Дійство
Англ.: event; нім.: Ereignis; ісп.: acontecimiento; франц.: événement.
Театральний спектакль не з погляду фабульної фікції, а реальної дійсності його
як практики спілкування акторів з публікою.
1. Однією з характерних особливостей театральності є присутність на сцені
людини, представленої на суд глядача. Живе спілкування між актором і публікою є
основою цих взаємин: “Сутність театру полягає не в переказуванні події, не у дискусіях акторів з публікою про ту чи іншу проблему, не в зображенні буднів, не в певних позиціях. [...] Театр є фактично завершеним актом акторів як живих істот у присутності інших людей” [Ґротовський (Grotowski, 1971 : 8687)].
2. Ситуація винятковості театрального феномену дає змогу зрозуміти, що всі
сценічні системи, в тому числі й текст, залежать від встановлення згаданих випадкових стосунків: “Значення тої чи іншої театральної п’єси виявляється набагато більше віддаленим від значення суто лінгвістичного повідомлення, ніж від значення певного дійства” [Мунен (Mounin , 1970 : 94)].
3. Сцена має могутні засоби (розповідні, візуальні, мовленнєві) створення ілюзії, але вистава завжди залежить від зовнішнього втручання дійства як реальної дійсності: розриви у грі, непередбачені ефекти, скептицизм глядачів тощо.
4. Деякі режисери й театрознавці вважають метою вистави не магічну ілюзію, а
усвідомлення глядачами реальності дійства, за умови співпереживання публіки з акторами. Сама ідея фікції, яка змушує глядачів забути про комунікативну фікцію дійства, стає для таких режисерів і театрознавців чужою: “Ілюзія, яку ми намагаємося створити, не додаватиме і не зменшуватиме правдивості дій, а, навпаки, підсилюватиме їх комунікативність і реальність. Внаслідок цього кожна вистава стає подібністю дійства” [Арто (Artaud)]. Сцена є “конкретною мовою”, місцем імпровізації без відтворення раніше існуючої реальної дійсності.
5. Вдаючись до сучасних форм (геппенінґ, народні гуляння, невидимий театр
Боля (Boal, 1977), перформенс), деякі режисери намагаються знайти найчистіший
варіант реального дійства: вистава сама по собі щось вигадує і водночас заперечує
будьякий попередній задум та символіку.
Літ.: Derrida, 1967; Ricoeur, 1969; Voltz, 1974; Cole, 1975; Boal, 1977; Kantor, 1977;
Hinkle, 1979; Wiles, 1980; Barba et Savarese, 1985.
