Фордевінд
Денис Лукін
Сидимо на пляжі, бачу — якийсь мужик пливе на дошці для віндсерфінгу. Кажу: «Як же ж я мрію жити десь у Новій Зеландії, де ніколи не буває холодів і проблем, кожного дня кататися під вітрилом і пити Совіньйон Блан!..». Чоловік причалює до берега. Підходить до нас. Звертається: «Добрий день! Хочете навчитися плавати на дошці?». Дідько! Я не це мав на увазі, мені хотілося просто пофантазувати... Ну чому мрїї іноді здійснюються так швидко!
Власник плавзасобу озувчив ціну послуги — суму, яку я не планував сьогодні витрачати — але відступати вже було нікуди. Прийшлося вчитися.
Пана звати Віктор Іванович. Віндсерфінг — його пристрасть з часів молодості. Зараз це вже не молодий чолов'яга, проте виглядав він ефектно — як справжній морський вовк: довге волосся, борода, стильна бейсболка.
Спочатку нам було викладено теорію керування вітрильним пристроєм на воді за допомогою вітру. Ми обговорили правила на березі, так би мовити. Я чув знайомі з ранньої юності улюблені морські терміни — гік, шверт, фордевінд, оверштаг...і не міг повірити, що це нарешті стосується мене. Так, ніби я вирушаю у далеку подорож... Відкривати Америку. Ще одну. Аби у ЗСУ було більше Хаймерсів...
Найсильніше вразили два моменти із підготовчого етапу. «Не намагайся зробити вітрило своєю опорою, — каже Віктор Іванович. Опора — це ти».
Як часто ми шукаємо опороу в комусь або в чомусь! А чи багато із нас самі є опорою для когось? Чи хоча би для самого себе...
«Не варто старатися підкорити стихію, — продовжував тренер. Стихія завжди сильніша, вона неодмінно переможе(як Україна — прим.авт.). Можна лише використати її силу, зробити своїм союзником».
«Чорт забирай, — подумав я тоді, — ще трохи такої теорії, і я зрозумію основні принципи життя, не те, що віндсерфінгу».
Але від розмов треба було переходити до справи. Я встав на дошку, потягнув за галс(справжні моряки ніколи не скажуть «мотузка» або «канат»), «відкрив» вітрило і поплив. Добре, не з першого разу, але мені це вдалось. Перед тим прийшлося декілька разів впасти у воду. Але коли вітер погнав мене до протилежного берега, я відчув... насправді, я нічого не відчув. Занадто хвилювався і боявся впустити вітрило. Як правило, в таких випадках — коли хвиля або повітря несе тебе — люди вигукують щось типу «Уууу!». Я мовчав. Роль мого галасу взяв на себе Віктор Іванович. Він видав нетиповий як для його зовнішності довгий звук «Юхуу!». Типу, кайф. Це мало прозвучати, аби було зрозуміло: гроші і час витрачено недаремно. Ефекту польоту досягнуто.
Коуч свою задачу виконав.
Ми пофоткались і записали відео.
Ну і навчились плавати під вітрилом...
Можна йти до «АТБ» за «Marlborough Sun».
Instagram @deni_look_in
