Адельберт Шаміссо: казка про трагедію втрати
Євген Сверстюк
Повість «Дивні пригоди Петера Шлеміля» залишає загадкове враження. Справді, дивною здається втрата того, що невідступно супроводить людину як зайвий доказ її життя. Дивною здається і мука людини без того, що начебто не відіграє ніякої життєвої ролі. Тому вже з перших сторінок книжки ми починаємо відчувати, що образ утраченої тіні — символ, за яким щось стоїть.
Понад півтора століття різні покоління читачів розгадують цей образ, наповнюють своїм досвідом і, прагнучи глибше збагнути задум автора, видавці знову і знову перекладають і перевидають «Петера Шлеміля» — найпопулярніший твір німецького поета і вченого-ботаніка Адельберта Шаміссо.
Ще за життя автора повість-казка була перекладена майже всіма європейськими мовами, і від того часу популярність її не пригасла. Очевидно, є щось вічно злободенне й тривожне в цій історії з утраченою тінню, щось неминуще, не вичерпане людьми, якщо їм хочеться вертатись до цієї казки.
Звичайно, вона приваблює насамперед тим, що легко, красиво, талановито написана. Її можна з інтересом читати, уявляючи звичайну собі тінь і не задумуючись над тим усім, що нас супроводить ціле життя і чого ми не можемо втратити, не втрачаючи себе. Отже, навіть для дитячого сприймання казка Шаміссо цікава, бо це таки нечувана дивовижа: людина без тіні. Легше вже уявити собі людину із зайвою, чужою тінню... Але навіть тоді людина зміниться від цього, здавалося б, дрібного факту: чужа тінь заважає бути собою. Так само брак власної тіні не дає бути собою. Зовнішнє буквальне розуміння все ж таки затягує нас у глиб людської психології. І не випадково: казка про Петера Шлеміля наскрізь психологічна, і ключ до розуміння її треба починати шукати з життєпису й душевного складу самого автора.
Шарль-Люї-Адельберт де Шаміссо народився 30 січня 1781 року в замку Бонкур — у Шампані, в стародавній французькій дворянській родині, протягом століть пов’язаній кревно з королівською династією. Революційна хвиля 1790 року змела замок і закинула родину Шаміссо на еміграцію. Майбутнього поета з коренем вирвано з рідної землі й пересаджено на німецьку. Але дев’ять років — це вже для людини багато: «Спогади мого дитинства розкриваються для мене повчальною книгою, з якої уявляється перед моїм загостреним зором цей пристрасний, бурхливий час».
Батько пішов у емігрантський загін. Зносячи нестатки, родина шукала притулку в Бельгії, у Баварії, аж поки опинилася в Берліні.
У 1796 році підліток записується пажем пруської королеви, а там дістає змогу навчатись у французькій гімназії, потім у військовій академії. У 1798 році він уже прапорщик, а за три роки — лейтенант піхотного полку. Траплялось, що трохи неповороткий, задумливий офіцер армії Фрідріха-Вільгельма III то з’являвся на параду без шпаги, то губив свою роту. Образ розлюченого полковника грізним привидом плавав за ним у навколосвітню подорож через п’ятнадцять років...
Як тільки перший консул Бонапарт 1801 року дозволив емігрантам повернутися на батьківщину, граф Шаміссо з родиною виїхав до Франції. Адельберт з причин фінансового характеру залишається в Німеччині й щораз глибше поринає в стихію німецького життя. Він зачитується творами Кльопштока, Ґете, Шіллера, Канта, особисто зближується з Фіхте і здружується з гуртком обдарованої молоді. Пише вірші, спершу французькою, потім німецькою мовою. У 1804 році видає власним коштом «Альманах муз» і відтоді органічно входить у літературне життя німецької молоді.
Але тут проблема національного конфлікту між Францією і Німеччиною загострюється на гребені історичних подій і спускається до особистої драми Шаміссо. Йдучи на Пруссію, Наполеон І видає декрет про розстріл кожного француза, що стане під чужий прапор. Шаміссо не дозволяють відставки. Він залишається в полку, який не дуже певний своєї перемоги... Але буря тепер проноситься над головою: пруські фортеці падають одна за одною без єдиного пострілу...
Як людина з високорозвиненим почуттям чести, як офіцер Адельберт фон Шаміссо гостро переживає ганьбу поразки. Цього разу він домагається відставки, їде у Францію, але не знаходить там своєї ниви й поривається знову до Німеччини, де розпочав і літературну, і природознавчу працю. Найсвітлішим епізодом у Франції було його перебування в домі мадам де Сталь, про яку поет згадує:
«У колі цієї величної, чарівної жінки я прожив незрівнянні дні, спізнався з багатьма знаменитими людьми того часу й пережив шмат наполеонівської історії, його ворожість до сили, що не скорялась йому; ніщо поруч з ним і під ним не сміло почувати себе незалежно...»
Широта поглядів і прагнення до незалежности споріднювали Шаміссо з мадам де Сталь. Режим диктатури їх не влаштовував...
У 1812 році Шаміссо вступає на медичний відділ Берлінського Університету. Але спокій тривав недовго. Надходить рік відновлення війни німецьких держав проти Наполеона. Патріотичні настрої ведуть німецьку молодь на поле «битви народів» — під Ляйпціґом.
Чогось подібного Шаміссо — людина без батьківщини — вже зазнав у 1806 році, коли наполеонівський декрет поставив його перед вирішальним вибором. З того часу стихія бурхливих літ кидала його то у Францію, то знов у Німеччину. Очевидно, за той час багато гострих зіткнень пережив поет, багато дум заховав на дні душі... 1813 рік був тільки останньою краплею, — і Шаміссо написав свою повість-казку.
Сам Шаміссо, очевидно, не почував національної зради. У затишку тріюмфальної наполеонівської тіні він не дуже цікавився своєю власною... Зате подолані й поневолені Наполеоном німці настільки болісно переживали зневаження національної чести й гордости, що навіть французові не могли дарувати втрату її. В їхньому середовищі він змушений був гостро осмислити цю втрату.
Усе це треба зважити, щоб зрозуміти місце автобіографічного елементу в повісті про Шлеміля. Це важливо, оскільки критика пов’язувала з цим центральну в творі проблему втраченої тіні. До цього, без сумніву, прислужився такий натяк в автобіографії самого поета:
«Світові події 1813 року, в яких я не міг брати діяльної участи — тоді я вже не мав батьківщини, або ще не мав батьківщини — по-різному вибивали мене, мимо моєї волі, з обраної колії. У це літо я написав, щоб самому трохи розвіятись і потішити дітей одного приятеля, казку «Петер Шле- міль», що була прихильно прийнята в Німеччині й стала популярною в Англії».
За цим спокійним далеким спогадом треба уявити собі, що пережив тоді Шаміссо, якого товариші відрадили од участи у війні й створили йому затишок для наукової праці...
З цих переживань виріс його найвизначніший твір.
Змальовуючи життя свого героя, Шаміссо вгадав власне майбутнє (випадок ясновидіння, не такий уже рідкісний у літературі, — згадаймо «П’яний корабель» Артюра Рембо), бо саме таке майбутнє він вимріяв, вистраждав і знайшов як єдиний вихід. Цим виходом були подорожі по світу.
У 1815 році автор «Дивних пригод Петера Шлеміля» став натуралістом російської полярної експедиції і на кораблі «Рюрик» під командою капітана Отто Коцебу три роки плавав довкола світу. Великі матеріяли й спостереження його, зібрані за цей час, створили Шаміссо ім’я вченого в різних галузях природознавства. У 1819 році його обирають почесним доктором філософії Берлінського Університету, членом Товариства Натуралістів. Він стає забезпеченою людиною. Працює адьюнктом ботанічного саду. Згодом одружується з вісімнадцятирічною дівчиною і вступає в спокійну, щасливу пору свого життя.
У двадцяті роки приходить до Шаміссо літературна слава. Його поезії стають надзвичайно популярними: їх читають напам’ять, кладуть на ноти. Його портрет висить поряд з портретом Ґете. Росте його авторитет ученого-ботаніка й лінгвіста. У зеніті слави Шаміссо помирає 21 серпня 1838 року.
Серед німецьких поетів-романтиків Адельберт Шаміссо душевно наймолодший, найпроґресивніший. Він розширює тісну тематику романтизму, сміливо вносить у неї — один з перших у світовій літературі — соціяльні, політичні, індустріяльні мотиви. Гайне, — його Шаміссо перший оцінив і підтримав, — взагалі виділяє автора «Шлеміля» зі школи романтиків і залічує «більше до молодої, ніж старої Німеччини».
Для багатої німецької літератури Шаміссо, без сумніву, не тільки видатний поет свого часу (щоправда, деякі німецькі критики відводили йому почесне місце як єдиному французові, що став німцем), але й живий поет, якого не забувають.
Понад чотириста пісень на слова поета — лише один з виявів цієї життєздатности.
У спадщині Шаміссо половину займає проза — «Подорожі довкола світу» і «Повість-казка», половину — поезія і численні поетичні переклади. За всіма цими творами стоїть яскрава постать, яку так схарактеризував один із сучасників поета:
«Людина рідкісного обдаровання, але довго переслідувана долею, французький емігрант і пруський офіцер, аристократ і ліберал, поет і ботанік, автор фантастичного роману і мандрівник довкола світу, німець і все ж таки природжений француз...»
«Природжений француз» угадується не лише в стилі, в поетичному темпераменті, в мові. Німецька мова його насичена галліцизмами, як гоголівська — українізмами. І це не дивно: засвоюючи німецьку мову, він не міг позбутися всіх тих скарбів, які несвідомо вбираються в дитинстві зі звука-ми рідного слова й становлять джерело підсвідомого.
Поет залишається сином свого краю, своєї доби у вільнодумстві й ненависті до деспотизму. В пошуках духу боротьби й романтики Шаміссо торкнувся й української історії, а саме постаті засланого в Сибір Войнаровського. Поема «Вигнанці», написана за мотивами рилєєвського «Войнаровського» та за розповідями про долю декабриста Бестужева, сповнена віри в крах деспотизму й політичної сваволі.
Найбільше перекладав Шаміссо французького поета-патріота Беранже. їх єднали демократичні переконання, життєлюбність, симпатії до простого люду. Вільнолюбні ідеали Французької революції по-різному в них переломились, але дали здорову основу їхній громадянській поезії.
Шаміссо поєднував у собі багато суперечливого. Він любив Німеччину Ґете, Шіллера і Канта, як свою батьківщину, обурювався легкодухою капітуляцією перед Наполеоном і захоплювався постаттю Наполеона так само, як французький патріот Беранже. Все ж таки він, німецький поет, більше тривожився про долю Франції, ніж французькі роялісти, що в затінках чужих дворів зберегли рідну мову, але не позбулися бундючної зневаги до свого народу.
Характерний для Шаміссо вірш «Замок Бонкур», де поет з любов’ю пригадує у всіх деталях рідний замок, зруйнований селянами, і благословляє тих, хто заорює і засіває руїни:
Мій вірний прабатьківський замку,
Ти тільки в уяві стоїш...
По тобі ні сліду, ні знаку —
Лиш чорна рілля і спориш.
Роди, моя земле кохана,
Хай нива твоя співа!
Благословення і шана
Тому, хто тебе засіва
(Переклад автора статті)
Таким ясним, щирим, незлобивим поглядом дивився поет на світ, таким добрим і нехитрим знали його сучасники. І таким постає перед нами автор таємничої повісти-казки, що зробила його ім’я популярним у світовій літературі.
У «Дивних пригодах Петера Шлеміля» розповідається про людину, що в наївному юнацтві легковажно проміняла свою тінь на гроші, а потім усе життя покутувала, аж поки їй трапились семимильні чоботи, щоб утекти від людей і від своїх страждань у міжконтинентальні простори.
Коли людина переступає з одного острова на інший, коли вона збирає в ботанічну скриньку рослини всіх континентів, вона забуває про тінь, та й нікому придивлятись до її тіні. Це, власне, фабула, за якою стоїть символічний зміст.
Але казка написана як повість, на твердій реалістичній основі, населена живими постатями, схопленими так живо в найістотніших прикметах, висвітленими так психологічно правдиво, що реалістична канва збиває зі сліду алегорії. Автор — талановитий прозаїк, що бачить тло у всій повноті барв і вміє кількома словами передати характер.
Ось пан Джон, якого Шлеміль одразу впізнає «по ситому самовдоволенню, що аж світилося на його обличчі». Він виголошує свою основну ідею: «Хто не має принаймні мільйона, той, пробачте на слові, негідник», — «О, чистісінька правда, — гукнув я, сповнений почуттів». Ця фраза теж цілком характеризує юнака, що не мав нічого за душею, крім прагнення домогтися протекції Джона.
Це одразу відчув «загадковий пройдисвіт», що «ходив лиш манівцями», — чоловік у сірому. Оцей коректний послужливий джентльмен усе подавав розманіженому панству, але не викликав цим ніякого подиву, ба навіть уваги з боку людей, що лише обмінюються недбалими чемностями.
Зманіжені й вередливі, вони звикли, щоб хтось задовольняв їхні забаганки з першого погляду, і не дивуються навіть тоді, коли чоловік у сірому виймає з кишені осідланих коней і чемно подає до панських послуг...
Здається, ось-ось він усіх їх заховає в кишеню, а вони, набундючившись, навіть і цього не помітять. Та не вони йому потрібні. Навіщось йому була потрібна тінь юнака. А той не встояв, зачувши про невичерпний Фортунатів гаманець, і, засліплений золотом, навіть не встиг збагнути, навіщо сірому чоловікові здалася чужа тінь і навіщо самому берегти свою тінь. Але те, до чого людей не можуть привести міркування, дається їм через гіркий життєвий досвід.
Можливо, коли б усе це сталося з якимсь негідником, він би зумів обминути соняшні дороги й пройти життя сутінками, задовольнившись тим, що дає золото. Але Шлеміль — чесна і вразлива людина. Він одразу ж починає відчувати, що з утратою тіні над ним немов тяжить якесь прокляття. По-чуваючи себе нещасним, він стає зовсім іншою людиною, далекою від того вчорашнього легковажного юнака, упевненого, що вся сутність життя — у мільйоні. І потім, після багатьох Шлемілевих страждань, саме в кульмінації, коли вирішувалась доля його кохання, знову з’являється чоловік у сірому й пропонує рятівну тінь в обмін на душу — на полегшених умовах, посмертно. Та Шлеміль, навіть не вагаючись, відхиляє послугу. Він уже знає, що дорога компромісу й моральних утрат не веде до щастя...
Вся повість зіткана з цього гіркого пізнання. У легких, граційних переливах сюжету фантастика чергується з точним реалістичним малюнком. То автор заманює суто автобіографічним епізодом, то дивує суто казковим зламом сюжету, який теж можна змістовно осмислити. Інтриґує в цій історії кожний художній деталь — і нерозгаданий чоловік у сірому, і можливість повернути втрачену тінь, і нагода продати душу на полегшених умовах, і вигадані пояснення втрати тіні (то вона, мовляв, примерзла в снігах Росії, то була скалічена чоботом незграбного чоловіка, то під час важкої хвороби була втрачена разом з волоссям). Усе це викликає найширші асоціяції у зв’язку з ляйтмотивом, що звучить, як різка вібрація струни, — про марність золота, яке не компенсує втраченої тіні.
Шлеміль жив утратою, а не тим, що мало б її компенсувати!
Сюжет наснажений такими непідроблено глибокими переживаннями, наповнений такими точними спостереженнями над людьми, що мимоволі віриш у психологічну правдивість казки й думаєш, що все це не просто вигадане, а вистраждане самим автором.
Немає сумніву, що в повісті відбилися душевні переживання самого Шаміссо. Але будь-яка спроба послідовного тлумачення її символів на автобіографічній основі безплідна. Немає також сенсу звужувати образи, підганяти до «стрункої системи». В єдину, наперед задану ідею вони не вкладаються, так само як не вкладаються в концепцію алегоричної автобіографії-сповіді.
«Дивні пригоди Петера Шлеміля», може, не більш автобіографічні, ніж «Дон Кіхот» Сервантеса, хоча в них є численні прикмети і зовнішності самого Шаміссо (чорна куртка й ботанізирка), і характеру (безпосередність, прямота і невибагливість), і навіть фабула (навколосвітні мандри).
Але кожен художній твір автобіографічний у тому розумінні, що автор вкладає в нього частку себе, своє світовідчуття, свій характер. Інколи письменник зізнається, як, наприклад, Гоголь, що позбувався негативних прикмет, передаючи їх своїм сатиричним персонажам. Часто письменник по-збувається своєї душевної драми, довіривши її читачеві (Ґете, «Страждання молодого Вертера»; Франко, «Зів’яле листя»).
Звичайно, Шлеміль — не Шаміссо, але, без сумніву, — його частка, певна фаза його життя, об’єктивізований, важко вистражданий образ, який став од автора на віддалі, як «друг, до якого вже можна признатись». Цей образ пішов за законами вільної творчої уяви шляхами казки й набрав широкого значення. Звісно, його треба сприймати як художній образ і осмислювати за власним досвідом, а не за досвідом автора.
Що ж до автора, то, заховавшись у тихий світ ботанічних досліджень, він цілком природно міг собі уявити власні тривожні блукання важких років в образі Шлеміля. І, цілком природно, він собі вимріяв утечу від суперечностей у навколосвітні мандри, де «тінь» губиться в безлюдних просторах.
Очевидно, для німецького письменника Адельберта фон Шаміссо його герой був тим зім’ятим обставинами, змученим
французом, котрий знайшов собі назву в європейському імені Шлеміль, що означає бідолаху, який, за оповіддю в Талмуді, дорого розплачується за те, що іншим минається безкарно.
У передмові автор розповідає, нібито йому потрапив до рук зошит, де колишній його друг Шлеміль написав свою історію, і «з-під пера цього добродія вона вийшла невибагливою, простуватою». Ця містифікація — радше традиційний літературний прийом, ніж прагнення автора завуалюватися.
За сюжетом цієї «невибагливої» казки люди дедалі більше стали докопуватись до її потаємних глибин, стали здогадуватись про гарячі джерела, з яких вона випливла.
Прославленого поета і вченого Шаміссо почали дошкуляти запитаннями, що ж треба розуміти під тінню, втраченою Шлемілем.
У той час письменник уже міг би спокійно говорити про давні рани і втрати, коли б це не було банально. Письменникові пояснювати свій образ — значить звужувати й спрощувати цей образ, який кожен має наповнити за власною по-требою і мірою.
Сама прискіпливість сучасників викликала в нього посмішку: він зовсім не збирався роз’яснювати й торкатись джерел. І ось у передмові до французького видання (1837) Шаміссо зі справжнім французьким гумором обігрує всілякі версії і тлумачення тіні й глумливо пропонує цікавим... визначення з підручника фізики: «Тінь — затемнений простір...» і т. д.
Це для цікавих. А для вдумливих він закінчує казку реалістичним повчанням: «Ти ж, мій друже, коли хочеш жити серед людей, то насамперед навчись шанувати свою тінь більше за гроші».
З повісті бачимо, як у душі великого художника віддзеркалилася драма втрати і зречення, щоб стати наукою людям. У цій самій передмові автор знову ж таки вказує, де шукати в житті свою тінь:
«Фінансова наука достатньо довела нам важливість грошей; важливість тіні не така загальновизнана. Мій необачний друг захотів грошей, ціну яких знав, і не подумав про справжнє («un solide»). За його задумом, урок, який дорого йому обійшовся, повинен піти на користь нам, і досвід його закликає нас: не забувайте про справжнє».
Що ж таке це «справжнє», протилежне багатству? Це ті вищі цінності, «не такі загальновизнані», ті, яких ми не помічаємо, які незримо ввійшли в нас, як повітря дитинства, як рідна пісня, як пам’ять про батьків і прадідів. Проте в житті ми іноді не помічаємо «тіней», що даються задарма й присутні невідчутно, як повітря і сонце.
Мабуть, найбільшого взагалі не помічаєш саме тому, що воно дається даремно. Цю велику правду треба вистраждати, як вистраждав її Адам Міцкєвіч, коли писав:
О Литво, краю мій!
Ти на здоров’я схожа!
Яка ти дорога, лиш той збагнути може,
Хто втратив раз тебе...
Великі, незримі для недалекоглядного ока істини й цінності самі не приходять: їх треба утвердити власним життям.
Якщо шукати паралелі з тінню, яка фіксує той факт, що людина займає своє місце під сонцем, яка окреслює на землі постать і зріст людини, яка невідступно супроводить нас і немов нагадує, що ми живем, то ми дійдемо висновку, що це не просто те, «що є у всіх, а тому має бути і у мене». Це щось невід’ємне, як прикмета, без якої нема індивідуальности. Це один з вимірів людського єства.
Але як виміряти маштабність духового, коли «від великого до смішного один крок», як висловився Наполеон. У межах цього кроку безліч різних людей, які чи то недобачають великого, чи то не відчувають смішного.
Розміри окреслюються втратою — трагедією втрати. Але від трагедії до комедії теж один крок, у межах якого деякі люди будують собі навіть затишок від життєвих бур. Ні трагедії втрати, ні комедії втрати вони не переживають: вони звикають до буденности втрати.
До втрат того найбільшого, що далось нам задарма, можна звикнути і, що найстрашніше, після перших утрат усі наступні здаються легшими. Можна дійти до стану безлистого осіннього дерева, можна спроститись до голого осикового кілка, що пливе за водою, можна не помічати навіть, що служиш комусь просто палицею, якою підганяють мулів і обганяють від собак, а потім викидають як непотріб, бо сама собою палиця нічого не значить і нічого не варта.
Втрати зменшують людину й роблять її нечутливою до інших і до себе самої, роблять її грубою, бездушною і черствою. Бо, зрештою, людина — це витвір нашаровань моральних, етичних, інтелектуальних, естетичних. Без тих щеплень мало сказати, що вона опускається до рівня тварини. Тварина має належний їй хов, вироблений тисячоліттями спілкування з природою. Для вирівняння своїх потреб, біологічних прикмет і нахилів людині даються згадувані духові цінності. З утратою їх вона стає однобокою, і той один її бік скалічений. З утратою духових сил людина втрачає рівновагу й занепадає. Нею починають рухати не глибинні потреби й імпульси, а сверблячка поверхових пошуків найдешевшої, найстандартнішої компенсації — кар’єри і грошей, грошей і кар’єри.
Зі своєї втрати батьківщини, втрати, що не могла пройти легко, бо стояла на очах, як мечі, схрещені в бою, як особиста драма і великий вибір, Шаміссо створив для нас трагічний символ духової втрати. Нині для нас важливо не те, з чого створено цей символ, а те, щоб знайти для нього відповідники у власному житті й навчитись цінувати свою людську сутність.
Художній талант підносить до справжніх розмірів те, що губиться на мілині буденности. Він розкриває і повертає речам їхню справжню суть, даючи нам істину разом із збільшувальною призмою.
Художник і людина, духове життя якої скристалізувалось у фокусі бур найдраматичнішої епохи, Шаміссо глибоко пережив і художньо осмислив утрату як велику трагедію і створив прекрасну казку про людське життя, про незамінність утрат, про співвідношення життєвих вартостей, побачених широко розплющеними очима.
Л-ра: Сверстюк Євген. На святі надій : Вибране. – Київ, 1999. – С. 663-673.
Твори
Критика
