(1897-1972) Андрій Головко не просто шукав свого героя, а виборював його в ідейно-естетичних суперечках навколо осмислення людини нового світу. З перших кроків творчості Головко-прозаїк прагнув стати на грунт реальності, намагався пізнавати сучасну йому дійсність, життя рідного народу, ставив у центрі віками гнічену безправну людину, яка відчула в собі громадянську гідність. В оповіданнях, створених протягом 1922-1924 років, Головко, як відзначалося не раз у критиці, виявив чи не найпривабливіші риси свого таланту — оптимізм, людяність, романтичну тональність образу, емоційний ліризм, влучну вагому деталь. Намагаючись виявляти психологічний стан персонажів, автор часто вдається до ліризованих пейзажів, ретроспективних відступів. Головко в прозових творах сповідував філософію історичного оптимізму — зображувати правду життя без прикрас, але рукою митця, який бачить діалектику реальності, перспективу динамічного розвитку суспільства. Повісті А. Головка (понад усі очевидні складнощі формування його таланту) були в українській прозі першої половини 20-х років своєрідними світлими малюнками реального побуту нового села. Твори Критика |