«Революціонер в літературі...» (Е. Золя як фундатор західноєвропейського натуралізму)

Г. В. Фінчук

Еміль Золя, якого Анатоль Франс назвав «етапом у свідомості людства», а Гі де Мопассан «революціонером у літературі», увійшов до історії художньої словесності як невтомний організатор і безперечний лідер французького натуралізму.

Життєвий шлях

Еміль Золя народився 2 квітня 1840 року у Парижі. З 1844 року його родина перебирається до невеличкого містечка Екс, де батько Еміля, талановитий інженер отримав підряд на побудову канала. Батько помер, коли Емілеві виповнилось лише 7 років, і його подальшою долею опікувалась мати, надзвичайно ніжна і любляча жінка, яка майже на двадцять п'ять років була молодшою від свого чоловіка. Початкову освіту Золя здобув у приватному пансіоні Нотр-Дам, після закінчення якого вчився у ліцеї, де відчув справжній інтерес до літератури, багато читав, випробовував свої сили в поезії та живопису. В 1858 році Золя приїжджає до Парижу, де якийсь час вчиться в ліцеї Св. Людовіка, а далі безуспішно намагається вступити до Сорбонни (проваливши іспити по гуманітарним дисциплінам). Матеріальне становище родини в цей час було на межі повної фінансової катастрофи, і Золя змушений був важко працювати, не відмовляючись від будь-якої роботи, яку тільки вдавалося знайти. «Не знаю, що хвилює мене більше — шлунок чи майбутнє», — з гіркотою жартував він в одному з листів того часу.

У 1861 році доля посміхнулася йому. За допомогою колишнього знайомого його батька Золя вдалося влаштуватися на роботу пакувальником книг у видавництво Ашетта. Вечорами, після роботи Золя продовжував писати вірші і поеми, які одного разу наважився показати своєму роботодавцю, господарю видавництва Луї Ашетту. Видавець визнав, що у юнака є здібності до літератури, але порадив писати не вірші, а прозу, і Золя охоче скористався цією порадою. Упродовж 60-х років він створює цілу низку прозових творів, які зробили ім'я Золя відомим не лише у літературних колах Франції, але й за її межами. Матеріальне становище Золя покращилось, але деякий час він усе ще продовжує працювати у Ашетта, спочатку пакувальником, а далі експедитором і завідувачем відділу. Одночасно Золя співпрацює з кількома журналами та газетами, у яких друкує свої статті. В 1864 році відомий художник Поль Сезанн, який був одним з кращих і найближчих друзів Золя, познайомив його із своєю приятелькою Габріелею-Елеонорою-Олександриною Мене, або Габріель-Коко, як називали її коротко. В 1870 році Золя одружився з Габріелею. Подружжя оселилося у затишному помісті Золя, де письменник багато працює, майже не відриваючись від письмового столу і створюючи один за одним з фантастичною швидкістю романи, які, за прикладом Бальзака, він задумав об'єднати у грандіозну епопею суспільно-політичного життя Франції його часу. І лише по четвергам у будинку Золя, в Медоні (поблизу Парижу) влаштовувались знамениті літературні прийоми, на яких збиралися найвідоміші літератори Франції, обговорювались злободенні суспільно-політичні проблеми, літературні та мистецькі події життя країни.

В 1877 році в житті Золя відбулися драматичні зміни. Він закохався в молоду Жанну Розеро, яку найняла його дружина, і яка була молодшою від письменника на 27 років. Почуття було взаємним і, незважаючи на протести і бурхливі сцени, які, дізнавшись про цей зв'язок, влаштовувала дружина Золя, продовжувались до самої смерті письменника. Жанна народила письменникові двох дітей, але й з Габріелою Золя не розлучився. Постійна роздвоєність між двома сім'ями, двома жінками і дітьми була предметом постійних переживань і душевних страждань письменника. Зрештою Габріела примирилася з наявним станом речей, а після смерті Золя офіційно надала дітям прізвище свого чоловіка і визнала їх законними спадкоємцями його статків.

Драматичні зміни, які ускладнювали існування письменника, відбувались у цей час не лише у його приватному, але й суспільному житті. В 1897 році Золя зацікавився справою капітана Генерального штабу, єврея за національністю, Альфреда Дрейфуса, якого безпідставно звинуватили у шпигунській діяльності на користь Німеччини. Уважно вивчивши усі документи, що стосувалися цієї справи, Золя 13 січня 1898 року через газету звернувся з відкритим листом до президента Французької республіки. У листі, красномовно названому «Я звинувачую», письменник різко виступив проти політиків, які свідомо фальсифікували звинувачення проти Дрейфуса і гаряче підтримав безвинно засуджену людину. В свою чергу, французька юстиція висунула звинувачення вже проти Золя, присудивши йому величезний штраф і тюремне ув'язнення терміном на один рік. Аби уникнути покарання, письменник змушений був залишити Францію і переїхати до Лондона. Суспільний резонанс, викликаний цією справою, сколихнув не лише Францію, але й усю Європу. Під тиском громадської думки справа Дрейфуса була переглянута, і в 1898 році він був помилуваний. Золя зміг повернутися до Франції, але остаточної реабілітації Дрейфуса, яка відбулася в 1906 році, письменник вже не дочекався. В ніч на 29 жовтня 1903 року він помер у своїй паризькій квартирі внаслідок отруєння чадним газом. Інцидент стався за остаточно не з'ясованих обставин, що дало привід окремим біографам письменника робити припущення, що нещасний випадок міг бути влаштований політичними опонентами Золя, які помстилися йому у такий спосіб за його позицію у справі Дрейфуса. Поховання Золя, яке відбулося на Монмартрському кладовищі, зібрало понад п'ятдесят тисяч чоловік. Анатоль Франс, який був серед них, проводжаючи в останній путь письменника, сказав про нього такі слова: «Творчість Золя дихає добротою... Як і всі видатні люди, він поєднував велич і простоту. Коли він змальовував моральні викривлення, його рукою писали суворість і цнотливість». В 1908 році прах письменника був перенесений до Пантеону, що служить місцем поховання людей, заслуги яких перед Францією вважються особливо значними.

Світоглядна та літературна позиція

Подібно до своїх попередників — Стендаля, Бальзака, Флобера, Золя критично ставився до тих негативних явищ у політиці, економіці, культурі та побуті, якими супроводжувалось становлення буржуазної цивілізації. Проте, на відміну від Флобера або Мопассана, Золя не був безнадійним скептиком, навпаки, він доволі оптимістично ставився до перспектив капіталістичного розвитку і вірив у суспільний прогрес, щоправда не завжди ця віра знаходила своє відображення у його літературних творах, як, відповідно, неоднозначною була на них й реакція з боку різних соціальних інститутів. Різноманітні скандали супроводжували Золя, який, за словами Луї Арагона, зумів поєднати «безжалісність реалізму з мужністю політичного вчинку», починаючи вже з перших його статей і творів. Після того, як Ватикан засудив натуралістичні позиції письменника і назвав його твори сатанинською спокусою, усі романи Золя потрапили до «Індексу заборонених книг». При цьому постраждав і англійський видавець Візетеллі, який спочатку був оштрафований, а потім і ув'язнений за публікацію романів Золя. На щастя, серед простих читачів романи Золя користувались величезною популярністю. Так, перше видання роману «Нана» вийшло безпрецедентним (як на той час ) для Франції накладом — у 55 000 примірників.

Цікавість викликала і сама особистість письменника. Втім, за свідченням біографів, його зовнішність могла викликати розчарування. Він був неймовірно огрядний. В 40-літньому віці він важив понад 100 кілограмів, мав округле обличчя і був, за іронічними зауваженнями його опонентів, більше схожий на комівояжера, лікаря, ніж на письменника. Проте в 1887 році Золя перейшов на сувору дієту, повністю відмовився від вживання вина і таким чином зміг позбутися зайвої ваги. Для солідності він відпустив бороду, а через вади зору користувався лорнетом, який згодом змінив на пенсне.

На формування естетичних поглядів Золя надзвичайний вплив мали сучасні йому відкриття в сфері природничих наук: «Походження видів шляхом природньо- го відбору» Ч. Дарвіна, «Вступ до вивчення експериментальної медицини» К. Бернара, «Фізіологія пристрастей» Ш. Латурнота ін. Фізіологія видавалася Золя зразковою наукою, тому не дивно, що у своїх романах письменник значною мірою спирався на її наукові досягнення. Подібно до фізіологів, Золя у своїх романах намагається показати хвороби сучасного йому суспільства з тим, аби, поставивши вірний діагноз, сприяти їх якнайшвидшому лікуванню. Людина, як свідчать критики, сприймалася Золя своєрідною «республікою клітин». У цілковитій відповідності до своїх наукових захоплень Золя вибудував й теорію свого так званого експериментального роману.

Експериментальний роман, за словами Золя, — це логічний наслідок наукової еволюції нашого століття; він продовжує і доповнює фізіологію, яка, в свою чергу, спирається на хімію і фізику; він приходить на зміну вивчення абстрагованої, метафізичної людини дослідженням людини, як такого продукту природи, який підпорядкований фізико-хімічним законам і визначається дією середовища; одним словом, він є літературою нашого наукового століття, подібно до того, як класична і романтична літератури відповідали століттю схоластики і богослів'я. «Ми, романісти, — судові слідчі людей і їх пристрастей». «Романіст-експериментатор приймає на віру тільки доведені вже факти, відзначає в людині і суспільстві механізм явищ, якими вже оволоділа наука, і відображає своє власне відчуття, говорячи лише про ті явища, детермінізм яких ще не встановлений, проте прагнучи при цьому якомога більш контролювати це власне відчуття, цю апріорну ідею спостереженням і досвідом. Подібні думки розсіяні по багатьох художніх та теоретичних творах Золя. У «Листі до молоді» ми читаємо, наприклад: «Наша натуралістична формула є формулою фізіологів, хіміків і фізиків».

Про те, як Золя працював над романами, розповідав він сам: «От як я створюю роман. Я не створюю його в буквальному розумінні цього слова. Я надаю йому можливість створюватися самому. Приступаючи до роботи над романом, я не знаю, які події в ньому відбуватимуться, як він почнеться і чим закінчиться. Я знаю лише свого головного героя... Я роблю припущення щодо його темпераменту, родини, в якій він народився, і того соціального класу, до якого, як я вирішив, він належатиме».

Особливість літературного світогляду Золя визначала його належність до так званої «натуральної школи», яка представляла у французькій літературі натуралізм. Натуралістичні основи французької літератури склалися ще до Золя, але саме він став загальновизнаним лідером, найавторитетнішим теоретиком і практиком їх ідей. Саме у його творчості натуралізм досяг найвищої точки свого розвитку і рівня художньої досконалості, який братимуть за взірець французькі послідовники Золя та письменники, що представляли натуралізм за межами Франції.

Творчий спадок

У юнацькі роки Золя, на хвилі загального захоплення поезією, писав вірші. Його перші прозові спроби, які вилились у 1864 році в збірку новел «Казки Нінон», ще перебували під впливом романтичної естетики, але вже сполучної з багатьма прийомами, типовими для реалізму. Сліди романтичного світосприйняття, але уже й полеміки з ним, містяться й у першому романі Золя «Сповідь Клода»(1865). Цей роман розповідає про важкі життєві поневіряння молодої людини, за якими, при бажанні, можна побачити аналогії із життям самого автора. Гостро виражений інтерес до соціальної проблематики з’являється вже в другому романі Золя «Марсельські таємниці» (1867), а літературну славу письменника започатковує написаний ним у тому ж 1867 році його третій роман «Тереза Ракен», який, за одностайним визнанням критики, став одним із найбільш яскравих зразків «фізіологічного роману”, роману експеримента. В передмові до другого видання цього роману, а також у низці літературно-критичних праць, написаних у 80-ті роки XIX ст., Золя формулює основні принципи натуралістичного відображення дійсності. Золя не протиставляє прямо натуралізм реалізмові.

«Примусити реальних героїв діяти в реальному середовищі, дати читачеві шматок людського життя — у цьому весь натуралістичний роман». У цьому вислові Золя, здавалося, немає суперечності з принципами митців-реалістів. І дійсно, теоретик натуралізму завжди віддавав належне видатним французьким реалістам — Бальзакові та Стендалю, яких Золя вважав своїми вчителями. Так, Бальзака він називав «основоположником точного вивчення суспільства”. Золя шанує Бальзака й Стендаля насамперед за те, що вони правдиво зобразили свою епоху, за їхню близькість до дійсності, за їхню «могутню здатність спостерігати й аналізувати». Однак далеко не все приймає Золя у творчості своїх видатних попередників. І Бальзака, і Стендаля він критикує за їхній «романтизм», тобто за «виняткові» характери, багатоманітні «перебільшення», гру вимислу та уяви. Не влаштовувала Е. Золя також наявність на сторінках їхніх творів авторської оцінки, моралізаторства. «Я не хочу, як Бальзак, розв'язувати питання, яким повинен бути устрій людського життя, бути політиком, філософом, моралістом», — пише Золя. «Картина, яку я малюю, — простий аналіз шматка дійсності, такої, якою вона є». Старий реалістичний роман є вже недостатнім у новий час, коли знання дійсності поглибилися завдяки успіхам точних і природничих наук.

Е. Золя намагається перенести в літературу принципи дослідження, притаманні науці. Він називав себе митцем-дослідником і вважав, що «романісту слід бути схожим на вченого, який досліджує свій предмет з не- упередженою точністю». У передмові до другого видання свого роману «Тереза Ракен» Золя висловлює думку про те, що праця письменника споріднена з працею анатома, а роман має ставити наукову мету. Саме в науці автор «Терези Ракен» вбачає можливості глибшого пізнання людини. Письменник, гадає Золя, так само проводить експерименти над людьми, як учений — над хімічними елементами.

Слідом за позитивістами Золя стверджував, що закономірності розвитку природи й тваринного світу можуть бути перенесені на людське суспільство й на долю окремої особистості. «Ті ж закони, — вважає Е. Золя, — керують каменем на дорозі та мозком людини». Життя людини у творах натуралістів — це життя насамперед біологічного організму. Письменники напряму концентрують свою загальну увагу на дослідженні саме біологічних, фізіологічних імпульсів людської поведінки. У натуралістів характер людини зумовлений її фізіологічною природою, біологічними законами, спадковістю. Так, Е. Золя ретельно вивчає сучасні йому наукові праці «Фізіологія пристрастей» Ш. Летурно, «Трактат про спадковість” Люка, теорії Ч. Ломброзо, за якими злочинність визначається поганою спадковістю. Він же переносить ці теорії у свої романи.

Першим експериментом подібного роду й став роман Золя «Тереза Ракен», в якому письменник ставить за мету у художній формі дослідити, як особливості фізіологічної організації людини впливають на її поведінку. Під фізіологією письменник розумів насамперед протиставлений характерові як певній сутності людського «я», сформований морально-етичними нормами суспільства, комплекс біологічних за своєю природою факторів, які вбирають до себе інстинкти, не- контрольовані раціональною логікою пристрасті, чуттєві потяги, дію чинників біологічної спадковості. Золя сам пояснює, що герої його роману — це істоти біологічні, а не соціальні, і що він не має наміру змальовувати соціальну мотивованість їхніх вчинків, оскільки його цікавить виключно їхній темперамент і те, як позначаються на діях цих людей їхні «нерви і кров». Подієву канву роману складає мотивований цим біологічним комплексом любовний трикутник, який завершується спочатку вбивством чоловіка Терези Ракен, що його вона скоює разом із своїм коханцем, художником Лораном під впливом шалу обопільного тваринного еротичного потягу, а потім й самогубством обох коханців, доведених до божевілля докорами сумління. В передмові до роману Золя писав: «Тереза і Лоран — два людські тваринні організми. Я намагався крок за кроком в цих людях-тваринах описати роботу пристрастей. Кохання моїх героїв — задоволення фізіологічної потреби. Душа тут абсолютно відсутня, саме цього я й домагався». Фатальна обумовленість дій людини фізіологічними механізмами її свідомості, що торжествує над нормами людської поведінки, визначеної суспільними вимогами та моральними настановами, досліджується й у наступному романі Золя «Мадлен Фера»(1868).

Романна епопея «Ругон-Маккари»

З кінця 1868 року у Золя з’являється задум грандіозної романної епопеї, яка повинна була відтворити масштабну панораму життя французького суспільства за зразком «Людської комедії» Бальзака, але на новому етапі історичного розвитку Франції із суттєвим зміщенням акцентів від соціально до біологічно обумовлених основ людського існування. Цей задум вилився в цикл, названий письменником «Ругон-Маккари» (1871-1893), що склав 20 романів. До циклу увійшли романи: «Кар'єра Ругонів» (1871), «Здобич» (1871), «Черево Парижа» (1873),»Завоювання Плассана» (1874), «Провина аббата Муре» (1875), «Його превосходительство Ежен Ругон» (1876), «Пастка» (1877), «Сторінка кохання»(1878), «Нана» (1880), «Накип» (1882), «Жіноче щастя» (1883), «Радість життя» (1884), «Жерміналь» (1885), «Творчість» (1886), «Земля» (1887), «Мрія» (1888), «Людина-звір» (1890), «Гроші» (1891), «Розгром» (1892), «Доктор Паскаль» (1893).

Загальний зміст циклу складає зображення долі нащадків двох родинних гілок Ругонів і Маккарів, початок яким кладе душевно неврівноважена донька садівника з містечка Плассан Аделаїда Фук. Сама вона доживає до столітнього віку і помирає в останньому з романів епопеї, повністю втрачаючи розум. Дія усіх двадцяти романів відбувається або в Парижі, або в Плассані. Події відбуваються упродовж двадцяти років, з 1851 по 1871 роки. В двадцяти романах циклу діють 32 представники родини Ругон-Маккарів, всього ж в романах діє близько двох тисяч персонажів.

Перша родинна гілка утворена внаслідок її шлюбу із селянином Ругоном, а друга — через любовний зв'язок із контрабандистом і гульвісою Маккаром. «Ругон-Маккари», група, сім'я, яку я збираюсь досліджувати, характеризуються нестримністю бажань, потужним прагненням нашого століття, що рветься до насолоди», — визначав сутність своїх персонажів сам Золя у передмові до першого з романів циклу. Готуючись до роботи, Золя говорив про свій намір «простежити крок за кроком ту сокровенну роботу, яка наділяє дітей одного і того ж батька різними пристрастями і різними характерами залежно від схрещування спадкових впливів і неоднакового способу життя». Так «неоднаковий» спосіб життя членів цієї розгалуженої сім'ї, які «розшаровуються по всьому сучасному суспільству», належачи до різних його кіл.

До останнього з романів циклу Золя навіть додав генеалогічне дерево, яке наочно демонструвало родинні зв’язки і розподіленість представників обох гілок на усіх щаблях соціальної ієрархії французького суспільства. Долі обох родинних гілок, які досліджуються упродовж кількох поколінь, складаються по- різному, але якщо в цілому члени родини Ругонів (син П'єр та його діти: Ежен, Арістід, Паскаль, Марта, Сідонія; сини Арістіда — Максим, Віктор та донька Клотільда) досягають успіху, багатства і влади, стають міністрами, фінансистами, то представники гілки Мак- карів (Антуан і Урсула та їхні діти — Сільвер, Жан, Ліза, Жервеза; діти Жервези — Жак, Етьєн, Клод, Нана) — ремісники, робітники, селяни — морально деградують і перетворюються на п'яничок, повій і убивць. Родинне життя обох гілок змальовується на широкому суспільно-політичному тлі життя Франції другої половини XIX ст. «Я хочу дослідити усю Другу імперію — з часу державного заколоту до наших днів, — писав Золя, — втілити у типах сучасного суспільства шарлатанів і героїв, змалювати увесь соціальний вік людства у фактах та переживаннях, в безкінечних дрібничках звичаїв і подій... Я покажу ниточки, які примушують рухатись людські маріонетки, покажу їх вчинки і жести, покажу, як і чому вони діяли саме так і не могли діяти інакше». У цій масштабній панорамі, як справедливо зауважують критики, представлені усі класи і соціальні групи тогочасної Франції: фінансова і торгова буржуазія («Гроші», «Чрево Парижа», «Жіноче щастя»), ремісники і робітники («Пастка», «Жерміналь»), церковники («Завоювання Плассана», «Провина аббата Муре»), політики («Його превосходительство Ежен Ругон»), військові («Розгром») та ін. Дія романів відбувається в Парижі і провінційних містах, у дворянському особняку і халупі бідняка, фешенебельному магазині і на ринку, в шахті і на полях битв, в приймальні міністра і будуарі куртизанки. Події в них набувають небаченого розмаху: крах крупного фінансового підприємства («Гроші”), страйк вуглекопів («Жерміналь»), франко-пруська війна і Паризька Комуна («Розгром»).

Повна назва епопеї Золя «Ругон-Маккари. Природна і соціальна історія однієї сім'ї часів Другої Імперії». Але епопея Золя не обмежується виключно хронологічними рамками Другої Імперії (1851-1870) і в тій або іншій формі звертається й до подій, що передували їй, починаючи від зародження бонапартизму(1804). Життя героїв епопеї, в свою чергу, також не обумовлене виключно фізіологічними чинниками та дією спадковості, а вбирає до себе і елементи психологічного та соціально-критичного аналізу. За словами В. Трикова, «Цикл «Ругон-Маккари» — своєрідна «Людська комедія» нового етапу історичного розвитку Франції. Золя розглядає ті величезні зміни, які відбуваються в суспільному житті Франції, в свідомості сучасників на етапі «другого промислового перевороту». Показуючи рух суспільства вперед, успіхи наукового знання, зростання матеріального добробуту певних суспільних прошарків та груп, досягнення техніки, Золя разом з тим не може не бачити антигуманістичного характеру цієї машинної цивілізації, що формує в людині «звіра», що нав'язує прагнення до насолоди, культивує владу грошей і, в кінцевому рахунку, обезличує людину».

Останні твори Золя, написані ним у 90-ті роки, також об'єднані у романні цикли, щоправда, не такі масштабні, як попередній. Це зокрема трилогія «Три міста», до якої увійшли романи «Лурд» (1894), «Рим» (1896), «Париж» (1898) та тетралогія «Четвероєвангеліє» (романи: «Плодючість», 1899; «Праця», 1901; «Істина», опублікований посмертно в 1903 р.; «Справедливість», що залишився недописаним). В обох циклах засуджуються різноманітні вади капіталістичного суспільства, яким Золя намагається протиставити власні утопічні проекти соціального перевлаштування життя на засадах моралі, суспільної рівності та соціальної справедливості. Героями обох циклів виступають члени родини інтелігента П'єра Фромана. В першому циклі «невіруючий священик» П'єр Фроман, зіткнувшись з користолюбством церковників, що спекулюють на вірі хворих людей в диво («Лурд»), з інтригами, які роздирають їх у боротьбі за владу в самому Ватикані («Рим»), познайомившись з вченням соціалістів-утопістів («Париж»), приходить до висновку, що тільки наука і людський розум здатні змінити цей світ на краще. В наступному циклі — «Четвероєвангеліє» — моралі капіталістичного здирництва Золя протиставляє утопічну програму соціального добробуту. Програма суспільного оновлення запропонована дітьми П'єра Фромана, самі імена яких перекликаються з іменами новозаповітних апостолів: Матьє пропонує оновлення для сім’ї, Люк — для міста, Марк — для нації. В останньому романі тетралогії, який залишився незавершеним, проблему суспільного оновлення планувалося загострити до загальнолюдського масштабу.

Значення творчості Золя важко переоцінити. На його романах, на започаткованих ним ідеях зросло кілька письменницьких поколінь не тільки у Франції, але й в усіх куточках світу, оскільки його твори були перекладені практично на усі літературні мови світу. «Масштаби творчості Золя можна порівнювати лише з Толстим. — Писав А. Франс. — Це немовби два великі міста, побудовані мистецтвом на різних полюсах європейської думки. Обидва ці міста великодушні і миролюбні. Але місто Толстого — це місто милосердя. Місто Золя — це місто праці».

Ще за життя Золя користувався великим успіхом не лише у своїх співвітчизників, але й у російських читачів. Постійним контактам з Росією Золя зобов'язаний відомому російському письменникові І. Тургенєву, з яким він познайомився в гостях у Флобера в 1872 році. Впродовж 1875-1880 років Золя був постійним співробітником російського журналу «Вісник Європи», в якому в рубриці «Паризькі листи» були опубліковані 64 статті Золя, що містили роздуми письменника про сучасну літературу та мистецтво. Як відмічав І. Франко, Золя «знайшов високу оцінку, небачену популярність і симпатію в Росії, де після Бєлінського, Добролюбова, Писарєва наша публіка більше навіть, ніж французи, дозріла до тієї страви, яку пропонує Золя».

В Україні перешим перекладачем Золя був І. Франко. Він же разом з І. Павликом надіслали вдові Золя телеграму з приводу смерті письменника («Вічна честь пам'яті найліпшого француза»), яку підписали також М. Грушевський, Н. Кобринська, В. Гнатюк, О. Кобилянська, В. Стефаник та ін. Твори Золя перекладали також М. Грушевська, К. Рубінський, О. Єзерницька, А. Волкович, М. Ільтична, Л. і В. Пахаревські, Марко Черемшина, М. Терещенко та ін.

Л-ра: Зарубіжна література. – 2007. – № 2. – С. 51-54.

Біографія

Твори

Критика