Дистанція
Англ.: distance; нім.: Distanz, Entfernung; ісп.: distancia; франц.: distance.
Глядач (а тим паче реципієнт мистецького твору) дистанціюється тоді, коли вистава видається йому абсолютно стороннім явищем, і він, не відчуваючи себе емоційно задіяним, ані на мить не забуває про те, що перед ним фікція. У широкому
розумінні “дистанція” – це здатність до критичного ставлення, реакція на театральну
ілюзію та усвідомлення засобів репрезентації.
Поняття дистанції використовується в теорії роману, зокрема для визначення позиції оповідача стосовно процесу або одиниць висловлювання, дійових осіб тощо.
1. Просторова метафора у театрі
Глядач сидить перед сценою, перебуваючи у більшменш тісному симбіозі з
дійством, відтак образ його психологічного дистанціювання від вистави стає просто конче потрібним, особливо від часу появи відомого “ефекту” Брехта (німецькою
Verfremdungseffekt у значенні “дистанціювання” неточно передає суть цього поняття; доцільніше вживати словосполучення “ефект відчуження”).
а) “Дистанція” – це передовсім конкретне співвідношення сцена-зал; це перспектива публіки та ступінь її фізичної участі (чи принаймні інтеґрованості) у виставі. Справді ж бо, сценографія, адаптуючи й підсилюючи драматургічний ефект відповідно до вимог того чи іншого світогляду та літературного стилю, є наслідком і водночас джерелом певної драматургії.
б) У широкому розумінні “дистанція” – це ставлення “я” до естетичного об’єкта. Вона коливається між двома теоретичними полюсами:
– “нульова” дистанція, або цілковита ідентифікація та злиття з персонажем;
– максимальна дистанція, що є не чим іншим, як фактично абсолютною втратою зацікавлення театральним дійством відразу після того, як глядач покидає театр
і починає думати про інші речі. Така дистанція вимірюється “розривами” ілюзії, починаючи з елементу сцени, який виглядає неправдоподібно. Таким чином, дистанція є приблизним, суб’єктивним і, врештірешт, складним для визначення метафоричним поняттям.
2. Критична дистанція
“Дистанція” у нашому культурному універсумі має позитивне та критичне забарвлення. Соромно потрапляти в тенета ілюзії й цуратися критичного ставлення:
краще, як відомо, дотримуватись дистанції. Саме в такому когнітивному контексті й
виникла у Брехта ідея критики ідентифікації.
І, навпаки, “відмова від дистанції” змушує режисерів активізувати участь глядачів, емоційно прив’язуючи їх до сприйняття сцени та намагаючись подолати
бар’єр між сценою та залом, а в деяких виняткових випадках навіть спонукати акторів та глядачів до участі в одному й тому ж дійстві, в одній і тій самій політичній акції або об’єднати їх в одну громаду (свято, геппенінг).
Дистанція театральної гри – це не просто питання сценічного механізму чи театральної постави. Воно залежить як від цінностей театральної громади, її культурних кодів та стилю гри, так і від жанру вистави: трагедія (і будьяка інша драматургічна форма із зображенням смерті та долі) більше підходить для єднання глядачів та спонукання до злиття з презентованою дією. І, навпаки, комедії не властиво “тримати” публіку невідривно від дійства. Комедія провокує критичний сміх, оскільки багата на розвиток інтриґи. Комічні засоби завжди виглядають штучними та награними.
Літ.: Brecht, 1963, 1970; Starobinski, 1970; Booth, 1977; Pavis, 1980 c.
