Колективна творчість
Англ.: collective creation; нім.: kollektive Arbeit, Kollektivarbeit;
ісп.: creatión colectiva; франц.: création collective.
1. Художній метод
Вистава, автором якої є не одна особа (драматург або режисер), а творчий
колектив, залучений до реалізації постави. Часто буває так, що текст остаточно фіксується після імпровізацій на пробах, до того ж кожний учасник пропонує свої варіанти. Драматургічне* вдосконалення такого творчого напрацювання відбувається після “робочих” репетицій через втручання у загальну концепцію твору шляхом “спроб та помилок”. Колективні творчі зусилля в окремих випадках дають можливість акторові окремо шукати матеріал для втілення дійової особи (“Театр Акваріум”) з інтеґрацією у загальне дійство аж на завершальній стадії підготовки вистави.
Для остаточного встановлення фабули потрібне ціле історичне, соціокультурне та
етичне дослідження (”Театр Сонця”, 1789, 1793). На практиці буває так, що актор
починає трактувати свою дійову особу суто фізично та експериментально, вибудовуючи власне бачення фабули відповідно до ґестусу*, який йому вдалося знайти. У творчому колективі інколи виникає потреба координації імпровізованих елементів: саме на цьому етапі потрібне втручання драматурга* (див. друге значення) та режисера. Потреба в узагальненні та централізації з боку драматурга необов’язково означає знаходження конкретної особи, що виконувала б водночас функцію режисера, проте така ситуація вимагає від творчого колективу перегляду стилістики та фабульного напрацювання і отримання “колективної” постави (якщо такий вислів не є суперечливим). У наш час часто зустрічаємо такий метод творчої співпраці в експериментальних театрах, проте він вимагає високої кваліфікації та поліфункціональності учасників, не кажучи вже про проблеми непостійності творчого колективу, які завжди загрожують провалами творчого задуму.
2. Соціологічні мотиви появи колективної творчості
Починаючи від шістдесятих та сімдесятих років ХХ ст., у драматургії захоплювалися формою творчості, пов’язаною з соціологічним середовищем із його попитом на творчу індивідуальність у колективі, для виходу зпід влади драматурга та
режисера, яким властиво тримати цю владу цілком у своїх руках і вирішувати всі
естетичні та ідейні питання. Згадану театральну течію можна пояснити прагненням
повернутися до відомої в минулому ритуальноколективної творчості, до захоплення імпровізацією в театральному дійстві, до захоплення жестами, звільненими від
звичайної людської мови, й позавербальними засобами спілкування. То була реакція на розподіл обов’язків у театрі, на спеціалізацію та технологізацію театру, про що йшлося відтоді, коли театральні менеджери вдалися до всіх можливих сучасних засобів сценічного вираження і стали звертатися радше до “фахівців справи”, ніж до поліфункціональних акторів. З соціологічного погляду, така функціональність творчого колективу існує паралельно з вимогою мистецтва, створюваного масами і для мас, з вимогою негайної демократизації та використання засобів самодостатньої творчості у трупі. В результаті маємо (у театральних трупах “Живого театру” та “Перформенс Ґруп”) пошук злиття театру та життя: “жити” перестає означати “творити театр”, а означає “втілювати театр у щоденність”. Фукціонування творчого колективу остаточно втратило ореол святості, властивий поняттю шедевру (“Пора кінчати з шедевром”, як вимагав свого часу А. Арто). Централізованих інституцій немає, мистецтво всюдисуще. Кожна людина отримує змогу бути учасником творення
мистецтва, а творчий колектив тільки відшліфовує “шорсткості” творчого акту.
3. Творчі методи
У ході імпровізації акторові важливо втілюватися у свій персонаж, не надто
поспішаючи, важливо поекспериментувати, виходячи з власного ґестусу*. Внаслідок цього виникає чимало поглядів на порушені проблеми, і режисер не має права вирішувати питання щодо уніфікації чи спрощення творчого підходу. Ба більше, напередодні вибору остаточного варіанту драматург (у процедурному розумінні цього слова як літературнотеатральний радник, “лідер” або “керівник” творчого колективу) врештірешт висловлює особисту думку про запропонований акторами матеріал, перегруповуючи розповідні “ескізи” та порівнюючи їх між собою, а також вряди-годи пропонуючи принципи постави, з якими згодилася більшість членів колективу.
Вирішальними для успіху такої колективної співпраці є динаміка колективу та здатність кожного стати понад особисті несуттєві ідеї.
4. Постулати й труднощі колективної творчості
Колективна творчість, зрештою, призводить до узагальнення та повернення до
забутого постулату: театр щодо сценічної реалізації є винятково колективним мистецтвом, зіставленням різних технік та мов: “Увесь театр – і актори, і художники, і гримери, і модельєри, і музиканти та хореографи – виставляє напоказ, вибудовує та реалізує фабулу. Всі вони сприяють власною майстерністю спільній справі, водночас не зрікаючись особистої незалежності” [Брехт (Brecht. Petit Organon, § 70)]. Таким чином, Брехт визначав колективну творчість як реалізацію спільних зусиль. Однак цю творчість можна розглядати і як реалізацію в дискурсі означальних систем сценічного вираження: постава перестає бути словом “одного” автора (драматурга, режисера, актора), а стає більшменш видимим та реальним результатом колективного слова. Тут маємо перехід від соціального поняття “колективна творчість” до естетичного та ідеологічного поняття “творчий колектив”, до поняття “колективний сенс” і “колективна тема театрального вираження”. Нинішню кризу колективної творчості не можна пояснити тільки зверненням знову до драматурга, до тексту та до розуміння театру як інстанції, що виникла після колективної ейфорії 1968 р. Ця криза пояснюється ще й тим, що індивідуальний художній сюжет у жодному випадку не є уніфікованим і автономним, він завжди розірваний – і в колективному творі, і в творі “одного” драматурга.
Літ.: “Revue d’esthétique”, 1977; Chabert, 1981; Passeron, 1996.
