. Боячись розправи, прихильник старої влади Пьєр Ругон переховується в матері.

У четвертому розділі автор пропонує екскурс в недалеке минуле й розповідає про Антуана Маккара, зведеного брата Пьєра Ругона. Повернувшись з армії, Антуан дізнається про те, що його пограбовано ріднею. Аби прогодуватися, він одружується з Жозефіною Гаводан, а пізніше, під час революційних подій, заради помсти братові-реакціонеру очолює повстання плассанців («Но что окончательно превратило его в яростного республиканца — это надежда свести счеты с Ругонами, открыто вставшими на сторону реакции»).

У цьому ж розділі широко представлена історія племінника Антуана Маккара (сина Урсули) — Сільвера. Хлопець ріс сиротою. Нужда, життєві випробування зробили його республіканцем (с. 165-172). Сільвер пристає до повстанців, бере участь в арешті державних чиновників, у зіткненні повстанців з жандармами покалічить одного з них.

У п'ятому розділі подаються революційні події у розвитку. Ми бачимо повстанців на дорозі, яка веде до Парижа. Вони прагнуть захистити Республіку. Серед них двоє закоханих — Сільвер і М'єтта. Ретроспективно подається історія їхнього кохання (перше знайомство, таємні побачення біля колодязя, дитячі ігри…) (с. 217). Остання ніч закоханих проходить на кладовищі («Мертвецы, древние мертвецы, требовали брака Мьетты и Сильвера...Влюбленные унесли с заброшенного кладбища лишь нежную печаль, смутное предчувствие, что им осталось недолго жить: какой-то голос говорил им, что они погибнут, унеся с собой свою девственную любовь, погибнут перед самой свадьбой...» (с. 255; 259). Молоді люди говорять про свої мрії на майбутнє... Бій повстанців із солдатами завершується поразкою. У цьому бою гине М'єтта (С. 267-268).

Шостому розділу роману можна дати заголовок «Великий полководець Ругон». У ньому розповідається про безпосередню участь П'єра Ругона у відновленні старої влади. Інтриги дружини Фелісіте, вчасні й цінні поради сина Ежена з Парижа допомагають Ругону захопити владу. Він очолює напад на мерію, купує спільників і без особливого ризику здобуває перемогу над повстанцями. Допомагає йому в цьому й лідер повстанців Маккар, який за гроші зраджує ідеали революції, своїх товаришів. Захопленого в полон Сільвера розстрілює жандарм Ренгад. Реакційні сили перемагають. («На этих-то событиях Ругоны и построили свое благополучие. Участвуя во всех стадиях кризиса, они сумели возвыситься на развалинах свободы. Эти разбойники, выжидавшие в засаде, ограбили Республику; когда ее умертвили, они приняли участие в дележе». С 9).

Фінал твору — розв'язка, засвідчує історичний песимізм автора, з одного боку, з іншого — пояснюється засадничими теоріями натуралістів, які зображували особистість, неспроможну активно впливати на середовище. Суспільство, як і природа в натуралістів є чимось фатальним і нездоланним для людини.

Композиція твору цілком підпорядкована авторському задуму створити «новий роман», в якому зображувані картини більшою мірою нагадували «простий аналіз шматка дійсності, такої, якою вона є» (Еміль Золя). Твір, дійсно, нагадує наукове дослідження, а його автор — науковця-експериментатора. Об'єкт дослідження — соціум, предмет — його окремі представники. Мета — неупереджене зображення та аналіз фактів. Завдання полягає у встановленні впливу спадковості на характер, поведінку людини відповідно до її фізіологічної природи за біологічними законами. Хоч і соціальних чинників автор не відкидає.

Створене Золя генеалогічне дерево двох розгалужень людини у багатотомному циклі «Ругон-Маккари» слугує тому підтвердженням. Нащадки Ругона є здоровими фізично й морально людьми, тоді як нащадки Маккара — схильні до неадекватних вчинків, злочинів, бо дамокловим мечем висить над ними тягар алкоголізму та епілепсії.

У першому романі циклу ми знайдемо чимало сторінок, які містять фактографічні та документальні відомості, майже протокольні детальні описи, що фотографічно відтворюють революційний етап історії Франції на прикладі життя провінційного міста та його мешканців. Задля цього автор неодноразово здійснює й екскурси в минуле для з'ясування походження персонажа, аби цим фактом пояснити його характер та вчинки.

Стрижнем, рушійною силою сюжету є поетапне розгортання революційних подій, учасниками яких стають плассанці. Серед них — представники різних соціальних прошарків, які й проявляють себе відповідно до своєї природної суті та соціального статусу. Внутрішню організацію сюжету твору можна представити так:

Фіналом першого роману циклу «Ругон-Маккари» Еміль Золя приводить читача до висновку про те, що в полум'ї революцій завжди гинуть кращі, чистіші, підтверджуючи загальновідоме про теоретиків-фана- тиків, романтиків-революціонерів та негідників, які на крові революцій здобувають владу, багатство й славу.

Подані нами матеріали про Еміля Золя та його «новий роман» «Кар'єра Ругонів», не вичерпують теми. Попереду є час для здійснення нових розвідок, написання статей, конспектів уроків, створення методичного апарату, дидактичних матеріалів, наочності тощо.

Література:

Золя Э. Сочинения в 18-ти т. Т.1. Карьера Ругонов. Добыча. Романы. —М.: «Правда», 1957. — 529 с.
Венгеров Л.М. Зарубіжна література. 1871-1973. Огляди і портрети. — К.: «Вища школа», 1974. — С. 23-29.
Волощук Є. Зарубіжна література: Хрестоматія-посібник для 10-го кл. загальноосвіт. навч. закл. — К.: Видавничий дім «Світ знань», 2004. — 560с.
Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник / За ред. О. Галича. — К.: Либідь, 2001. — 488 с.
Лесин В.М. Літературознавчі терміни. — К.: Рад. школа, 1985. — 250с.(с. 132-134).
Матвіїшин В.Г. Світова література у перекладацькій та творчій діяльності Івана Франка // Зарубіжна література в школах України. — 2006. — № 5. — С. 2-9.
Пронкевич О.В. Зарубіжна література XIX століття: Підручник для 10 класу загальноосвітніх навчальних закладів. 4-те вид., перероб і доп. — К.: Зодіак-ЕКО, 2004. — 528 с. (с. 8-9).
Наливайко Д.С. та інші. Зарубіжна література: Підручник для 10 класу. — К.: Вид. дім «Світ знань», 2004. — 386 с. (с. 23-24).
Зарубіжна література: Підручник для 10 класу загальноосвітніх навчальних закладів / За ред. проф. В.Я. Звиняцьковського. — К.: Освіта, 2004.
Эмиль Золя // Писатели Франции. — М.: Просвещение, 1964. — С. 504-518.
Пузиков А. Портреты французских писателей. — М.: Худ. лит., 1967. — 317 с. (с. 86-222).
Якимович Т. Молодой Золя. — К.: Изд-во Киев, ун-та, 1971. — 209 с.