Когерентність

Когерентність (лат. cohaerentia “когезія”)
Англ.: coherence; нім.: Kohärenz; ісп.: coherencia; франц.: cohérence.

Гармонія та несуперечність між елементами цілого. Текст (у семіологічному розумінні) буде когерентним, якщо актанти залишаються тими самими, а між пчатковим та кінцевим реченнями існує ідентичність (in Adam, 1984 : 15), і якщо моливо інтегрувати знак у “глобальну систему інтерпретації” [Корвен (Corvin, 1985 : 10)].
1. Драматургічна когерентність
Класичну драматургію характеризує високий ступінь єдності та гомогенності
використовуваних матеріалів і композиції. Фабула творить одне органічне ціле з логічним механізмом складових частин дії. Єдність місця та часу зводить увесь сюжет до гомогенного нерозривного матеріалу. Діалог є послідовністю тирад і реплік, тематично поєднаних. Тут не може бути “нісенітниці”. Поступово ми переходимо від одної теми до іншої, а стиль залишається незаперечно однаковим. Виключаються тільки бесіди без чіткої мети та дискусії, безпредметні, позбавлені зв’язку з ситуацією. Дійова особа, яка перебирає на себе суперечності п’єси та представляє їх у своїй суцільній свідомості, є адекватною до конфлікту, а дискусія, що протиставляє її іншим дійовим особам, нічим іншим, як абстрактною дискусією взаємозаперечних свідомостей, які знищують одна одну в ідеології та когерентній непроблематичній моралі центральної свідомості автора.
Драматургічна когерентність є наслідком конфліктів свідомостей між героями
та всередині самого героя. Когерентність зв’язана з сюжетом, який нескладно прочитати без “порогів”, а також за логікою дії, розвитком сюжету відповідно до соціальнокультурної моделі, притаманної певному суспільству.
2. Драматургічна некогерентність
І, навпаки, посткласична драматургія “будь-якою ціною” розвінчує згаданий
пошук єдності. Дія перестає бути неперервною та логічною. Вона робиться пошматованою і не має керівної схеми. Місце та час розділено. Дійової особи не існує. Замість неї є голоси та строкаті дискурси. Такі “розриви” не мають нічого спільного з формальною вимогою свободи щодо використання місця, часу та простору. Це є логічний наслідок такого твердження: завершення свідомості, єдиної і вільної від героя. Оскільки зникає єдність дії і дія не збігається з позицією автора, то фабула врештірешт набуває розірваного вигляду, перервності Вона тоді позбавлена заданої оповідачем композиційності, а оповідач не отримує ключа для аналізу суспільства.
Наприклад, у Брехта такий аналіз доручається переважно глядачеві для часткової реконструкції фабули.
3. Когерентність сцени
З іншого боку, когерентність зображуваного місця встановлює саме сценічний
простір. Він може виконати будь-яку роль, миттєво перетворюючись у закон гри.
Однак існує також інший закон, який вимагає, щоб сцена, тількино її встановлено,
зберігала ідентичність та когерентність, а також щоб усе, показуване на сцені, зберігало відбиток незмінної ладовості. В цьому сенсі сцена гомогенізує ідеально зображуване дійство. Дійові особи, зустрічаючись на сцені, розвивають фабулу світу, керовану тими самими законами. Стосунки між дійовими особами утримуються в одній площині. Недотримання цього закону створить комічний ефект (наприклад, в Йонеско, ба навіть раніше у Мольєра в “Амфітріоні”).
4. Когерентність вистави
Когерентність тексту вистави (постави) залежить передусім від драматургічної когерентності, якою обов’язково пронизано певний текст. Проте функція постави має властивість акцентувати або відкидати наявну в тексті когерентність/некогерентність, і зокрема, встановити власну когерентність (анкетування). Когерентна постава не творить знак, що виходить поза драматургічний аналіз. Вона допомагає глядачеві адекватно сприймати п’єсу, зв’язуючи однотипні елементи: тональність елементів декорації, гармонійну гру, постійно одновимірну тривалість гри, гармонійну манеру структурування дії та сценічної гри тощо.
Некогерентна постава (в іронічному розумінні: безперечно, некогерентність
може бути незумисною), навпаки, призводить до розгубленості серед публіки,
оскільки некогерентність “трощить” ущент сенс і робить неможливою глобальну інтерпретацію. Когерентність вносить в організацію значущих систем такий спосіб, за допомогою якого означальні (план вираження) продукують подібні, ба навіть надлишкові означені (план змісту). Коли має місце фазове зміщення між згаданими системами, некогерентність неминуче стає релевантною. Виявлення фазових зміщень вказує на ритм постави. Виявлення тактики когерентності/некогерентності вказує на дискурс постави, організацію тексту вистави [Паві (Pavis, 1985 e)]. Поняття когерентності/некогерентності є категорією сприймання і водночас продукування. Таке явище є результатом постави як задуму сенсу, проте є останнім, що вибудує сенс, виходячи зі знаків вистави. Саме глядачеві належить видобути із значущих систем вистави її єдність або, навпаки, розірваність. Розуміння комбінаторики різних сценічних систем дає змогу глядачеві узгодити між собою низку знаків або протиставити їх одне одному та побудувати для розуміння цілості вистави так звані ізотопії її прочитання, одне слово, встановити особисту когерентність її прочитання, навіть виходячи тільки з системи знаків, які він сприймав спочатку некогерентними.
Когерентність є суто діалектичним поняттям, існуючи тільки як опозиція до поняття некогерентності. Будь-який “текст” (а отже, кожна постава) є постійною грою
між когерентністю і некогерентністю, між нормою та порушенням норми. Оскільки глядач є причетний до “розвитку домінантної оповіді” (як і до будь-якої оповіді), він “має на меті нав’язати певний спосіб розуміння світу у вигляді когерентного,
безперервного, зрозумілого явища” [Ж.М. Адам (J. M.Adam in “Langue française”,
№ 38, 1978)]. Тріумф когерентності стосується (як свідчить Адорно) також творів
модерну й абсурду: “Твір, який є абсолютним запереченням сенсу, характеризується під впливом логіки когерентності такою самою когерентністю та єдністю, яка раніше неминуче була витоком сенсу” (Adorno, 1970 : 231; fr. 1974 : 206). Іноді когерентність вистави з’являється у свідомості глядача значно пізніше, після закінчення спектаклю. Складається враження, що катарсис та мімезис врешті-решт нас хапають немов восьминіг.