17-05-2023 Еміль Золя (Émile Zola) 35

Реалістичні та імпресіоністичні тенденції у «малій прозі» Еміля Золя

В. В. Левенець

Досліджуються взаємовплив і розвиток реалістичних та імпресіоністичних тенденцій у «малій прозі» Е. Золя та зародження модерністських.

Створення нових прозових форм, що припадали на 1864-1874 рр. творчості Еміля Золя, розкривають ще глибше його талант романіста. У цей період письменник створив блискучі зразки не лише «малої», а й «великої прози» («Клод», «Тереза Ракен» та ін.). Вони засвідчують поступовий перехід митця до реалістичної манери письма. Домінування елементів реалізму, взагалі - реалістичного підходу до художнього зображення життя (дійсності), було спричинене резонансними особливостями літературної ситуації. Романтизм як напрям, тісно пов’язаний із формуванням національних літератур, як відомо, тривалий час існував поряд з утвердженням реалістичної художньої системи. Тому романтичні традиції були ще достатньо відчутними в тому естетичному синкретизмі, яким відзначалися творчі системи Бальзака, Стендаля, Ж. Санд. Та час диктував пошук нових змістовних, адекватних форм зображення дійсності.

Саме у творчості Бальзака і Стендаля, на думку багатьох літературознавців (Д. С. Наливайка, Д. В. Затонського, Д. Д. Обломієвського, T. К. Якимович, Е. П. Кучборської, та ін.), реалізм виявився найбільш продуктивним літературним напрямом. Так, творчості Стендаля властиве психологічно глибоке, реалістичне зображення персонажів, попри протиставлення особистості суспільству.

У творчості Бальзака домінувало суспільство, яке «... зберігало дотепність і самобутність у найповсякденніших положеннях» (тут і далі переклад мій. - В. Л.). Разом з тим твори видатного письменника демонструють най- пильнішу увагу до індивідуальностей, які були представниками певних соціальних верств, з їх іманентними внутрішніми законами та конфліктами. Так, через відтворення найрізноманітніших особливостей досягалась повнота суспільної картини. Своєю «Людською комедією» Бальзак переконує в реальності зображеного життя, втаємничуючи читача у всі приховані глибини сформованого епохою соціуму, підсилюючи достовірність реальними деталями. Адже його недарма називали «теософом», для якого пізнання та вивчення «божественної мудрості» - це пізнання її проекції на суспільство та його індивідууми.

Як зазначає Д. В. Затонський, бароко і класицизм, романтизм і натуралізм, символізм і модернізм народжувались, розквітали, згодом поволі згасали. І тільки реалізм як метод утвердив себе у часі. Щоправда, неможливо цілком упевнено сказати, чи припинив своє існування той чи інший напрям у літературі. Адже будь-який новий напрям чи стиль у літературознавстві трактується як такий, що містить елементи попередніх і є джерелом, точкою опори чи відштовхування для наступних.

Творчо важливим здобутком у «малій прозі» Е. Золя (у згаданий вище період) є «Нові казки для Нінон» (1874). Різнобарвність та новизна збірки, збагаченої низкою свіжих прийомів художніх зображень і виражень, була досягнена завдяки синтезу реалістичних традицій, імпресіоністичних пошуків і деяких елементів натуралістичного напрямку, започаткованих братами Гонкурами в їх романах 50-60 рр. Це відстежується у новелах «Купання», «Чотири дні Жанна Гурдона», «Сніг». Таке взаємопроникнення напрямків не тільки помітно видозмінювало структуру жанру малої форми, а й суттєво збагачувало, розширювало й зміцнювало його можливості.

Своєрідною необхідністю, як стверджували романтики, було звернення до дійсності, зумовлене вимогами часу і наближенням митця до життя, що і визначало головний об’єкт художнього аналізу і рефлексії автора. Адже, за Гегелем, який розробив гносеологічну концепцію мистецтва, література є художнім пізнанням дійсності. У цих межах відбувається аналіз людини, у якій концентруються всі основні риси епохи, виражені не так у великих звершеннях та вчинках, як у повсякденному буденному житті. Також середовище, яке впливає на головного героя, зображене узагальнено та респективно-психологічно. Видатні митці світової літератури (Флобер, Дж. Еліот, Дж. Мередіт, брати Гонкури, Троллоп) прагнули розкрити індивідуальне не як властивість універсальної особистості, а як досі непомічену рису людини, часто недосконалої, рабськи покірної обставинами. Це ілюструють новели і нариси Е. Золя «Мій сусід Жак», «Лілі», «Коваль», Безробіття», «Здоровань Мішу».

Друга збірка Е. Золя відрізняється від першої не тільки змістом, але й жанровою різноманітністю. Перша збірка є цілісною. Друга ж, за структурою - дещо хаотична. До неї входять розповіді, новели, нариси, есе, етюди, вибрані письменником із багатьох його публікацій у французьких газетах і журналах другої половини 60 - поч. 70-х рр. XIX ст. Чим керувався письменник, комплектуючи свою другу збірку? Можливо, він свідомо хотів підкреслити якийсь зв’язок з першою - звідси і назва другої збірки. Окремі твори, що ввійшли до другої збірки, за тематикою та розповідною інтонацією тяжіють до «Казок для Нінон» (наприклад, «Суниці»), яким притаманна лірично-реалістична тональність. Друга збірка - це вже щось нове і з погляду сюжетного та жанрового вибору автора. Показово, що ім’я Нінон тепер майже не вживається. Золя забуває про неї (лірично виплеканий ідеал кохання), хоч її ім’я винесено в назву. Це узгоджується з універсальністю романтичної поетики, яка повністю проникла в науку й мистецтво середини XIX ст. та під впливом якої у Еміля Золя формувалися творчі засади літературного мислення. Д. С. Лихачов підкреслював: «Реалізм не рівнозначний з іншими великими стилями. На ньому відчутно позначається письменницька індивідуальність у пошуках нового... У межах реалізму існує різке вираження різновидів окремих індивідуальних стилів (виділено мною. - В. Л.)». Однак це не означає, що вироблення різноманітних письменницьких манер - Стендаля, Бальзака, Мишле, Мюссе, Флобера, Гонку- рів - приводить до асиміляції творчої манери митця, а навпаки - стимулює створення його індивідуального поетичного світу, що свідчить про інший підготовчий момент постромантичної епохи, яка дала своєрідний поштовх переходу від кризи «індивідуального» до вільного володіння «словом». Цей процес спостерігається насамперед у першій збірці Золя, де автор змальовує ідеальний образ, а у другій - здійснює поступовий перехід до зображення соціального, що дає можливість саме так розмістити твори: «Суниці», «Купання», «Плечі маркізи», «Лілі», «Коваль», «Мій сусід Жак», «Здоровань Мішу», «Безробіття», «Чотири дні Жанна Гурдона», «Спогади».

Хоч реалістичний напрям, як стверджує Б. Реїзов, виник внаслідок заперечення, подолання романтичного, проте він повністю не відмежувався від романтизму, а утверджувався шляхом поступового домінування нових підходів даного напрямку. Так, у новелі «Здоровань Мішу» переплітається зображення дійсного життя гімназистів із їх мріями про краще майбутнє. У нарисах «Лілі», «Плечі маркізи» ідилічне життя панночок у своєму світі контрастує з реаліями міського життя та звичаїв. Отже, можна сказати, що у другій збірці романтизм та реалізм співіснують, при цьому художні засоби кожного з них розподілені за авторським задумом. Щось схоже спостерігаємо у творах Бальзака («Шагренева шкіра»), Стендаля («Пармський монастир»), новелах Меріме, де реалістичне зображення дійсності межує із фантастикою («Венера Ілльська»). Так само вважає Г. Померанець: «Письменники, яких ми відносимо до класичного реалізму, не відкидають, а продовжують романтичні традиції ... Класичний реалізм може розглядатися як завершення романтизму, як «істинний романтизм», у якому, однак, ще можуть бути використані елементи інших напрямків. Прикладом може бути новелістична творчість Золя («Лілі», «Мій сусід Жак», «Плечі маркізи», «Спогади», «Піст», «Суниці»). Як зазначає М. Бент у статті про «бідермаєр», у становленні цього напрямку відбувається поступове відмежування від романтичного суб’єктивізму та містицизму шляхом засвоєння прози життя як предмету поезії, завдяки якому відбувається поєднання особистості зі світом». Хоча у цій статті йдеться про ранній німецький реалізм, проте деякі із зазначених автором тенденцій можна простежити і у другій збірці «казок» Золя (у нарисі «Коваль», новелі «Мій сусід Жак»).

Наявність бідермаєрської поетики у «малій прозі» Е. Золя зазначеного періоду можна довести аналізом символіки кольорів у назвах творів «Легенда про маленьку блакитну мантію», «Сніг», «Старенькі з голубими очима» (дані твори не увійшли до збірок «казок») - на що звертає увагу у своєму дослідженні цього напрямку А. В. Михайлів. Хоч у французькій літературі утвердженню реалізму сприяла художня творчість О. Бальзака, проте, як зазначає автор статті (маючи на увазі німецьку літературу), романтизм не зміг виконати всі покладені на нього завдання - і це привело до одночасного існування різних художніх стилів. Таким чином, цей термін позначає (може позначати) собою загальну строкату літературно-мистецьку картину того періоду. Тож закономірне прагнення до збагачення художньої палітри та пошуку нових різноманітних засобів для творчої реалізації і приводить Е. Золя до застосування синтетичної манери письма як перехідної на етапі прямування від романтизму до реалізму, імпресіонізму та натуралізму.

Окрім співіснування романтизму та реалізму, у Золя можна відзначити реалізм, шо межує ще й з натуралізмом, тобто іноді зображення дійсності має характер її об’єктивного копіювання та авторської підкресленості: «- Бідолашна! - прошепотіла маркіза співчутливо. А оскільки карета їхала досить швидко, то маркіза, не знайшовши гаманця, кинула жебрачці свій букет, - букет білого бузку, який коштував не менше п’яти луїдорів».

Принципово важливе значення має авторська «Передмова» до нової збірки - своєрідна естетична декларація, яка дозволяє простежити зміни, що відбулися у поглядах Е. Золя на мистецтво. Раніше, як пише автор збірки, йому була властива «... велика зневага до світу ... Поза літературою, поза мистецтвом нічого для мене не існувало ...». Минуло десять років «каторжної праці», змінився навіть зовнішній вигляд письменника. У «Передмові» автор зізнається, що на зміну ставному, красивому юнакові з’являється людина, яка йде ледь освітленим Парижем «тяжкою, втомленою ходою, із сірим обличчям».

У другій збірці життєва позиція автора-оповідача вже інша. Він жадібно вдивляється у реальний світ, як уважний спостерігач, фіксує ті чи інші його подробиці. «Я прямую, - пише Золя, - по великій дорозі, вкритій сірим пилом, обрамленій маленькими деревцями, і зізнаюсь, я інколи зупиняюся біля мертвих собак і з цікавістю розглядаю їх». Це вже щось зовсім нове для автора «Феї кохання» і «Сестри убогих». Подібні натуралістичні деталі не з’являлися в його творчості раніше.

У другій збірці змінюється і розповідна манера. Письменник намагається до-вести читачеві, що нічого не відбулося особливого: «Тут тільки казки, одні тільки казки» і тут же додає з іронією: «Це варення на дитячих блюдцях». Він починає шукати нові зустрічі, нові враження, які мали б вивести його з важких роздумів, допомогли б позбутися відчуття самотності. Так, у новелі «Мій сусід Жак» головний герой вирушає навмання в пошуках спокійного притулку.

Сам наратор у «малій прозі» Е. Золя - це особливий літературний персонаж, зі своїм життєписом, який далеко не завжди збігається з біографією митця. Можна лише говорити про певну духовну спорідненість. Автор передав розповідачеві частину своїх думок, переживань, відтворив еволюцію своїх поглядів, у тому числі на сутність і призначення літератури. Так, нарис «Коваль» набуває характеру своєрідного маніфесту. Знесилений, емоційно вичерпаний письменник вирушає «куди очі приведуть ...». Зустріч з ковалем (примітно, що у нього немає імені) внутрішньо змінює оповідача. Він каже: «До мене повернулася душевна рівновага». І далі: «Ось у цій заваленій плугами кузні я назавжди забув про сумнів і лінощі». Відсутність імені в героя підкреслює певну узагальненість нарису. Щось подібне спостерігається і у новелі «Безробіття» - імен не мають господар, робітник, його жінка і маленька-дочка; ці персонажі - типізовані. Це риса нарису-новели, з дослідженням типового, узагальненого, а не індивідуального. Разом з тим, на відміну від нарису, твір цього жанру має завершену фабулу. Відсутність імені тільки підкреслює і розкриває задум автора.

Часто «мала проза» Е. Золя («Здоровань Мішу», «Безробіття», «Мій сусід Жак», «Коваль») порушує проблему протистояння між людиною і суспільством, згідно з реалістичними принципами досліджуючи істотні закономірності життя, дійсності, з одного боку, і внутрішнього, духовного світу людини, її характеру, обставин довкола неї - з іншого. При цьому зображення людини є одночасно і типізованим, і індивідуальним. Так само й елементи документальності, які використовував Е. Золя і на основі яких створював свою епопею, сприяли поглибленню реалізму у «малій прозі», збагачуючи її новими формами вираження соціально-психологічного змісту: «Робітник від дверей до дверей пропонував свої руки і всього себе, погоджувався на будь-яку працю, найнеприємнішу і найтяжчу. Перед ним зачинялися всі двері ... Він, ладний працювати безкоштовно, нікому не був потрібний. Безробіття, прокляте безробіття, немов похоронний дзвін, лунало в мансардах бідняків».

Заглиблюючись у людську природу, Золя прагнув передати всі тонкощі та нюанси, які він спостерігав, розширити, збагатити портретні і психологічні характеристики персонажів, зобразити їх внутрішню еволюцію. Для цього митець застосував все розмаїття художніх засобів та прийомів різних літературних течій. Скажімо, незвичним для традиціоналістського уявлення про портрет є такий опис: «Батько був якийсь непропорційний ... кістляве обличчя віддавало жовтизною, а великі чорні очі були приховані під навислими бровами. Проте з похмурого обличчя цього чоловіка не сходила несмілива посмішка, ця п’ятдесятилітня дитина була сором'язливою і червоніла як дівчина». Такі засоби зображення, за допомогою яких автор намагається зафіксувати миттєвий настрій чи мить в її суб’єктивному сприйманні, відносять до імпресіоністського стилю . Саме картина Е. Мане «Враження. Схід сонця» викликала появу терміну «імпресіонізм» та сприяла поширенню названого ним напрямку. Його «олітературенню», як і поширенню означеного цим терміном напряму в літературі, сприяв своєю творчістю Е. Золя (збірник «Мій салон», 1866 р).

Традиційно імпресіонізм пов’язують з іменами живописців Е. Мане, Б. Лепажа, Е. Дега, які запропонували нове художнє бачення світу, творчу працю на відкритому повітрі (пленеризм). Задум - схопити, зафіксувати на полотні враження від якоїсь певної миті. Досліджуючи виникнення імпресіонізму в мистецтві, Д. С. Наливайко стверджує: «Імпресіонізм виникав і розвивався спонтанно, це свідчить про те, що ми маємо справу зі значним, етапним явищем у русі європейського мистецтва». Проте цей метод живопису також пов’язаний із літературою. Вона є органічним синтезом різних форм світосприйняття і вираження. «Навряд чи потрібно шукати у художній літературі «чистих» імпресіоністів. Скоріше можна сказати, що імпресіоністичні тенденції... ніби накладаються на інші художні методи - реалізм, натуралізм, символізм - і тісно переплітаються та змішуються з ними у творчості одного і того ж письменника чи поета ...». Таке спостерігається й у творчості Е. Золя - саме в його «малій прозі» (адже не випадково у жанровій системі імпресіоністи надавали перевагу малій формі); це передусім стосується новел «Купання», «Чотири дні Жана Гурдона», «Спогади», ескізів «Сніг», «Хутірець», «Старенькі з блакитними очима», нарису «Коваль». Наприклад, новела «Купання» належить до безфабульних (як і майже всі попередньо названі твори). Безфабульність - також одна з ознак імпресіоністичного напрямку, як і колоритність подій, зміна настрою, різноманітність емоцій, які переходять одна в одну. «Аделін приїжджала у Палац Сплячої Красуні, щоб там, вдалині від допитливих очей, реалізувати всі свої ексцентричні бажання... На два тижні вона перетворювалась на фею, на душу парку ... Вона була дочкою джерела. Очерет відчував до неї слабкість. Гіпсовий амур посміхався до неї, коли вона опускала плаття і входила у воду зі спокоєм Діани, впевненої у своїй самотності». Такі спроби зустрічаємо й в ескізі «Хутірець», де увага сконцентрована на описі історичної доби Франції XIX століття, на етнографічних замальовках маленького селища. Імпресіоністичною за манерою є й новела «Спогади», побудована на різноманітних асоціаціях, враженнях, «чистій імпресії», спогадах оповідача про своє життя.

Не останню роль в імпресіоністичному мистецтві відіграє співвідношення автора і героя. Воно створює одне ціле і таким чином одночасно передає індивідуальне враження про реальне. Іноді особистості автора і головного героя збігаються настільки, що твір сприймається як автобіографічна сповідь. Ілюстрацією може бути нарис Е. Золя «Коваль», у якому в реалістично-імпресіоністичних тонах передаються миттєві почуття головного героя- оповідача. Композиційно твір є чергуванням вражень і рефлексій суб’єкта від побаченого, тобто органічно взаємодоповнюються два начала: об’єктивне і суб’єктивне.

У статті «Наш живопис сьогодні» Е. Золя пише, що об’єктивне - натура, суб’єктивне - людина, художник. Перша субстанція - постійна; вона завжди одна і та ж, вона одна для всіх. Друга - навпаки, вкрай різноманітна, ... думає і відчуває». Дослідник М. Голубков пише про це так: «Це принцип зображення постійного балансу і слабкої рівноваги між суб’єктивними враженнями, які є відображеннями реальності, і самою реальністю». Адже «психологічна реальність» є своєрідним базисом для шукання і випробування різних способів передачі людських почуттів - і саме це є предметом зображення у «малій прозі» Е. Золя, спершу в есе «Плечі маркізи», «Хутірець», потім у нарисі «Коваль» та новелі «Чотири дні Жана Гурдона», у яких головні герої розкриваються через «внутрішні діалоги», де автор описує всі події з погляду головного персонажа. Як вказував Л. Г. Андреєв, аналізуючи роман французького письменника Е. Дюжардена «Внутрішній монолог» у західноєвропейській прозі це був новаторський імпресіоністичний прийом - «внутрішній монолог» (іноді це називають «потоком свідомості»). Саме ця форма імпресіоністичного вираження стає у нарисі «Коваль» і в наступних творах «малої прози» більш самостійною і домінуючою.

«Все це звучання заліза піді мною зміцнювало мою кров. Все це надавало мені здоров’я більше, ніж усі медикаменти. Я так звик до цього шуму, що відчував необхідність у цій музиці молотів, які не давали мені забувати про життя... Ток-ток-ток ... Робота ставала жвавішою, я відчував, як червоне залізо тріщало під стрибками несамовитої кувалди, тоді я відчував ніби лихоманку у своїх руках і нібито хотів сплющити цілий світ одним натиском пера». Наведений приклад цікавий своєрідною звуковою асоціацією з музикою, тобто полімодальністю, яка за допомогою звуку приводить до предметної образності, тим самим створюючи ширшу картину дійсності, озвучену, «забарвлену звуками». Отже, імпресіоністична «мала проза» Е. Золя підпорядковується не тільки передачі миттєвих вражень від дійсності, а й постійно змінюваних душевних станів героя, підкреслених звуковими метафорами та епітетами. «На першому місці тут музичність ... Цілі вірші будувались на звуковій темі, з безперервним повторенням основного звукового образу ... Звуковий образ замінює зоровий ... Основу мелодії складали не ритмічні наголоси, а зміна звукових тембрів». Хоча дослідник 1. Іоффе приділяє увагу імпресіоністичному віршеві, проте зазначені риси зустрічаються і в імпресіоністичній прозі, про що свідчить наведений приклад. Адже прозовий жанр надає змоги багатогранніше передати психологічний портрет героя, детальніше проаналізувати всі свідомі і несвідомі рухи його душі.

Однією з ознак імпресіоністичної прози є поглиблений психологізм, властивий перехідному періоду від романтизму до реалізму (ідеал + соціум = психологічний аналіз). Так само і в поетиці (імпресіоністичній - В. Л.) одним із важливих прийомів художнього аналізу є психологічний орнамент головного героя. Наприклад, у «Приманках»: «Весь день (у Приманки - В. Л.) у веселощах. Ніч - у шаленстві та сльозах... Вся її непривабливість зараз тут, у її наготі, змушує відчути, що вона ніколи не буде коханою. їй, покликаній збуджувати бажання, ніколи не пізнати солодких поцілунків». У «Вдовах»: «Кожний покійник шукає свою вдову. Безсумнівно, не обходилось без непорозумінь; але зрештою, за загальним підрахунком, чоловіків стільки ж, скільки і жінок, в кінці кінців всі якось прилаштовуються. І через неділю спідниці наберуть своєї пишності, обличчя стануть доглянутими. Від дам більше не віятиме посудом і помадкою (тобто кухнею - В. Л.)». Такий своєрідний «калейдоскоп», вихор, «мерехтіння» дій, думок, настроїв є динамічним способом миттєвого розгортання перед читачем характерів героїв. Вони можуть містити низку якостей: рішучість, доброту, терпимість, мужність і т. ін. Проте навіть не ці риси роблять типи і характери неповторними, це - не направленість на ідеал, а своєрідне фіксування мінливих станів головних героїв, як у новелах «Чотири дні Жана Гурдона», «Смерть Олів’є Бейкайля», сповнених роздумів та спостережень.

Дослідник С. Пригодій, услід за І. Франком, робить висновки, що імпресіоністична суб’єктизація відчутно посилюється у художньому зображенні характерів, роблячи домінуючим його душевно-гностичний аспект. І першим цю особливість помітив І. Франко: «Для них головна річ - людська душа, її стан, її рухи у тих чи інших обставинах, усі ті світла й тіні, чи вона весела, чи сумна».

Застосування імпресіоністичної поетики у «малій прозі» Е. Золя, в одних творах - більше, в інших - менше, дозволяє назвати його мистецьку орієнтацію модерністською. Вона передбачає зацікавлення певним світоглядними концепціями, проблемами людського буття та ін. Так, у малій формі Е. Золя світобачення є дотичним до екзистенційного. Це передусім самотність особистості («Нантас»), проблема свободи вибору («Жак Дамур»), навіть детальне змальовування свідомості суїцидального комплексу («Нантас», «За ніч кохання»). Наявність такої перед екзистенціальної проблематики в українських імпресіоністів підкреслює у своїй монографії Ю. Кузнецов.

Зрозуміло, що у своїй прозі Е. Золя намагався не так вирішувати, як запропонувати для осмислення проблеми індивідуально-психологічну характеру, зафіксувати різні прояви індивідуальності з її внутрішніми переживанням. Саме тому ми можемо вважати художні пошуки Е. Золя як продовженням реалістичних традицій, так і започаткуванням модерністських тенденцій.

Л-ра: Від бароко до постмодернізму. – Дніпропетровськ, 2002. – Вип. 5. – С. 127-135.

Біографія

Твори

Критика