Герберт Бейтс. Доброчесний Сайлас
За свої дев'яносто п'ять років мій дядько Сайлас перепробував багато справ, і ось настав час, коли він пішов у гробарі.
Солбрукський цвинтар лежав далеко від села на невеличкому пустирі серед пагорбів річкової долини. Не було такого місяця, щоб одягнений у лахміття дядько Сайлас не копав там ями. Працював він цілий день, самотньо порпаючись у синювато-бурій глині, і товариство йому складали тільки птахи, що видзьобували із свіжої землі черв'яків. Малий, бридкий і потворний, він мав вигляд кам'яної химери, що впала з даху невеличкої церковки, — такого собі старезного карлика, який протягне ще бозна-скільки й далі копатиме могили іншим.
Якось Сайлас довбався у південному кутку цвинтаря. Видався погожий, але спекотний травневий день. Серед високої й густої трави та надгробків уже сяяли золотисті квіти.' Опівдні Сайлас упорався з ямою і вирішив підживитися.
Досі весна стояла дуже суха й прохолодна, але цього дня навіть на дні могили сонце припікало, мов у середині літа.
У ямі було так гарно, що Сайлас тут і влаштувався підобідати. Поївши хліба з м'ясом, він запив усе те холодним чаєм, який завжди тримав у пляшці від пива. Після їди його почало хилити на сон, і кінець кінцем тут-таки, на дні ями, він і задрімав-гидко роззявивши мокрого рота й тримаючи на коліні пляшку.
Проспавши хвилин п'ятнадцять-двадцять, дядько Сайлас прокинувся від чийогось пильного погляду й підвів очі. Над ямою хтось стояв — наче жінка. Сайлас був приголомшений і здивований тим, що тут узагалі з'явилася жива душа, а жінка позирала згори на нього й чомусь роздратовано тицяла в траву своєю довгою парасолькою. Жінка була худюща, бліда й мала потворне обличчя, її черевики здалися Сайласові здоровенними-здоровенними, а з-під грубої чорної спідниці виглядала велетенська, як дирижабль, темна нога. Не встиг Сайлас її добре роздивитись, як вона накинулася на нього й, розмахуючи парасолькою, заходилася звинувачувати в неробстві та неповазі. Жінка хитала головою і раз у раз тупала ногою. А тоді витягла вниз до Сайласа свою тонку шию і суворо запитала, чому це він смокче пиво у святому, призначеному для небіжчика місці.
Цієї блаженної хвилини Сайласа — червоні, як стигла вишня, губи, такі самі червоні очі та ніс — було важко відрізнити від п'яного матроса. Та коли дядько працював, він Айв тільки одне: холодний чай. Правда, з віскі, але все ж таки чай!
Сайлас зачекав хвилин п'ять, поки жінка вибалакається, тоді скинув капелюха й сказав:
— Добридень, мадам! Погляньте, які гарні тут квіти!
— Чого нд скажеш про вашу поведінку. І де — на святій землі! До того ж ви п'яний!
— Ні, мадам. Хоч я й не проти б...
— А пиво? Невже не можна було обійтися тут без пива? Сайлас подав їй пляшку.
— Мадам, — сказав він, — це питво не зашкодить і мусі. Не завдасть воно шкоди й вам.
— Це через нього порозпадалися тисячі сімей в усій Англії!
— Холодний чай, — мовив Сайлас.
Жінка гнівно фиркнула й знову тупнула ногою.
— Холодний чай?!
— Атож, мадам, холодний чай. — Сайлас відіткнув пляшку й подав її жінці. — Самі скуштуйте, якщо не вірите.
— Дякую. Тільки ж не нахильці!
— Гаразд. У мене є кухлик. — Сайлас покопався в кошику, знайшов залізного кухлика, налив чаю і простяг жінці.
— Скуштуйте, мадам. Скуштуйте. Від цього погано не стане.
— Гаразд, — нарешті сказала незнайомка, нахилилася по кухлика, взяла його і обережно доторкнулася до нього тонкими губами.
— Так, це справді щось схоже на чай.
— Авжеж, звичайнісінький чай, мадам! Заварений вранці. Та ви, бачу, не п'єте. Випийте до дна!
Жінка зробила ковток, тоді набрала повен рот.
— Освіжає, чи не так? — поцікавився Сайлас.
— Так, дуже освіжає.
— Допивайте. У мене є ще. Мабуть, ви йдете здалеку?
— Так. Іду пішки від самого Бедфорда. Я й не думала, що це буде так далеко. Літа вже не ті...
— Та що ви! — сказав Сайлас. — Не ті літа? На вигляд вам років двадцять. — Він узяв свій піджак і розстелив його на свіжій землі край могили.
— Сідайте і відпочиньте. Посидьте, помилуйтеся квітами.
На подив Сайласа, жінка сіла. Потім надпила ще чаю й промовила:
— Мабуть, скину капелюшка. — Вона так і зробила й поклала капелюшка на коліна.
— Не ті літа? — не вгавав Сайлас. — Та ви, мадам, ще дитина, просто пташеня! От коли проживете стільки, як я, тоді побалакаємо. Я пригадую навіть Кримську війну!
— Та невже? — здивувалася жінка. — Ви, либонь, прожили багате й цікаве життя.
— Так, мадам.
Вона ледь помітно всміхнулася — вперше за весь час.
— Пробачте, що я з вами так розмовляла. Мене прикро вразила думка, що на цвинтарі хтось може пити.
— Маєте рацію, мадам. Але я вже багато років і в рот не беру нічого міцного. Колись траплялось... Я не завжди був такий доброчесний. —Старий Сайлас ступив із пляшкою до жінки ближче й запропонував: — Давайте наллю ще, мадам.
Вона підставила кухлика, і Сайлас налив його по вінця.
— Спасибі, — мовила незнайомка. Тепер вона, розімліла від чаго, запаху квітів та сонця, Що пекло їй у непокриту голову, мала досить привабливий вигляд. Вона стала більше схожою на жінку.
— Але ж тепер ви кращий?
— Так, мадам. — І Сайлас кивнув головою, справляючи враження чоловіка вельми зажуреного. — Так, мадам. Тепер я значно кращий.
— І довго вам довелось боротися з пияцтвом?
— Чи довго, мадам? Так, довго. Довелося поборотись... — Він пересунув набакир капелюха.
— Скільки ж?
— Мадам, — замислено мовив Сайлас, прихилившись спиною до стінки ями, — я народився в голодні часи. У кепські часи, мадам, дуже кепські... Харчі й вода були погані. Дуже погані. А ще хвороби... Тож ми пили пиво, мадам. Усі пили пиво. Навіть немовлята. Я боровся з пивом цілих вісімдесят років чи й більше.
— І нарешті здолали його?
— Так, — відповів мій дядько, який за вісімдесят років випив більше, ніж потрібно, щоб запустити водяний млин. — Я його здолав. — Він знов підніс до рота пляшку від пива. — Нічого, крім холодного чаю!.. Мадам, давайте я наллю вам іще.
— Це дуже мило я вашого боку.
Сайлас налив їй ще кухлик холодного чаю, і вона, сидячи на сонечку край ями, попивала його і з кожним ковтком ставала все привітнішою.
— І нічого дивного в тому не було, — пояснив мені згодом Сайлас. — Тоді ми пили зимовий чай. Річ у тім, що я роблю літній чай і зимовий. У літньому віскі не багато, а от у зимовому — куди більше. Того дня зранку було прохолодно, і я не перейшов із зимового чаю на літній.
Вони просиділи за холодним чаєм ще з півгодини, і дядько все розповідав їй про своє життя-буття. І не тільки про те, як покинув пити пиво та лаятись, але й про те, як відмовився від жінок, від гри на перегонах, усіляких сумнівних справ, брехні й узагалі від усього, від чого людина здатна відмовитись.
Коли він кінець гінцем виліз із ями й потис тій жінці на прощання руку, вона, певно, вже вірила, що мій дядько — глибоко побожний, бездоганний чоловік.
Назад жінка пішла так само гордо, як і прийшла, от тільки обличчя в неї було тепер червоне-червоне. Більше Сайлас її ніколи не бачив. Але того самого дня до поїзда, що відходив за чверть до третьої із Солбрука, ввійшла жінка з великою парасолькою в одній руці і з букетом квітів у другій. У задушливому переповненому вагоні запахло чимось міцнішим, ніж холодний чай. Жінка здавалася трохи збудженою і весь час розмовляла, розмовляла... Вона розповідала про якогось чоловіка, що його зустріла на цвинтарі.
— Доброчесна він людина, — все казала вона. — Дуже доброчесна!
Твори
Критика
