Андрій Головко. Бур'ян
(Уривок)
За кілька перегонів до станції Ганівка Давидові Мотузці вперше після міста та казарми степ війнув просто в лице міцним духом землі та рум'яних щік з морозу, з ранку, сонячного, осіннього.
Це на якійсь глухій станції у вагон увалилася ціла юрба дівчат. Либонь, з буряків. Бо у вікно бачить Давид — на станції цілі кучугури навалено їх, і ще підвозять, скидають. А в дівчат — клуночок у кожної. Вони в чорних стареньких свитах, у брудних спідницях з полотна сирового й босі.
А обличчя в усіх обвітрені, смагляві, з пошерхлими од вітру губами.
Як зайшли у вагон, збились, несміливі, і стояли в проході. У кожної в пучці — квиток.
Давид аж зрадів, наче сестру рідну між них побачив. Посунувся — дав місце одній, а тоді ще звернувся до якогось громадянина, що лежав на лавці насупроти, і попрохав його сісти. Бо вагон це не спальний, мовляв, а в дівчат ось, може, й ноги болять. Той нехотя спустив ноги з лави. Сіли дівчата там. Тісненько — усі порозміщалися. Лише одна стояла біля вікна й задумливо дивилася крізь скло.
Поїзд рушив. До скла аж обличчям притулилася. А повз очі — водокачка, телеграфні стовпи, по дорозі вози з буряками. Миг повз очі.
Давид витяг кисет і закурив. А тоді до дівчат:
— Звідки це ви, дівчата?
— З буряків їдемо. Отут були, в радгоспі,—це кирпатенька, найбідовіша, мовила. А очима стрибнула з парубкового обличчя на будьонівку його, знов на обличчя й додала: — А це їдемо додому. Вирвалися ще за тепла на молотьбу. А обмолотилися, буряки стали копати та й докопалися — учора думали, що й попропадаємо з ногами: морозище ж отакий, а ми босі.
Подивився Давид на їхні ноги червоні, похитав головою й нічого не сказав. А потім, по паузі, спитав, чи хоч додому ж їм недалеко.
Та так, із Зачепилівки вони, Щербанівського району. О, то це, виходить, вони зовсім земляки: він теж щербанівський з Обухівки. Знають Обухівку.
— Були з нами й на буряках обухівські, душ кілька було,— сказала одна з дівчат, звела обличчя на червоноармійця: — От, може, знаєте — Яким, що на гармонії грає, потім таранкуватий один. А з дівчат — Галька і Христя. А то — не знаю тих.
— Це Христя ота, що співає гарно? І зовсім вона не обухівська! — озвалась якась.
А Давид враз насторожився: Христя?
Та перша дівчина аж плечима знизала:
— Авжеж—"не з Обухівки!" Чи я ото не знаю? Прийшли вони, а ми саме жито добивали. Ще Христя ота про банду розповідала. То ж у них в одну ніч семеро коней з лук завели. І їхню взято коняку. Ще плакала, пам'ятаю.
Давид схвильовано:
— Така русява дівчина? Невисока?
— Невисока. А на шиї в неї шрам: колись іще, як денікінці були,— од нагайки.
— Так! — аж одхилився, і на обличчі біль у нього. Тиша. Десь за перегородкою, в другому купе, чути голоси було глухо. А внизу колеса ритмічно: так-так, так-так. Так. На шиї шрам — вона, значить, сестра Христя.
— І коней не знайшли?
— Ні, як крізь землю пішли всі семеро. Одного злодія піймали були з конем аж під Полтавою на ярмарку. З Огирівських хуторів сам. Хотіли самосуд над ним учинити. А він став проситися: всіх, каже, викажу, усю банду, тільки щоб не вбивали. Ну, а тут міліція на ярмарку — його й заарештували. В тюрмі тепер.
— Може, в тюрмі, а може... Хіба тепер тюрма! Подержать місяць та й додому випустять,— додала друга з дівчат і одвела погляд убік.
— А коней нема,— це — Давид.
Він замовк і схилив голову. А очі вронив на ноги дівчатам, порепані й червоні. І було — думка проповзла:
"Може, і вона десь боса отак на морозі?" А потім батьки згадалися. Як це бути без коняки? Мабуть, батько ще дужче посивів і мати ще дужче зігнулася. Без тягла ж — як без рук. А земля далеко, за десять верстов. Що ти на ній робитимеш голими руками! І чого згадалося те? Уривок з листа з дому, ще повесні; незграбними літерами Петрик виводив, а батько, мабуть, проказував синові вістку радісну: старого коня продали та молодого купили, хліборобами тепер будуть,— писали. І весело Давидові було тоді, і, мов живий, батько тоді був виткнувся з-за листа: завжди похмурий, а то всміхнувся на хвильку й примружив око до сина весело: "То так, сину; а без коня без доброго, вважай,— не хлібороб". Е-е, не примружить тепер очей батько до сина, не скаже весело. Мабуть, такий журний, ще, мабуть, дужче посивів.
Десь далеко й глухо кондуктор квитки питав до Вербівки. Дівчата підвелися.
І Давид кинувся:
— Що, встаєте?
— Та ми до Вербівки брали квитки, бо до Ганівки ж дорого. А тут уже свої краї — пішки підемо. Нам аби на ніч. Прощавай!
— Ідіть здорові!
Поїзд стишився і став. Давид до вікна підвівся й байдуже дивився: на пероні з осик тихо падало листя жовтаве, чоловік у червонім картузі вдарив у дзвінок двічі, пройшли дівчата юрбою по перону за станцію. І бачив — пішли дорогою, що по ній стовпи телефонні вдалину побігли.
І коли рушив поїзд, Давид іще стояв біля вікна й дивився в степ. Ген-ген дівчата ті. Вдалині у вибалку руде село. А то куди не глянь — зелено, чорно... латка біля латки — чорно, зелено...
І подумав Давид:
"А як же це батько й ті шість?"
ІІ
Від станції Ганівка до Обухівки двадцять п'ять верстов. І все степом. Повилась дорога поміж чорних ріль та латок зеленої озимини, коліями зрізана. А обіч уздовж неї— стовпи вдалину. І вітер осінній так тоскно гуде вгорі в телефонних дротах. Вітер та он галок зграя: вітер їх гонить, як ото жменю зерна, сіючи, кинуть на вітрі,— а то куди оком не кинь — степ, пусто. Вдалині манячили хутори. Іде Давид по дорозі, ступає широко. Усіма грудьми п'є, захлинаючись, терпке, як терен зеленуватий, осіннє степове повітря. І, либонь, хмеліє від нього: очі якось аж затуманились, розкриті обвітрені уста. А рукою збив будьонівку на потилицю та тільки головою тріпнув.
— Ех!
Ще кілька день тому — де це було? В Азії. На станції Ташкент стояв у черзі за квитком між узбеками якийсь собі демобілізований червоноармієць Давид Мотузка — і от іде по дорозі на Обухівку. Чи йде, чи сниться.? Аж усміхнувся. А в очі степ далиною дивиться, хоче спитати, та — німий. "А що, Давиде, тьохнуло?" І хоч німий, чує його Давид. Він роблено хмуриться, потім усміхнувся: "Ще питає: "тьохнуло"! Ну, а як тебе та не любити, як от дивлюсь у далину твою і бачу в ній цілий світ новий. Що про нього віки лиш марили, що його ще ніде не бувало. Хіба на зоряних гонах на якійсь із інших планет. Ех, і люблю ж тебе!"
За хуторами дорога зламалась коліном і повилась на Щербанівку. Уздовж неї й стовпи потягли дроти. А глухенька доріжка поміж хат покрутилася хуторами. Це — Давидова. Ну, та він нею теж тільки до хатки, до он тієї крайньої, а там навпростець піде на економію, колишню ганівську.
За хутором уперше стали попадатися орачі.
Це ще хуторянські землі, а як рів перейшов — колишні економічеські степи пішли, тепер обухівські. Тут теж де-не-де на гонах поволі плуганили орачі волами по облогах. А тільки далеко од дороги,— звертати не хотілося, бо й так уже підбився. Хай, он уже, під самою економією, оре хтось,— зайде Давид до нього, закурить і відпочине трохи.
А й земля ж тут добренна! — чорнозем, аж масний. І пахне так якось знайомо рілля свіжо-осіння парубкові. Як пахла й тоді, в давнину, коли ще хлоп'ям до пана в погоничі на осінь ставав.
...Три осені був у строку саме під війну германську. Малий був, замурзаний, а очі з-під волосся чорного, кучерявого як вишні дві стиглі. Любили його в дворі і наймити, і австріяки полонені. (На роботі їх було душ двадцять). Все пісні, бувало, їм заспівай. А Давид співливий був. Цілі дні на полі ж, на оранці,— воли поганяє й співає. Сам і пісень складав: то про наймита-сиротину, то про солдата, пораненого в окопах, то про австріяків, що на чужину їх занесло на далеку. Бувало, увечері, як з роботи повернеться та після вечері отак, перед святом, як заспівають у сутінях: "Чуєш, брате мій...",— хлопець заніміє, а очі туманом застелить. Журно Давидкові тоді. А журавлі все "кру, кру"...
У журбі отакій і подружився Давид з одним австріяком, на ймення Стах. Залюбився в пісні він хлопцеві сердечні. Бувало, каже:
— Співай, хлопче. Най серце за неправду болить змалечку. Виростеш — бунтар будеш!
Вони й на степ виїздили орати завжди вдвох. Давидко коли поганяє, а Стах за плугом борозною йде і щось розповідає. Про родину свою, про інші краї, про минуле. (Дома, в Галичині, він за вчителя був, а потім на війну його забрали, та він передався до полону). Який він був хороший! І знав чисто все, що не спитай: і де земля взялась — не як у школі піп учив, і чому люди бідні є і є багаті, і яке буде колись життя... Бувало, примружить очі, дивиться й каже:
— Отут, де фольварк панський, не буде він панський, бо пана виженете. А самі, наймити, житимете за хазяїв. Земля вся буде ваша, і худоба, і дім, і ще дома такі збудуєте, і сад насадите більший...
Давидко аж оторопів:
— Так пан же не впустить.
— А так, так,— не пускатиме пан, жовнірів визве гніздо та землі боронити. Таж вас сила з сіл. А й жовніри хіба не з села? Хіба то не їхні батьки та брати прийдуть маєток брати? На брата, на батька хто зведе рушницю?
Очі горять у Стаха, горять у Давидка. Хоч і мале воно, хоч і замурзане.
— Товаришу, дай закурити!
Давид аж кинувся.
— Будь ласка, якщо є.
Воли парубчак спинив, виліз із борозни на обліг і стояв у лахмітті,— зразу видно, що наймит. Давид звернув на стерню й підійшов до орача. Поздоровкався, закурили. Ну, а воли спочинуть тим часом.
— Сідай, товаришу. Це не з служби, бува, не дев'ятсот перший?
— Дев'ятсот перший, еге. А ти не з Обухівки часом?
— Ні, я он з отих хуторів.— Він виступив з-за вола й пужалном ткнув у простір, де за ріллями, за облогами в балці хутір визирав зеленим дахом із червоного, як величезний пук калини, вишневого садка.
Може, чув про Огиря? Так ото служить у нього. А це тут оре. Воно земля й обухівська на папері значиться, то як справа до продподатку дійде, а так — хутірська земля. Потому — далеко страшенно від слободи, за десять верстов не наїздишся, не находишся, ну, в оренду й здають. А ще як коняки в котрого бідняка немає — погиб, щитай. А хуторянам — подай боже. Огирі, Хоменки, Кипшарі... Ой, треба ще на них вісімнадцятого року! У декого десятин на двадцять п'ять посіву самого, та випасає товару скільки.
Вже ж на долоні не випасеш. От і щитай кругленько — тридцять. Норма! Більше з половини беруть: виоре, засіє. А зіжне другий незаможник, подивиться на копи та тільки потилицю почухає: на плечах за десять верстов не однесеш. Хоч покинь на стерні. Оцим моментом і користуються куркулі. Бувало, за самий продподаток та за який мішок зерна всю норму оддавали. От вищитай,— той же восьмий або десятий сніп...
Він жадібно затягався цигаркою, що стала вже самий вогник, аж по мокрих губах шкварчала. Тоді плюнув, іще попросив на цигарку. Бо сьогодні він пісникує: пізно вчора повернувся з оранки та й не висушив тютюну. Давид дав на другу і сам другу скрутив.
— Погане ти, дружище, розповідаєш.
— Та тут як викласти тобі усе життя наше, ні чорта воно не варте, братухо! — Він чвиркнув крізь зуби і трохи помовчав. А згодом підвів голову і, примруживши око, пильно глянув на червоноармійця.
— А на фронтах воно як там? — спитав чомусь пошепки. Давид відказав, що фронтів нема тепер. Парубок нічого не сказав. Тільки враз одірвав погляд од Давида і опустив очі на ріллю. Заговорив згодом, підвівши очі:
— Ти от повіриш, мій хазяїн — куркуляка ж який: мав сімдесят десятин землі, а тепер — оце приїде дочка з Обухівки, що за голову сільради торік вийшла, за Матюху...
— За Корнія? Що був воєнкомом при волості? — Давида аж смикнуло.
— Ну да. За комуніста. Так він ото дочку в Огиря й схватив собі. Там весілля таке було! З району начальство приїздило, ракети пускали.
Скривив губи парубок в усмішку якусь, і презирливу, і болючу, і ще раз чвиркнув крізь зуби. Задумався. Раптом згадав і підвів обличчя до Давида:
— Да, так я й не доказав. Приїде оце, бувало, в гості та й похвалиться, буває, батькові, що там Миколай Миколайович наступатиме, чи що. Так плюється, не признає. Пробі, якої трясці йому тут треба. Щоб знову різанина пішла? І так, мовляв, життя налагоджується. Та 'дже: пара волів, пара коней на синові стоять, дві норми й ще землі, аби брав. Горою стоїть за радянську владу,— знов губи в усмішку.—То отаке-то, товаришу.
— Н-да. Діла тут у вас...
І задумався Давид. Згадалося — колись читав книжку "Нове село". Тоді якось аж не вірилось, що живі оті цифри нетяг, здачі землі в оренду... І от цей парубчак уже ж не вигадує: "буває, за продподаток норму здають", "по тридцять десятин посіву в декого". І ще от — Матюха й Огирівна. Чи подуріли вони тут? Чи самогону пообпивалися?
Кинув цигарку потухлу Давид і підвівся з землі, речовий мішок перекинув на плечі:
— Прощай, товаришу,— до орача.— Як же тебе хоч звати?
— Ільком. А тебе?
— Давид Мотузка.
— Ну от. Будемо знати.
Він узяв воли за налигач, замахнувся батогом і свиснув. Рушили. А Давид пішов стернею. І ззаду довго ще чув свист Ільків. Якийсь такий... ну от — немов то чайка над степом літає, кигиче.
III
Над ставом, що колись належав економії, як проходив Давид, шуміли верби хором жіночим, тужливим. А одна — плакуча — над самим урвищем схилилася в розпачі над ямою обіч млина водяного,— аж її коси розпустилися і впали у воду,— і заніміла.
Хто її тугу збагне? Бо хто бачив?
...На конюшню козаки-денікінці Катрю ковалеву, що при дворі жив, затягли — красуню степову, розпатлану. І на тіло молоде, як пси, накинулися. Так цілу ніч: дудлили самогон, горлали пісень, щоб не чути було крику дівочого... А вранці, змучену, випхнули за двері...
Тільки-тільки світало. У ліс до партизанів, як тінь, прийшла й сказала: "Сю ніч". Потім — ніколи ніхто вже не бачив її. Бо ніч була темна, її остання ніч. Спали козаки в сараї і в штабі спали. Як тінь кралася,— тиша така. Лиш десь у березі блукав хтось, її гукав — може, мати. І враз з усіх кінців спалахнуло: сараї, конюшні. Кинулись ізсередини до дверей — засунено знадвору, стіни кам'яні: крики, гоготіння полум'я. А з степу тоді ватага партизанів — з усіх боків оточили маєток. Давид із хлопцями повз ставок саме біг тоді — на кручі щось майнуло біля млина...— А! хіба тоді знав! — Мерщій у двір гайнули. Захопили штаб, розстріляли, забрали два кулемети і коней. Потім до самого світу шукали Катрю в саду, біля ставу — не знайшли... Лише днів через кілька,— вже в лісі були,— звістку сумну приніс Давид (ходив уночі в хутір на розвідку): у ставу знайшли утоплену Катрю ковалеву...
І от — плакуча верба біля млина над урвищем ламає руки, хитає головою, мов журить когось: "А-є!.." І шуміли верби хором жіночим, тужливим.
По греблі пройшов Давид повз водяний млин. З-за безлистого саду, як крізь сивий серпанок, червоніли цегляні будівлі. Обіч під садом біліла хата, челядня, жовтів невеличкий ожеред соломи. Ближче,— з кузні вилітав сизий димок, а раптом не стало, і тоді з кузні загупало молотом по ковадлу: гуп-дзень.
Хтось живе в економії.
З греблі Давид просто й звернув до кузні. Побрів рудою жаливою та бур'яном понад ставом. Обійшов ярок, порослий ожиною, молодняком, і підійшов до кузні-землянки. Молот не гупав. Чути було з землянки — сопів міх і гомін тихий.
Давид спустився сходами в землянку. Біля горна — коваль.
Так і зарум'янилось лице Давидове радістю:
— Здрастуйте, дядьку Петре!
— Здрастуй... товаришу! — мовив од горна сивий із закуреним обличчям коваль, пильно вдивляючись у червоноармійця. Видно було, що не пізнав.
А Давид — той одразу впізнав дядька Петра. А то незнайомі два: хлопчисько дув міх та якийсь кремезний чолов'яга рудобородий сидів під стіною в солдатській ватянці і в кудлатій сибірській шапці. Він, видно, помагав ковалеві кувати, а це лише сів і крутив здоровенну цигарку. Як слинити, підніс її до рота, тоді скоса пильно глянув на червоноармійця біля дверей. І всі мовчки дивились.
Давид аж усміхнувся:
— Та Давид, ковальчук ваш, дядьку Петре!
— Ну от, скажи ти! — здивовано й радісно аж руки розвів коваль.— Не признався б — ніяк не пізнав би. Правда ж, і часу минуло. Це ж парубійком іще, за денікінців, як у кузні за ковальчука працював. Ох, і одчаяка ж був! — Звернувся вже до сибіряка.— Від партизанів був приставлений. А це, мабуть, із служби?
— Да, прямо з станції. Іду — дивлюсь: димок у кузні. Ви, значить, так і зосталися тут?
Сопів ковальський міх, тріскотіло вугілля, а коваль старий ще віхтиком покропив його водою і заговорив:
— Вік в оцій кузні,— з дванадцяти років. Усю силу в ній на цьому ковадлі по шматочку виклав і молотом розплющив, у чересла, в лемеші панські перекував. Тут і помиратиму. Спасибі, таки відчужили хоч хату та кузню, мене наділили. Кую тепер. А вмру — о, є кому замістити коваля старого! — І він усміхнувся до хлопця біля горна, хитнув з батьківською ласкою головою на нього, замурзаного, як циганчатко. Враз із горна вихватив червоний шмат заліза на ковадло,— дзень, дзень... Рудий чоловік тоді взяв молот—гуп!..
Аж іскри по кузні, аж іржаве шмаття заліза по полицях ожило — задзвеніло.
Давид дивився, як молоток та молот місили червоний шмат заліза. Вже буряковий він, темнішає. Тоді коваль знов у горно його, засопів міх.
А тепер і він закурить. І, цигарку крутячи, ще другого сина згадав: "От ще б Степан із служби повернувся: вже 1902 рік забрали, а все нема чогось. Та строку Зінька ще добула б — тоді всі дома б. Давид, мабуть, і не пам'ятає її?" — "О, чого б же не пам'ятає!" — "Тоді ще підлітком була, а тепер дівка вже". Давид почервонів і щось хотів спитати, та дядько Петро заговорив:
— Повесні ж дожилися,— хліба не стало, та й мусив дитину віддати за п'ять пудів жита та чоботята там, хоч старі. Цур їм із такими заробітками!
Тоді бородатий чоловік:
— Е, шкода. За зиму хліб поїмо, та й знов повесні — куди б хоч за харч дітей розіпхати. Життя наше таке. Голову витягнеш — зад угрузне, зад витягнеш — угрузне голова. А вже нас, так іменно, як трясовина, злидні засмоктують. Пручаєшся, б'єшся, а воно все глибше — по груди, по горло.
З Сибіру ж і вони як приїхали, худоба ще була. А воно саме під голод,— поїли худобу. Лишилися голі-голісінькі по чужих хатах. Сім родин вернулося їх з Зеленого Клину: обухівські та з Щербанівки дві. Ну, дали-таки землі, та що з нею голіруч зробиш, та ще як за десять верстов?
— Тоді ж казав: згуртуймось у колектив та на всіх хоч пару коней залишімо. Та домагаймось, щоб на хутір, сюди, виселитись, до землі ближче. Хоч у землянках жили б та завжди б її під руками, на очах мали. Та куди тобі — комунія! А воно, бач, наші ж таки сибіряки... Оце якось бачився в городі — комуною живуть. "Маяк" під Сорочинцями. Добре живуть. А ми домнялись, а тепер...
Давид аж захвилювався радісно від сибірякових слів: це ж його мрія — колектив отут, у дворі. Сказав весело:
— А тепер що ж, дядьку, пізно хіба, чи що? От землевпорядкування провадитимемо, згуртуємось та й вийдемо на виселок сюди.
Лише рукою махнув сибіряк. І коваль безнадійно:
— Е, сину, тут як дали декому землевпорядкування... Тихін Кожупіний і досі кров'ю харкає. Що ти хотів, сину, як мужик темний, а біля власті — сучі сини та п'яниці.
Тоді Давид:
— Да, у вас тут щось того... Матюха от... Тихо в кузні. Лише сопів міх та тріскотіло вугілля. Ніхто ні слова. І вже по тому мовчали більше. Розпитували Давида про новини, про службу там, у Ташкенті, що там по газетах. А за своє життя мовчали. Поживеш, мовляв, сам побачиш.
Давид знав, чого це: "Матюха" — страшне було слово для них. І не допитувався дуже — все одно побояться; хоч дядько Петро й знав його, але це ж чотири роки минуло. А за цей час... Адже й Матюха колись у партизанах був, а тепер...
Він підвівся, кинув цигарку і, міцно тиснучи руки ковалеві й тому сибірякові, сказав весело:
— Так руку, значить, дядьку Климе? Аби ми хотіли, а що біля власті тут у нас сучі сини та п'яниці — ніяка сила!
Очі з-під кудлатої шапки глянули на нього пильно. А руку стиснув дуже. Так і розлучилися.
Після курної кузні морозне осіннє повітря залило лице Давидові рум'янцем. Пах бур'яну сухого війнув із давнини, із спогадів, якісь забуті сни. Перед очима просто ліворуч — став за вербами, а обіч ставу — зелена озимина. Отут і виселок, від ставу, нижче саду економічеського. Де ото халупа ковалева. Давид мружить очі, дивиться, і в напруженій уяві — на тому зеленому майдані: халупки, молоденькі деревця понасаджувано. Якихось кротів наче селище. З усіх боків до майдану хлюпають чорні ріллі, як повідь весняна.
Це тільки-тільки оселилися. Ще мружить очі Давид і сам не впізнає: чи їхній виселок?.. Великий сад з отих дерев уже виріс. У саду білі будинки великі. А де гребля прорвана, де водяний млин,— електростанція. І стовпи потягли дроти по висілку, понад будинками, у двір, до загонів, до ферми, до сельбуду... І по шляхах — на Щербанівку, на Обухівку... На всі боки.
За вербами чайка кигикнула. Кинувся Давид. А може, й не чайка, може, то свист Ільків? Брів бур'яном у двір, де будівлі цегляні. Чіплялись реп'яхи до шинелі. Пахло жовтавим листом кленовим і бур'янами. І на дворі бур'яни буйні поросли. Навіть у покоях, нежилих тепер, у дірки вікон видно було пасма бур'яну. Та стіни добрі. О, вік ще стоятимуть! Тільки покрівлю на сараї, на конюшні дай. Ось комори-гамазеї. Аби родило, є куди зсипати. Загони, конюшні...
Давид ходив по двору, оглядав стіни, про себе щось розраховуючи. Збоку б хтось глянув — інженер то ходить, що йому треба обрахунок на ремонт скласти.
— Да, будівлі ще добрі,— аж уголос сказав. Кинув ще поглядом навколо й рушив повз загони.
А тут мур розвалений од саду. На латку подзьобану очі впали, і... гаркнули залпи в оту ніч, літню, тривожну, коли палав маєток: отут розстрілювали. Червоне з-за муру сонцем вечірнім залляло бур'яни. Шелест десь із-за муру.І враз у прогалину на бур'яни як стрибне бузівок — потолочив їх. Сам — сонцем заллятий, хвіст догори. І молодим телячим баритоном як шарпоне німу ту бур'янову тишу, аж луна поміж будівлями, за муром, у саду.
Аж Давид усміхнувся — так зрадів телячому ревові. А з саду, з-за муру, ще шелест по листі — кроки чиїсь. Парубок тільки до муру хотів, як у прогалину назустріч дівчина в сірій свиті так і налетіла на нього.
— Ой! — тихенько з несподіванки і одхилилась, щоб дати пройти йому. А він — чудний такий: на неї дивиться, тоді одірвався, одхилив голову, очей з очей не зводить. І вона... Потім хлюпнулись безодні під бровами в неї; крутнулась і побігла бур'янами. Ще оглянулась, побігла.
Давид стояв як стовп.
Уже не було чути ні шелесту, ні кроків. Теля десь за двором ревнуло. Тиша і бур'яни. А він тоді рукою до чола, провів — аж гаряче.
— Та вона ж десь у наймах...
IV
Уже зовсім смеркало, як Давид підходив до села. Зразу за кладовищем, на вигоні край слободи, махали крилами вітряки. Один тільки стояв обіч із перебитим крилом. І пусто на вигоні. Нагнав жінку якусь по дорозі — везла з дівчинкою возик з мішком од млина. Минаючи, поздоровкався, і жінка сказала: "Драстуй". А не пізнав Давид, хто така. Таки поночі вже. Де-не-де по хатах світили світло. Отак — блимне маленькими віконечками — саме сірник чиркне, потім примружить їх і дивиться довго, не мигаючи, в темряву.
Повз церкву як проходив, неприємно вразило Давида: пахло фарбою свіжою. На тополях в ограді на ночівлю мостилось гайвороння. "А от у школі немає шибок, це — факт",— подумав. На розі темно зяяла вона чорними великими вікнами, лише двоє від дороги блідо світилися, і на завісі білій то виступала, то гасла чиясь тінь.
За ріг біля школи звернув Давид у вулицю. Тихо й порожньо в ній. Шумів вітер за тином, по садках, поза хатами — листя пожовкле зривав: метеликами літало воно й падало стиха на вулиці, по дворах. Десь аж на тім краю села два голоси парубочі хрипко горлали пісні. А знизу, за городами, мабуть, біля мосту, важко чмихав паровий млин. І — вітряна ніч, тому дихання млинове нерівне, немов із перебоями: чмих, чмих... чмих. За городами ж, по той бік Псла, смугою чорною —ліс. І шумить, шумить по-осінньому. А Давидові спогади — зелені, весняні.
...Колись, при денікінцях, і влітку, і восени в оцім лісі по ярах вони жили лісовиками. Увесь ліс шумів од них — партизанів. І якщо вночі десь займався полум'ям хутір якогось буржуя, якщо вночі десь вирубано білих заставу, всі знали: це ніхто ж, як лісовики. Е-ех! Зеленая ліщинонька, а по ній буйний хміль повився!..
...А восени шумів-шумів ліс по-осінньому. Осипалося листя, пішли дощі, холоди. Люди на тиф почали хворіти й мерли, як мухи восени. В Обухівку тоді ж полк денікінців прийшов, розташувався. І полк стояв у Щербанівці, і поза Пслом стояло військо по селах. Це їх, партизанів, виловлюватимуть...
Шумів-шумів ліс по-осінньому. І була ніч чорна, вітряна, ішов дощ... Партизани, мокрі, холодні, і в одчаї — або пан, або пропав — нальот на Обухівку. Що там було в ту ніч, чорну, вітряну! Полк розметали, захопили зброю, три кулемети, коней. І на підводи піших, хворих, і — в ніч. Було їх у лісі сотні три, а до червоних як через фронт пробилися, шістдесят три чоловіка прибуло, і то з них сімох поранено.
Як це давно було!
Повз волость проходячи... Да, сільрада тепер це, бо район у Щербанівці. Тихо, і вікна темні. А на ґанку тоді кулемет отут строчив. А Давид "лимонку" —бах! Замовк кулемет. Як це було недавно! І хати за тинами розваленими, як і тоді,—бідні, стріхаті й мовчазні. Тільки на пустирі, он на тім боці, де левада, колишня генеральшина дача, сохи з землі стирчать, мабуть, на нових садибах і в саду генеральшинім, де була сама дача — спалено її, уже живе хтось: велика хата з ґанком, з ясно освітленими вікнами, сарай під черепицею, рублена комора. Од вулиці—тин новий і дощані нові ворота білі, на чорному тлі вирізьблено чирвою.
— Це хтось двигонув собі так двигонув!
Ніяк не вгадає Давид — хто ж саме. Хто-небудь із куркулів,— так не рішився б же в генеральшинім саду, хоч і нема її, хоч і насіння не зосталося. А хто б же більш? Це, брат, не одну тисячу вгнав. Ніяк не вгадає Давид. А тим часом, перебираючи в голові обухівців, шукаючи хазяїна, незчувся, як і до двору свого підійшов. Став на перелаз, а в грудях так і отерпло: маленький двір під тік постругано, біля повітчини старенької — стіжок початий. З хати у вікна лилося бліде світло, і шум чути — мабуть, верстат лядою.
Давид, схвильований, узявся за завертку, а двері так знайоме, з таким сумом до нього — рип!
В хаті, як поріг переступив,— тихо. Лядою гуркнув ще батько, а тоді повернув до дверей своє похмуре обличчя. З-за прядки мати, глянула, старенька й тиха. Долі Петрик цівки сукав, а маленька Докійка клоччя на кодрю крутила.
Та й застигли всі, кожен за своєю роботою. Очима — до дверей, на солдата в сірій шинелі, у шапці гострій. Він гостру шапку зняв.
— Здрастуйте!— всміхнувся самими куточками рота. Мати з ослона й не підведеться. Очима припала до обличчя — чи Давидове? Мить, може. І враз брови як-як помітно зламалися крайками догори. Вийняла гребінь із днища, поклала на ослін і встала назустріч до сина.
— Давиде! Ну, де-бо ти взявся?
— А от бачите — прийшов.
Він поцілував матір. Обличчя в неї схудле, у зморшках усе. Дивилась любовно очима на сина, що в них — і радість, і журба. Потім вії злегенька затремтіли, і м'язи лицеві біля рота — в печаль. Вона тоді піднесла передник до обличчя й почала в нього сякатися.
— А ми вже тебе, сину, і не ждали.
— А я ж писав.
Поздоровкався з батьком. Той навіть аж розхмарився, та хіба на мить,— знов брови обважніли й нависли. Сказав:
— Якщо й писав, сину, то не ми твої письма читали. Може, хтось читав. Ото останнє було, де ти про землеустрій писав, куди обратитися. Я візьми, дурний, та й покажи на сході. А хтось та й голові сказав. З того часу як одрізало. Ні одного не получав.
Мати:
— Думали, що тебе вже й живого нема.
А батько:
— Ото, заплач іще. А я так їхню всю політику бачу. Це вже останнє письмо Христі дав, як їхала в радгосп, щоб на станції вкинула.
— Коняки ж у нас, Давиде, нема. Украли, харцизяки,— сказала мати й заплакала. А батько — тільки брова в нього одна ворухнулась:
— Взяли, сучі сини. Аж семеро коней із слободи забрали, Старцями нас поробили.
Да. То — біда. Він іще в поїзді довідався про це: дівчата з буряків їхали та й казали. Та все якось не хотілось вірити. І аж до самого двору — чи то вірив, чи ні. А вже глянув — стіжок у дворі недобитий,— так і похолонуло в грудях. І в хату зайшов — Христі немає.
— Пішла Христя. Ішли тут із села на заробітки в Карпівку, то й вона пішла. Може, заробе який карбованець. А на коняку,— ох, скільки тих карбованців треба! Та які вони й трудні нашому братові, біднякові...
Батько встав із-за верстата. Спитав, чи надовго він додому.
— А зовсім уже. Одслужив своє, фронтів немає. Дома тепер буду.
Він роздягся, шинель на ключці повісив і будьонівку. Став більше схожий на колишнього Давида, це — матері. І якось аж надійніше стало: шинель на ключці й шапка— дома вже буде. А це, мабуть, аж із станції, таж, мабуть, голодний. А вони до нього мерщій із журбою своєю.
— Може, зараз вечеряти будемо?
Батько од припічка:
— Про мене. Ми ось із Давидом по цигарці викуримо, а ти лагодь тим часом. Сідай, Давиде,— і як той сів: — Гай-гай, сину, скільки це літ отак не сиділи. Ба й у вічі не бачили один одного. Тільки подумати: п'ята осінь!
Подивився довго й мовчки на сина, і в очах хмурних запроменилася батьківська ласка.
— Ну, розкажи, сину,—ти на фронтах воював, ти більше світу бачив,— що воно з революцією сталося? Де вона, влада радянська, що за неї ви голови клали, щоб, значить, правильна радянська влада, де вона? Бо от і в нас сільрада є, і Ленін в сільраді на патреті, а сказати, сину, тобі,— він понизив голос і додав майже пошепки: — погане життя! Що, сину, дивишся так? Контрреволюцію батько розводе? Е-ех... От, сказати, коней у них, у сімох, забрано. Без коняки — хоч "рятуй" кричи. Ну, і щоб же позику-піддержку од власті яку, хоч би продподаток скинули, то й то б таки легше було на ноги сп'ястися. Та ні. Подавали заяву,— не прийняли в сільраді. А в район поткнулись: "А, обухівські, знаємо: бандити, самогонщики. Крадете один в одного, а тоді сиротами казанськими прикидаєтесь, радянську владу не підтримуєте". А злодіїв — піймали ж одного, Кушніренка з Огирівських хуторів. У городі в тюрмі тепер сидить. А це чутка є, що випустять буцімто і суду йому не буде. Ну, де ж та правда? Хай, значить, іще коні водить, людей старцями робить, пролітарією. Це ж видно з усього.
І мати не змовчала:
— Під революцію палили економії, казали, що не буде панів. А воно порозганяли тих — нові понаставали. Це ж і куди Христя пішла на заробітки, Радгос якийсь за хазяїна там, комуніст.
— То, мамо, не хазяїн "радгосп", то скорочено, радянське, народне себто.
— Хто ж його, сину, знає.
Батько поважно знов заговорив:
— З землею в них теж та політика.
От хутірська земля по цей же бік хуторів, уся од слободи, а обухівська — на колишній економічеській, за хуторами. І що б же пересунути їхні наділи туди, а обухівські — по цей бік хуторів. Це так по-мужичому. А власть і слухати не хоче. От сам комуніст голова Матюха просто у вічі сміється: "Дай вам землю під селом, так вас од неї й за вуха не відтягнеш, а що з вас за хлібороби, коли у вас плуги мотуззям позв'язувані! Про вас республіка з голоду опухне". От, мовляв, хто хлібом годує — великі хлібороби, хазяї. А це ясно вже хто — хуторяни, куркулі. Продався їм: чув, може, Давиде,— на дочці Огиревій оженився. А як проходив, може, бачив, у генеральшинім саду там собі такий дом воздвигнув. Що ж, нагарбав за революцію: ліс даром, робочі даром, суботники якісь установляв. Живе — мабуть, поміщик так не жив: щодня гуляє, п'янствує, а стрінеш п'яного — обмини третьою вулицею, бо так наганом і розмахує.
— А ви що ж мовчите? Є ж райвиконком у вас, партійний комітет.
— Сину, куди скаржитись, як скрізь однаково. Як змичка в них. Набралася кумпанія, та що хочуть, те й роблять. Паровий млин артіль оце в комнезаму одвоювала. А хто ж в артілі: Матюха, голова КНС, Гнида, Книш. А в район поткнись: бандити, самогонщики,—тільки й почуєш. Нема що казати,— всякий народ є і в них, в Обухівці. Так це ж перші друззя Матюшині. За ніч відрами випивають. А вже як п'ють-гуляють, гаси мерщій світло. Залили самогоном революцію.
Ай! Трах! — кілком, мабуть, навкидь у ворота.
Кинулись усі в хаті. В хаті — як в усі. А на вулиці біганина, шум. З криком пробігла жінка через двір на город. Пролопотіли чобітьми важко за нею: "Лови!.. а!.. бий!.."
— Що таке? — Давид, поривний, схватив будьонівку з ключки і—до дверей. А на порозі мати на дверях розп’ялась.
— Давиде, бо' з тобою! Голову провалять.
І батько не пустив.
— То, мабуть, сину, парубки загризлися. У нас як ніч — затуляй мерщій вікна, з хати не виходь.
Блідни, дрібно тремтячи, Давид провів по чолі рукою: аж голова тріщить, як ото вчадієш.
Мати вечерю на столик поставила.
— Сідайте, сідай, сину.
А хіба ж полізе шматок у горлянку? Та сяде вже, і навіть ложку холодного борщу сьорбнув, вкусив хліба черствого — жував-жував, насилу ковтнув. Дивився — за столиком старенькі батьки, схудлі, зажурені, мовчки сьорбали з ложок. Блідий Петрик та Докійка — шматочок під ложку, щоб не ляпало,— сьорб, хліба вкусить обережно, щоб не кришити. Чомусь пригадалося давне: отак за вечерею, в оцій убогій хаті, тільки то він сидить — не Петрик, і ото Христя —шматочок під ложку, щоб не ляпало. І батько похмурий, і сумна мати: бідні, немає коняки, а в дворі — стіжок недобитий. На ключці — шинель і будьонівка.
...Після вечері зараз не полягали ще спати. Хоч і постелила мати на полу, а під коминком — Давидові. Знайшла йому потім сорочку білу в скрині. А сама за прядку ще сіла — переділку допрясти. Батько сів за верстат — гуп, гуп! — лядою. Давид літ спати — з дороги. А в головах посхилялися...
— І треба вам, діти? Він зморився, а ви — як ті реп'яхи...
— Хай, мамо.
...У головах Петрик та Докійка посхилялися до самого обличчя. Шепотіли, розповідали довго — так же давно не бачились! Про себе: у школу не ходять, бо ні в чому. Докійка клоччя пряде, а літом на хуторі служили обоє. Очі Давид склепив — така втома. І наче лежить у борозні край битого шляху, а над ним з облогу, з Дикого поля, над борозною, гойдається билля дике, стиха шелестить. Потім — стихати, стихати. А плуг повзе повз борозну, чересло одбатувало скибку чорної пахучої землі й привалило його в борозні.
V
Ночі осінні телились сірими ранками. Ще в сіянку випали дощі, а це — що вже година стоїть — тихо, сонячно. Вітри вщухли — розп'ялися хрестами вітряки на вигоні. А в березі паровий млин чмихає рівно, без перебоїв. І за селом над ріллями десь гайвороння літає, кряче, а чутно так, мовби отут десь, близько, літає на городах.
Осінь. І така тиха, така ласкава. Але хіба не знати твою печаль? І кожної хвилі хіба не ждати, як несила вже буде тобі,— упадеш головою на руки заломлені, а коси сиві на землю впустиш дощами, туманами? Тому й дні сонячні як золото на вагу. Гупали ціпи по дворах найбідніших, гуркотіли віялки й терниці так весело по дворах — трр-ах... так-так... трр-ах... так-так...
...Сиплеться костриця на землю під ноги. Під терницями її вже цілі купи. А ще ж біля повітки ген цілі купи й плосконі, й льону — дбайлива Матюшиха. Та що ж— робити є кому: дві битки й терниця трахкотять од ранку до ночі, ні на хвильку не вгавають. І костриці, костриці тії!
— І-і, чортові буржуї!
Трр-ах... так-так... трр-ах... так-так... Витіпала жменю Ониська, потім гарненько повісмо нею зв'язала та аж головою похитала — із усміхом, і з досадою:
— То-то, прядива отакого! Ну, що вона в трясці з ним та й робитиме?
— О, пожурись,—баба Середиха від битки обізвалася,— попрядуть люди, погнити не дадуть. Та й викине на весну полотенця шматків чималенько. А Зінька ось, здорова хай буде, та вибілить його гарненько.
У Зіньки лиш брови ворухнулись. А по паузі одхилилась од тернищ й сказала:
— Про Зіньку — не білене буде. Мені тут хоч би цього строку як-небудь добути.
Трр-ах... так-так...
Від великодня служить у них, а так наче давно вже. Що вже намучилась, і цур їм. У роботі завжди, сама ж усе бо він десь або по ділах, або гуляє, а вона ж — пані, ні за холодну воду. А ще не так робота, як життя клопітне: немає ні неділі, ні щоб ніч поспала спокійно. Ото як п'ють удома, то самовар опівночі став їм, то десь за самогоном біжи. Дарма, що їй треба, як-от влітку, удосвіта на поле бігти. Та ще ж кумпанія,— аж чадно від них. Як повпиваються та як розбалакаються, страшно робиться. І це при начальстві ж: наш, Гнида, а це ще став із волості начальник міліції вчащати.
Трр-ах... так-так... І стихла терниця. А очі дівчина в кострицю впустила й мовила задумано:
— Вже й кидала через нього.
Мовчали ті жінки, лиш терниці трахкотіли та за повіткою, за городами, млин захекано чмихав. І звела раптом Ониська голову до дівчини:
— Дурна ти, Зінько: покинула була — ну й не йшла б уже. Чи ти не знаєш, який він є? Лук'янівська Одарка хіба не через нього повісилась? — І пошепки додала: — Він же заражений.
— А мені що?
— Та так... І Одарка — не з любові. А впала в око, то й став чіплятися. А якось зустрів у лузі, за селом, на безлюдді...
Зінька звела голову і брови низько над очима, сказала крізь зуби:
— Ну, то — дурне! Що він начальник та з наганом, бреше — стріляти не буде. А я не подивлюсь,— що тільки під руками буде, так йому в голову й дам. То вже звиняє нехай! Що б уже потім не було...
На обличчі вродливім очі в задумі, а губи міцно. Потім тіпати почала й ще сказала задумливо:
— Через оте ж була і покинула, втекла од напасті. Ну, коли ж і дома: мати плачуть, і батько журяться — мовляв, з економії прожене, як не добути строку. Три дні була дома. Ніяк уже не думала. А потім...— і по паузі задумано: — Як стало ж на хуторі сумно! Що не роблю, а вся думками сюди, на село, так і лину.
— Ото!
Зінька глянула скоса на Ониську й почервоніла. Нагнулась до терниці й тіпала старанно та лаяла себе:
"І дурна, дурна отака! І що воно за серце отаке дурне: яких подруг знайшла — Ониську та бабу Середиху". Аж усміхнулась, а ще обличчя — рожеве.
Притихла й тіпала, мовчазна.
Ониська завела пісні сумної тихим голосом. І Зінька їй вслід без слів, без голосу, а всім тілом співала молодим. Очі замарені — забула, що тіпає плоскінь у чужій повітці, не бачить костриці очима затуманеними. Чує — шелестить під ногами, так це ж—сухий бур'ян.
...Бреде ним, а ось і теля видно, пробігло — і, капосне! — зірвалась із прутом за ним, побігла в двір. А біля муру—ой, як не налетіла: стояв у шинелі, в будьонівці... І не пізнали одне одного.
Уже в хаті потім згодом хвалилась матері:
— Якийсь червоноармієць ходив у дворі.
А мати з тривогою:
— Може, що думають з економією зробити.
Пауза. А потім рушила-загуркотіла прядка одна. І згодом материна. В сутіні, на лаві, за гребенями, з мичок, які думи обидві тягли нитками довгими, безконечними й на шпульку навивали?
Прийшли з кузні батько з Серьожею. Мив руки старий біля помийниці, а мати прядку за колесо рукою спинила:
— Ти чув, старий? Он хтось приходив, якийсь червоноармієць у двір. Чи не Матюшине, бува, це діло?
— Та то ж Давид Мотузка йшов додому з станції. Зіньчина прядка — мов шнури на ній спали. Тихо в хаті й сутіні—хто бачив, що тремтіли руки в дівчини,—одна на гребені, одна на прядці?
...А потім — як же стало на хуторі сумно. Що не робить, а вся думками на село так і лине. День, два, а на третій рано збиратися стала. Мати:
— Куди ти, дитино?
— А піду ж до Матюхи строку добувати,— і зашарілася. А згодом сміялася матері: — Ви ж боїтесь, що вижене з хати, як не добуду.
Очі блищали у неї, а мати й рада, і зітхнула:
— Бережися ж там, дочко!
— Пхи,—така весела була,— прощайте! — хряп дверима. ...Сонце тільки-тільки зійшло, як вона вже була в Обухівці. По вулиці йшла швидко. Ще за кілька дворів почула — в Мотузки гупали ціпи в дворі — удвох молотять. Ішла повз двір схвильована, кинула очі на тік, а вслід їм "здрастуйте!" — та якось чудно, мов не своїм голосом.
— Здрастуй! — їй з току з-під ціпій два голоси. Ай не спинився: у два ціпи — гуп-гуп, гуп-гуп... Уже ззаду.
Де ділась і радість у дівчини. Так хотілося і ждала: може, "Зінько!" — гукне. І, дурна отака!.. А може, не впізнав?
Хряпнула хвіртка від вулиці за купками плосконі. Цеповий собака по дроту метався від хати до комори, загавкав до воріт. Кинулась Зінька. А Ониська з-за купи виглянула — хто воно, і до жінок у жарт, урочисто:
— Теща їдуть!
— Сама?
— Самі, з наймитом. Трр-ах... так-так...
— Це ж, либонь, завтра у вас гульби,— звернулась до Зіньки.
За Зіньку баба Середиха:
— Та вже не на що б же Хома три шаплики вигнав учора. Казав, предсідателевого наслідника будуть купати.
— Хіба тільки Хома? Он і Огирі на хуторі цілий тиждень гнали. Це ж не день, не ніч гулятимуть, а тиждень цілий, не одриваючись, питимуть.
Трр-ах... так-так...
— А їй-бо,— Ониська це,— повен кургон теща везе!
У двір уже в'їхали парою добрих коней і фургоном. На фургоні, в колисці, сиділа Огириха — маленька стара жінка.
Ззаду, за колискою, щось писастим рядном накрито.
Ілько зачинив за собою ворота, а тоді взяв коні в повід і під'їхав до хати. Біля ганку спинив. Цеповий собака аж нестямиться — гаса по дротові. З хати хазяїн простоволосий вийшов у самій жилетці.
— Пішо’ вон!—на собаку гаркнув. Той не вгавав. Тоді схопив біля огради цеглину й шпурнув на собаку — трах! — аж об комору рублену. Підійшов до фургона потім, поміг на землю "мамі" встати. І вже з крильця Ількові кинув:
— Коні ж постав до ясел. А те в хату позносиш.
Пішли в хату. Ілько, не випрягаючи, поставив коні до ясел, що біля повітки на дворі стояли. Гукнув до жінок "здрастуйте" під повітку. А сам узяв якийсь клунок і поніс у хату. Потім іще приходив — барильце, бутель одніс.
— Та годі вже тобі носити!— гукнула Ониська весело.
Глянув і збив шапку на потилицю:
— Хай п'ють! — оглянувся й тихше додав: — Може ж таки, ригачка нападе!
— Та їм...
Він поправив наритники на сірій, тоді зайшов під повітку. Привітався зблизька, ще й "боже поможи" сказав з усміхом.
— Е, "боже"! Ти ось якби хоч жменю стіпав,— Зінька йому весело.
— А ось покурю.
Ілько сів на ступі близько біля Зіньчиної терниці, витяг з кишені куриво й почав цигарку крутити. Та не аби ж яку, а з книжечки "Прогресу", з лавочної махорки. Хотіла Зінька щось у жарт — та змовчала. Спитала замість того, чи в старих у її не був оце коли — оре ж там, а в хуторі воли напуває. Був у старих. Старі живуть: батько з Серьожкою в кузні, мати пряде. А її, Зіньки, дививсь-дививсь, аж мусив спитати, а батько: "Пішла строку добувати". Дядько Клим хмурні: жаліють, що дома саме не було їх — нізащо, каже, не пустив би був. Пробі: "хочете дівчину занапастити".
Змовк. Трахкотіли терниці, сипалась костриця на землю, і на Ілька летіли легенькі біленькі трісочки. Він ще затягся цигаркою, а потім рукою за руку дівчину, тихо:
— А це добре, що ти тут.
Зінька глянула, не розуміючи, на парубка. Тоді він знов пошепки:
— Завтра у вас тут, мабуть, цікаві збори будуть. Так ти того... може, почуєш що. Прислухайся. Вроді як за спостережний пункт будеш у мене.
Зінька аж головою йому до голови.
— А хіба що?
— Та... нічого. Тіпай собі, он бачиш — четверо вух.
— Не почують.
Трр-ах... так-так... трр-ах... так-так... І Ониська, і баба Середиха. Притихла баба. Витіпувала жменю, а до них:
— І що то — молоді: шу-шу, шу-шу.
— А що б же нам іще? — Ілько обізвався весело.— Наговорились, як чого доброго наїлись. Та хіба ж ви дасте? Тіпайте собі.
І як затрахкотіли знов обидві терниці, прихилились обоє, Зінька й він, до битки і заговорили пошепки, скоса дивлячись на тіпальниць.
— От що: з тюрми од Кушніренка письмо получено. Діло, брат, таке одкривається.
— А як ти...
— Тсс!..
...На оранці вчора став він закурювати. Одірвав на цигарку, скрутив, лежить, попихкує. А любить він — от що не є, що курить,—хоч газета стара, хоч слов'янське, все одно читає. Отак і це — взяв і чита. Коли ж — лист. "Любезний Данюшо,—— це Огиренкові, що то був у банді в Христового,— страдаю в допрі за решоткою, а ви на волі і ніяк за мене не стараєтесь. Та передай і Корнюші — адже він власть, хай старається, бо хіба не вкупі й фінагента, й коні... хіба ж не брав паю? А то як пропадать мені одному, пришию всіх до діла, і Сахновського за учотні карточки..." Ще там було понаписувано, а кінець на цигарку саме одірвав, якраз де його прізвище було підписане.
І зараз Ілько жалів. А Зінька:
— Хіба не видно, кому пише й хто: Данюша, Корнюша.
— Та вже ж. І саме перед тим за день жінка Кушнірейкова приходила на хутір, як з міста приїхала. Щось там балакала з Данюшею й листа ж ото, видно, передала. А він — чи, може, з кишені як випало? Оце вже сьогодні, як їхати зібралися, кинувся він та таку паніку зчинив — усе догори дном перекинув, а листа нема. Питає в мене — чи не знаходив листочка отакого. Ні, кажу. "Ну, якщо знайдеш, не кури (ще й усміхнувся, мовби так — байдуже, а я бачу!),— папір товстий курити, мовляв, а потрібний". Добре, кажу, що мені, раз він товстий.
Засміявся Ілько:
— Дав на "Прогрес" семигривеника.
— Тим же ти й куриш куповане…
— А ти ж думала.
Він затягся востаннє цигаркою — аж зашкварчав недокурок у губах — і кинув. Потім із ступи підвівся й до дівчини пальцем, застерігаючи:
— Тільки ж ти гляди. Це не шуточне діло: узнають, що в мене той лист,— уб'ють, гади, і не писну. Щоб ні душа не знала.
— Ну от! Що ж я, маленька? — і задумалась Зінька. А потім тіпати почала. Ілька гукнули з ґанку. Він виткнувся з-під повітки й до Зіньки ще раз:
— Гляди ж мені!
Пішов він. З крильця Огириха щось йому наказувала довго, потім щось передала і звеліла їхати. А через хвильку сидів на фургоні вже й рушив із двору. Зінька побігла ворота відчиняти.
Як проїздив — "прощай?" — до дівчини і підморгнув хитрувато. Вона мовчки хитнула головою й тихо зачинила за ним ворота узорні — чирвою.
VI
Десь за селом, на гонах далеких, гасло сонце. Вилізли тіні з садків, з-під стріх, із-за повіток. Поповзли попідтинню вулицями, затьмарили село легенькою млою. Лише на димарях та на вершках дерев ще промінь останній. За річкою погасав ліс осінній жовтавий, догоряло верховіття червонясте. Догоріло і згасло. На дзвіниці бовконув дзвін до вечерні, ще... Мов хто випускав по одному жовтих птахів, і летіли вони один по одному понад хатами на ліс. І там десь, може, збивались у ключі. Понад хатами ж із степу летіло гайвороння в ліс на ночівлю. З шумом мостилось по дубах. А з гущавини вийшли тіні на узлісся, як табун чорних волів, і лягли вздовж берега понад річкою.
На цім боці, близько мосту, важко дихав паровий млин. Біля нього як ярмарок — возів, возів. А біля ярем воли ремиґають. Біля шарабанів — коні в хомутах. Сновигають люди, стоять купами, сидять під млином на мішках, гуторять. Це все черги ждуть. На піддашші біля комори — вага. І біля неї купа людей, мішки. Руденький, моторний дідок пише квитки й ваги доглядає. А темно — летять селянські фунти мірчука в артільську комору. Тільки потилицю сердега який почухає.
Вісім-п'ятнадцять, клац. Знімай мішки,— пише квиток Гнида старий: вісім-п'ятнадцять,— вираховує,— тридцять п'ять фунтів мірчука виходить,— став гирку — три, а сам на вагах підганяє — п'ять — треба. Ну, воно трохи більше, на фунт який там, що там той фунт? — Давай, хто там іще є!
Давид Мотузка поклав два мішки на вагу й дивиться. Ні, фунт у фунт, "як в аптеці",—знає Гнида, в кого можна: ще й за мішки сам нагадав і скинув шість фунтів, А до Давида лисицею:
— Значить, свіженького, Давиде, змелемо?
Зняв мішки той.
— Вже ж не торішнє. Скільки там з мене?
— Двадцять чотири фунти,— і ні слова більше не сказав Гнида, лише подумав: "Сурйозний чоловік, по розговору знати. Ну, та ти для нас, можна сказать, без последствія".
Давид одсипав мірчук. Поміг потім Тихонові зважити його мішки (це ж із ним і приїхав сюди). Повно в млині.
— Це хіба ген туди на ніч молоти випаде:
— Да.
Тихін пішов до воза — хай Петрик із конякою собі їде додому, Давид підійшов до ящика, подивився, як меле. А збоку з мішків дядько Охтиз покликав:
— Іди закуримо лишень, Давиде.
Давид підійшов і поздоровкався. Закурили дядькового кріпаку.
— Ну що ж? Як дома, Давиде?
— Та придивляюсь поки що.
— Обмолотився вже?
— Учора добили.
Знадвору тоді, з-за дверей, де на мішках ціла юрба дядьків, Гордіїв голос, що з Давидом по-сусідському живе, твердо сказав:
— Ні, різний народ і в комуністах.... (Давид прислухається). Є, звичайно, більш з отих, ще штани з торбинками носять, аліхве, чи як їх...
— Щоб кишені не оддимались! — хтось засміявся.
— Може, й на те, а може, просто, щоб із мужви сірої виділитись; то ж таки — я, мовляв. У такого в кишені білет, а під хренчем своя шкура — і весь!
— Усі вони такі, у кожного своя шкура. Ось понадивитеся: і цей, Мотузчин,— тиждень-два, а там піде жити — або в кооперацію, або в артіль. Що ото немає коня — враз буде!
Дядько Охтиз ліктем штовх Давида.
— Ну й народ у нас. А як же по-їхньому: даром страдав і на фронтах кров проливав? — затягся він цигаркою і знов до небожа, стиха й таємно: — Гнида якось казав,— либонь, і в артіль можна буде на жалування, а може, й у начальство яке. І нам таки б... Злидні ж і батька в три погибелі гнуть.
Давид пильно глянув на дядька Охтиза, затягся цигаркою — димок з неї до лівого ока тоненько поснувався,— аж примружив парубок, а потім сплюнув і глянув знов просто в очі дядькові й головою тихо хитнув. Та хоч і тихо, але Охтиз бачив.
— Чого ти так, Давиде? — затягся і чвиркнув крізь зуби.
— Киньмо, дядьку Охтизе, про це. Знадвору знов голос Гордіїв:
— Через тин живу ж од них, знаю ще хлопцем і партизаном. І тоді ще хоч молодий був, а убіждьонний, і от нема та й нема — в Червоній Армії, а чую ж — у листах пише, що партійний уже. Самі батьки не признавалися, мабуть, з півроку, ховалися. Та вже від дівчини довідався. Питаю старого тоді. Правда, каже, спортили сина. І я подумав: да, правда. А це якось виходю вранці з хати — на току в два ціпи молотять. Один у шинелі — Давид! Уночі прийшов, а чуть світ — за ціп та на тік мерщій. Оце я розумію. І хоч комуніст, а в старій шинелі, а гімнастьорку суконну продав та купив чоботи братові — в школу тепер ходить.
Тоді хтось із юрби:
— Як по твоїх, Гордію, розказах, так і зовсім він не партійний, виходе.
— Книжечка є. Написано в ній, що член Комуністичної партії. Іще всякі книги є партійні: "Земельний кодекс" і інші про радянську владу. Находили про переділ в "Земельному кодексі" — гарно сказано: треба організувати земельні громади й скласти приговор, тоді вишлють землеміра і зробить він нарізку, як там. кожна громада собі встановить.
— Коли ще та весна була, написали ж заяву, а вона як крізь землю пішла.
— Ні, не пішла: дід Явтух, що у волості, вчора ще,— всміхнувся, знати по голосу,— дає закурювати: мій тютюн, його бомажка, дивлюсь — аж воно наша заява.
— Бреши!
— Ну от, треба мені! І саме — де підписи. І мою, й твою, Гордію, хвамилію та скурив, як є,—на дим. А ти оце хоч сплюнь за мене й викинь із голови. Що ти хотів...
— Ну, а в людей же як? Хіба не однакова власть? От і Недригайлівка, що тільки іншого району.
— Та хоч і іншого. Е, що там...— кинув хтось.
Тоді по паузі — голос незнайомий чийсь, може, кого з недригайлівців:
— Чого? В нас без усякої тяганини нарізку вихлопотали.
Твори
Критика
