19-08-2023 Бальзак Оноре (Honoré de Balzac) 412

«Психологічна реконструкція характеру» головного героя повісті Оноре де Бальзака «Гобсек»

В. В. Гладишев, А. А. Веселкова

Вивчення епічних творів передбачає системне й всебічне урахування родової специфіки епосу, яка полягає насамперед у тому, що головною ознакою епічних творів є «розповідь про зовнішні відносно автора події життя та сюжетність» [11, с. 470]. Відповідно, як рід літератури епос «надає великі можливості для всебічного зображення дійсності та змалювання людини в розвитку її характеру, для докладного мотивування подій і поведінки персонажів» [11, с. 475]. Персонажі епічних творів тісно пов'язані з життєвою реальністю, яку відтворює письменник, їхні характери зумовлені багатьма чинниками, серед яких важливе місце посідає саме реальна дійсність. Безумовно, в першу чергу йдеться про те, як саме сприймає та художньо осмислює її автор твору, оскільки, за слушним зауваженням психолога Л.С. Виготського, під час творчого процесу «письменник, відбираючи лише потрібні для нього риси подій, суттєвим чином переробляє й перебудовує життєвий матеріал» [5, с. 154]. Тому можна стверджувати, що персонажі епічних творів являють собою індивідуалізований «зліпок» реальної дійсності, який віддзеркалює її в межах створеної письменником художньої реальності, завдяки чому стає частиною цієї реальності.

Проблемам вивчення епічних творів в їх родовій специфіці приділяють велику увагу відомі методисти, автори підручників і посібників із методики викладання зарубіжної (світової) літератури Л.Ф. Мірошниченко [8, С. 268-317] і Ф.М. Штейнбук [13, С. 221-231].

Л.Ф. Мірошниченко визначає етапи роботи «вчителя з епічним твором» [8, с. 269], докладно презентує зміст роботи відповідно до специфіки кожного з цих етапів, наводить численні приклади ефективного вивчення епічних творів різних жанрів у середніх і старших класах. Спираючись на родову специфіку епосу, науковець пропонує різноманітні підходи до вивчення образів-персонажів епічних творів, до розгляду епічних теоріє різних жанрів.

Ф.М. Штейнбук зосереджує увагу на теоретичних аспектах методики вивчення епічних творів, виявляє зв'язок між літературознавством і методикою викладання зарубіжної літератури, визначає їх співвідношення під час вивчення епічних творів різних жанрів. Аналіз специфіки вивчення епічних творів у середніх і старших класах приводить науковця до наступного висновку: «У старших класах слід зосереджувати учнівську увагу не тільки на поведінці героїв — це лише основа, спираючись на яку, необхідно організовувати роботу щодо заглиблення у психологію персонажів, а також на з'ясування їхньої морально-етичної постави» [13, с. 227].

На нашу думку, з методичної точки зору цей висновок постає дещо категоричним твердженням. Якісне, з урахуванням родової специфіки епосу, вивчення епічних творів як у старших, так і в середніх класах вимагає обов'язкового звернення вчителя й учнів до кожного з трьох центрів уваги читача в епічному творі, що робить «заглиблення у психологію персонажів» обов'язковим під час вивчення епічних творів на кожному з етапів літературної освіти школярів. Маємо на увазі, що літературознавці основними центрами читацької уваги в епічному творі визнають події, героїв та автора, наголошуючи при цьому на їхньому взаємозв'язку, на неможливості виокремлення якогось одного з них, що може призвести до руйнації цілісності епічного твору як естетичного явища [11, с. 470]. Тому «заглиблення у психологію персонажів», про яке каже науковець, не може бути прерогативою вивчення літератури лише у старших класах. Повторюємо: таке вкрай необхідне для повноцінного вивчення твору «заглиблення» має відбуватися під час вивчення епічних творів на кожному з етапів літературної освіти школярів, у кожному класі! Для чого, відповідно, має спиратися на особливості вікового й літературного розвитку учнів відповідних класів, ураховувати жанрово-родову специфіку кожного виучуваного твору.

У зв'язку з необхідністю активізації навчальної діяльності школярів, з метою підсилення їхньої уваги до внутрішнього світу героїв епічних творів різних жанрів, до їхньої психології, під час вивчення цих творів доцільно застосувати прийом, який умовно названо нами «психологічною реконструкцією характерів». Сутність його полягає в тому, що шляхом цієї «реконструкції» образ-персонаж епічного твору максимально «наближається» до реального життя. Це відбувається за рахунок сприйняття його як реальної особистості, яка відрізняється певними психологічними характеристиками, певними рисами характеру. «Створення» цих характеристик, виявлення притаманних герою рис характеру здійснюється на підставі психологічного аналізу інформації, яку подано автором про персонажа.

Психологічна наука розуміє під характером кожної особистості «сукупність стійких рис особистості, що визначають відношення однієї людини до іншої, до виконуваної роботи» [9, с. 405]. У структурі характеру науковці виділяють 4 групи рис, кожна з яких характеризує особистість через її ставлення до певних явищ реальності. Ось ці групи: ставлення особистості до праці, ставлення до інших людей, колективу, суспільства, ставлення особистості до себе і, нарешті, ставлення особистості до речей.

Є. Фромм відзначав, що провідною потребою людини, яка складає саму сутність людського буття, людської душі, є потреба постійного й всебічного зв'язку людини з навколишнім світом [12, с. 14-108]. Тим самим у структурі характеру підкреслюється етичний і моральний аспекти особистості [1, с. 72]. Це означає, що суспільство, культура спілкування, впливаючи на особистість, її формування й розвиток, обумовлюють загальні особливості особистості, типові для даної групи, що знаходить своє вираження в соціальному характері. «Соціальний характер, на думку науковців, це сукупність суттєвих якостей, які притаманні певній групі людей і які є продуктом суспільного розвитку» [1, с. 73]. Соціальний характер притаманний кожній окремій особистості у зв'язку з її поведінкою у стосунках між цією особистістю як суб'єктом та оточуючою дійсністю.

Тому, поряд з соціальним характером треба виокремлювати й індивідуальний характер, завдяки якому люди, які належать до однієї і тієї самої культури, соціальної групи, відрізняються один від одного. Саме при поєднанні соціального та індивідуального характерів ми можемо дати всебічну характеристику особистості, зрозуміти її індивідуальність, особистісну неповторність.

Відповідно до навчально-виховних закономірностей процесу вивчення образів-персонажів епічних творів учнями загальноосвітньої школи, підчас «психологічної реконструкції» їхніх характерів школярам потрібно насамперед ураховувати описи вчинків героя (ставлення до інших людей, колективу, суспільства), описи зовнішності та умов життя героя (пряме або «приховане» ставлення до речей), його життєву філософію (ставлення до праці, до себе і до інших людей), ставлення до нього автора, роль героя в розвитку сюжету твору тощо. Для того, щоб осмислення характеру образу-персонажа було об’єктивним, ці чинники, як передбачає психологічна наука, мають осмислюватися системно, в їх сукупності. За цих умов процес вивчення учнями епічних творів у кожному окремому випадку перетвориться на справжнє «заглиблення у психологію персонажів», наслідком чого повинне стати створення повноцінного, на межі вікових і літературних можливостей учнів відповідних класів, макрообразу вивченого твору в естетичній свідомості школярів [7, с. 184—188; 10, с. 57].

Ідея «психологічної реконструкції характеру» образу-персонажа епічного твору ґрунтується на концептуальних положеннях психології мистецтва, розроблених видатним психологом Л.С. Виготським, працю якого «Психологія мистецтва» ми вже згадували. Розглядаючи психологічну специфіку мистецтва, вчений стверджував: «Мистецтво є роботою мислення, проте цілковито особливого емоційного мислення» [5, с. 49]. Відповідно, процес сприйняття реципієнтом творів мистецтва є творчим актом, оскільки він іманентно передбачає, що «для сприйняття мистецтва недостатньо просто щиро пережити ті почуття, що володіли автором, недостатньо розібратися і у структурі самого твору — необхідно ще й творчо подолати своє власне почуття, відшукати його катарсис, і лише тоді вплив мистецтва виявиться сповна» [5, с. 237—238].

Досвід учителів-практиків свідчить, що проведення школярами, «психологічної реконструкції характеру» образу-персонажа епічного твору в процесі його вивчення є саме таким творчим сприйняттям учнями художнього твору, оскільки за рахунок її застосування значно підвищується пізнавальна активність учнів. Під час неї відбувається емоційне занурення учнів у створений. письменником світ у поєднанні з творчим осмисленням постаті намальованої письменником людини, яка є — у вигляді художнього образу — своєрідним втіленням цього світу, його образно-особистісним уособленням. Завдяки такому підходу до засвоєння учнями образу-персонажа епічного твору в естетичній свідомості школяра досягається сприйняття кожного виучуваного твору як єдності художньої реальності та художньої вигадки, за відсутності якої (за думкою В.Ф. Асмуса) читацька діяльність є неможливою [2].

Продемонструємо деякі навчально-виховні можливості застосування прийому «психологічна реконструкція характерів» образів-персонажів епічних творів на прикладі вивчення образу-персонажа головного героя повісті Оноре де Бальзака «Гобсек». Цей твір і цей образ-персонаж обрано нами не лише тому, що його вивчення викликає значний, скажімо так, «практичний інтерес» школярів через, на жаль, дуже сумну «сучасність» створеного французьким письменником світу, в якому стосунки між людьми переважно визначаються, образно кажучи, «владою золота». Досвід переконує, що дуже непростим є осмислення старшокласниками образу головного героя повісті, тому що, як зазначено в одній з чинних програм із зарубіжної літератури, учням потрібно «побачити» й зрозуміти «Романтичні й реалістичні риси неоднозначного образу «філософа і скнари» Гобсека» [4, с. 27]. Поєднання рис романтизму й реалізму в «художній системі» [4, с. 27] Бальзака взагалі і в повісті «Гобсек» зокрема підвищує психологічну переконливість створених письменником образів-персонажів, що, з одного боку, помітно ускладнює їхнє вивчення, з іншого боку — робить це вивчення більш цікавим, більш привабливим (в особистісному плані) для школярів.

Розглянемо, як характеризує Гобсека-людину опис його зовнішності, поданий письменником у повісті.

Ставлення Гобсека до речей краще за все простежити на прикладі опису його оселі: «Його кімната, де все було охайне і потерте, починаючи з зеленого сук-на на письмовому столі до килима над ліжком, скидалася на холодну оселю старої діви, що цілими днями стирає порох з своїх меблів. Узимку головешки в каміні, завжди присипані купкою попелу, диміли, ніколи не розгоряючись полум'ям» [3, с. 266—267]. Так починається наше знайомство з Гобсеком, той самий камін стає останнім, що ми бачимо у кімнаті майже вже померлого лихваря, який «глянув на камін, такий самий холодний» [3, с. 316]. Аскетичні умови життя цієї надзвичайно заможної людини, з одного боку, підкреслюють його вміння відрізняти справжні цінності життя від штучних, з іншого боку, створюють уявлення про сильний характер людини, яка здатна відмовитися від зовнішнього заради втілення в життя своєї життєвої філософії, досягнення головної мети за рахунок відмови від другорядних речей.

Коли ми читаємо опис зовнішності Гобсека, то не можемо не звернути увагу те, що Бальзак вустами Дервіля свідомо підкреслює, можна назвати це так, «металевість» його обличчя: «... тьмяне обличчя, з дозволу Академії, л б назвав його місячним ликом, бо воно скидалося на позолочене срібло, з якого зійшла позолота... Риси його обличчя, непорушні, холодні, як у Талейрана, були мов вилиті з бронзи» [3, с. 266]. Більше того, треба зауважити, що ця «металевість» зовнішності Гобсека постає не лише як зовнішня ознака, вона також є провідною характеристикою душі головного героя: «Надвечір людина-вексель ставала звичайною людиною, а злиток металу в її грудях — людським серцем» [3, с. 267]. Примітно, що для змалювання зовнішності і внутрішнього світу героя автор звертається до порівнянь, які пов'язані виключно з коштовними металами: золото, срібло, бронза. Частіше за все згадується золото, і це невипадково.

Примітно, що ця «металевість зовнішності» супроводжує головного героя повісті весь той час, що ми спостерігаємо за ним. Коли Гобсек, помираючи, запрошує до себе Дервіля і дає йому останні настанови щодо майна, письменник змальовує останню хвилину життя старого лижваря: «Він підвівся на постелі; його лице так чітко вимальовувалося на подушці, немов було з бронзи. Витягнувши сухі руки, він учепився кістлявими пальцями в ковдру, немов хотів за неї вдержатися, глянув на камін, такий самий холодний, як і його металічний погляд...» [3, с. 316]. Імовірно, таке «металеве обрамлення» життєвого шляху головного героя, яке подається письменником через опис зовнішності, має підкреслити сутність цього життя, в якому коштовні метали посідають особливе місце і указують на неординарність його постаті.

Отже, ми бачимо, окрім психологічно бездоганного зображення єдності зовнішності й внутрішнього світу людини, натяк на те, що саме постає основою життєвої філософії головного героя повісті.

Пригадаємо, що Гобсек, досить щиро, можна сказати, відверто викладаючи Дервілеві свої погляди на життя, на стосунки між людьми, на головні сили, які, на його думку, забезпечують існування як світу взагалі, так і окремої людини зокрема, наголошує на тому, що саме золото визначає сутність сучасного суспільства: «... з усіх земних благ є тільки одне, досить надійне, щоб людина прагнула його. Це... золото. В золоті втілено всі людські сили» [3, с. 271]. Потрібно також звернути увагу на те, що Гобсек — «людина-автомат» [3, с. 267], для якої, за ствердженням Дервіля, «все життя зводилося до золота» [3, с, 269], створює також своєрідну «філософію влади золота» над людьми й людством. Згідно з цією філософією, як досить переконливо доводить Дервілеві Гобсек, золото є не лише матеріальним, а і духовним володарем сучасного героям суспільства: «Золото — ось духовна суть усього теперішнього суспільства» [3, с. 279]. І його розповідь Про те, як він скористався своєю владою над Анастазі де Ресто для безжалісного приниження жінки, що належить до «вищого світу», підтверджує цю життєву філософію. Свідченням того, що погляди Гобсека є обґрунтованими й переконливими, стає збентежений стан Дервіля, в якому він відверто зізнається після розмови з старим лихварем, який нещодавно викликав у нього лише жалість: «Я повернувся в свою кімнату зовсім приголомшений. Цей маленький сухорлявий дідок раптом виріс в моїх очах, став фантастичною постаттю, втіленням влади золота. Життя і люди викликали в мене в цю мить жах» [3, с. 280].

На перший погляд здається, що Гобсек сповідує лише культ золота, що саме володіння золотом, багатство стають для нього головною метою життя. Принаймні складається враження, що саме в цьому він намагається переконати Дервіля. Втім, як виявляється далі, «купи золота» потрібні йому в першу чергу для того, щоб з його допомогою він міг довести власну значущість, підтвердити собі та іншим, що він є незвичайною людиною, яка має не стільки матеріальну, скільки духовну владу над усіма, хто її оточує. Ось що він каже Дервілеві: «Мій погляд як у господа бога, — я читаю в серцях. Від мене нічого не сховається. А хіба можуть у чомусь відмовити тому, в кого в руках мішок, золота» [3, с. 279].

Його поява перед боржником або боржницею викликає в душах останніх справжній жах, прагнення вимолити тимчасове пробачення, їхню готовність до будь-яких вигадок, навіть принижень, метою яких є переконати Гобсека в тому, щоб він не стягував борг тоді, коли з них немає грошей. Розмірковуючи над тим, як він буде карати свою жертву, Гобсек начебто дивиться на неї: «А я непохитний, — сказав. — Я з'являюсь там, як месник, як муки сумління» [3, с. 273]. Розповідь його про те, як він поводився з Анастазі де Ресто в її власному будинку, має переконати Дервіля в тому, що ці слова Гобсека с правдою.

Гобсек вважає себе повністю щасливою людиною тому, що, як переконує він Дервіля, давно вже відшукав власну «формулу щастя», яка, за його переконанням, є універсальною. Всебічно розглядаючи все те, що може зробити людину щасливою, він доходить висновку, що щастя «або у сильних почуттях, що збавляють життя, або в розмірених заняттях, які обертають його на добре відрегульований англійський механізм. Вище за це щастя стоїть допитливість, яку вважають благородною, — прагнення пізнати таємниці природи або домогтися певних наслідків, відтворюючи її наслідки» [3, с. 272]. Розмірковуючи над тим, що може зробити людину щасливою, старий лихвар стверджує, що підґрунтям щастя є незалежність людини від зовнішніх обставин, коли не людина підкорюється світові, а світ — людині. «Мішок золота», яким володіє Гобсек, не лише дозволяє йому підкорити світ, він робить володіння світом легким і приємним: «Одне слово, я володію світом, не втомлюючи себе, а світ не має наді мною ані найменшої влади» [3, с. 272].

Життєва філософія Гобсека, повторюємо, постає як непохитна система цінностей, яку зовнішній світ жодним чином не може змінити. Навпаки, складається враження, що сюжет твору, стосунки Гобсека з іншими героями знову і знову підтверджують її правильність і життєздатність. Спростувати цю філософію, поставити її під сумнів може лише... сам Гобсек, і його ставлення до інших героїв, яких він (начебто) не поважає і лише використовує для доведення власної значущості.

Розгляду стосунків Гобсека з іншими героями повісті присвячено окрему статтю [6], в якій шляхом текстуального аналізу твору доведено, що кожного разу ці стосунки визначаються не стільки матеріальними інтересами старого лихваря, скільки його уявленнями про справедливість, його прагненням відновити цю справедливість відносно кожного з героїв. У межах «психологічної реконструкції характеру» головного героя повісті зробимо своєрідний «психологічний підсумок» його ставлення до двох жінок (Фанні Мальво й Анастазі де Ресто) та трьох чоловіків: графа де Трай, графа де Ресто й Дервіля.

Фанні Мальво справила дуже приємне враження на старого лихваря, який до своєї появи в її оселі був налаштований до неї досить суворо, оскільки уявляв жінку, що підписала вексель, «гарненькою вертихвісткою» [3, с. 274], яку потрібно покарати за таке ставлення до життя. Побачивши ж Фанні Мальво, він «з першого погляду зрозумів усе» [3, с. 278]. Він одразу ж зрозумів, що це порядна й моральна людина, тому, як каже Гобсек, він «був майже зворушений» [3, с. 278]. Коли до нього з’являється Дервіль, він розмірковує, що «з неї (Фанні Мальво. — В.Г., A.B.) вийшла б гарна жіночка, мати сім’ї [3, с. 278]. Врешті-решт, так воно й сталося: Фанні Мальво й Дервіль одружилися, вони є щасливою родиною — і ці люди стали щасливими завдяки Гобсекові, його ставленню до них. Проте обидва героя, можна сказати так, є героями позитивними, тому не дивно, що Гобсек сприяє їхньому щастю.

У випадку з Анастазі де Ресто поведінка Гобсека (з психологічної точки зору) осмислюється не так однозначно.

Старий лихвар бачить красуню: «Яку ж прекрасну жінку я тут побачив» [3, с. 274]. Водночас будуар графині переконує його в тому, що ця жінка нещасна: «У всьому була краса, позбавлена гармонії, розкіш і безладдя» [З, с. 275]. Побачивши Максима де Трай, коханця графині, Гобсек зрозумів набагато більше: «Я прочитав на його обличчі майбутнє графині. Цей вродливий білявий красунчик, холодний, бездушний картяр, розорить себе, розорить її, розорить її чоловіка, розорить дітей, проциндрить їхню спадщину та й у інших салонах наробить більше спустошень, ніж ціла гаубична батарея у ворожому полку» [3, с. 277]. Поведінка графині, яка приносить до нього коштовні діаманти, переконує нас у «точності діагнозу», який ставить Гобсек, а ось поведінка старого лихваря здається дещо дивною і потребує осмислення.

Якби йому були потрібні лише гроші, Гобсек мав би всебічно допомагати графині й Максиму де «Грай розтринькувати гроші графа де Ресто. Для того, щоб все майно графа опинилося у Гобсека, останньому потрібно було лише дочекатися його смерті і не заважати марнотратству графині. На перший погляд, старий лихвар вирішив не чекати, а скористатися обставинами і захопити майно образу ж після смерті графа де Ресто, знедолити його дітей, зробити його удову жебрачкою. Це призвело до того, що вона стала не потрібна Максиму де Трай, присвятивши своє життя вихованню дітей: «Найсуворішому судді мимоволі довелося б визнати, що графиня перейнята материнською любов'ю... графиня, пересвідчившись у підлоті Максима де Трай, кривавими слізьми спокутувала свої колишні гріхи» [3, с. 305].

Суворе покарання, яке вона отримала від життя завдяки Гобсекові, фактично врятувало цю нещасну жінку, повернуло її до дітей, до їхнього виховання. Чи можна було інакше врятувати її від коханця-мерзотника? А до «морального порятунку» згодом, після смерті Гобсека, додається матеріальний: старий лихвар виконав свої зобов'язання перед графом де Ресто, хоча жодних юридичних підстав для цього не існувало, оскільки графиня власноруч спалила відповідні документи...

Отже, замість покарання Гобсек врятував Анастазі де Ресто. Чи можна було б вважати таку поведінку розумною, якби його цікавили лише гроші? Чи здатна на таку поведінку «людина-автомат», яка насолоджувалася своїм красномовством і своїм всевладдям тоді, ко- :»а викладала власну життєву філософію Дервілеві?

Можна зробити попередній підсумок: ставлення Гобсека до жіночих персонажів повісті свідчить про те, що для нього головним у стосунках з ними є не гроші, а можливість з допомогою грошей впізнати цих людей і — у разі потреби — втрутитися в їхнє життя не з метою «покарання», а з метою допомоги кожній з них. Навіть тоді, коли «допомога від Гобсека» є дуже болісною (Анастазі де Ресто), вона спрацьовує і приводить до належного, як на думку старого лихваря, результату.

Граф Максим де Трай не викликає жодних симпатій ані у Гобсека, ані у автора твору, ані у читачів. У моральному плані це дуже неприваблива, якщо не сказати більше, людина. Але ж для Гобсека саме Максим де Трай є дуже бажаним клієнтом! Відносно своїх стосунків з Гобсеком граф висловлюється дуже точно й дотепно: «Ви робите з мене губку, хай вам чорт! Примушуєте мене вбирати в себе гроші світського товариства, а в скрутну для мене мить, як губку, вичавлюєте» [3, с. 290].

Максим де Трай — це справжній віртуоз, коли потрібно змусити будь-яку жінку віддати йому гроші, це визнано усіма. Але ж ці гроші рано чи пізно опиняються саме у Гобсека! Якби йшлося лише про «золото» і «владу золота», хіба доцільно було б Гобсекові знущатися з такого клієнта, жорстоко ображати його, принижувати його в очах закоханої жінки? Навпаки, якби він дбав лише про власні прибутки, лихвареві потрібно було б зробити так, щоб ця «золота губка» була зацікавлена в підтриманні їхніх ділових стосунків. Із, скажімо так, «ділової» точки зору суворе ставлення Гобсека до джерела своїх (чималих!) прибутків є недоцільним, неправильним, водночас чи не заслуговує Мзксим де Трай покарання? Покарати його може лише той, хто має над ним владу, таких людей, схоже, дуже небагато, і Гобсек — один з них. Звичайно, він чудово розуміє, що «виправити» Максима де Трай неможливо, втім, всупереч власним, як зараз кажуть, бізнес-інтересам, з вишуканою жорстокістю карає мерзотника. Чому він це робить?

Очевидно, що уявлення Гобсека про справедливість вимагають того, щоб він покарав Максима де Трай. Це не хвилинне поривання, а свідомий .вибір, який начебто суперечить життєвій філософії старого лихваря, але саме таке ставлення до мерзотників відновлює, хоча б частково, справедливість?

До графа де Ресто, як на перший погляд, Гобсек також ставиться вкрай неповажливо, навіть із великим презирством. Він відверто знущається з нього, коли йдеться про продаж діамантів, а після того, коли граф іде, старий лихвар стверджує: По-моєму, він дурень, як усі ваші чесні люди, — зневажливо мовив Гобсек, коли граф пішов» [3, с. 299]. Втім, таке ставлення до графа де Ресто не заважає Гобсекові запропонувати цій людині допомогу, і, мабуть, саме ця допомога є єдиним, що може хоча б якимось чином заспокоїти чоловіка, якого зрадила дружина і який помирає через цю зраду. Пропозиція Гобсека зберегти гроші графа для його дітей — єдине, що може допомогти цьому чоловікові витримати жорстокий удар долі.

Комбінація, внаслідок якої Гобсек стає формальним володарем майна й грошей графа де Ресто, розрахована на те, що свого часу діти графа отримають все це назад. Проте, нагадаємо, Анастазі де Ресто знищила документи, які б змушували Гобсека зробити це, тому старий лихвар став повноправним володарем неабияких грошей та майна. Дервіль розповідає віконтесі де Гранльє, що після смерті Гобсека вона має «змінити свою думку про багатство графа де Ресто» [3, с. 264]: «Але насамперед знайте, що на підставі незаперечних документів граф Ернест де Ресто незабаром володітиме статком, що дасть можливість йому одружитися з мадемуазель Каміллою та ще й виділити значний капітал своїй матері, графині де Ресто, братові і посаг сестрі» [3, с. 318]. Цілком зрозуміло, що ці «незаперечні документи» — це заповіт померлого Гобсека, відповідно, старий лихвар не лише не присвоїв собі статок графа де Ресто, він зробив так, що він значно збільшився, — бездоганно чесно виконав свої зобов'язання.

Хіба людина, для якої головним у житті були лише гроші, вчинила б так, як Гобсек? Що переважило б для такої людини: усвідомлення власних зобов'язань, необхідність виконувати їх чи можливість безкарно отримати величезні гроші? Така поведінка лихваря підтверджує характеристику, яку дає йому Дервіль: «І якщо відкинути його фінансові принципи та філософські погляди на людську природу, якими він виправдовує свою лихварську хватку, то, я певен, поза цими справами він найделікатніша й найчесніша людина в усьому Парижі» [3, с. 300].

Яким було ставлення Гобсека до Дервіля, як у цьому ставленні проявився характер головного героя?

Дервіль був ледь не єдиною людиною, яку старий лихвар наблизив до себе — звичайно, наскільки він взагалі міг зближатися з людьми. На початку знайомства читачів з Гобсеком ми дізнаємося від Дервіля наступне: «Якщо людяність і товариськість вважати за релігію, то його (Гобсека. — В.Г., A.B.) можна було назвати атеїстом» [3, с. 269]. Але дружні (знову ж, як для Гобсека дружні!) стосунки з Дервілем не завадили Гобсекові взяти з нього величезні відсотки: Фанні Мальво він хотів позичити гроші під 12 відсотків річних, а з Дервіля, якого вважає своїм другом, врешті-решт вимагає цілих 15 відсотків! При цьому між ними відбувається лютий торг, Гобсек висуває багато додаткових умов, які помітно ускладнюють Дервілеві повернення боргу: до останніх днів старого лихваря усі судові справи самого Гобсека адвокат зобов'язався вести безкоштовно! Суцільна кабала, своєрідне пожиттєве рабство?

Тим, що він позичив йому гроші, старий лихвар буквально врятував Дервіля від безпросвітного життя, оскільки лише безумовних чеснот молодого адвоката для досягнення добробуту, матеріальної незалежності було недостатньо, а грошей у нього не було. До того ж саме завдяки Гобсекові Дервіль досягає особистого щастя, він одружився з Фанні Мальво (ми пам'ятаємо висловлення Гобсека про цю дівчину). Врешті-решт, саме Дервіль був останньою людиною, яку бачив перед смертю старий лихвар. Тобто, все засвідчує, що Дервіль був справжнім і, дуже схоже, єдиним другом Гобсека.

Зважаючи на це, треба розуміти, чому старий лихвар та люто торгується з Дервілем, ставить йому такі важки умови під час позичання. Здається, що його поведінка підтверджує, що для Гобсека головним у житті є саме гроші, тому він навіть у стосунках з другом не може утриматися від прагнення нажитися на людській біді. Насправді мотиви поведінки Гобсека були зовсім іншими, він намагався лише зберегти свої дружні стосунки з Дервілем, не дати, щоб гроші зіпсували їх. Після повернення боргу Дервіль признається, що він запитав Гобсека, «що спонукало його брати з мене такі величезні проценти, чому він, бажаючи допомогти мені, своєму другові, не дозволив собі зробити цю послугу безкорисливо» [3, с. 300]. З погляду звичайної людини саме така поведінка мала б засвідчувати дружні стосунки, які передбачають взаємовиручку друзів, їхню взаємну готовність допомогти одне одному в скрутних обставинах. Дуже цікавою (із загальнолюдської точки зору!) здається думка, з допомогою якої Гобсек пояснює Дервілеві мотиви своєї поведінки у відповідь на його запитання: «Сину мій, я тебе звільнив від вдячності, давши тобі право вважати, що ти мені нічого не винен. Тому ми з тобою найкращі друзі в світі» [3, с. 300]. Ось так: не просто друзі, а найкращі в світі!

Життєвий досвід переконав старого лихваря в тому, що гроші можуть зруйнувати будь-які людські стосунки. Він каже, що йому «не раз доводилося спостерігати, що коли благодіяння не шкодить благодійникові, то воно вбиває облагодіяного» [3, с. 278]. Імовірно, йдеться про те, що справжньою допомогою людині є створення умов для досягнення нею добробуту, успіху в житті, що потребує певних зусиль, наполегливої праці, вміння боротися, тоді як «благодіяння» призводить до того, що людина звикає «мати все», не докладаючи до цього зусиль. Така людина врешті-решт опиняється на узбіччі життя, оскільки у досягненні життєвого успіху треба розраховувати лише на себе, на власні сили і постійно боротися за краще життя.

У психологічному плані усвідомлення боржником того, що якась людина зробила тобі благодіяння, викликає дискомфорт, відчуття залежності від неї, що не може не вплинути на людські стосунки. Навіть після повернення боргу відчуття психологічної залежності й певного приниження не зникає. А якщо боржник досягає матеріального успіху, згадка про «благодіяння в минулому» може стати для навіть дуже заможної людини джерелом негативних емоцій, що викликає бажання позбутися спогадів про минуле, яке ця людина сприймає зараз як приниження. Хіба за цих умов можна зберегти дружні стосунки з людиною, яка є «живим нагадуванням» того скрутного для неї становища, спогадів про яке успішна людина хоче позбутися?

Гобсек чудово знає людську природу, для нього дружба з Дервілем значить дуже багато, тому він зберігає її: створює умови, коли допомога не стає благодіянням, а дає адвокатові можливість водночас досягти добробуту і зберегти власну гідність, почуття самоповаги. Безумовно, Дервіль вдячний Гобсекові, але ця вдячність не принижує його, тому що в моральному плані він не перетворився на залежну від примх старого лихваря людину. Основна заслуга в тому, що Дервіль став заможною людиною, належить йому самому, а допомога Гобсека, яка була дуже своєчасною і тактовною, була справжньою допомогою, а не принизливим «благодіянням».

Можна визнати, що Гобсек відіграв вирішальну роль у долі Дервіля, при цьому йдеться не лише про гроші. Старий лихвар був для Дервіля своєрідним «вихователем», який у скрутний час відшукав спосіб допомогти йому саме так, як це і треба було зробити.

Цікаво, що граф де Ресто і Дервіль, на перший погляд, викликають у Гобсека зовсім протилежне ставлення до себе. Але, як справедливо каже Дервіль Гобсекові, «з усіх людей тільки граф і я викликали вашу прихильність» [3, с. 302]. Витоки цієї прихильності — це поведінка обох, їхнє ставлення до Гобсека, який пояснює Дервілеві, чому так сталося: «Бо ви єдині, що довірились мені без хитрощів» [3, с. 302]. Виявляється, що старий лихвар, якого ніхто й ніколи не може перехитрити, який будь-кого змусить робити те, що він хоче, не може протидіяти звичайній щирості в людських стосунках?

В образі Гобсека очевидне протиріччя: він проголошує одну модель поведінки, тоді як насправді поводиться дуже різноманітно, однак завжди його поведінка є справедливою відносно людей, з якими його зводить доля. Тих, хто заслуговує на покарання, він карає, але потрібно бути дуже поганою людиною, щоб «батечко Гобсек» не дав тобі шансу на порятунок! Він визнає, що протягом життя його «принципи змінювалися залежно від обставин» [3, с. 271], проте незмінним залишався головний принцип життя: «То краще вже самому утискувати, ніж дозволяти, щоб тебе утискували інші» [3, с. 271]. Цього принципу він дотримується завжди й скрізь, водночас використовуючи свою владу над людьми не для того, щоб остаточно розчавити людину, а допомогти їй — хай дуже жорстоко, але ж допомогти?

Гобсек — це не бездушна людина-автомат. Це душа, про яку Дервіль казав наступне: «... присягаюсь, що жодна людська душа у світі не знала таких жорстоких випробувань і так не загартувалась, як він» [3, с. 300]. Це «гартування» не знищило душу людини, а лише додало їй мудрості, змусило її приховувати власні почуття, обережно ставитися до людських стосунків, певною мірою взяти на себе роль людини, яка відновлює справедливість. А справедливість — це не лише покарання, а й допомога. Коли йдеться про дійсно мудру людину, то виявляється, що її покарання теж стає допомогою — звичайно, якщо той, кого карають, спроможний це зрозуміти.

Спробуємо підбити основні підсумки «психологічної реконструкції характеру» головного героя повісті Оноре де Бальзака «Гобсек».

Письменник зображує сильний чоловічий характер, який було сформовано дуже важкими, можна навіть сказати, екстремальними умовами життя. Це самодостатня людина, яка вміє робити правильні висновки із власних помилок, яка високо поціновує себе, свій моральний досвід, свою життєву філософію, тому ставить себе вище за звичайних людей. Вона вміє доводити іншим людям свою спроможність дотримуватися власних життєвих принципів, уміє підкоряти людей власній волі, завжди досягає того, що оточуючі її люди виконують вимоги, які вона висуває до них. Помітний егоцентризм цієї людини не заважає тому, що вона чутливо, з великою зацікавленістю приглядається до усіх, з ким її зводить доля, активно втручається в життя інших людей тоді, коли вважає це за доцільне. Втім, її поведінка майже завжди відповідає зовнішньому образу, який вона свідомо створює і який сприймається іншими людьми як її сутність. Основні ознаки цього образу: людина-автомат, яка ніколи відкрито не виражає власні почуття, яку неможливо переконати навіть у дрібничках, погляди й життєву філософію якої неможливо змінити, до почуттів якої неможливо «достукатися». Декларації, які вона проголошує, на перший погляд, стовідсотково збігаються з її поведінкою, оскільки ця поведінка носить цілком свідомий, виважений та послідовний характер.

Другий бік цієї постаті, який можна вважати внутрішньою характеристикою героя, відзначається підвищеною емоційністю, бурхливими пристрастями, які людина-автомат майстерно приховує. Непідробна зацікавленість у кожній людині відображує, з одного боку, пошуки героєм морального виправдання своєї — іноді надмірно жорсткої — поведінки, з іншого боку — його прагнення допомогти тим, хто заслуговує на допомогу. Відкрито проявити свою сутність герой не може, тому що це буде сприйматися суспільством як слабкість, але Гобсек, як виявляється, завжди опиняється на боці тих, хто — всупереч обставинам життя — зберігає моральність або хоча б залишки моральності. Добре розуміючи людей, він помічає людські чесноти і своєрідно «винагороджує» їхніх носіїв, допомагаючи ним таким чином, що вони зберігають власну гідність.

У цілому головний герой постає як людина, яка сформована відповідним суспільством, яка добре пристосувалася до умов життя цього суспільства і спромоглася зберегти свої уявлення про мораль, що багато в чому суперечать суспільній моралі. Життєвий досвід підказує цій людині «правильну» лінію поведінки, яка допомагає досягти поваги з боку майже усіх членів суспільства, нав’язати свою волю тим, кому, на її думку, потрібно її нав'язати.

Образ головного героя трагічний, оскільки «боротьба за існування» позбавила його друзів, можливості бути собою, відкрито виявляти звичайні людські почуття. Цей образ можна сприймати як художнє звинувачення суспільства, в якому людина для того, щоб вижити і досягти успіху, має відмовитися від щирості, людських почуттів, доброзичливого ставлення до інших людей. Ще більше трагізму додає цьому образові те, що це — характер неабиякої сили, людина незвичайна, чесноти якої, якби вона їх не приховувала, завадили б досягти життєвого успіху. Ціною цього успіху стала втрата людяності, необхідність перетворитися на людину-автомата, у душі якої було гаряче людське серце, що визначало ставлення цієї людини до себе, до світу, до інших людей тощо.

Узагальнюючи розгляд співвідношення соціального й індивідуального характерів Гобсека, доходимо висновку, що у стосунках героя з переважною більшістю людей домінує саме соціальний характер: старий лихвар поводиться так, як він і має поводитися, виходячи зі свого суспільного становища. Проте саме тоді, коли герой «дозволяє» собі проявити свій індивідуальний характер, ми бачимо справжнього Гобсека, який завжди спрямовує свої зусилля на те, щоб «відновити справедливість» щодо окремої людини. Можливо, таємність і привабливість образу старого лихваря зумовлена саме цією суперечністю між його соціальним й індивідуальними характером?

«Психологічна реконструкція характеру» Гобсека ускладнюється тим, що цей образ створено на межі романтизму й реалізму, але саме це під час вивчення повісті учнями робить її необхідною: без заглиблення в психологію героя його осмислення школярами буде викривленим, не адекватним авторському задуму і морально-естетичній позиції письменника. Тривалий час Гобсек сприймався лише як цілковито негативний персонаж, своєрідний образ-застереження від «влади золота», але, як ми бачимо, геніальний письменник Бальзак створив набагато складніший образ! Відповідно, його осмислення школярами має бути всебічним, що є неможливим без «психологічної реконструкції характеру» одного з найвідоміших образів світової літератури.

Методологічний і філологічний підхід до створення запропонованої нами «психологічної реконструкції характеру» Гобсека зумовлений естетичною своєрідністю повісті Бальзака і віковими й літературними особливостями учнів відповідного класу. У кожному окремому випадку, під час вивчення кожного образу-персонажа, саме естетична своєрідність виучуваного твору (у широкому розумінні цього поняття) у поєднанні з особливостями вікового й літературного розвитку школярів визначають специфіку створення «психологічної характеристики» цього персонажа. Також кожний вчитель обов’язково враховує особливості вивчення літератури учнями класу, в якому він працює. Сукупність цих чинників, їх всебічне врахування створює сприятливі умови для заглиблення учнів середніх і старших класів у психологію героя виучуваного ними епічного твору.

Література:

Аверин В.А. Психология личности. Учебное пособие. — М.: Изд-во Михайлова В.А., 1999. — 89 с.
Асмус В.Ф. Чтение как труд и творчество // Вопросы литературы. — 1961. — № 2. — С. 36-43.
Бальзак Оноре. Твори. — К.: Молодь, 1971. — 500 с.
Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. — 2003. — № 7-8. — 128 с.
Выготский Л.С. Психология искусства / Под ред. М.Г. Ярославского. — М.: Педагогика, 1987. — 344 с.
Гладышев В.В. Воспитание по «папаше Гобсеку» // Русская словесность в школах Украины. — 2003. — № 4. — С. 50-56.
Гладишев В.В. Теорія і практика контекстного вивчення художніх творів у шкільному курсі зарубіжної літератури: Монографія. — Миколаїв: Вид-во «Іліон», 2006. — 372 с.
Мірошниченко Л.Ф. Методика викладання світової літератури в середніх навчальних закладах: Підручник. — K.: Вища шк., 2007. — 415 с.
Немов P.C. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн. — 4-е изд. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2003. — Кн. 1: Общие основы психологии. — 688 с.
Ситченко А.Л., Шуляр В.І., Гладишев В.В. Методика викладання літератури: Термінологічний словник / За ред. професора А.Л. Ситченка. — К.: Видавничій дім «Ін Юре», 2008. — 132 с.
Словарь литературоведческих терминов. Ред.-сост.: Л.И. Тимофеев и С.В. Тураев. — М.: Просвещение, 1974. — 509 с.
Фромм Э. Душа человека: Перевод. — М.: Республика, 1992.— 430 с.
Штейнбук Ф.М. Методика викладання зарубіжної літератури у школі: Навчальний посібник. — K.: Кондор, 2007. — 316 с.