19.08.2023

Гобсек – це не лише живоглот

Л. І. Пацановська

О. де Бальзак був людиною широкоосвіченою, цікавився багатьма науками. Він проявляв постійний інтерес до історії, політекономії, природничих наук та літературних теорій свого часу. Під впливом учень Кюв’є та Е .Жоффруа-Сент Ілера письменник дійшов думки, що, як і в тваринному світі, в суспільстві формування характеру, долю людини визначають умови існування, середовище: «Я зрозумів, що суспільство подібне до Природи, - писав він у передмові до «Людської комедії». Звідси й особлива увага Бальзака до речей, оточення, які, на його думку, є матеріальним втіленням характеру людини: житло, меблі, одяг можуть багато розповісти про власника, його звички, пристрасті та потреби. Роман має відтворювати певний тип людини за певної історичної доби, до того ж не як копію, а як повнокровний образ.

Аналізуючи суспільство свого часу, Бальзак доходить висновку, що його рушійною силою є гроші, золото, тоді як особистістю керує зумовлена історично і соціально пристрасть. Вона зрідка буває коханням, а частіше це користолюбство та честолюбство, які стали прикметами часу, коли буржуазія відвойовувала право вищості у дворян. Ось чому Бальзак іноді підсилює одну з рис характеру своїх персонажів, але ніколи не зводить характер до якоїсь однієї пристрасті, як це було у романтиків. Його герої не поривають органічних зв’язків зі своїм часом та середовищем.

Повість «Гобсек» була написана 1830 р. (остаточна редакція - 1883 р.). Її перший розділ вийшов друком ще до Липневої революції спершу як нарис «Лихвар», а в квітні - як «Небезпека порочного життя». Тут йшлося більше про сімейну драму графині, яку занапастила пристрасть до марнотратника-коханця, та її спроби невдалої афери з коштовностями.

У цій першій редакції збереглися ще окремі буржуазні ілюзії Бальзака. Так, лихвар Гобсек здатний був ще розчулитися, побачивши у бідної дівчини хрестик та миртову гілочку біля ліжка, і не лише пробачити їй 1000 франків боргу, а й подарувати коштовний камінь. Повість закінчувалась частковою реабілітацією лихваря; графиня де Гранльє добувала для нього титул барона, він відмовлявся від свого ремесла, розкаювався у минулому, ставав добрішим і навіть збирався пробачити борги своїм клієнтам... «Він зневажав людей, тому що читав у їхній душі як у книжці, - писав Бальзак у першому виданні твору, - і йому подобалося виливати на них добро і зло по черзі. Раніше я бачив у ньому могутнє уособлення золота... тепер він набув у моїх очах фантастичного образу долі».

У другій редакції «Гобсека» (1835) немає й натяку на будь-яку ідеалізацію героя.

У цей самий час письменник працює над романом «Шагренева шкіра», де у філософському плані порушує питання золота та визначених ним стадій або станів людського життя («бажати» спалює нас, «могти» - руйнує, найвища мудрість у «знати», бо це ключ до всіх скарбів).

Саме роздуми антиквара стають зерном, із якого виростає «Гобсек». Якщо «Шагренева шкіра» - узагальнено-філософське відображення дійсності з низкою символів та абстракцій, то «Гобсек» - побутова замальовка. Але, як завжди у Бальзака, - це не лише історія одного скнари, а й дослідження явища, діагностика хвороби суспільства, стосунки в якому базуються на грошах.

Гобсек був лихварем, тобто людиною, яка під певні відсотки, під заставу цінних речей або паперів давала гроші тому, у кого була нагальна потреба в них. Це міг бути торговець, який боявся втратити вигідну партію товару, чи аристократ, що програвся в карти, чи бідняк, якому нічим годувати сім’ю, і він міг закласти обручку або старий годинник. До лихваря йшли люди, з якими сталося лихо. І лихвар, нічого не роблячи, нічого не втрачаючи, мав величезні прибутки. Він був характерною постаттю епохи розквіту капіталізму. Його професія - паразитизм набула неабиякої сили. Чи не тому вона привертала увагу багатьох майстрів слова, серед яких саме Бальзакові вдалося створити вічний образ лихваря, порівнюваний за силою узагальнення з героями Шекспіра.

Знайомство з персонажем автор починає з портрета, де вже є вказівки на соціальні та моральні прикмети героя. В його змалюванні превалюють кольори золота й срібла (обличчя його схоже на місяць, його «жовтувата блідість» нагадувала колір срібла, з якого зникла позолота, волосся теж попелясто-сіре, «срібне», очі - жовті), а за зовнішнім спокоєм (завжди говорив «тихо і м’яко») крилося щось лиховісне (автор порівнює очі героя з тхорячими, очима злого і підступного хижака). Відчуття прихованої небезпеки Бальзак підсилює, ховаючи ті очі під козирок старого картуза. Гобсек знає таємниці найвідоміших аристократичних та буржуазних сімей і може передбачити майбутнє багатьох із них. Тому його ніс схожий до буравчика (він «вгвинчується» в події). Звідси й порівняння героя з Талейраном, відомим своєю підступністю та впливом.

Дервіль не міг визначити не лише вік Гобсека, а і його стать, що, з одного боку, привертає увагу до позачасовості, «вічності» персонажа, а з іншого - до його антигуманної сутності. Бальзак називає свого героя людиною-автоматом, людиною-векселем, порівнює з удавом, наголошує на перекладі його прізвища («живоглот»).

Житло Гобсека несе на собі відбиток особистості господаря, є невід’ємною частиною його характеристики. «В цьому похмурому, вогкому будинку немає двору, всі вікна виходять на вулицю, а розташування кімнат нагадує обладнання чернечих келій...»

У конторі Гобсека зазвичай панує тиша. Але це не творчий спокій налагодженої діяльності, а мертва тиша «кухні, коли заріжуть качку».

Змальовуючи гнітючу атмосферу дому, підбиваючи підсумок, Бальзак пише: «Будинок і мешканець були єдиним цілим, зовсім як скеля і устриця, яка приліпилась до неї». Персонаж зростається з навколишнім предметним світом. Його неможливо уявити без речей, що навколо нього. Вони виявляють його індивідуальність і соціальний стан.

Бальзак постійно підкреслює патологічну скупість Гобсека: у його кімнаті замість дров тліють, жевріючи, присипані попелом головешки; очі захищає старий картуз; герой «ненавидів своїх спадкоємців і навіть гадки не мав, що хтось заволодіє його майном, хоч і після його смерті». З часом Гобсек починає боятись взагалі всіх людей - купує весь величезний будинок, щоб позбутись сусідів, хоча живе в одній кімнаті, поряд із якою усе помешкання захаращене відданими у заставу і не викупленими речами.

Еволюція характеру героя - це деградація особистості, яка втрачає останні людські риси; жага накопичення виходить за межі розумного. Жахливі картини відкриваються перед очима Дервіля, коли він оглядає будинок по смерті лихваря: «В кімнаті, суміжній зі спальнею покійного, справді були й гнилі паштети, й купи різних припасів, навіть устриці та риба, вкриті пишною пліснявою».

Картини розпаду, гниття продуктів та речей стають образним доказом безглуздя накопичення. Загибель речей свідчить про духовний розклад людини, цілком від них залежної.

а й філософ, чиї переконання є відображенням сутності сучасного авторові суспільства. «В золоті все є в зародку», - говорить Гобсек. Тому за нього точиться невпинна й неминуча боротьба. І краще самому визискувати, ніж дати комусь змогу те чинити з тобою.

Філософія героя розкривається, як це властиво методові Бальзака, в тривалих монологах та діалогах з Дервілем (сусідом по будинку, скромною й чесною людиною). Лихвар з довірою ставиться до нього, часом повчає, але свідомо заперечує будь-які стосунки, засновані на почуттях. Гобсек нікого не підпускає до себе, тримається на відстані, залишається самотнім. Це крайня межа відчуженості у приватновласницькому суспільстві. Адже, спілкуючись із людьми, потрібно віддавати свої почуття, свій час. А Гобсек уміє лише «мати». В цьому сутність його істоти. Як міфічний вампір, він отримує насолоду лише відбираючи в оточення пристрасті та силу, натомість спонукаючи їх стати або соціально (чи й фізично) мерцями, або такими само визискувачами-вампірами. У будь-якому разі Гобсек їм і бог, і суддя, і кат.

Слід зауважити, що Бальзак до певної міри мав рацію, відводячи Гобсекові роль месника, адже жертвами лихваря часто були представники знаті, які протринькали свої багатства, ті, хто крав мільйоні: «Щоб не забруднити лакованих чобіток, йдучи пішки, пихатий пан і будь-хто, який намагається наслідувати йому, ладні з головою зануритися в багно», - констатує герой. Він теж свого часу «занурився у життя» з головою. Та минуле Гобсека вкрите таємницею, майже романтичною завісою невідомості. З десяти років він служив юнгою на кораблі і двадцять років мандрував світом. Був причетний до війни за незалежність у Сполучених Штатах, жив в Індії, якісь справи у нього були з корсарами. «Зморшки його жовтуватого лоба зберігали таємницю страшних випробувань».

Автор доводить це, показуючи або називаючи інших лихварів - Жірара Пальму, Вертруста, Жигонне. їхня спільнота - таємна, могутня й жорстока - золотою сіткою обплутала все суспільство. «А хіба можуть відмовити в чомусь тому, в кого в руках мішок із золотом? - розмірковує Гобсек. — Я досить багатий, щоб купувати совість людську, керувати всесильними міністрами через їхніх фаворитів... Чи не влада це? Я можу, якщо побажаю, мати найкрасивіших жінок і купувати найніжніші пестощі. Чи не насолода це? А хіба влада й насолода не є суттю нашого суспільного ладу? Таких, як я, в Парижі чоловік десять: ми володарі ваших доль - тихенькі, нікому не відомі. Що таке життя, як не машина, яку приводять в рух гроші?.. Як і я, мої спільники усім втішились і люблять тепер лише владу й гроші заради самого володіння владою й грішми». Отже, узагальнення Бальзака йде ще далі: Гобсек і йому подібні - основа цієї держави, не лише її творіння, а й творці. Дервіль розповідає, що під час ліквідації справ французьких підданих на Гаїті Гобсек був призначений членом комісії, тобто лихвар виступав в -: не як приватна особа, а як представник уряду («В великій афері Гобсек був ненаситним удавом»).

Типовість образу Бальзак підкреслює неодноразова нагадуваннями про те, що герой схожий на статую, тим самим надаючи образові своєрідної символічності, і «…висохлий стариган раптом виріс в моїх очах. Став фантастичною постаттю, втіленням влади золота» і.

Образ Гобсека в повісті доповнено не менш виразно героями другого плану. Це Максим де Трай, Анастазі де Ресто та Фанні Мальво. Цікаво, що вони самостійні і водночас залежні від центрального героя, ніби висвічені його характеристиками, його баченням життя й людей. Так, образ Анастазі де Ресто в світобаченні Гобсека стає уособленням людини-«жертви», сповненої пристрастей, а тому зрозумілої і підвладної йому. Водночас ставлення лихваря до графині розкриває одну з його життєвих позицій - «знати» (спостереження за життям), яка дає змогу Гобсекові бути причетним до всього, не наражаючи себе на страждання. І оповідь про долю де Ресто також підкреслює авторську тезу про згубну силу грошей: до трагічного кінця веде не лише скнарість, а й марнотратство.

Максима де Трай Гобсек відверто зневажає, адже цей білявий красень «продає власне тіло задля тілесних насолод і приречений розоритись, як і всі, хто поласиться на нього. Цинізм і ницість чоловіка-повії розкриває його самохарактеристика: герой відверто демонструє власне тіло як «найсолідніший» капітал».

Підводячи читача до певних узагальнень, Бальзак знаходить для кожного з персонажів специфічні порівняння, що вбирають у себе соціально-психологічну сутність зображуваних характерів (Анастазі де Ресто - Ірідіада, де Трай - артилерійська батарея, Гобсек - устриця, бронзове погруддя тощо).

Даючи узагальнений образ свого часу, Бальзак намагався світові морального розкладу протиставити чистий ідеал доброчесної людини. Це образ юної білошвеї Фанні Мальво, яка з’являється на тлі чисто прибраної невеличкої квартирки, просто, але зі смаком вдягнена, наче осяяна сонцем, постійно зайнята працею. Дівчина викликає захоплення та співчуття навіть Гобсека, який ладен був запропонувати їй допомогу та щоправда відразу схаменувся. Її наречений, нотаріус Дервіль, теж протиставляється Гобсекові як людина трудової професії, яка не прагне багатства будь-якою ціною. Окрім того, він знає життя й розуміється на людських стосунках не гірше, ніж Гобсек, і може не лише засудити й викрити графиню де Ресто, а й високо оцінити чистоту та благородство Фанні. Саме в порівнянні з ним та Фанні виявляється моральна потворність Гобсека, який перейнятий лише власними егоїстичними прагненнями, ні в що не вірить. Власне, це людина, яка не потребує нічого людського. У цій винятковості героя є певна доля романтичного перебільшення могутності й утаємниченості лихваря, що надає йому рис майже надприродної істоти, котра стоїть над смертними.

Та Гобсек помирає, і від усієї його величі залишається лише мерзенне гниття продуктів, колись відданих у заставу. Світ лихваря завжди був мізерним, сірим і пліснявим. Романтичний ореол його молодості, як і філософії, розвіявся зі смертю героя. Залишилася жалюгідна реальність самотньої, всім огидної істоти, оточеної багном розкладу та руйнації.

Л-ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1999. – № 5. – С. 21-23.

Біографія

Твори

Критика