Коди у театрі

Англ.: theatrical codes; нім.: Theaterkodes; ісп.: códigos teatrables;
франц.: codes au théatre.

1. Код і коди
Це словосполучення майже ніколи не вживають в однині, бо інакше поняття
було б надто розпливчастим, оскільки не існує єдиного театрального коду з ключем
до всього висловлюваного і показуваного на сцені (так само, як не існує, до речі, театральної мови). Було б наївністю очікувати, коли семіологія розкриє один, ба навіть низку театральних кодів, спроможних звести (або сформалізувати) театральну репрезентацію до схеми її перекладу. Отож код є правилом, яке довільно уподібнює (але тільки якимось одним чином) одну систему з іншою. Наприклад, код квітів асоціює деякі квіти з певними почуттями та символами. Варто віддавати перевагу не саме цій концепції семіології комунікації (стосовно театру), а концепції нефіксованованого, постійно змінного коду, який є предметом герменевтичної практики.
2. Труднощі у визначенні поняття театрального коду
а) Принципове зауваження
Ми часто надибуємо у критиці зауваження про те, що кодувати виставу (упродовж вистави) або знаходити для неї остаточні коди означає унерухомити її і незабаром знищити, умістивши її в одну знакову схему. Це міркування спростовує надто позитивістську позицію з надмірною акцентуацією театрального повідомлення як
сукупності знаків, які їх чітко регулюють (як світло у світлофорі). З іншого боку, існує ще гнучкіша, присутня у кодах позиція і близька до герменевтики інтерпретація вистави, яка не може викривати негативи семіологічної позиції тільки тому, що
така інтерпретація унерухомлює сценічне дійство.
б) Труднощі типології кодів
Жодна типологія не може бути аналогією до інших. Проте бажано вивчати
окремо специфічні коди театру (театральна специфіка), а також коди, спільні для
інших систем (малярство, література, музика, оповідь). Ідейний код – це особлива
проблема, бо його складно формалізувати з огляду на специфічність матеріалу, а також тому, що належить він до художніх, культурних та епістемологічних елементів
тексту й сцени. Окремі коди, притаманні творові (ідіолект), впливають лише на внутрішнє (синтаксичне) функціонування вистави. Таке розмежування, якот “специфічні коди”, “неспецифічні коди”, “змішані коди” є (за критерієм театральної специфіки) лише окремим аспектом класифікації кодів узагалі:
• Специфічні коди
3. Коди західноєвропейських вистав
Наприклад, фікція, сцена як трансформаційне місце дії, четверта стіна як
прикриття та відкриття дії для глядачів.
4. Коди, зв’язані з літературним чи ігровим жанром, епохою, стилем гри
а) Неспецифічні коди
Існують поза театром, але навіть глядач, абсолютно не обізнаний з театром, “бере” їх зі собою, йдучи на виставу: – лінгвістичні коди; – психологічні коди: конче потрібне для правильного сприймання повідомлення; – ідеологічні та культурні
коди: хоча загал недостатньо знає їх, і це ускладнює формалізацію, становлять однак “сітчатку”, через яку ми сприймаємо та оцінюємо світ [Альтюссер (Althusser, 1965 :149151)] (соціокритика).
б) Змішані коди
Цей тип коду дає ключ для розкриття специфічних і неспецифічних кодів, використаних у виставі. Так, стосовно мови жестів – неможливо відділити жестову
особливість актора (отже, не є специфічно театральним) від жестової штучності та
надуманості (отже, властивої для театру). Одне слово, жест (як і вся вистава) постійно базуються на двох площинах: з одного боку, імітована дійсність, ефект реальності, мімезис та художня побудова, театральний засіб, з іншого.
в) Кодування та театральні закони
Не викликає сумніву, що можна звести чимало театральних законів до сукупності кодів, зокрема йдеться про абсолютно типові й ритуальні форми вистав (пекінська опера, класичний танець, Но та інші). Таким чином, нескладно визначати той чи
інший закон і зводити його до сукупності непорушних правил. Проте існують інші
закони (так само потрібні для реалізації вистави), які врядигоди є або “несвідомими”, або надто автоматичними, щоб було можливо їх розпізнати (закони перспективи та евфонії; ідеологічні маркери керування поставою; закони, конче потрібні для естетичного сприймання вистави і завдяки яким ми реконструюємо драматичну історію та світ, спираючись на одиндва знаки).
Літ.: Barthes, 1970; Helbo, 1975, 1983; Eco, 1976: de Marinis, 1982.