Міфопоетика роману Еміля Золя «Земля»

А. І. Гурдуз

Період кін. XIX — І третини XX ст. в європейській літературі ознаменувався розквітом прози про землю, причому одною з постійних ознак останньої виступила стійка тенденція до міфологізації. Яскравим прикладом світової прози про землю є роман Е. Золя «Земля» (1887) — по суті, один з перших творів у французькій літературі, де життя селян висвітлювалося всебічно і з такою художньою силою. У певній мірі Е. Золя продовжив тут справу О. де Бальзака (а саме його роману «Селяни» (1844)), проте, на відміну від свого вчителя (як називав його автор «Землі»), значну увагу приділив темі взаємовідносин людини (селянина) і природи: «...я хочу створити живу поему про землю, з описом... всього села» [цит. за: 2; 537. Далі, посилаючись на це видання, в дужках вказуємо тільки сторінку]. Недарма сучасний Е. Золя критик говорив, що письменник «створив у літературі перше село» [с. 547].

Художній світ «Землі» — п'ятнадцятого в циклі «Ругон-Маккари» роману — традиційно трактується як натуралістичний (на елементи імпресіонізму у творі вказує І. Лілеєва [с. 538]), однак, попри такий стереотип сприймання прози великого французького класика, є всі підстави говорити про яскраву міфологізованість «Землі», а отже, про те, що у творі є дієвими загально- художні тенденції сучасної йому прози про землю.

Характер міфопоетики роману Е. Золя та ключові моменти організації його міфологіки висвітлюємо в цій статті, новаторській за своєю суттю. Паралельно зауважуємо й на окремих типологічних рисах прози про землю інших національних літератур кін. XIX — І третини XX ст.

Е. Золя описує життя селян-мешканців рівнини Бос, житниці Франції. Як і в багатьох інших авторів — представників «селянської прози» (М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Т. Гарді, Ж. Жіонота ін.), у цього французького письменника людина і природа перебувають у нерозривнім зв’язку, який підкреслюється в різний спосіб. Так, переважна більшість персонажів роману наділені властивостями тварин або рослин чи порівнюються з ними. Найчастіше Е. Золя порівнює (чи ототожнює) своїх селян з тваринами: комахами (лейтмотивно селян взагалі [с. 249, 251, 448, 531]), птахами (Маріанну [с. 39, 437], Олімпію [с. 343], Бюто, Лізу та Франсуазу [с. 461], Берту [с. 143] та ін.), собаками (Бюто [с. 327], Луї Фуана [с. 435], Трона [с. 303] й ін.), козами (Лізу [с. 424], Олімпію [с. 48]), рибами (Луї Фуана [с. 509, 510] тощо). Письменник підкреслює тваринну покору людей взагалі [с. 264] і часто називає селян просто тваринами (Луї [с. 445] та його дружину [с. 24], Фріму [с. 114], Лізу [с. 129], Пальмиру й Іларіона [с. 149], Трона [с. 498] тощо), самцями (Жана Маккара [с. 151], Бюто [с. 257, 313], Урдекена [с. 418]) та самицями (Жакліну [с. 102], Франсуазу [с. 252]).

Останнім наголошується те, що в селянах Е. Золя, дійсно, часто беруть гору саме тваринне начало й сила інстинкту (це відповідає «натуралістичній» природі твору).

Також яскраві (хоча й менш численні) порівняння з рослинами: рід Фуанів — як сама рослинність [с. 37]; як дерева — Луї [с. 444], Бюто [с. 78] і Дельфен [с. 478]; Елоді — лілія [с. 355, 504], Франсуаза — кульбаба [с. 19], вагітна Ліза — як кабак [с. 256], Олімпія — прутик тополі [с. 477].

Аналогічний прийом послідовного зіставлення більшості чи окремих персонажів з представниками тваринного або рослинного світу зустрічаємо в О. Кобилянської («Земля»), М. Коцюбинського («Тіні забутих предків»), В. Реймонта («Селяни»), Т. Гарді («Тесс із роду д’Ербервіллів»), Д. Г. Лоуренса («Веселка») та ін.

Цікаво використовує Е. Золя міфологічний матеріал, переважно даючи персонажам (чи тваринам) специфічні імена (прізвиська): Флора, Гіацинт, Гектор Воконь, який у тексті характеризується ще й як «геркулес» [с. 289] (а в кельтській міфології, якій дотична французька культура, відома богиня Воконтія [4; 634]), Дельфен, Олімпія — античний контекст; прізвисько Гіацинта — Ісус Христос, а осла — Гедеон (біблійний контекст). Крім того, в тексті «Землі» французького класика знаходимо й вислови типу: «яблуко розбрату» [с. 494], «святі дари» [с. 171], «козел відпущення» [с. 318] тощо.

Найголовніша в романі Е. Золя міфологема і міф землі. У «Начерку» до твору автор вказував: «Земля — героїня моєї книги. Земля — годувальниця. Земля — безпристрасна, вона дає життя, вона же й відбирає його. Це величезний, завжди присутній, що заповнює всю книгу персонаж...» [с. 538].

Отже, художній текст Е. Золя демонструє дві головні іпостасі образу землі: а) земля як антропологізований образ (жінка), що перебуває в тісному зв’язку з людиною (селянином); б) земля як природна стихія, жива субстанція, байдужа до людей.

На користь першої іпостасі свідчить характер опису землі: в Е. Золя вона сумує [с. 15, 448] й вічно працює [с. 531]; Жан Маккар відчуває її «могутнє дихання» [с. 448], взимку бачить обриси її задублих членів [с. 93], а згодом земля дрімає, як сплюха [с. 516]; вона може тримати людину й робити її своєю полонянкою [с. 96, 494], хотіти «утримати господаря в своїх обіймах» [с. 111], а може бути «байдужа і невдячна» [с. 88] та очікувати селянина, який уже кличе смерть [с. 446].

Не випадкові й відчуття старого селянина Луї Фуана: «Хіба є на світі жінки, крім неї (землі. — А. Г.)?» [с. 111].

Говорити про три «обличчя» землі в романі змушує подвійність сприймання селянами Роні першої іпостасі цього образу, а отже, і два способи реалізації останнього: а) земля як мати-годувальниця і б) земля як дружина-коханка селянина.

Таким чином, земля у творі Е. Золя, по-перше, виступає як мати-годувальниця. Так вона осмислюється, скажімо, в роздумах Жана Маккара: «Годувальниця- земля завжди буде годувати тих, хто на ній сіє» [с. 530]. «Велика трудівниця, вона вічно за роботою» [с. 531]. «...тільки земля залишається безсмертною — мати, з якої ми виходимо і куди ми повертаємось. Через любов до неї скоюються злочини, а вона постійно відтворює життя для своєї невідомої мети...» [с. 532].

Ця класична для «селянської прози» (народнопоетичної творчості тощо) іпостась образу землі найвиразніше виявляється у фіналі твору, тоді як упродовж його оповідання сильніше виражена інша іпостась землі — дружини й коханки селянина (оригінальна в Е. Золя): Луї Фуан «...любив землю як коханку-мучитель- ку, заради якої можна піти на вбивство. Для нього не існувало ні дружини, ні дітей — земля поглинала його цілком! І ось тепер, постарівши, він змушений був поступитись цією коханкою синам, як колись нею поступився йому самому батько...» [с. 28]. Пізніше Фуан дивитиметься на свої втрачені землі «...подібно до тих старих, що ще зберегли запал молодості і яких переслідують спогади про їх колишніх коханок» [с. 444]; коли ж Бюто підступністю повертає собі ділянку родини, то відчуває, «ніби до нього несподівано повернулась жадана жінка» [с. 494].

Отже, найбільш виразною іпостассю образу землі в романі є «земля, запліднювана його (селянина. — А. Г.) зусиллями, — палко кохана і жадана в цьому жаркому повсякчасному зближенні, як чужа дружина, за якою упадаєш, яку обіймаєш і якою не можеш володіти» [с. 87].

Очевидно, що образи землі-матері й землі-дружини-коханки тісно взаємопов’язані у свідомості селянина Роні. Однак вербально цей зв’язок (як послідовність переживань) виражено у відчуттях фермера Урдекена: «О, ця земля! Як він її полюбив! Полюбив пристрасною любов’ю... любов’ю сентиментальною, майже духовною! Він відчував у землі матір усього сущого, — вона давала йому життя, його плоть і кров, у неї він з часом повернеться. ... Пізніше, ставши спадкоємцем батька, він полюбив землю, як жінку. Любов стала більш зрілою, ніби земля була відтепер його законною дружиною, яку він повинен запліднити... .він віддавав їй свій час, свої гроші, саме життя, як добрій і плодовитій дружині... Скільки разів приходив він у відчай, коли земля... позбавляла його жнив! Та потім він починав сумніватися, звинувачувати самого себе, безсильного й невмілого самця, який не здатен зробити її родючою. [...] Він все одно до кінця залишиться полонянином своєї землі, своєї дружини, він віддасть їй на поховання свої кістки» [с. 110-111].

Вірогідно, образ землі саме як жаданої жінки посилюється в романі через прагнення селян будь-що володіти землею: жадана земля для Луї і Бюто Фуанів та ін.

Оскільки ж твір Е. Золя зорієнтований, зокрема, на натуралістичний момент, то селянин у данім випадку постає не просто як чоловік, а як самець, який має запліднити землю (тобто антропологізоване зображення землі контрастує з біологізованим зображенням людини). Доведемо це, звернувшись до тексту.

Старого Луї земля «...залишила незадоволеним... і переходила до рук іншого самця...» [с. 88]. Бюто «...хотів запліднити її (землю. — А. Г.), проникнувши в саму глибінь її надр» [с. 208]. Жан Маккар, кохаючись із Франсуазою, «...зіскочив, і людське сім’я, що пропало даремно, впало у дозрілу пшеницю, на землю, яка віддається, нікому не відмовляючи, відкриваючи свої вічно родючі надра будь-якому зерну» [с. 258]. Урдекен любив запах гною, «...вдихав його з насолодою здорового самця, ніби чуючи в нім запах злягання землі» [с. 418].

Поряд з образом землі-жінки, в романі Е. Золя, як ми вказали вище, яскраво виділяється ще один образ — землі-стихії, що існує безвідносно (байдуже) до людини.

Підтверджують таку думку два основні моменти. По-перше, це прийом контрастного протиставлення людини і землі через гіперболізацію образу цієї стихії та применшення образу людини. Масштабування образу землі автор досягає через порівняння її з морем (лейтмотив твору та одна з його провідних міфологем). Селян же при цьому зображено як матросів серед морських просторів. Наприклад: «...самі церкви тонули у хвилях засіяної хлібом землі» [с. 8]; «...нерухома рівнина прибрала вигляд океану...» [с. 9]; «цілі моря колосся, яким немає ні кінця, ні краю» [с. 483]. «Стебла росли все вище, і нарешті поля ставали справжнім морем — морем злаків, яке хвилюється, глибоким, безмежним. [...] Фасади будинків... здалеку здавалися білими вітрилами, а з-за низьких пагорбів, як щогли, здіймалися дзвіниці. Ставало прохолодно, сутінки посилювали відчуття вогкості, яка йшла від рокітливого моря, а на горизонті, наче загублений острівець, бовваніла чорна пляма лісу» [с. 209].

Подамо також характерні приклади зображення людей у романі: У Франсуази «гострий, як у матроса, зір» [с. 14], а будинок Фуанів схожий на «рибальську хатину на березі океану» [с. 126]. «Оточені з усіх боків безмежною рівниною, вони (селяни. — А.Г.) стояли на краю ділянки, й обличчя їхні застигли у мрійливому роздумі, як у матросів, зречених на самотність серед безкінечно-го простору моря» [с. 43]. «У негоду Бюто також дивився на... Бос, як рибалка дивиться з бескиду на бурхливе море, що погрожує позбавити його споживку» [с. 209].

Ефект применшення образу селянина посилюється й завдяки порівнянню останнього з комахою (мурахою) (ще одна важлива міфологема роману):

«Тепер сіяли на кожній ділянці; людей на рівнині ставало все більше і більше, вони кишіли скрізь, як невтомні чорні мурахи, зайняті якоюсь важкою та непосильною для них працею. ...усі сіячі незмінно повторювали один і той самий жест, одноманітний, як рухи комах, завзятість яких у кінці кінців перемагає простір і саме життя» [с. 20].

«І рівнина, що обіцяла небачені жнива, вселяла безмірну тривогу в людину, в цю крихітну комаху, таку мізерну порівняно з безмежністю полів, що стелилися перед нею» [с. 249].

«Мізерні комахи, ледве помітні серед цих безкрайніх полів, (косарі. — А. Г.) виходили переможцями в боротьбі з простором» [с. 251].

А ось оцінка людини Жаном Маккаром — міським робітником за натурою, стихією якого земля не була і який не знайшов щастя в селі: «Хай на землі панує тиша, хай земля ця буде жаданою для тих, хто її любить, — поселення, що приліпилися до неї, як гнізда паразитів, з людьми-комахами, які годуються її плоттю, все одно опоганять і отруять її» [с. 448].

Звісно, наголошення на «паразитарному» способі життя людини на землі ще більше віддаляє останню від людини, хоча водночас (виходячи з інших наведених цитат) маємо й визнання того, що люди на світі — переможці в боротьбі за простір, а в першу чергу трудівники (символічно — мурахи).

Прикметна різниця в підходах до проблеми зображення людини-трудівника в різних митців: якщо, скажімо, К. Гамсун (у «Соках землі») свідомо масштабує подію, акт діяльності (сіяння в Селланро відбувається ніби в центрі світу) й образ героя подає як вічний (його Ісаку дев’ятсот років), а В. Стефаник гіперболізує безпосередньо образ героя (велетенська тінь Івана Дідуха на нивах у «Камінному хресті»), то Е. Золя, зменшуючи образ селянина, акцентує на «непосильній» для нього праці (тобто масштабує об’єкт діяльності селян), виконання якої — великий подвиг людства-»переможця».

(Символічно, що в «Битві» О. Кобилянської люди — лісоруби-«наємники» — також зображені як мурахи, але цілком негативно, оскільки постають проти матері-природи).

Наступним важливим моментом третьої іпостасі образу землі в романі Е. Золя є те, що земля осмислена і як вічний хрест селянина.

Умови життя селян Роні настільки важкі, що коли Луї Фуан стоїть над тілом померлої в полі Пальмири, то, здається, думає, «що на долю умираючих випадає велике щастя» [с. 263]. Символічно те, як описує Е. Золя померлу селянку: «Пальмира витягнулась, повернувшись обличчям до неба, розкинувши руки, ніби розіп'ята на цій землі (підкреслення наше. — А. Г.), яка так швидко виснажила її й нарешті вбила» [с. 261].

Отже, земля тут вимагає й великої жертви від людини — її життя: «земля ненаситна у своїй жадобі, вона поглинає працю і піт численних поколінь, висисає з них силу, думку, ціле життя, а по смерті навіть їхні тіла» [5; 185]. Цікаво, що коли в норвезькому «селянському епосі» К. Гамсуна «Соки землі» праця на землі осмислена як земний рай і саме життя героя Ісака в Селланро як віднайдення ним Едему [1; 20], коли в «Тесс...» англійця Т. Гарді Алек Сток із сарказмом називає раєм поле, на якому працюють селяни [6; 407-408], то в романі Е. Золя життя селян вочевидь постає як пекло на землі. Характерна тут і оцінка І. Франка: «Про релігійні уявлення селян Золя може сказати хіба те, що... пекло існує тут, на землі» [5; 186]. Не можна не помітити в данім контексті й мотиву фатуму, що цим фатумом для селянина є також земля. Думку про античний мотив долі навіює, зокрема, «розсіяність» у тексті «Землі» імен античного походження, про що ми писали вище (та ж техніка використана в «Тесс...» Т. Гарді).

Посилює трагедійний момент у романі й усвідомлення селянином байдужості землі до нього та його існування, — в такий спосіб актуалізується міфологема самотності людини у світі. Так, автор подає гіркі міркування Луї Фуана, який шістдесят років обробляв своє поле: «Глибокий жаль оволодів ним при думці, що земля не хоче його знати, що йому від неї нічого не дісталось... що він помре, згниє в ній, а вона, байдужа до його долі, сотворить із його старих кісток молоде життя» [с. 445]. Отже, паралельно тут осмислюється ідея народження в смерті у вічному коловороті життя, ідея знаходження початку в кінці. Мешканці Бос як хлібороби вже самим своїм життям включені й утверджують цей закон безсмертя природи, адже в духовному плані хлібороб — «каталізатор сил відродження й порятунку, сил, що поєднують будь-який початок з будь-яким кінцем, що він сковує разом ланки часу...» [3; 208]. До того ж смерть вважалася народжуючим началом у первісній свідомості, і риси саме такого мислення властиві селянам Бос: недарма одного з них, Гіацинта, автор порівнює з первісним мисливцем [с. 44].

З усіма іпостасями землі в романі тісно пов'язані міфологема «влади землі» та мотив богоборства. Земля міцно тримає селянина й прив’язує його до себе не-видимими нитями. Приміром, усе сильнішою стає з часом влада землі над фермером Урдекеном [с. 97], аж поки він не відчуває, що став «в’язнем землі» [с. 488]. Син старого Фуана Гіацинт (Ісус Христос) каже селянинові: «Земля?.. Так вона сміється над тобою, ця земля! Ти її раб, вона позбавляє тебе задоволень життя, відбирає в тебе... всі сили...» [с. 244] тощо.

За І. Франком, у романі Е. Золя «всевладній силі землі підлягає навіть релігія селянина» [5; 185]. Дійсно, земля стає для селян Роні єдиною цінністю. У тексті неодноразово підкреслюється, що вони давно втратили віру в Бога («А як у наших селян справа з релігією? — О, дотримуються тільки обрядів, а в глибині душі нічого немає...» [с. 165] (аналогічно див.: с. 286, 485-486, 522)) і перебувають у владі забобон (так само забобонні мешканці села Д. «Землі» О. Кобилянської, Блекмурської долини «Тесс...» Т. Гарді, Селланро «Соків землі» К. Гамсуна та ін.). Абсолютним богом селян Е. Золя стає земля, — настільки сильна їх пристрасть до неї («Ця плоска родюча Бос... зробила мешканців її холодними й розважливими, одержимими тільки одною пристрастю — пристрастю до землі» [с. 43]). Символічно, що для землі людина Е. Золя кидає в небо каміння, ніби захищаючи від нього свою годувальницю, стає богоборцем: Маріанна Фуан (на прізвисько Хазяйка) після граду робить це зі словами: «Гей ти, там, нагорі... Залишиш ти нас коли-небудь у спокої?» [с. 123].

Таким чином, французький роман досить чітко висвічує гетерогенну природу вираження образу землі, в результаті чого останній набуває певної вібрації: від цілком позитивного значення (земля — мати, дружина) до негативного (земля — байдужа й жорстока стихія, серед просторів якої людина самотня). Пригадаймо, що мотив самотності характерний для прози про землю (твори М. Коцюбинського, К. Гамсуна й ін.).

Образам землі і людини в романі Е. Золя притаманні взаємовідповідні іпостасі вираження (певна їх симетричність): землі-жінці (матері чи дружині-коханці) відповідає іпостась селянина-самця (тобто земля набуває соціального статусу, а селянин «біологізується»), а землі-стихії — іпостась селянина-комахи; коли ж земля порівнюється з морем, селянин «виступає» як матрос.

Цікаво, що в усіх випадках образ землі домінує. В тексті переважає іпостась «олюдненої» землі (жінки), тоді як образ селянина послідовно «отваринюється» (самець, комаха). Описуючи людину, Е. Золя повсякчас підкреслює її боротьбу (мотив боротьби стає одним з провідних у творі): це вічна боротьба селянина за врожай (= своє життя), — боротьба комахи (та й матроса в морі) за виживання, а самця — за продовження свого роду.

Майже таку саму — інверсовану — картину світу спостерігаємо в «Битві» О. Кобилянської, де дерева олюднені, а люди змальовані як комахи (лісоруби) чи як рослини (гуцули).

Аналіз чіткого міфологізаційного вектора в розглянутім романі Е. Золя спонукає до переосмислення усталених точок зору на «Землю» автора, дає змогу глибинного осягнення її тексту, виявляє оригінальну міфопоетичну парадигму роману і доводить суголосність його звучання провідним тенденціям європейської прози про землю кін. XIX — І третини XX ст. Студіювання «Землі» Е. Золя в міфопоетичному аспекті може бути розширене та включене до більш масштабного і, з нашого погляду, актуального нині дослідження з проблем міфопоетики французької та європейської прози про землю вказаного періоду.

Література:

Гурдуз А. Міфопоетичні парадигми «Землі» Ольги Кобилянської та «Соків землі» Кнута Гамсуна // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Вип.7. — K.: Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2005. — С. 17-22.
Золя Э. Земля // Собр. соч.: В 26 т. Т.12 / Коммент. И. Лилеевой. — М.: Худож. лит., 1964. — 551 с.
Керлот Х.Э. Словарь символов: Пер. — М.: REFL-book, 1994. — 608 с.
Мифы народов мира: Энциклопедия: В 2 т. Т.1. А-К / Гл. ред. С.А. Токарев. — 2-е изд. — М.: Сов. Энцикп., 1987. — 671 с.
Франко I. Влада землі у сучасному романі // Зібрання творів: У 50 т. Т. 28. Літ.-крит. праці 1890-1892. — K.: Наукова думка, 1980. — С. 176-195.
Hardy Т. Tess of the d'Urbervilles / Introd. by P.lngham. — London: D. Campbell Publishers, 1991. — XLVIII, 472 p.

Л-ра: Зарубіжна література. – 2005. – № 9. – С. 11-13.

Біографія

Твори

Критика