Модерністський живопис Грузії

На початку ХХ століття образотворче мистецтво Грузії не мало своєї національної школи: існувала лише провінційна реалістична традиція і сильна середньовічна. У цей час у мистецтві вирішувалися два важливі питання - як стати частиною європейської культури, з одного боку, і як зберегти традиції, створивши власну національну школу, з іншого. Шляхи розвитку грузинського мистецтва визначили модерністи 1910–20-х років: брати Зданевичі, Ладо Гудіашвілі, Давид Какабадзе, Іраклій Гамрекелі та інші художники. Роботи Ніко Піросмані, сучасника перших модерністів, не можна віднести до авангарду, але саме вони стали відправною точкою у розвитку грузинського мистецтва початку 1910-х — першої половини 1930-х років. Розповідь про кількох ключових художників допоможе скласти перше уявлення, що таке грузинський авангард.

Ніко Піросмані

У 1900-ті у темних підвалах та духанах Тифліса нікому не відомий самоучка Ніко Піросманішвілі створював картини, співзвучні найсміливішим ідеям Заходу. Відкрили його у 1912 році художник-футурист Михайло Ле-Дантю та брати-тифлісці Ілля та Кирило Зданевичі. Вони ж були першими, хто зіставив роботи Піросмані із відомими ним картинами французького примітивіста Анрі Руссо. Для грузинських художників нового покоління — Ладо Гудіашвілі, Давида Какабадзе, Кирила Зданевича та інших — картини Піросмані стали, якщо не джерелом натхнення, то прикладом чистого мистецтва, вільного від академічної відсталості.

Піросмані писав олійними фарбами на чорній клейонці, рідше — на картоні та жерсті. Не побутова, а особлива, технічна клейонка на парусиновій основі легко різалася і гнулась, олія лягала на неї легко і міцно трималася. На початку XX століття сцени бенкетів авторства Піросмані прикрашали тифліські харчевні, перетворюючи підвали на святкові зали. Його першими клієнтами стали шинкарі: вони цінували і збирали картини «духаного художника Миколи», як тоді називали Піросмані.

На картині «Кутеж» бенкетуючі чинно сидять за столом, вкритим білою скатертиною. Частування не по-грузинськи мізерне: тарілки з їжею, пляшки та вигнуті хлібці шоти розставлені рідко та нагадують атрибути урочистого ритуалу. Кутеж Піросмані — не так бенкет, як метафора ідеального життя, свята, образ прекрасного, «щасливого буття, яким воно малювлося у народній фантазії».

Картина «Два грузини біля марані» написана на замовлення духанника Івана Кеквадзе — його портрет ми бачимо праворуч від величезної амфори. Кеквадзе був великим поціновувачем картин Піросмані і зібрав велику колекцію.

У центрі композиції – квеври, посуд для приготування вина. Для кахетинця Піросмані заготівля вина була справою повсякденною і водночас містичною. Пізньої осені до судин заливали виноградний сік разом із мезгою, по горловину закопували в землю, а через деякий час запечатували і залишали бродити до весни. Забродивши, майбутнє вино починало «говорити» — вирувати. Шум від безлічі вируючих квеври було чути здалеку, що посилювало містичний ефект.

Герої картини в парадному одязі стоять у марані — виносховищі. Вони з гордістю демонструють гігантський глечик: його покупка була цілою подією. Панно прикрашене виноградними гронами, як грузинська скатертина — орнаментом. Виноград символізує добробут та багатство. Чорний фон картини можна вважати фарбою, але це природний колір клейонки, чиї мальовничі властивості художник так цінував.

Кирило Зданевич

З 1918 по 1921 рік Тифліс був столицею меншовицької Грузинської Республіки, куди безперервним потоком йшли емігранти із заходу колишньої російської імперії: Громадянська війна ще вирувала по той бік хребта. Серед них було безліч художників, письменників та музикантів, які прямують до Європи.

Культурне життя Тифліса кінця 1910-х — початку 1920-х років було насичене подіями. Численні артистичні кафе - "Хімеріоні", "Ладья аргонавтів", "Хвіст павича" - навперебій влаштовували поетичні турніри. До Грузії повернувся режисер та творець Вільного театру Костянтин Марджанішвілі та почав працювати з місцевими молодими художниками.

Кирило Зданевич, колишній студент Імператорської Академії мистецтв, вигнаний у 1912 році разом із Ле-Дантю за крайню лівизну поглядів, побачив Тифліс через кубофутуристичну призму. Місто Зданевича, зафіксоване у стрімкій ритмічній композиції, точно уособлює неймовірне напруження артистичного та інтелектуального життя епохи авангарду. Колірна композиція картини «Тифліс» побудована на поєднаннях яскравого рельєфного живопису та глухих землистих відтінків. Заданий Зданевичем міський вид нагадує пейзаж, зафіксований на швидкості з вікна автомобіля. Деталі вислизають, а в пам'яті залишаються лише загальні контури — гостроверхі дахи та мелькаючий ландшафт. Діагоналі вузьких вуличок Старого міста йдуть за обрій, залишаючи лише тонку смужку неба. Така композиція відбиває театральну топографію Тифліса, що розкинувся по обидва боки річки Кури. Горбистий рельєф робить райони несхожими один на одний, динаміку простору підкреслює стріла фунікулера, що розтягнулася в небі, та веде до найвищої точки міста — гори Мтацмінда.

Давид Какабадзе

Крім середньовічної мистецької традиції, у грузинському образотворчому мистецтві до початку ХХ століття чітко виражений національний стиль не сформуввся: тому пошук національної ідентичності займав багатьох грузинських художників кінця 1910-х років. Недарма майже всі вони вивчали місцеві давнини — їздили в експедиції, описували пам'ятки архітектури та замальовували фрески.

Давид Какабадзе — найпослідовніший і найрадикальніший грузинський авангардист: художник і фотограф, винахідник і теоретик мистецтва, знавець грузинських старожитностей. Ще в юності Какабадзе вирішив, що найважливіше – створити національну художню школу. Випускник фізико-математичного факультету, він не отримав системної художньої освіти і всі знання та навички в галузі мистецтва здобував самостійно. В основу його робіт лягла ренесансна думка Леонардо да Вінчі, що мистецтво і є наука.

До 1910-х років у Грузії не було жодного пейзажиста. Модерніст Какабадзе першим побачив у пейзажі потенційну форму для вираження національної ідеї на живописі. Незалежно від розміру полотна види рідної для Какабадзе Імеретії - це широкі панорами з високим горизонтом, немов побачені з гірської вершини або висоти пташиного польоту. Смарагдові, жовті, червоно-коричневі та світло-зелені прямокутники безлюдних полів, гряди пагорбів та гір заповнюють декоративним килимом весь простір полотна. Какабадзе уникає колірних градацій - тут немає ні серпанку гірських долин, ні сліпучого сонячного світла. Просторова глибина досягається за допомогою зіставлення різних кольорів у продуманій послідовності.

У 1920-х роках Какабадзе отримав патент на власний винахід у галузі стереокіно — безочковий стереокінематограф, який став прототипом нинішньої 3D-технології. Дослідний зразок так і не був запущений у виробництво, але його деталі — лінзи, металеві спіралі, дзеркала та скло — художник використовував у колажах та рельєфах.

Ця робота може сприйматися як ребус із зашифрованим значенням, і як чисто декоративний художній об'єкт. У «Композиції» поєднані готові різноманітні матеріали: це прямокутна дошка, обтягнута тонкою тканиною і покрита шаром фарби з пульверизатора. У центрі — металевий закручений у спіраль дріт із квадратним фрагментом дзеркала. У дзеркальній поверхні на рельєфі відбивається і частина інтер'єру, і глядач. Гра з відображенням і заломленням світла вносить у композицію динамізм і ілюзію просторової глибини: «Поверхня, що світиться, в якій, як у дзеркалі, відображаються різні за глибиною плани, є найкращим способом вираження поняття динамічного простору».

Петре Оцхелі

На початку 1920-х років повертається на батьківщину театральний режисер Коте Марджанішівілі, і разом із ним у грузинський театр приходить модернізм. Вундеркінда грузинської сцени, так потім називали Петре Оцхелі, Марджанішвілі відкрив наприкінці 1920-х років. Тоді підготовчі ескізи костюмів вважалися робочими матеріалами, і художник рідко розробляв пластику персонажа на папері: важливішими вважалися колір, тип тканини та конструкція майбутнього костюма.

Оцхелі був універсальним майстром, який брався кроїти і шити складні каркасні костюми, збивати і розписувати декорації. Його малюнки неможливо зіставити з жодним з модерністських стилів чи напрямків. Підкреслене їстетство його ранніх робіт вразило навіть Марджанішвілі, що бачив багато (подовжені пропорції рук оцхеліївських персонажів він назве «вампірськими пальцями»). Акварельні начерки до костюмів робили серед акторів справжній фурор. Міміка, поза, жест підказують не тільки як має виглядати персонаж, а й ритм його руху, характер, навіть внутрішню мотивацію дії.

«Іноді художник у своїх замальовках висловлює таку цікаву думку, що неможливо з ним не погодитися. Більше того, іноді під його впливом і я частково змінюю свій задум», — зізнавався режисер.

Узагальнені, майже декадентські силуети затягнуті у фантастичні шати — широкий кринолін та довгий плащ. Орнаментальний мотив на одязі, що нагадує візантійський архітектурний декор, в'яззю облямовує всю нижню частину сукні однієї з героїнь. Жіночі персонажі у виставі Марджанішвілі жорстокі та підступні. Художник сильно утрирує ці характеристики, дещо спотворюючи пропорції та посилюючи міміку. Ці стилістичні вольності не заважали численним проектам: Оцхелі запрошували тифліські, кутаїські театри. Але в 1930-х клімат і ситуація в країні різко змінилися. 1937 року Оцхелі засудили за хибним звинуваченням і засудили до розстрілу. Йому було 29 років.