30.10.2018

Джон Мільтон (John Milton)

Драматичні задуми Мільтона і його трагедія «Самсон-борець»

Бортник Є.П.

Творчість Джона Мільтона — видатного англійського поета і громадського діяча англійської буржуазної революції XVII ст. все ще не перестає бути предметом дослідження критиків і літературознавців. Значні досягнення зарубіжних мільтоністів за останні 30-40 років проливають нове світло на життя і діяльність англійського поета. Радянські літературознавці та прогресивні зарубіжні дослідники зуміли синтезувати здобутки сучасної критики та надбання попередніх епох, зв’язавши діяльність Мільтона з революційними подіями в Англії 40-50 рр., і тим самим підійти по-новому до оцінки всієї його творчості.

З різних питань, на які наштовхує нас багата творчість Мільтона, ми вибираємо лише одне, досить вузьке питання, зв’язане безпосередньо з найвидатнішим твором останньої доби його життя — трагедією «Самсон-борець». Такий вибір не випадковий. Ця трагедія привернула увагу критиків тільки в наш час, коли появились десятки праць і статей, присвячених їй. Розробляючи найрізноманітніші питання змісту і форми трагедії, англійські і американські критики ще не зовсім розкрили зв’язок цього твору з усією літературною творчістю письменника, зокрема з його драматичними задумами. Мільтон мріяв про драматичний твір, доказом чого є численні нотатки про теми та задуми, що виникли в нього. Може здаватись дивним, чому ж Мільтон, підготовляючись до цього завдання так довго і наполегливо, тільки під кінець свого життя знайшов сюжет, який він зумів здійснити вперше і востаннє в закінченій драматичній формі.

Безпосереднім стимулом для вибору даної теми послужили праці проф. Р.М. Самаріна, який підкреслив особливий інтерес Мільтона до драматургії і театру протягом всього життя. Ця сторінка літературної діяльності Мільтона досі мало вивчена. В англійській і американській критичній літературі, крім зовсім уривкових зауважень про неї, немає окремого, присвяченого їй дослідження. Частково торкнулися цієї теми деякі автори статей: Голз, Генфорд, Талер, Паркер та ін., які зупиняються на таких питаннях, як зацікавлення Мільтона сучасним йому театром, як вплив Шекспіра на поета, як деякі задуми драм тощо, але не пов’язують цих явищ з останнім етапом творчості Мільтона. Вони не враховують того факту, що трагедія «Самсон-борець» з’явилась не випадково і знічев’я, а була останньою закономірною ланкою в довгому ланцюгу його творчих задумів і поривів.

Зацікавлення Мільтона театром пробуджується в кінці 20-х років XVII ст., в період занепаду драми англійського Відродження, коли завдання театру значної обмежуються. Театр стає розвагою придворних і аристократичних кіл і служить пропаганді із сцени монархічних поглядів. В той час посилюється боротьба пуританськи настроєної буржуазії проти театральних вистав як одної з форм розваги. Цей наступ пов’язувався з загальною політичною боротьбою пуритан проти королівської влади і знаходив щораз більшу підтримку серед широких верств суспільства. Найбільш запальні пуритани відкрито вимагали закриття театрів. Театральні вистави в Лондоні йшли з успіхом аж до вибуху громадянської війни в серпні 1642 року. Їх організували не тільки в придворних і публічних театрах, але і в університетах і коледжах, а також на приватних сценах аристократичних родин.

Мільтон, вихований у пуританському дусі, в коледжі і Кембріджському університеті під впливом гуманістичних ідей захопився театром. Вже в першій латинській елегії, написаній в 1626 році, яка разом з іншими латинськими елегіями належить до перших літературних спроб Мільтона, ми можемо знайти рядки, які свідчать про те, що 18-літній поет був уже ознайомлений із сучасним йому лондонським театром.

Описуючи свої безпосередні театральні враження, Мільтон згадує також про репертуар. Проте з цих його загальних зауважень не можна встановити точно, які саме п’єси він бачив.

Із замітки в одному з його прозових трактатів дізнаємось, що він знав і шкільний театр. У студентські роки Мільтона помічається деяке пожвавлення діяльності університетських театрів, до репертуару яких входили латинські і англійські п’єси, побудовані за принципами «вченої драматургії». В поезіях Мільтона університетської доби ми знаходимо деякі згадки про героїв класичних драм, а в елегії поет вдається до форми діалогу, явно запозиченої з драматургії.

Зацікавлення античною драматургією не перешкоджає поетові вивчати англійську драму і оцінити велич його геніального земляка Шекспіра. Виявом його захоплення була похвальна епітафія, надрукована без підпису у виданні творів Шекспіра в 1632 р. Проте не менше приваблює його й антична трагедія. Він ставить грецькі трагедії вище сучасних англійських трагедій, з яких, на його думку, лише деякі заслуговують на постановку.

В 1634 р. Мільтон пише свої перші драматичні спроби «Аркади» і «Комус». Ці твори продовжують традицію англійської «маски», улюбленої форми театральних розваг придворних і аристократичних кіл. Серед десятка драматургів та поетів, таких, як Бомонт, Флетчер, Деккер, Мільтон, Даніель, Чапмен і ін., які культивували цей своєрідний театральний жанр, найбільш талановитим автором масок був Бен Джонсон. Мільтон обрав вид маски — пасторалі. «Комус» належить до найкращих її зравків. Відомий критик В.Д. Кортгоуп говорить про «Комус», що «у цій масці форма пасторалі досягає найвищої і, можливо, найдосконалішої драматичної форми».

«Аркади» — невеличка п’єса (109 рядків), майже фрагмент, тоді як «Комус» — закінчений самостійний твір і, до речі, одна з найдовших масок в англійській літературі (1023 рядки).

Традиційному жанрові маски Мільтон надав глибокого морального звучання. Основна тема «Комуса» — спір Гріха і Чесноти, який проходить між спокусником — Комусом і морально чистою дівчиною. Мотив спокушування, який прозвучав тут уперше, повторюється згодом в головних творах Мільтона. Зображуючи перемогу Чесноти над Гріхом, Мільтон сміливо заговорив про лицемірство вищих кіл, до яких зверталась маска. Критикуючи життя аристократії, він закликав її до чесного життя.

Прийнявши умовну форму «маски», Мільтон намагався зобразити сценічно боротьбу Гріха й Чесноти якомога живо. Тут бачимо танок тварин, які супроводжували Комуса, перевтілення Комуса в селянина, Сабрину в оточенні німф, сільський балет та різні інші ефектні сцени.

Твір Мільтона міг бути найкращим підтвердженням, що навіть розважальний жанр не мусить виключати ідейну спрямованість. Але, незважаючи на глибокий повчальний характер «Комуса». пуритани не могли б назвати його своїм твором, бо їх вражала ненависна їм форма маски, символу двірських розваг. Не назвали його своїм і прихильники розважального театру, бо чужим був для них повчальний зміст твору. «Коли «Комус» був написаний, Мільтон стояв між двома арміями», — каже критик «Комуса» Веріті. Мільтон справді ще не вирішив остаточно, з ким йому йти. Вроджена доброчесність і релігійне виховання зближували його з пуританами, але гуманістична освіта пробудила в ньому розуміння людської природи і потреби розваг. В той час Мільтон був ще далеким від ненависті до всіляких розваг.

Зрозуміло, що такий штучний жанр, як «маска», навіть при таланті Мільтона не міг мати впливу на розвиток англійської драми. Не відчуваючи за собою загальної підтримки, Мільтон занехаяв свої дальші драматичні спроби. Тільки через декілька років ми знаходимо в його записній книжці міркування, які свідчать про те, що театр не переставав його цікавити. Не дивно, що він не погоджувався з такими «світилами» церковної догматики, як Тертульян, Кипріян і Лактанціус, які засуджували театральні вистави як гріховне видовище.

Подорож до Італії в 1638-39 рр. прокинула в Мільтоні давній приспаний інтерес до театру. Вже на початку цієї подорожі, в Парижі, в квітні чи травні 1638 р., він познайомився з видатним нідерландським драматургом Гуго Гроціусом, автором відомих латинських драм. Едуард Філіпс повідомляє, що Гроціус прийняв Мільтона дуже тепло і приділив йому багато уваги. Особисте знайомство з цим драматургом не залишилось без впливу на дальші творчі шукання Мільтона. Критик Едмундсон навіть висловлює здогад, що обидва письменники розмовляли про драму «голландського Шекспіра» Ван-Вонделя, присвячену саме в той час Гроціусу.

Про особливе зацікавлення Мільтона італійською драматургією довідуємось з написаного ним листа до флорентійця Бенедето Буонматтаї в вересні 1636 р. Мільтон прохає в ньому переслати йому список італійських авторів.

Дані біографів Мільтона і його власні згадки про подорож до Італії не говорять нічого про те, чи він відвідував театри. Проте важко повірити, щоб Мільтон, як гість визначних італійських гуманістів, який радо приймав запрошення на концерти і брав участь в літературних академіях, не ознайомився з високою на той час театральною культурою Рима, Флоренції та Неаполя. З випадкової згадки в листі до Гольштеніуса дізнаємось, що в Римі він відвідав кардинала Барберіні і був у його палаці на вечірній музичній виставі, де йшов також фрагмент одної п’єси. Палац Барберіні був тоді осередком театрального життя Рима; на його сцені ставились твори різного жанру — від музичних комедій до релігійних мелодрам. Хоч немає документальних даних, як часто Мільтон бував в італійських театрах, сумнівно, що він був тільки на цій єдиній виставі.

Після перебування Мільтона в Італії він згадує італійську драматургію поруч з античними грецькими драмами, що їх назве пізніше зразком драматичного мистецтва у своїй передмові до трагедії «Самсон-борець». Тоді він познайомився також з роботами італійських критиків, головно Маццоні, Тассо і Кастельветро.

На першу звістку, що на батьківщині почались заворушення, які могли перейти в громадянську війну, Мільтон повернувся з Італії. «Я вважав, — писав він згодом, — що ганебно подорожувати за кордоном для приємності, тоді як мої співгромадяни борються в себе за свободу». Зацікавлення Мільтона політичними подіями проявляється щораз виразніше. Саме в ту пору, коли він виступив з першими памфлетами проти єпископів, в його записній книжці, відомій під назвою «Кембріджський рукопис», де записана більшість його ранніх поем, безпосередньо після поеми «Лісідас» появляється чимало драматичних планів, переважно трагедій. Один з перших дослідників рукопису Массон переконливо довів, що ці записи виникли поступово в 1639-42 рр. і не раз підлягали доповненням, змінам і докорінній переробці.

Записи Мільтона займають сім сторінок. На першій сторінці говориться про сюжет «Утраченого раю» у формі трагедії, на другій коротко про драматичні сюжети із Старого завіту; на двох дальших — про сюжети з англосаксонської історії, ще далі дещо детальніше розроблені задуми релігійних драм і вміщений ще один нарис трагедії на сюжет «Утраченого раю», на останній сторінці знаходимо декілька сюжетів з історії Шотландії і з Біблії.

Усіх записів приблизно сотня, хоч точну кількість встановити важко, тому що Мільтон інколи називає один сюжет різними назвами. Массон, який докладно вивчив рукопис, що зберігається в Кембріджському університеті, вважає, що усіх записів є 9919. Із них 53 — це сюжети, запозичені із Старого завіту, і тільки 8 — із Нового. З англосаксонської історії є 33 сюжети, а з історії Шотландії — 5. Значну кількість тем із Старого завіту пояснити не важко. Мільтон як письменник, який щораз виразніше був зв’язаний з пуританським рухом, звертався до Біблії, зокрема до оповідань із Старого завіту, як до основного джерела натхнення.

Відбираючи біблійні сюжети, Мільтон виходив з історичного становища Англії та актуальних для англійського суспільства в 40-х рр. питань. Обрані ним теми були цікаві не тільки для нього особисто, але й для широкої маси пуритан. Його хвилювали питання про неминучість кари за гріхи, яка спадає на людський рід, приваблювали постаті біблійних пророків і борців за справжню віру, а головне — тема боротьби з тиранією. Легенди Старого завіту саме говорили, як часто царі були несправедливими тиранами.

Перечитуючи англійські історичні хроніки, Мільтон шукав у них паралелі з сучасністю і записував деякі сюжети як можливий матеріал для майбутньої трагедії. В історичних сюжетах повторювались основні мотиви релігійних. Мільтон хотів зображувати воєнні лихоліття, вважаючи їх божою карою за неморальність монарха чи народу. Він бажав прославити борців за народну свободу. Характерно, що головними героями він обирав не тільки королів, але і представників простолюддя. Значне місце займає тема боротьби англійського народу проти королів-тиранів. Історичне становище Англії тієї доби дозволяє зрозуміти, чому Мільтон приділив стільки уваги зображенню несправедливих володарів. Ця тема повинна була набрати у Мільтона актуальної гостроти. Адже він за декілька років перед громадянською війною відчував вороже ставлення суспільства до короля, що зловживав своїми правами.

Переплетіння релігійних та історичних тем виникло у Мільтона з переконання, що Англія є вибраною божою країною, і тому, борючись в ній проти несправедливого монарха, він уявляв собі, що бореться за встановлення «царства божого» на землі.

Із усіх драматичних задумів найбільше зацікавив Мільтона популярний тоді в європейській літературі сюжет «Утраченого раю». Мільтон розробив його аж в чотирьох варіантах. Два перші записи зводяться до списків дійових осіб, серед яких виступають хор ангелів, архангел Михаїл, Люцифер, Адам і Єва та велика кількість алегоричних персонажів. У другому варіанті архангел Михаїл замінений Мойсеєм, додані деякі алегоричні персонажі. У третьому записі намічені головні моменти дії. Драма повинна була починатись прологом, виголошуваним Мойсеєм. Всю першу і другу дію п’єси мали заповнити розмови алегоричних постатей. У третій дії хор повинен був розказувати про повстання Люцифера та про історію його падіння. Адам і Єва мали появитись в четвертій дії вже після свого гріхопадіння. У п’ятій дії передбачалось зображення їх вигнання з раю. Сцена повинна була закінчитись виступом Віри, Надії та Милосердя, які потішають і навчають прогнаних з раю. Останнє слово мало належати хорові.

В четвертому записі цієї п’єси помічається, що Мільтон хотів трохи оживити сценічну дію. Розмови алегоричних постатей мали відійти на другий план, а головними дійовими особами були б Адам і Єва та диявол-спокусник. У пролозі архангел Гавриїл у супроводі хору розказував би про створення світу, бунт ангелів і поразку Люцифера та про зловісні наслідки гріха. Друга дія з алегоричними постатями зовсім пропущена. Замість неї Мільтон хотів ввести ряд сцен між Люцифером та Адамом і Євою. В заключній дії Мільтон все-таки вводить алегоричні постаті, які виголошують деякі філософські думки і повчають, як люди повинні боротись з життєвими злиднями, потішаючи себе надією, що появиться Месія, який поверне людям рай.

Ще декілька драматичних задумів накреслені настільки детально, що можна мати деяке уявлення про хід дії і композицію п’єси. Проте десятки інших сюжетів згадані двома, а то навіть і одним реченням, зафіксованими, мабуть, під час перечитування Біблії чи хронік. До них належить задум трагедії на сюжет із життя Самсона, той єдиний із сотні задумів, який поет здійснив аж під кінець свого життя.

Численні дослідники трагедії «Самсон-борець» згадують цей запис як доказ, що задум трагедії виник у Мільтона вже раніше, але тільки деякі з них звернулися до рукопису й розглянули його разом з іншими драматичними задумами Мільтона. Бажаючи розібратись у різниці між задумом і його здійсненням, критик А.В. Веріті дає, мабуть, найбільш детальний аналіз цього запису у своїй передмові до видання трагедії. На значення такого дослідження вказує інший критик В.Р. Паркер, який вважає, що різні невірні здогади або невмотивовані узагальнення деяких критиків трагедії є наслідком неуважного дослідження нотаток Мільтона.

Вони здебільшого йдуть за класичними зразками, хоч не виключене, що автор «Комуса» в деяких випадках мав на увазі щось посереднє між грецькою трагедією і середньовічним мораліте. Більше як через 20 років після згаданих драматичних задумів, здійснюючи свій первісний проект в трагедії «Самсон-борець», Мільтон звернувся до чистих форм грецької трагедії. Але цей твір не призначався для сцени. Мільтон відмовився не тільки від поділу на дії, а й від сценічних ефектів. Поява Самсона разом з провідником та Даліли у супроводі жінок у яскравих сукнях, які розвіває вітер, — тільки скромна данина цим ефектам.

З прозових трактатів Мільтона, написаних у 40-х р., дізнаємось, що Мільтон думав про інсценізацію своїх драм. Говорячи про свої літературні плани, він відмічає, що той час був невідповідний для створення поеми. Ідея повчати народ трагедією нова в порівнянні з його ранішими поглядами, коли він визнавав тільки естетичний вплив драми. Мільтон мріє про виховну роль театру в «державі пуритан». При цьому він висловлює думку, що людина не може почувати себе щасливою, коли після праці та поважних роздумів не знайде відпочинку й розваги. На його думку, «пуританська держава» повинна б за прикладом античних держав організувати систематично всенародні свята, в яких театральні вистави займали б значне місце. Театр повинен стати одною з найважливіших форм безпосереднього впливу на народ. Звичайно, він відкидав театр Стюартів, розрахований виключно на розвагу публіки, а мав на увазі новий, повчальний театр.

У світлі цих планів треба розглядати й задуми поета 1639-1642 років. Театрові Стюартів він хотів протиставити нову, високоморальну драму, яка мала б сильний вплив на маси.

Із спогадів Едуарда Філіпса ми знаємо, що Мільтон почав розробляти план драми на тему «Утраченого раю». Філіпс згадує, що Мільтон зачитував деякі рядки, якими починався б цей твір, і цитує ці вірші, причому не шість, а десять рядків, які в поемі виступають як звернення Сатани до Сонця.

Не важко зрозуміти, чому Мільтон не мав змоги завершити «Утраченого раю» у формі трагедії і чому не здійснились його інші драматичні задуми. Коли в 1642 р. пуритани добились закриття театрів, стало ясно, що надії поета на створення народного театру в «пуританській державі» виявились даремними. Усі драматичні задуми Мільтона захитались. Крім того, його захопила публіцистична полеміка, якій він все більше і більше віддавав свій письменницький хист.

Ознайомлення з драматичними задумами Мільтона дозволяє зробити висновок, що він, маючи за собою на 32-му році життя низку епічно-ліричних поем і маску «Комус», мріяв про те, щоб стати драматургом. Але життя і політичні обставини перешкодили цьому. Мільтон став популярний як автор гострих політичних памфлетів і славний як автор поеми «Утрачений рай». Єдина його трагедія «Самсон-борець» була настільки притьмарена славою епічного поета, що до XX сторіччя історики літератури не присвятили їй належної уваги.

Нахил Мільтона до драматичної форми можна помітити в деяких його прозових трактатах. В них він не раз звертався до драматичних засобів, щоб посилити їх полемічний характер.

Як полеміст, Мільтон не раз звертається за прикладами до біблійних чи історичних подій. Серед них є чимало згадок і про Самсона. То згадує він його для того, щоб провести паралель між зрадницькою роллю єпіскопів у відношенні до короля і роллю Даліли супроти Самсона, то порівнює англійський народ з Самсоном, який одного дня, не витримавши всіх знущань і образ, повстане проти своїх гнобителів. Такі приклади суперечать твердженню сучасного критика Кровза, який вважає, що образ Самсона виник в уяві Мільтона незалежно від політичної обстановки того часу, тільки на основі християнських переказів.

Памфлетна боротьба, якій Мільтон віддавав протягом 20 років свого життя весь свій час та енергію і яка спричинила втрату зору, закінчилась для нього з моментом реставрації Стюартів у 1660 році. Не розуміючи історичних причин падіння республіки, Мільтон глибоко пережив крах своїх надій, його друзі і однодумці були засуджені до жорстокого покарання. Він сам ледве уникнув смерті і тільки на деякий час був ув’язнений і мусив заплатити велику суму грошей. Його прозові твори були демонстративної спалені рукою ката. І саме в ці останні роки життя серед злиднів, переслідувань і глуму з боку королівських прибічників створив Мільтон свої безсмертні поетичні твори.

Зрозуміло, чому сюжет «Утраченого раю» вимагав широкої епічної форми: в ній він міг свобідно дати волю своїй уяві. Драма обмежувала б цю уяву, яка хотіла охопити космічні простори. Але немає найменшого сумніву в тому, що в поемі «Утрачений рай» чимало епізодів і сцен, які підходили б і для драми. В ній чимало діалогів і майже театральних конфліктів. Проф. Р.М. Самарій вказує на те, що чотири останні книги поеми можна вважати п’ятим варіантом драми Мільтона про Адама, введеним в епічне обрамлення і, очевидно, багато в дечому принципіально відмінним від нарисів 39-40-х років. При цьому подається навіть розподіл на окремі дії цієї своєрідної драми.

Драматичні моменти в поемі «Утрачений рай» настільки вразили Драйдена, що він прохав у Мільтона дозволу переробити її на п’єсу, яка справді появилась в 1674 р.

У молоді роки Мільтон хотів написати поему про життя Христа. Пізніше він обрав для свого «Поверненого раю» тільки один епізод з життя Христа, а саме його спокутування Сатаною в пустині. Хоч поема нагадує богословський трактат, цікаво, що епічна розповідь включена в рамки діалогів. Неначе за законами «вченої драматургії», прихильником якої був Мільтон, він зосереджує свою головну увагу на внутрішній дії, на психологічних переживаннях. Мільтонові не вдалось домогтись тут драматичного напруження, бо його Христос вирішує всі конфлікти без зусилля. Релігійна віра Мільтона перешкодила йому зобразити Христа з усіма людськими сумнівами і ваганнями, хоч він і підкреслював просте походження Христа і його антагонізм до багачів.

Не треба доводити, чому ця спроба створити образ позитивного героя закінчилась повною невдачею: повчальна тенденція знесилила творчу уяву поета і перетворила поему в дидактичний теологічний трактат.

Може виникнути питання, які ж безпосередні причини спрямували увагу Мільтона на трагедію? Критик Генфорд висловлює здогад, що трагедія означала для Мільтона завершення його драматичних планів, накреслених ним ще у трактаті 1642 р.

На перший погляд, у Мільтона не було підстав звертатися до трагедії. В епоху Реставрації театр знову став місцем зустрічей і розваг переважно придворної публіки. Легка розважальна комедія єдина задовольняла смаки розбещених придворних кіл. Далекий був Мільтон і від «героїчних трагедій» Драйдена з їх ідеалізацією монархічного ладу, темами любові та дворянської честі. Не міг погодитись він і з теоретичними поглядами Драйдена на театр, де Драйден виразно вихваляв сучасну йому сцену, заявляючи, що вона домоглась особливого успіху з поверненням «його королівської величності», тобто в добу Реставрації, та протиставляючи її античній. Передмову Мільтона до трагедії «Самсон-борець» можна в багатьох відношеннях вважати антитезою теоретичних міркувань Драйдена.

Для Мільтона головним джерелом натхнення залишалась грецька трагедія; у своїй передмові він проголосив творчість Софокла, Евріпіда та Есхіла вершиною художньої майстерності, ще ніким не перевершеною. Із сучасної йому європейської драматургії поет згадав тільки італійські трагедії. Сучасна англійська трагедія викликала в нього глибоке невдоволення і навіть презирство. Мільтон використав свою передмову й для того, щоб виправдати перед пуританами написання трагедії, яка, він підкреслив це з особливим наголосом, ніколи не призначалась для сцени.

Для того, щоб зрозуміти настрої Мільтона, коли він прийшов до обрання сюжету про Самсона, треба згадати особисті переживання поета в ці найбільш критичні для нього роки. Дослідники звертають у першу чергу увагу на паралель між особистим життям Мільтона і Самсона: вони обидва були нещасливі в подружжі, обидва були сліпі, обидва почували себе самотніми, не знайшли розуміння серед оточення, зазнавали глуму і переслідувань. Менше уваги приділили критики паралелі в громадському житті обох борців. Мільтон, як і Самсон, усвідомлював свою велику відповідальність перед народом, бажаючи пожертвувати своїм життям для його морального вдосконалення і політичного визволення. Мільтон пережив глибоке розчарування після того, як віддав всі свої знання і досвід, здоров’я й майно для блага молодої республіки. Він глибоко розчарувався в народі, який, на його думку, погодився добровільно на нове ярмо. Однак головним почуттям, яке оволоділо Мільтоном в останні роки його життя, коли він побачив, що народ знову підіймається проти тирана, було бажання взяти участь в цій боротьбі, довести, що діло, за яке він боровся довгі роки, було праве. Він прагнув помститись за переслідування та образи, яких зазнали він та його однодумці під час Реставрації. Жодне місце в Біблії не розказувало про помсту так поетично, як легенда про Самсона. Поет прагнув натхнути її новими, сучасними мотивами, прагнув своїм твором закликати до боротьби й розбуджувати жадобу помсти. Отже, «Самсона-борця» можна вважати «апофеозом» помсти, подібно як В.Г. Бєлінський вважав поему «Утрачений рай» апофеозом повстання проти авторитету.

Могутня постать Самсона вже давно привернула увагу поета, але якщо в 40-х рр. його цікавили різні епізоди з життя Самсона, то в останньому періоді його життя мотив помсти висувався на перший план. У своїх прозових творах Мільтон згадував Самсона передусім як героя, що піднявсь на боротьбу за визволення свого народу. Його богатирську силу згадав він в «Утраченому раю». У зрілому віці поет наповнює цей образ думками та почуттями, почерпнутими з особистого досвіду. Можна припустити, що в уяві Мільтона пройшла приблизно така ж сама еволюція цього образу, як і в літературних середньовічних пам’ятках на цю тему. Спочатку життя Самсона зображали згідно з біблійним переказом, а згодом основна увага була зосереджена на подвигу Самсона безпосередньо перед його смертю. Цей останній епізод став темою окремих творів, хоч і різних щодо задуму та ідейного змісту.

Іван Франко, який в 1912 році переклав драму «Самсон-борець» на українську мову, вважав за доцільне додати широкий коментарій про цей твір. Він протиставляє цю драму відомій поемі «Утрачений рай», яка забезпечила Мільтону славу геніального поета. Проникливий критик, Франко звертає увагу на те, що пізно було б у наш час перекладати поему про гріхопадіння. Щодо «Самсона», то він, порівнявши його з біблійними джерелами, вказує на всі ті місця, де поет значно відійшов від біблійного переказу і перетворив сюжет про Самсона у драму згідно з власним задумом.

Самсон мав стати для Мільтона зразком національного героя, який здійснює страшну помсту над гнобителями. Через те драматург замінює образ Даліли-блудниці образом дружини Самсона. Мільтон психологічно поглиблює мотиви її поведінки. Вона діє не під впливом погроз з боку філістимлян, а головно як щира патріотка і людина іншої релігійної віри — справжньої «божої», згідної з її переконанням, а не єврейської, яка викликала в ній презирство. Мільтон так щиро захопився переживаннями Даліли, що читач поеми — на думку Франка — має більше симпатії для неї, ніж для Самсона у сцені, коли вона пояснює своєму чоловікові її безвихідне становище.

Тільки читач, для якого Самсон був втіленням ідеї про «праве діло», міг не відчути, що впроваджений у драму образ Гарафи, велетня з Гата, знижує образ Самсона. Гарафа, представник вищої культури, відкидає пропозицію Самсона боротися з ним, невільником, та ще й сліпим. На такий нерівний двобій не дозволила Гарафі його рицарська честь. Ів. Франко висловлює думку, що Мільтон, мабуть, сам не помітив різниці між рівнем двох культур двох противників, коли дав таку позитивну характеристику Гарафі.

У давніх єврейських джерелах Самсон позбавлений рис свідомого патріота, який бореться за свою батьківщину. Мільтон підкреслює ці риси і зображує Самсона як людину з тонкими переживаннями, здатну усвідомити свою головну помилку, через яку він мусить загинути; він не повинен був піддатись спокусам Даліли, забуваючи про своє високе призначення — борця за народну свободу. Усвідомивши свій гріх, Самсон виявляє незвичайну силу волі тим, що замість безжурного життя в родині він обирає завдання месника, приреченого на загибель. Самсон зрікається надії прозріти і стати такою людиною, як раніше. Бог його віри вимагає від нього небувалого подвигу, і він рішається його звершити ціною особистого щастя.

Іван Франко робить кілька глибоких зауважень щодо самої композиції драми, яку Мільтон хотів побудувати за зразком грецької трагедії, хоч не міг обминути і змін відповідно до свого задуму.

Драма Мільтона вся була зведена до внутрішніх переживань, а не до зовнішніх подій. Під кінець життя Мільтона його все менше й менше приваблювали сценічні ефекти, які не важко було здобути з біблійної легенди про Самсона. Мільтон хотів показати борця, який не тільки виступає проти ворогів, а й бореться, змагається сам з собою. Весь драматизм твору побудований на складній гамі переживань Самсона, який від розпачу й зневіри підіймається до вершини людського героїзму, жертвуючи собою для визволення свого народу.

Нічого дивного в тому, що драматичний твір, який мав так мало епізодів і був занадто дидактичний, не міг здобути успіху на сцені. Навіть для сучасників Мільтона цей твір був замало драматичний. Його двічі переробляли для сцени, дарма що Мільтон не вважав його придатним для неї. Першу переробку мав здійснити Олександр Поп на замовлення епіскопа Етербері, якому драма подобалась своєю класичною формою. Друга була підготовлена для театру в Дубліні в 1721 р., але й вона не була поставлена. Твір Мільтона став популярний тільки завдяки прекрасній ораторії Генделя, написаній в 1742 р. До речі, мотив Самсона привабив не одного композитора XVIII і XIX ст. П’ятдесят років тому знайшовся якийсь американець Уайфер, який використав чотири задуми Мільтона і написав чотири драми про Самсона, які, звичайно, не побачили сцени.

Навіть читач цієї драми мусить робити зусилля, щоб стежити за її своєрідною діалектикою. Та таке зусилля чекає сучасного читача й менших і великих поем Мільтона. «Самсон-борець» має ту перевагу над ними, що це твір сильної конденсації, весь натхнений тими глибокими переживаннями поета, які він раніше намагався передавати у ще складнішій формі, багатомовно і менш конкретно.

Треба було довгих років, протягом яких Мільтон мріяв про новий тип драматургії, поки під кінець життя вдалось йому знайти сюжет, що давав йому змогу створити свій духовний заповіт.

Л-ра: Питання мови та літератури зарубіжних країн. – Львів, 1958. – Вип. 2. – С. 5-17.

Біографія

Твори

Критика