Жанр
Англ.: genre, type of drama; нім.: Genre, Dramengattung; ісп.: género;
франц.: genre.
1. Двозначність термінаї
Розмови про драматичний чи інакше театральний жанр, про жанр комедії або
трагедії, про жанр комедії звичаїв не викликають непорозуміння. Проте внаслідок
широкої полісемії слово “жанр” втрачає точність значення, руйнуючи класифікаційні зусилля теоретиків щодо літературних і театральних форм. Літературознавство не обмежується вивченням (як це властиво критиці) окремих творів. Воно виходить поза межі опису окремо узятого твору й виводить типологію форм, літературних категорій, типів дискурсу. Так зринає старе, як світ, питання поетики жанрів.
Проте на цьому етапі дослідження не систематизуються історично утверджені твори. Перевага віддається роздумам про засоби виведення типології дискурсів у площині загальної теорії лінгвістичного й літературного факту. Тому визначення жанру вже є не якоюсь делікатною когерентною справою, а ключем до розуміння будь-якого тексту, коли йдеться про сукупність умовностей і норм (вони точно визначають кожен жанр). Будь-який текст є конкретизацією і водночас відходом від жанру.
Текст є ідеальною моделлю літературної форми: досліджується його відповідність
формі, але також і вихід з цієї моделі, а це проливає світло на оригінальність твору
та його функціонування.
2. Історичний і системно-структурний підходи
Можливими є два методи розгляду жанрів, якщо вважати жанр історичною
формою чи категорією дискурсу. Іноді опозиція жанр/метод допомагає розмежувати їх: “Жанри є власне літературними категоріями; методи є категоріями, які належать до царини лінгвістики, а точніше антропології вербального вираження” [Женетт (Genette, 1977 : 418)].
а) Історично існують розмаїті театральні форми (у літературному розвитку).
Дослідники намагалися встановити спорідненість жанрів або критерії їхніх протилежностей.
б) Універсальна типологія дискурсів структурно членується. Теорія дискурсів
дозволяє виявити всі ймовірні варіанти дискурсних форм, “квадратиків”, куди потім
теоретики втискають безсумнівні жанри, залишаючи водночас (для майбутніх творів) ще незаповнені, але теоретично допустимі місця. Щодо театру, то йдеться про розуміння проблеми, чи театральний жанр є протилежністю до поезії епічної (або ж роману) та поезії ліричної. Це потрійне членування увійшло до наукової практики тоді, коли з’явився уривок з “Республіки” (ІІІ, 392) Платона, де автор виводить згадане членування зі способу, яким публіці передаються минулі, теперішні й майбутні факти: простою експозицією (дифірамб), імітацією (трагедія та комедія), двома способами водночас (епічна поезія). Така систематизація спирається на спосіб репрезентації реальності, на семантику критеріїв “імітації” реальності та на більшменш безпосередній виступ автора в експозиції з певними фактами. Театр стає “найоб’єктивнішим” жанром, тобто таким, де персонажі ніби говорять від власного імені. Драматург безпосередньо не виступає (за винятком випадку оповісника, вістуна, прологу, епілогу та сценічних вказівок).
3. Театр у теорії жанрів
Драматичні жанри так само складно розмежувати на підставі критеріїв дискурсу. Значну роль відіграє тут тягар історичності й нормативності, нав’язаний поетиками. “Літературні роди” майже завжди визначаються всередині опозиції “комедія/трагедія” залежно від змісту й композиції твору. Тому маємо різні типи комедій
та трагедій з широкими параметрами розмежування між ними. Ось чому проміжний жанр трагікокомедії або драми утверджувався так складно – то ставав трагедією з оптимістичним завершенням (Корнель), то комедією або драмою без крихти комізму та веселощів. Під впливом Дідро народжуються домашня та міщанська трагедії, новий серйозний жанр, “який, не вдаючись до висміювання, викликає сміх, що змушує здригатися без небезпеки для себе” (див. Дідро. “Третя розмова з Дорваль”).
Цей новий жанр стає радше “злісною” формою без глибокого естетичного сенсу.
Адже дві фундаментальні категорії естетики (комізм і трагізм) не залишили після
себе ані “пір’їни”. Романтична драма, драми екзистенціалізму й абсурду подолають
цей дрібноміщанський шлях тільки ціною гіерболізації ґротеску та казковості. Щодо
сучасної театральної манери викладу, то вона характеризується розмаїттям форм,
суцвіттям критеріїв і матеріалів (усі види образотворчого мистецтва). Таким чином,
історично успадковані категорії втрачають свою цінність оригінальності. Залишилась тільки типологія дискурсів і способів їхнього функціонування, яка дає змогу аналізувати жанри. Отож виникає питання щодо власне сучасної методики визначення жанру текстів і театральних вистав. Жанр складається (поза нормами поетик) з сукупності кодифікацій, які свідчать про реальність, репрезентовану текстом; вони також визначають ступінь правдивості дії. Жанр (для читача/глядача вибір прочитання тексту за правилами того чи іншого жанру) вказує безпосередньо на зображену реальність, пропонує систему прочитання твору, засвідчує контраст між текстом і читачем. Стикаючись з жанром тексту, читач має на думці певну кількість очікувань та обов’язкових стереотипів, в яких закодовано й спрощено реальність. Це дозволяє драматургові не повторювати правила гри й жанру, які повинні бути знайомі всім і спонукають драматурга задовільнити очікування читача, а також перевершити їх, маркуючи текст канонічною моделлю. Розшифрування жанру завжди означає вміти читати текст, порівняти його з іншими текстами і, зокрема, з суспільними та ідеологічними нормами, які в певну епоху і для певної публіки є моделлю правдивості.
Таким чином, теорія жанрів вивчає щось набагато ширше, ніж внутрішній “статус”
п’єс чи спектаклів. Це створює референтний ґрунт для будь-якої літератури.
Літ.: Bray, 1927; Staiger, 1946; Frye, 1957; Bentley, 1964; Genette, 1969, 1977; Grimm,
1971; Todorov, 1976.
