Ірина Жиленко. Коли остання сонячність на платті...

Коли остання сонячність на платті
Згасає сумовито і красиво,
І присмерки виповнюють кімнату
Таємним шепотом тіней осінніх.
Коли приходять спогад і неспокій,
І біля мене круг стола сідають,
Я кидаю некінчений рядок
І в шелестіння вечора тікаю.
В меланхолійний, жовтий дзвін оркестру,
В алей осінніх вогкуватий килим.
Іду, забувши коміра підвести,
І туляться довірливо листки
Мені до ніг. Сумує жовтий сад,
Вологі осипаючи листки.
А у моїй покинутій кімнаті
Самотність порядкує залюбки.
Ти знаєш, милий, що таке самотність.
І скрип дверей оманливий, і тиша.
Коли непримиренна і незгодна
Бреде самотність від стола до ліжка.
Горта мої папери переможно,
Чека на мене. А коли приходжу,
Пахуча садом, айстрами вологими,
Вона стріча мене ще за порогом,
І за плечима стигне непорушно,
Нашіптуючи щось сумне і скрушне.
І вже до ранку не іде з кімнати.
Ти знаєш, милий, що таке не спати?
І що таке ночей важка безодня,
Коли ридають глухо й безконечно
Зі мною поряд тиша і самотність?