19.08.2023

Оноре де Бальзак і Україна

В. Г. Матвіїшин

Ім’я видатного французького письменника-реаліста Оноре де Бальзака (1799–1850) — автора майже стотомної епопеї «Людська комедія» — тісно пов'язане з Україною, в якій він прожив понад два роки.

Чи знав письменник-енциклопедист Україну? Очевидно, що так, бо ж його герой батько Горіо з однойменного роману (1834) завозив у Францію пшеницю з України – тодішньої житниці Європи, молов її на борошно й виготовляв вермішель, якою вигідно торгував. Україною Бальзак глибше зацікавився, коли 28 лютого 1832 року отримав лист з Одеси за підписом «Іноземка», в якому авторка схвально відгукувалась про цикл романів автора «Сцени приватного життя». Кореспондентка особливо відзначала вміння Бальзака розкривати «душу жінки», її високу гідність.

І справді, вже на ранньому етапі свого творчого шляху О. Бальзак завойовує широке визнання й всезагальну популярність. Молодий літератор вчасно збагнув, що його перші спроби пера були не надто вдалими. Авантюрні «готичні» романи жахів, написані ним спільно зі своїми друзями під псевдонімом Орас де Сент-Обен, він згодом самокритично назве «літературним свинством», яке не варте включення у багатотомну епопею «Людська комедія». З 1822 по 1825 рік Бальзак опублікував вісім романів, які дослідниками оцінюються не так суворо, як це зробив сам автор, — ці твори хоч і були «романами для заробітку», а все ж яскраво виявляли непересічну письменницьку майстерність майбутнього метра. Вони є прикладами еволюції, становлення й утвердження автора як митця високої естетичної проби.

У 1829 році з'являється його «аналітичний етюд» «Фізіологія шлюбу». 1831 року автор публікує роман звичаїв із циклу «Сцени з приватного життя» «Тридцятилітня жінка», назва якого й тлумачить відомий вислів — «жінка бальзаківського віку». Тоді ж приносять авторові світову славу романи «Батько Горіо», «Ежені Гранде». За двадцять років титанічної праці Бальзак опублікує біля 90 романів, 30 оповідань, 5 п’єс. Водночас він веде активне суспільне життя, багато подорожує та шукає шляхи для матеріального забезпечення і повернення чималих фінансових боргів, які переслідували його впродовж усього життя.

Особливе місце в його творчому доробку займає філософський роман «Шагренева шкіра». У цьому творі Бальзак ще перебуває під впливом романтичної течії з її пошуком незвичайного, таємничого, фантастичного у житті. Тут чітко простежується манера письма німецького романтика Ернста-Теодора-Амадея Гофмана, творчість якого на той час була вельми популярною у Франції («Малюк Цахес на прізвисько Циннобер», «Життєва філософія кота Мурра» та ін.). Саме у гофманівському ключі написаний казково-фантастичний роман Бальзака із загадковою символістською назвою, за якою проглядається «формула життя». Антиквар рятує зневіреного у житті юного Рафаеля де Валентена, який шукає виходу із життєвих незгод у суїциді, даруючи йому чудодійний талісман, що здатний вдовольняти всі бажання й примхи, — шматок шагреневої шкіри.

Проте здійснення усіх прагнень веде до зменшення її розмірів, а отже й скорочення життя, прожитого намарно. Сам термін «шагренева шкіра», який на сьогодні став крилатим висловом, етимологічно походить від французького слова й означає — м'яка шершава шкіра, що вичиняється з козлиних, баранячих, кінських та інших шкур і відрізняється особливим рисунком, схожим на натуральний рисунок козлиної шкіри.

Саме цей твір став знаковим на життєвому шляху О. Бальзака. Згаданий вже лист «Іноземки», що належав польській поміщиці, графині Евеліні Ганській, відіграв у житті письменника доленосну роль. На той час Бальзаку було тридцять два роки (1799—1850), а Евеліні — на чотири роки менше (1803—1882). Уже через рік (грудень 1833 р.) Бальзак зустрічається з подружжям Ганських, які володіли великим маєтком в с. Верхівня (нині Ружинського району, Житомирської області), у Швейцарії (Невшатель, Женева), Австрії (Відень). У наступні приїзди «трикутник» відвідує Дрезден, Гамбург, Кельн, Ліон, Неаполь, Рим, подорожує дорогами Бельгії, Голландії. Проте красуня Евеліна (з роду Ржевуських), яку Бальзак називав «Зорею Півночі», через свій статус одруженої жінки (її чоловіка, старшого на 25 років, Бальзак називав «українським маршалем») не відповідала на залицяння знаного письменника, а тому роман, що так бурхливо розпочався, поступово згасав. І тільки після смерті старого графа Ганського (1842) Бальзак відновлює активне листування з Евеліною й настирливо добивається у неї запрошення відвідати Україну. Листи Бальзака до Ганської склали три великих томи. Листи ж Евеліни загубилися.

Спочатку Бальзак побував у Росії (Санкт-Петербурзі ) з 17 липня по 6 жовтня 1843 року. Його враження від перебування збіглися з думками французів про російських солдат, які ввійшли в Париж 1815—1818 рр. після поразки військ Наполеона Бонапарта. Французький історик Марк Блантен у праці «Росіяни у Франції» (Париж, 1984) так описує тодішню реакцію французів: «Можна її порівняти з долею Франції під час нацистської окупації», тому, що «азіатські орди, що прийшли з царської імперії... принесли руїну, смуток, розчарування... Російські офіцери, проковтуючи казна-яке пійло, падали під стіл або ж у рови, як свині».

Наполеон Бонапарт, як засвідчують французькі дослідники Ярослава Йосипишин та Серж Лентц, розробив план відокремлення України від Росії з тим, щоб ослабити економічну базу російської імперії і назвати свій протекторат «Наполеонідою».

Зацікавившись Україною, Бальзак, який завжди пильно вивчав відповідні історичні документи тієї чи іншої епохи, за що й назвали його «доктором соціальних наук», очевидно, ознайомився з відомою працею Шарля Лезюра «Історія козаків», яка була написана на замовлення французького імператора перед його походом у Росію. Бальзаку хотілося побувати там, де свого часу побували художник, автор ілюстрацій до поеми Байрона «Мазепа» Орас Верне, композитор Гектор Берліоз, мандрівник маркіз Астольф Кюстін, близький друг письменника-романтика Шатобріана, автор праць «Росія в 1839 р.» та «Правда про Росію», котрі розгнівили російського царя Миколу І. Французька дослідниця Ольга Вітошинська у статті «Бальзак в Україні, або втрачені сподівання» (Париж, 1987) припускає, що Бальзак міг почерпнути деяку інформацію про слов'янський світ взагалі і Україну зокрема з лекцій, які польський поет-вигнанець Адам Міцкевич читав у 1841—1842 pp. у паризькому Коллеж де Франс.

На українську землю Бальзак уперше ступив 5 вересня 1847 року, здійснивши довгу подорож через Брюссель, Кельн, Ганновер, Краків, Відень, Броди, Радзивилів, Дубно, Новоград-Волинський, Житомир, Бердичів. Відвідав Бальзак Почаївську Лавру в м. Кременці Тернопільської області та історичний замок у с. Вишневець (тепер Збаразького району, Тернопільської області), назвавши його «польським Версалем». У книзі «Лист про Київ», що вийшла посмертно і складається з вражень про мандрівку й перебування в Україні, Бальзак дуже різко висловлюється про Польщу й поляків, які «люблять керувати, але не виконувати накази». Саме через те вони, на його думку, за два століття втратили Кенінсберг, Гданськ, Галичину, Україну, Литву...». Французький письменник з гнівом пише про криваву розправу поляків у 1846 р. з учасниками повстання в Галичині, коли було страчено, заморено голодом 69 тис. українських селян.

Однак найприємніше враження на Бальзака справили українські лани та працьовиті селяни: «Я побачив справжній степ. Україна починається в Бердичеві. Усе, що я бачив раніше, не варте нічого... Тут починається гумус України, чорна й масна земля... Як тільки ви переїхали Карпати, рівнина повторюється, вона простягається ... до Чорного моря ... без жодних горбів ... за винятком київських пагорбів, найвищий з яких схожий на Монмартрівський». Проїжджаючи неподалік Житомира, він знову захоплено вигукує: «Скрізь я бачив гурти селян, які йшли на роботу або повертались додому, дуже весело, безтурботною ходою і майже завжди з піснями».

Через тиждень, 13 вересня 1847 року, Бальзак прибув до маєтку Е. Ганської, який за красою прирівняв до Луврського: «Цей палац — точнісінько, як Лувр, а маєток завбільшки як один з наших департаментів». І справді, 22 тисячі гектарів орних земель, 50 — парку, 300 слуг, понад чотири тисячі кріпаків свідчили про неабияке багатство Ганських. Водночас Бальзак зауважує, що поруч з надзвичайним блиском розкошів не вистачає найнеобхіднішого комфорту.

Письменникові відвели у правому крилі палацу, на другому поверсі, три кімнати — робочий кабінет, спальню і вітальню. З вікон замку милувався притокою Роставиці — Постелем, що в'ється через село і ділить його навпіл. Любив Бальзак прогулюватися алеями старовинного парку. «Цей маєток, — пише Бальзак, — єдиний в окрузі, де є лікарня... Верхівня вважається найрозкішнішим маєтком в Україні, яка дорівнює розмірам Франції. Будинок, де я живу , як острів серед океану: ниви й степи якогось азіатського розміру».

Порівнюючи землі графині з розмірами французького департаменту, Бальзак дещо гіперболізує, однак не надто — адже Україна на сьогодні поділена на двадцять шість областей, Франція — на понад дев'яносто департаментів, тобто адміністративних одиниць нараховується втричі більше. Близьким до правди був Бальзак, коли порівнював площу Франції та України — 551,6 та 603, 7 квадратних кілометрів. Усе це свідчить про добру обізнаність митця з географією двох країн. Називаючи Україну «земним раєм», Бальзак відзначає талановитість українських селян, бо ж «занотував собі 77 способів випікати хліб, що показує величезну здатність народу комбінувати ніби найпростіші речі».

Разом з тим Бальзак постійно інформував своїх рідних та знайомих про відсталість кріпосницької економіки, відсутність транспорту, загибель врожаю, знищеного бур'янами, пожежі через підпали, епідемії через майже повну відсутність медичного обслуговування населення.

Як легітиміст, прихильник сильної державної влади, Бальзак у листах не схвалює тенденцію до скасування кріпацтва в Україні, оскільки «це було б дезорганізацією всієї імперії, заснованої на покорі».

Як відомо, кріпацтво в Галичині, яка входила до складу Австро-Угорської імперії, було скасовано вже у 1848 р., тобто в час перебування Бальзака в Україні. Саме тоді письменник пильно вивчав історичні передумови галицького повстання 1846 р., події якого були ним використані у романі «Селяни» — своєрідному підсумковому творі його багатотомної епопеї «Людська комедія».

Проте Бальзак не сприймав принизливий стан українських кріпаків, які повинні були коритися своїм па- нам-зверхникам. Так, в одному з листів до сестри Лаури він розповідає про дикий кріпосницький звичай: «Мій лакей одружився і прийшов разом з жінкою вітати своїх панів. Жінка й чоловік буквально простяглися на животі, б'ють тричі лобом об землю й цілують вам ноги; тільки на сході слово «влада» має зміст! Треба правити, як російський імператор, або зовсім не втручатись у цю справу». Негативна реакція Бальзака на спостережувану сцену була зумовлена тим, що французи після революції 1789—1794 рр. позбулися покірного страху перед феодальною тиранією та деспотією, назавжди ліквідувавши рабську залежність від сюзеренів та їхніх васалів. У російській Україні селяни дочекалися волі від кріпосницьких пут значно пізніше — аж у 1861 році.

Зазначимо, що рід Евеліни мав українське дворянське походження. Таких висновків дійшла польська дослідниця Софія Корвін-Пйотровська у своїй праці «Бальзак й слов'янський світ. Мадам Ганська й бальзаківська творчість» (Париж, 1933), в якій виводить генеалогічне дерево Ржевуцьких. Серед славних українців її роду — князь Дмитро Вишневецький, страчений переможеними ним турками у Константинополі, герой народної пісні «Дума про Байду-Вишневецького». Інші предки, на думку авторки, прийняли католицизм, тобто ополячились після поразки Богдана Хмельницького. До них можна віднести князя Єремію- Михайла (Ярему) Вишневецького, який став польським магнатом, переслідувачем православного українського населення й жорстоким приборкувачем козацьких повстань. Евеліна Ржевуцька, її брати і сестри дуже легко пішли на службу до Росії, брали участь у придушенні повстань, вірно служачи «великому російському царю». Брат Евеліни, Адам, став військовим комендантом Київської губернії, другий брат, Генрих, став придворним журналістом Миколи І, оскільки після придушення польського повстання 1830 р. заявив, що «Польща втратила будь-які права на незалежність», Старша сестра, Кароліна Собанська — ко-ханка таємного царського агента й провокатора у справі декабристів — сама таємно служила у царській охранці, стежила за перебуванням Адама Міцкевича в Україні. Таким чином, роди Ржевуцьких й Ганських належали до можновладців, які, заради збереження своєї влади й великих маєтків в Україні, служили «вірою й правдою» поневолювачу польського народу — царизмові. Вони були причетні, як і багато інших зрадників державних інтересів Польщі, наляканих Коліївщиною та Гайдамаччиною, до трьох поділів своєї держави (1772, 1793, 1795) між Пруссією, Австрією та Росією, які саме на прохання польської шляхти ввели свої війська і тим самим на певний час приборкали гнів поневолених селян. Отже, захоплене ставлення Бальзака до «сильної» царської влади формувалося не без впливу Евеліни та її оточення.

Перебуваючи в Україні, Бальзак познайомився з польським поетом, графом Густавом Олізаром (1798—1865), предки якого також належали до старого українського шляхетського роду, який спольщився у кінці XVI ст. О. Пушкін познайомився з Г. Олізаром у Києві й присвятив йому послання «Графу Олізару». У свою чергу Г. Олізар був знайомий з А. Міцкевичем, який певний час жив в Одесі, а згодом, перебуваючи в еміграції в Парижі, відвідав О. Бальзака. Творча дружба французького письменника з Г. Олізаром в Україні тривала понад два роки і, без сумніву, могла вплинути на розширення й поглиблення його знань про Україну, про складні українсько-польські історико-політичні суперечності. Граф Олізар був свідком при вінчанні Бальзака з Е. Ганською.

Бальзак шість разів відвідував Київ: листопад 1847, листопад 1848, січень-лютий, травень 1849, січень- лютий, березень 1850 р. Особливо його вабили київські контракти — всеукраїнські ярмарки, що тривали два-три тижні. Київ в оцінці письменника — грецький православний Рим, «вічне місто Півночі».

Високі посадові особи Києва шанобливо ставилися до Бальзака. Так, київський губернатор Фундуклей влаштував урочистий обід у своєму палаці, а генерал- губернатор Бібіков поручив своєму помічнику Юзефовичу бути провідником під час мандрів французького письменника по Києву, який справив на нього велике враження передусім своєю неповторною архітектурою: «Бачив я північний Рим, місто православ'я з 300 церквами, з багатствами Лаври і Софії... маємо тут рідкісний союз розкошів і злиднів. Ось що таке Київ». Бальзак не підоздрював, що за ним пильно стежив начальник таємної канцелярії граф Орлов та генерал-губернатор Бібіков, а чиновник таємної канцелярії Кісєльов робив копії його листів та збирав про нього інформацію.

На згадку про своє перебування у Києві О. Бальзак прикрасив свій паризький будинок літографіями художника Михайла Сажина з видами міста над Дніпром. Хоч тодішній Київ, в якому нараховувалось 80 вулиць, 30 провулків та 250 тисяч населення, Бальзака розчарував особливо несприятливою погодою, яка надто згубно позначилась на його ослабленому здоров'ї.

Перший приїзд письменника в Україну тривав до 1 лютого 1848 р. Удруге він відвідує Верхівню в кінці вересня того ж року.

На жаль, через надмірну творчу працю Бальзак виснажив свій могутній від природи організм і здоров'я його з кожним днем погіршувалося. Ще у 1833 р. в одному з листів до Евеліни Бальзак так описував свій робочий день: «Від дванадцятої ночі до дванадцятої дня я працюю. Тобто сиджу протягом дванадцяти годин у кріслі, творю і перероблюю. Потім з дванадцяти до чотирьох годин дня виправляю коректи, о п'ятій — обідаю, о пів на шосту я в ліжку, а о дванадцятій ночі знову встаю працювати». Зрозуміло, що такий напружений розпорядок дня спричинився до передчасного вичерпання фізичних ресурсів організму письменника. Тридцятилітня праця на одному подихові, у постійному збудженому творчому стані — таким був спосіб життя вольового О. Бальзака. А для того, щоб впиратися природному потягові до сну — кава, кава міцна, не очищена від наркотичного кофеїну. Статисти підрахували, що Бальзак за життя випив понад 15 тис. філіжанок кави, що не могло не позначитися негативно на здоров'ї.

У лютому 1849 року Бальзак отримав офіційний дозвіл від царя Миколи І на шлюб з Евеліною Ганською, яка («за існуючими законами російської імперії»), одружуючись з іноземцем, автоматично позбавлялась майже усього нерухомого майна. Маєток, землі відійшли у власність її єдиної дочки Анни. Та на той час О. Бальзак був уже дуже важко хворий. Серце, печінка, хвороба крові спричинювались до великих мук і страждань, Письменник швидко згасає, втрачає зір, здатність рухатись. Повернулось подружжя в Париж 27 травня 1850 р., взявши шлюб 14 березня 1850 р. у костьолі Святої Варвари у м. Бердичеві. Цей храм зберігся до нашого часу. Щоправда, у радянські часи в ньому обладнали спортивний зал. Дев'ять років тому на відреставрованому костелі відкрили меморіальну таблицю О. де Бальзаку. Нещодавно навпроти костелу французькі інвестори розпочали будівництво офісного центру, в якому буде й музей письменника. До 210-річчя планується спорудити в Бердичеві ще й пам'ятник де Бальзаку. Можливо, у місті з'явиться вулиця, названа на його честь. Досі такої в Бердичеві не було.

...Сподівання Бальзака на спокійну старість не виправдались. У березні 1850 р. він писав своїм друзям: «У мене не було щасливої юності, ні квітучої весни в молодості, зате в мене буде найсонячніше літо й найтепліша, привітна осінь...».

Через три місяці після повернення у Францію Бальзак спочив вічним сном у ніч з 18 на 19 серпня 1850 року на п'ятдесят першому році свого життя. Похований письменник на кладовищі Пер-Лашез. Поруч похована й Евеліна. В останню життєву дорогу Бальзака супроводжували В. Гюго, О. Дюма, Ф. Леметр, Сент-Бев, Г. Берліоз, Г. Курбе.

Однак дворічне перебування О. Бальзака в Україні не вплинуло на активну популяризацію його творів в українських перекладах. Тільки у 1884 році у Львові у літературному додатку до газети «Діло» «Бібліотека найзнаменитіших повістей» вийшов роман Гонорія Бальзака «Батько Горіо» в перекладі Михайла Подолинського (1844—1894) — галицького громадського діяча, журналіста, літературного критика, перекладача і педагога з Долинщини. Та було це не без сприяння Франка, який ще у липні 1879 р. в листі до Михайла Павлика радив покинути працю над перекладом для польського журналу «Tydzien» з російської мови твору «Білоручка» маловідомої російської письменниці Н. Хвощинської-Зайончковської (1824—1889) й взятись за український переклад «деяких дрібних повісток Бальзака, котрі...мають бути дуже хороші». І. Франко також щиро зізнається, що читав тільки одну повість французького письменника, і вона йому «недуже ...подобалась». Про який твір йдеться — невідомо.

В іншому листі до М. Павлика (від 14 вересня 1879) Франко знову наполегливо просить адресата «вишукати яку невелику річ Бальзака або щось з таких загальнозвісних писателів» (т. 48, с. 210). Проте М. Павлик з невідомих причин не відгукнувся на прохання Франка, а тому в галицьких виданнях не було опубліковано жодного твору Бальзака. Чому Франко віддав перевагу творам братів Гонкурів та Золя перед творами Бальзака та Флобера? Відповідь на це питання належить, очевидно, шукати в актуальних завданнях, що стояли перед українською літературою кінця XIX ст. в умовах соціально-політичного життя Галичини та й України загалом, поневоленої двома імперіями. Про своє ставлення до французьких реалістів Франко чітко висловився у листі до М. Павлика від 30 липня 1879, коли вдався до оцінки творчості російських письменників Решетнікова та Помяловського, вважаючи, що вони «стоять щирим чуттям і чесним змаганням, хоть і не талантом, вище наших славних Бальзаків, Флоберів та Жорж Зандів, котрі пишуть про абстрактних людей і за абстрактні інтереси, а не раз і не за інтереси, а для інтересу.

До таких я маю велику симпатію і в їх неотесанім слові чую більше крові, більше накипілого горя і сліз, ніж у цілих романах західних артистів» (т. 48, с. 201 ).

З оцінки Франка видно, що творчість Бальзака не була на часі для українського читача, якого вабили передусім актуальні соціально-етичні проблеми з яскраво окресленим національним забарвленням.

На відміну від інших зарубіжних письменників (Байрона, Гюго, Золя, Міцкевича та ін.) постать основоположника французького реалістичного роману не стала для І. Франка об'єктом широкої інтерпретації манери письма, глибокого аналізу його творчої спадщини. Переважно Франко тільки принагідно згадував його ім'я в шерезі західноєвропейських реалістів. Уперше Франко звертається до творчості Бальзака у статті «Література, її завдання і найважніші ціхи» («Правда, часть літературно-наукова». Книжка друга. «Сьогочасне літературне прямування») (зб. Молот. 1878, с. 209-215). Говорячи про «нову реальну школу», Франко особливо наголошує на важливості нового «наукового реалізму», прихильники якого залучають «в літературу і психологію, і медицину та патологію, і педагогію, і другі науки» (т. 26, с. 12). Франко вважав, що саме науковість і глибокий аналіз та висновки становлять основу реалістичного твору, який покликаний впливати «на розум і переконання» читача. «Література, так як і наука тогочасна, повинна бути робітницею на полі людського поступу. Її тенденція і метод повинні бути наукові. Вона громадить і описує факти щоденного життя, вважаючи тільки на правду, не на естетичні правила, а заразом аналізує їх і робить з них виводи, — се її науковий реалізм» — квінтесенція відгуку Франка на статтю І. Нечуя-Левицького «Сьогочасне літературне прямування». Дискусія, спричинена появою цієї редакційної статті та програмним виступом Франка, позитивно вплинула на подальший розвиток української літератури. Удруге Франко звертається до постаті Бальзака у статті «Еміль Золя і його твори» (вперше надруковано польською мовою в журналі «Tydzien literacki, artystyczny, naukowy і spoleczny». Львів. 1878. № 44, с. 123—124) за підписом «І» під назвою «Emil Zola і jeqo utwory»), зазначивши, що вже у своїх ранніх романах Золя «поступово оволодівав і виробляв відповідно до свого темпераменту ті форми реалістичного роману, котрі створив Бальзак, а пізніше розвинув далі Густав Флобер» (т. 26, с. 98). У статті «З галузі науки і літератури» (вперше надрукованій польською мовою в газеті « Kurjer Lwowski» , 1891. № 238, 239, 242, 243, 254 під заголовком «Z dziedziny nauki і literatury») Франко зарахував Бальзака до письменників «великого таланту і запалу», для яких вивчення життя суспільства, а пропаганда певних ідей і суспільно-політичних підвалин були головними принциповими рисами творчості (т. 28, с. 161). В іншій статті — «Влада землі в сучасному романі» (вперше надрукованій польською мовою в журналі «Mysl», 1891. №10, 11, 12, 13 без підпису, підзаголовком «Potega ziemi w powiesci wspolczesnej») — Франко відносив Бальзака до «могутніх талантів», які розширили рамки роману, поглибили його, удосконалили метод творчості й разом вивели «на шлях суспільно-політичних дослідів»(т. 28, с. 180). Торкаючись ґенези виникнення й утвердження реалізму у французькій літературі, Франко наголошував, що саме «великий зріст позитивізму і матеріалізму в науці в 40-вих і 50-их роках» спричинився до появи нового художнього методу Бальзака, Стендаля та Флобера (т. 31, с, 36). Проте Франко у своїх літературознавчих студіях, вдаючись до порівняльної характеристики творчих здобутків різних письменників, віддавав перевагу новій манері письма Золя, творчість якого Франко активно популяризував у Галичині критичними статтями та власними перекладами. Так, у статті «Еміль Золя, його життя і писання» (Літературно-науковий вісник. 1898. т. IV. кн. 10), в основу якої покладена скорочена редакція згаданої вже ранньої статті під назвою «Emil Zola і jego utwory», Франко, маючи на увазі двадцятитомну епопею Е. Золя «Руґон-Маккари», надто категорично вдається до оцінки творчості представників двох різних національних літератур: «Ані Толстой в «Войне и мире», ані Бальзак у своїй «La Comedie humaine» не розвернули такої широкої і таким одноцілим духом пройнятої картини, як Золя» (т. 31, с. 302). Саме ця оцінка Франка та його широка популяризація творчості Золя в Україні та Польщі стали основною причиною практичної відсутності в XIX ст. українських перекладів з творів Бальзака.

Як бачимо, І. Франко все ж високо цінив літературну спадщину Бальзака й намагався популяризувати її серед «руської (тобто української — В.М.) публіки», однак усвідомлював , що в умовах Галичини твори Бальзака ще не на часі, а тому в його вельми багатому перекладацькому доробку ми не знаходимо жодного перекладу з творчої спадщини Бальзака.

Потрібно зазначити, що в 80-90-х pp. І. Франко особливо захоплювався творами французького письменника-натураліста Еміля Золя, написав про нього низку ґрунтовних статей та переклав десяток його творів українською та польською мовами. У статті «З галузі науки і літератури» І. Франко зазначав, що сучасний романіст став не тільки психологом і соціологом. Він мусить бути тепер і природознавцем, і промисловцем, і лікарем, і юристом, і ремісником, і хліборобом. До таких митців слова він відносив письменників «великого таланту і запалу» — Жорж Санд, Віктора Гюго, Оноре де Бальзака. Тому, коли ми говоримо про творчий метод О. Бальзака, то маємо передусім на увазі його сцієнтизм, тобто науковість, оскільки автор завжди спирався на останні досягнення науки в різних галузях людської діяльності.

В іншій статті — «Темне царство» — І. Франко аналізує поему Т. Шевченка «Гайдамаки», відзначаючи, що твори Бальзака «перекладалися та читалися многими в Росії» й мали немалий вплив на формування художніх смаків читачів. Тому за появою творів Бальзака як в оригіналі, так і в російських перекладах пильно стежила царська цензура. Звичайно, порівняно з творами Г. Флобера, Е. Золя, А. Франса, Гіде Мопассана, романи О. Бальзака лише частково були заборонені в Росії. Так, у 1829 р. був заборонений один з його перших творів, що приніс йому визнання, — «Шуани», в якому йшлося про громадянську війну в часи французької революції 1789—1794 pp. Подібні твори, що могли збурити суспільну свідомість, якнайсуворіше переслідувались стражами царської влади.

У кінці 1831 р. увагу царської цензури привернув філософський роман «Шагренева шкіра», який був спочатку заборонений через «досить небезпечний дух». Цензурний комітет заборонив публікувати й розповсюджувати такі твори Бальзака: брошуру «Трактат про елегантне життя», в якому автор викриває й висміює людей, що не мають потреби й бажання працювати, а дбають лише про свою зовнішність й приємну бездіяльність; повість «Фантазії Клодіни», роман «Жан-Луї». Порівняно з В. Гюго, творчість якого царська цензура жорстоко переслідувала, Бальзак не надто дратував своїми творами царських цензорів, які сприймали його тільки як талановитого белетриста, побутописця, не надто глибокого, злегка фривольного, вільнодумного у питаннях політичних та релігійних.

Отже, царська цензура до певної міри недооцінила могутнє пізнавальне значення «Людської комедії». Характерно, що й В. Бєлінський, як зазначав Іван Франко, на творах Бальзака й Діккенса «зовсім не пізнався і ставив їх нижче творів ...Ежена Сю». Така оцінка була зумовлена передусім тим, що твори Е. Сю були особливо популярними у міщанських колах Росії, в яких здобув славу «французького Купера». Твори Е. Сю, в яких діють пірати, демонічні месники і сміливі шукачі пригод, без жодних перешкод з боку цензури розповсюджувались у російських читацьких колах. 13 серпня 1857 року, повертаючись із заслання, Т. Шевченко відвідав Астраханську бібліотеку і був вражений, що бібліотечні полиці були захаращені перекладами з Дюма-сина та Е. Сю.

Т. Шевченко, без сумніву, знав твори Бальзака. У повісті «Музыкант», характеризуючи жінок певного віку, він згадує його твір «Жінка тридцяти років»: «Красавицы, особенно красавицы вроде героинь покойного Бальзака, т. е. красавицы не первой свежести, не советую вам танцевать до восхода солнечного!» У повісті «Художник» з великою симпатією відгукнувся про п’єсу німецького поета і драматурга Й. Ауффенбергера «Зачарований дім, або Смерть Людовіка XI» — переробку повісті О. Бальзака «Метр Корніліус». П'єсу він, напевно, бачив в Апександринському театрі, де відбулася її прем'єра 1836 р. у російському перекладі П. Ободовського.

Не байдужою до творчості Бальзака була й Леся Українка. У відповідь на лист брата Михайла Косача — організатора літературного гуртка «Плеяда», який мав на меті якнайшвидше збагатити українську літературу найкращими творами зарубіжної класики в українських перекладах, — склала розширений план-проспект, надіславши його в листі від 8—10 грудня 1889 р. з с. Колодяжного. З творів Бальзака, які, на ЇЇ думку, варто б якнайшвидше перекласти, в листі названо «Тридцятилітню жінку», «Втрачені ілюзії», «Селяни». Можна лише захоплюватись широкою обізнаністю Лесі Українки зі світовим літературним процесом, адже, як відомо, їй не довелось через важку хворобу навчатись в університеті. Якщо план-проспект Лесі Українки порівняти із сучасною шкільною чи вузівською програмами зарубіжної літератури XVIII—XIX ст., то вони мало чим відрізняються.

Однак стотомна спадщина Бальзака все ж не була належним чином поцінована в Україні у XIX ст. Процес популяризації творів зарубіжних авторів в Україні пожвавився в період «українізації» в 20—30-х рр., коли в Києві та Харкові з 1917 по 1934 рік було перекладено більше ста творів зарубіжних класиків. Серед них твори Бальзака «Батько Горіо», «Шагренева шкіра», «Втрачені ілюзії», «Пишнота і злиденність куртизанок», «Ежені Гранде», «Шуани», «Кузина Бетта», «Кузен Понс», «Бідні родичі», «Полковник Шабер», «Гобсек», численні оповідання. У радянський час твори Бальзака перекладали С. Родзевич, В. Вражливий, Є. Дроб'язко, Є. Старинкевич, Т. Воронович та ін.

У 1934 році вийшов перший том «Вибраних творів» з ґрунтовною передмовою професора C. І. Родзевича, який вів постійну рубрику «Новини перекладної західноєвропейської літератури в журналі «Життя і революція». Цей журнал, як і журнали «Червоний шлях», «Критика», був «заарештований» і зберігся лише у «спец- сховах» Центральної бібліотеки ім. В. Вернадського. Згадане видання було припинене, як і видання багатотомних перекладів творів Еміля Золя, Гі де Мопассана та багатьох інших видатних письменників. Причиною було те, що переклади здійснювались переважно за редакцією Валеріана Підмогильного (1891—1937), який впав жертвою репресивної тоталітарної машини-гільйотини. Ним були здійснені переклади романів «Кузен Понс», «Кузина Бетта», «Батько Горіо» та низки інших творів. Належить підкреслити, що високохудожні переклади В. Підмогильного не втратили своєї літературно-мистецької вартості й на сьогодні. Всі переклади В. Підмогильного, і не тільки його, були заборонені до використання. У 1937 р. повністю припинено випуск усіх багатотомних серій, а всіх, хто був причетний до перекладацької та літературно-критичної справи, до редагування перекладів, звинувачено у приналежності до сфабрикованої чекістами «справи СВУ» («Спілка Визволення України»), заарештовано і «трійкою» (головний прокурор, перший секретар обкому комуністичної партії, начальник УНКВС) засуджено до розстрілу.

Нещодавно розшукано могилу, в якій покояться 1200 політичних в'язнів Соловецкого концтабору. В архівах УНКВС Ленінградської області знайдено документ, який починається словами: «В ознаменование 20-летия Великой Октябрьской Социалистической Революции — расстрелять:» У списку 1200 приречених на смерть значаться сотні імен українських вчених, письменників, діячів культури (Микола Зеров, Валеріян Підмогильний), злочин яких полягав у великій любові до свого народу, його історії, культури й прагненні її збагачувати.

Після тривалої перерви понад двадцять років тому знову започатковано видання творів зарубіжних класиків українською мовою. Твори О. Бальзака заплановано видати у десяти «товстих» томах. На жаль, вийшло лише п'ять томів, останній з них — у 1991 р. До видання, яке вийшло 100-тисячним тиражем, було залучено кращі перекладацькі сили України — Дмитро Паламарчук, Віктор Шовкун, Ірина Сидоренко, Єлизавета Ста- ринкевич, Юрій Лісняк, Григорій Філіпчук, Анатоль Перепадя, Елеонора Ржевуцька. Фахові коментарі підготовлені відомими науковцями — Дмитром Наливайком, О. Алексєєнком, Ю. Даниліним. Перший том прикрашає ґрунтовна передмова Дмитра Затонського «Творець «Людської комедії».

Постать О. де Бальзака та його стосунки з Евеліною Ганською не раз ставали об'єктом художнього відтворення під пером відомих авторів — «Помилка Оноре де Бальзака» Натана Рибака, «Бальзак» Стефана Цвейга, «Прометей, або Життя Бальзака» Андре Моруа. Своєрідну реабілітацію О. де Бальзака здійснив Геннадій Шкляр у повісті-есеї «Північна Зоря Бальзака»(120 стор.), видана декілька років тому вінницьким видавництвом «Тірас». Автор сміливо вступає у полемічне протиставлення особливо з відверто упередженим тлумаченням образу Евеліни Ганської, яка представлена типовою поміщицею-самодуркою, а шлюб письменника з нею розцінювався як «помилка». Спираючись на розшукані документи, Геннадій Шкляр запропонував по-новому оцінити роль Евеліни в долі О. де Бальзака, яка добре знала про його невиліковну хворобу. Як слушно свідчить Віктор Мельник у своїй рецензії на згаданий твір, «це була історія справжньої любові, із пристрастю і невигаданими суперечностями характерів, самопожертвою і вірністю».

Треба сподіватись, що видавнича справа в Україні стане державницькою, і твори видатного митця світової слави, який полюбив нашу країну та її народ, будуть належним чином поціновані, а отже збагатять національну духовну скарбницю. Перерване видання, надіємося, буде найближчим часом відновлене і заплановані наступні п'ять томів побачать світ. Не кожна країна може пишатись тим, що в ній певний час жив автор «велетенської реалістичної споруди «Людської комедії»», як влучно охарактеризувала його неперевершений доробок незабутня професор Тетяна Якимович.

Л-ра: Зарубіжна література. – 2009. – № 2. – С. 2-6.

Біографія

Твори

Критика