Твори Дж. Мільтона «Втрачений рай» і «Повернення раю»

Б. Б. Шалагінов

Великий англійський поет доби бароко Джон Мільтон (1608-1674) у «Втраченому раї» втілив тричастинність Євангелій та Августина. Стислі й стримані рядки Святого Письма поет наснажив вільним подихом живого життя з його яскравими барвами, чарівними звуками і рухами — від могутніх катаклізмів небесної битви ангелів і сатанинського війська, створення землі і всесвітнього потопу до найніжніших дотиків і порухів у раю. Ця бароково-містеріальна насиченість динамікою рухів, звуків, кольорів, просторовими ефектами передалася й Гетевому «Фаусту». У Гете ми теж знаходимо примхливе поєднання різних рис стилю й пафосу: монументалізму й камерності, героїзму і сентиментальності, химерних барв інфернальної міфології та просвітлено-молитовного настрою.

Традиційні персонажі середньовічної містерії — Бог, Адам, Єва, диявол, ангели — набули в Мільтона нового звучання. Гріхопадіння перших людей він зобразив майже як акт прометеїзму: Єва й Адам одержимі прагненням до самостійного знання. Вища сутність людини, на відміну від нерозумної природи, може виявитися лише у вільній волі (типово ренесансна думка), яка виражається у вільному пізнанні світу. Ніщо не може перешкоджати людині вільно пізнавати природу добра і зла (типово барокова думка; згадаймо, як Паскаль, наслідуючи Декарта, писав: «Я можу уявити людину без рук і ніг, але не без думок»). Так, Єва доходить висновку, що сама її людська природа обумовлює право зірвати заборонений плід з дерева пізнання. Ця жадоба пізнання, усвідомлення права на незалежне й вільне знання роблять Адама і Єву попередниками персонажів просвітницької літератури, і не в останню чергу — Фауста з твору Гете.

Мільтон вводить у містеріальний план свого твору ідею провіденціалізму — мотив, поширений в добу зміцнення ренесансних держав. У такому творі описується вирішальна історична подія минулого, яка приводить світ (суспільство) до сучасного його стану.

Провіденціальний план Мільтонової поеми різко розводить вихідну точку подій як причину (гріхопадіння Адама і Єви) і точку поета-спостерігача як історичний наслідок (ця точка, на відміну від барокової концепції Кальдерона, знаходиться в земній історії, вона збігається з добою конфесійних катаклізмів, які пережив Мільтон). Поет розводить час минулий і час майбутній (для автора він — сучасний), щоб окреслити їх тісний взаємозв'язок. На відміну від «буденних» пороків, у Дантовій поемі, гріхопадіння прабатьків визначало долю всього людства на землі. Сам Мільтон знав, що вчинок Адама і Єви призведе до величезних нещасть, страждань і загибелі мільйонів, до релігійних воєн і революцій. Гете, замислюючись над роллю індивідуальних дерзань для історії суспільства (у зв'язку з драматичними політичними подіями, що переживала Європа на зламі століть), вводить у свій твір тему історії (4-та дія).

Та Мільтона як барокового мислителя більше захоплює проблема людського сумління і самоусвідомлення. Подібно до Данте, який з погляду гуманності визнає за грішниками у пеклі право на пристрасті, Мільтон також виправдовує Адама і Єву з вищої позиції, порівняно з ортодоксальною, конфесійною. Це позиція барокового індивідуалізму, суттю якого є право особистості утверджувати себе в самостійному мисленні і прийнятті рішення.

Тож зрозуміло, чому так нетрадиційно для містерії втілив Мільтон образ Сатани. В цьому персонажі чимало рис ренесансного титанізму. Він викликає в пам'яті шекспірівських персонажів, які у своїх монологах висловлюють глибоку образу на долю, що стала на перешкоді їхнім прагненням, і готовність перебороти її рішучим і зухвалим учинком (Річард III, Яго, Макбет). Та це не все. Залежність Сатани від Бога сковує його вільну волю в той час, як він прагне до самостійного рішення і мети. Цим пояснюється його бунт, спрямований проти покори як такої, проти примусу й насильства над особистістю в будь-яких формах. Це бунт самовизначення, фактично вияв барокового індивідуалізму.

Але, ставши вільним, Сатана прирікає себе на трагічну самотність і на страждання самотньої душі. Йому не просто примиритися з думкою, що заради самоствердження він мусить підняти руку на красу, юність, щастя. Він не просто хоче зухвало зруйнувати світлу гармонію і безтурботний спокій перших людей у раю. Він не може змиритися з тим, що ця «гармонія» рабського самозасліплення і спокій бездумної покори зводять людей до рівня неживої природи і зберігають вищу владу, джерело вічної нерівності. Сатана викликає у читача не тільки осуд, а й симпатію і співчуття. Таке розкриття образу Сатани є вельми далеким від матеріального канону.

Складність нерозв'язної діалектики Мільтонового твору полягає ось у чому. Поет схиляється до визнання вільної волі людини, що проявляється у самостійно прийнятому рішенні на основі індивідуального мислення. І тут він виступає як наступник Відродження. Але, як бароковий мислитель і протестант-індепендент, Мільтон схильний до визнання залежності всього сущого від незмінного і вічного світового порядку та вищої волі. В поемі символом світового порядку, гармонії, непорушних законів Всесвіту є Бог. Він — творець, суть його творчості — краса: Земля, перші люди. Бог втілює в поемі античний (і ренесансний) ідеал прекрасного і гармонійного фатуму. Та Мільтон не може примирити індивідуальну вільну волю і бароковий фатум — кажучи філософською мовою, окреме і загальне, кожне з яких, за означенням, прагне своєї самодостатності. Це надає його творові барокової напруженості, трагедійності.

Мільтон намагався зняти трагедійність (як наслідок незавершеності містеріальної тричастинності) написанням другої (на жаль, не завершеної) частини поеми — «Повернутий рай». Новим її героєм став Ісус Христос, а головним змістом — спроба Сатани спокусити Ісуса.

Спокуса гріхом — суттєвий бік містерії. Середньовічна людина і уявляла життя як спокусу. В народній легенді про доктора Фауста «служіння» Мефістофеля представлене як суцільна гріховна спокуса, якій Фауст добровільно і легкодухо піддається. Проте у творі Гете Фауст, приймаючи «допомогу» Мефістофеля, ніде не переходить межу, за якою починається його повна залежність від диявола. Мефістофель намагається вплинути на найслабші сторони людської природи, такі, як зажерливість («Авербахів склеп»), слабкість перед жіночими чарами («Відьмина кухня» і вся історія з Гретхен), жага золота і всевладдя цісарського фаворита («Цісарський палац»), жага військових перемог і слави (4-та дія), жага багатства і влади надлюдськими долями (5-та дія) та ін. Практично всі ці «спокуси» входять до «каталогу гріхів» Дантового «Пекла». Відомо, що Гете був уважним читачем поеми Данте.

Проте привертають увагу певні смислові, почасти і текстуальні, збіги між перерахованими «спокусами» Мефістофеля в Гетевому «Фаусті» і тими, до яких вдається Сатана щодо Ісуса в поемі Дж. Мільтона «Повернутий рай». Надзвичайний лаконізм біблійного тексту переконує в тому, що Гете взяв «спокуси» не безпосередньо з Нового Заповіту, а надихався вже художньо переосмисленими образами. Наведемо біблійний текст: «Потому Ісус був поведений Духом у пустиню, щоб диявол Його спокушав. І постив Він сорок день і сорок ночей, а в кінці зголоднів, І ось приступив до Нього спокусник і сказав: «Коли Ти Син Божий, скажи, щоб каміння це стало хлібами» (...) Тоді забирає диявол Його в святе місце і ставить Його на наріжника храму та каже Йому: «Коли Ти Син Божий, то кинься додолу» (...) Знов диявол бере Його на височезну гору і показує Йому всі царства на світі та їхню славу, та й каже до Нього: «Це все Тобі дам» (...) Тоді позоставив диявол Його» (Матвій, 4).

Отже, хліби, служба ангелів, царства і слава. Ці стримані рядки Євангелій від Матвія і від Луки Мільтон перетворює силою фантазії на розкішні картинні образи. Спочатку на нараді сатанинського війська Веліал, «найхтивіший із духів», пропонує Сатані спокусити Ісуса жінкою: «Нехай зустріне найвродливішу з жінок, одну з тих, що нагадує богиню. Та скрізь серед людей таких чимало. Майстрині у любовному мистецтві, вони серця в полон беруть словами, як сіттю, ласками оплутати готові». Сатана відхиляє цю пропозицію, бо «лише слабких краса бере в полон, для сильних духом — іграшка вона», і пропонує «зловжити потребами його земної природи». І ось Сатана постає перед Ісусом у пустелі в образі «людини в багатому одязі». За помахом його руки з'являються столи з розкішними наїдками й напоями, а прислужують «найвродпивіші німфи і наяди, з якими вродливицям усіх часів зрівняться важко». Коли ж Ісус відхиляє цю спокусу, Сатана пропонує йому золото, бо «друзів, пошану, перемоги й царський трон — все можна це одержати за гроші». Ісус відповідає, що «багатством не здобути могутності, якщо й здобути, то не можливо утримати її». Багатство це «для юрби кумир, для мудреця тягар, для всіх них небезпечна пастка». А щодо царства — то «багато небезпек, тривог чимало несе з собою цісарям корона, адже тягар беруть вони на плечі, важкий тягар державного правління». «Лише того я цісарем назву, хто над бажаннями власними царює». Тоді Сатана спокушає його мрією слави, яка спіткала Александра, Сціпіона, Помпея, Цезаря... Ісус відповідає: слава — це «мізерне сяйво, гомін беззмістовний юрби, яка сама — мов безпорадне стадо чи потолоч, що часто хвалить те, що заслуговує на осуд». Справжня слава — це коли «Господь людину гідну піднесе і янголи, радіючи неложно, хвалу святу співають в небесах». Тоді Сатана пропонує Ісусу, «спадкоємцю Давидова престолу», звільнити Іудею від римлян силою зброї і стати в ній царем. «Чому ж ти зволікаєш і не спішиш зробить щасливим Всесвіт, коли царем над ним достойним сядеш? Чи роздуми про подвиги майбутні тобі на шлях твій вийти заважають?» З цими словами Сатана зводить Ісуса на гору, з вершини якої видно Аракс, Каспій, Інд, Євфрат, Перську затоку і пустелі Аравії, столиці Асирії, Вавилону і Персії, країни парфян і скіфів. Незліченними колонами перетинають цей простір могутні армії. Сатана пропонує Ісусу їх очолити і «царювати до самого Єгипту і Євфрату, не боячись ні Кесаря, ні Риму». Проте для Ісуса все побачене — лише зразок «марнославної величі земної», а озброєння, яке так важко зробити, «буває знищити зовсім не важко». Тоді Сатана показує Ісусу Рим і обіцяє посадити його на престол римських цісарів. Коли Ісус відхиляє й це, Сатана показує йому Афіни, перераховує знаменитих мудреців, проте Ісус відповідає, що єдина мудрість належить Богові.

Після цього Сатана переносить Ісуса на дах Єрусалимського храму і пропонує кинутися вниз, щоб чудесним порятунком довести своє божественне походження. Янголи переносять Ісуса в чудесну долину, частують його «небесною їжею» і прославляють його перемогу над дияволом.

Л-ра: Всесвітня література та культура. – 2005. – № 1. – С. 12-14.

Біографія

Твори

Критика