Засоби експресивного синтаксису в романі А. Головка «Бур’ян»
Н.Ф. Королевич
Андрій Головко «як справді національний письменник», за визначенням М. Рильського, виявив себе в романі «Бур’ян» зрілим, своєрідним майстром художнього слова, що своєю творчістю сприяв ідейному і мовно-художньому зростанню та збагаченню української радянської прози в період її становлення. «Чарівником слова» назвав Андрія Головка О. Гончар. «По одному рядку, — пише він, — вже ми впізнавали його: це — Головко. Таким відмітним, яскраво самобутнім був його стиль, його художня манера». Індивідуальність мови письменника найвиразніше простежується в синтаксичній системі роману «Бур’ян». Це підтверджує думку деяких філологів про те, що ключ до розуміння словесно-художнього стилю письменника передусім — у синтаксисі.
Авторській мові роману властиві різноманітні емоційно-експресивні синтаксичні прийоми і своєрідна ритмомелодика. Широко використовуються у присудковій функції «дієслівно-вигукові форми», які передають інтенсивний рух, швидку дію, раптовість її виникнення. Здебільшого вони стоять в кінці речення із знаком оклику і виділяються, як правило, тире, наприклад: «Але нагло отямилась, і перше, що в голову їй — лампу — дмухі»; «...потім сприснув очима з нього на Матюху, що саме за спиною в Ілька спинився, та — морг». А. Головко виділяє, підкреслює присудки введенням підсилюючих часток, які відзначаються багатством модальних відтінків. Так, для підсилення ефективності дії дієслівні присудки часто супроводжуються частками «як», «аж», «таки»: «А в глушині де-не-де, потім як полоснули бур’яни...»; «Давид аж зрадів, наче сестру рідну між них забачив»; «Нарешті вибились-таки на дорогу». Типовими є також особливо експресивні дієслівні присудки з часткою «як-як», перед якими стоїть заперечна частка «не», наприклад: «Зінька й дивилась — як-як не крикне». При прикметникових присудках використовуються також підсилювальні слова «який», «такий»: «Ах, яке ж синє і зоряне небо»; «Очі такі в неї благаючі й гарячі».
У різноманітних засобах емоційно-експресивного виділення членів речення в творах А. Головка відчувається великий вплив художньої іманери М. Коцюбинського. Так, у романі «Бур’ян» часто члени речення відокремлюються або з допомогою тире, або в інтонаційно самостійні речення, які семантично і граматично пов’язані з попереднім реченням і разом з ним становлять єдине ціле. Наприклад: «У шелюгах ще дужче бігли — уже захекані й гарячі, як огонь»; «Потім поснули обоє отак — рук не розмикаючи»; «...а десь співають дівчата. Та такі ж молоді, рум’яні на морозі»; «...і груди самі хватали повітря хвильно — хотіли крикнути, позвати. Дуже, на всю зоряну ніч...». Парцеляція речення (в останніх двох прикладах) дозволяє інтонаційно представити максимально відокремлені синтагми більш значущими, звернути увагу читача на окремі ознаки, деталі описуваного. В цьому виявляється одна із специфічних особливостей стилістичного синтаксису А. Головка (пор. велику кількість парцельованих речень в інших творах письменника — від ранніх до останнього роману «Артем Гармаш»). Стилістично активні в романі «Бур’ян» і так звані приєднувальні конструкції з підрядними сполучниками (бо, хоч, як, що і т. п.): «Потім — ніколи ніхто вже не бачив її. Бо ніч була темна, її остання ніч»; «Очі горять у Стаха, горять у Давида. Хоч і мале воно, хоч і замурзане». Такою, умовно кажучи, «деформацією» складного речення досягається змістовне підкреслення приєднувальної «підрядної» частини речення і створюється особливий експресивний відтінок (аналогійно до максимально відокремлених синтагм).
Особливий інтерес становить своєрідне інтонаційно-смислове членування простого речення, за допомогою чого створюються паузи між групою підмета і присудка, між присудком і обставиною і т. п. Графічно це виражається постановкою тире в найнесподіваніших місцях у реченні: «Скривавлене обличчя хлопцеве й з очей страх — будили в ньому гостре чуття звіринячої ярості й хмільної насолоди»; «Але що зараз у жінки з серцем, що його шарпає, як пазурами, — в кров?» Таке членування викликається настановами автора виділити певні слова або групу слів, привнести у речення потрібні емоційно-експресивні відтінки, а також відтворити певні ритмомелодичні особливості усної мови, де будь-яке виділення досягається відповідною інтонацією, паузою. А.В. Чичерін цілком слушно зауважує, що «лаконічний синтаксичний лад імає тенденцію відокремлення, виразного виділення кожної думки або навіть її складового елемента». «Інтонаційне» тире у ритмомелодичній лінії роману «Бур’ян» набирає особливого значення. Цей розділовий знак є типовим для А. Головка і зустрічається переважно в авторській мові, хоч у більшості письменників, за свідченням А.Б. Шапіро, набагато частіше спостерігається в драматичних творах, а в оповідних творах — в репліках дійових осіб. Інтонаційно-смислове членування в романі «Бур’ян» допомагає створювати динамічні описи, викликати враження несподіваності, здивування, наприклад: «По мерзлій голій землі вітер — сипнув в лице снігом колючим із землею»; «І довго туга чорна — і в серці, і в очах. Потім з очі упали — сині шматки глибокого прозорого неба з-за грат...». Така побудова речень створює своєрідну неповторність фрази письменника з виразними паузами. Це не результат стилістичних вправ автора, а скоріше посилений інтерес до інтонаційних прийомів, що панують в усній мові. Цілком слушно відзначає В.В. Шиприкевич, що «семантико-стилістичне використання паузної ритміки народно-розмовної мови і мови епічних фольклорних творів — це нова творча якість, яку закріпили в українській художній літературі радянську майстри художнього слова (передусім А. Головко та О. Десняк)».
Прийом еліпсування, у використанні якого нерідко простежуються новаторські шукання письменника, виконує в романі «Бур’ян» різноманітні стилістичні функції — дозволяє уникнути словесної одноманітності і громіздкості фрази, допомагає виділити особливо важливі моменти і деталі в портретах, пейзажах, описах сільського побуту тощо. Тут особливо яскраво проступає властиве для «згущеної» прози А. Головка мистецтво «художньої конденсації». Для передачі динамічної сцени в романі використовуються еліптично-емоційяі речення: «Дихнув, а в ніздрі — пах гнилої картоплі й сирої землі»; «Зінька, як кішка, нечутно, боса навшпиньках вибігла з хати, через канцелярію і вже в коридорчик, а на дверях — він». Найтиповішими в даній групі є еліптичні конструкції з опущенням дієслів руху, до яких відносяться додатки чи обставини, виражені іменниками з прийменниками, що показують напрям руху. Перед цими додатками чи обставинами ставляться єднальні сполучники «і» або «та», після яких вживається, як правило, «еліптичне» тире: «Давид поривний схватив будьонівку з ключки і — до дверей»; «Полк розметали, захопили зброю, три кулемети, коней. І на підводи піших, хворих, і — в ніч»; «Огир стаїв у борозні перед конякою та — по морді, по морді її».
Для синтаксису роману характерна також велика кількість неповних речень з пропущеними дієсловами мовлення. Такий спосіб введення мови персонажів і супровід її авторськими ремарками поряд із синонімічним багатством дієслів мовлення урізноманітнює мовну систему твору, збагачує синтаксичну синоніміку, ущільнює виклад і одночасно драматизує його, наприклад: «Матюха грізно: — Хто саме?»; «Мати; — і Думали, що тебе івже й живого нема. — А батько: — Ото заплач іще».
Прийом еліпсування дозволяє створити певний художній ефект — акцентувати на несподіваній появі невідомої читачеві особи. В таких випадках опускається підмет, який з’ясовується лише з наступних речень. Ось як, наприклад, змальовується раптова поява Зіньки на зборах селян: «І всі глянули. На порозі стояла простоволоса, в самій сорочці з розірваним коміром. В хаті, як в усі. Дівчина біля дверей під німим поглядом чоловіків, немов од холоду, звела плечі й тихо сказала: «Здрастуйте». А. Головко будує свій твір (це стосується і композиції і мовного оформлення) так, щоб збуджувати інтерес читача до описуваного, викликати активізацію його мислення. Одним із прийомів, спрямованих на це, і є використання неповних речень з свідомим опущенням підмета, зрозумілого для читача із загального ходу подій. Наприклад: «Чула ще постріли — два, десь уже далі — бах! бах! Спіткнулась і бігла знов — очима розпанаханими в темряві жадно шукаючи поміж кущі. І за одним кущем враз, — аж одкинулась, потім зойкнула й шарпонулась до нього. — На сірому піску, між шелюгами, лежав нерухомий чорним хрестом». Хоч ні попередній, ні наступний контекст не називають Давида, але з усього описаного читачеві ясно, що перед Зінькою лежав тяжко поранений Давид.
Створенню лірико-поетичної тональності, музично-співучої мелодійності оповіді часто допомагає використання різноманітних поетичних і фольклорних структур. Для роману «Бур’ян» надзвичайно типові звуконаслідувальні вигукові присудки. Схильність письменника до таких присудків випливає з його загальної тенденції — звертатися до слухової імпресії образів. Місцями звукова гама стає одним із важливих засобів створення типових картин, і це, безперечно, іде від творчого наслідування М. Коцюбинського, в творах якого слухові образи відіграють велику роль. А. Головко ефективно використовує повторювані звуконаслідувальні вигуки у функції присудка (або головного члена безособових речень). Наприклад: «Ще далі десь об ковадло гупали молоти й один тоненько — дзень, дзень...»; «Коли- десь глухо — бо-у, бо-у.., як із глибини років...».
Повторювані вигуки можуть супроводжувати дієслівні і, рідше, іменні присудки, створюючи своєрідний «звуковий контрапункт». Наприклад: «....гупає і човник на основі кларнетом: сюр, сюр...»; «...дихання млинове нерівне, немов із перебоями: чмих, чмих... чмих». У використанні звуконаслідувальних присудків, а також у звуковому підсиленні фрази за допомогою вигуків простежується одна із цікавих рис синтаксичної системи А. Головка — перенесення в мову роману особливостей ритмомелодики фольклору і, насамперед, пісні. «Омузичують» твір і разом з тим поетизують його звукові порівняння. Наприклад: «...наче туго нап’ята струна, бриніла дорога...»; «...падали секунди десь за стіною в їдальні, мов після дощу краплі з ринви в шаплик».
З народнопоетичною мовою зближують мову роману емоційні повтори дієслівних присудків. Так, у романтично піднесеному тоні подаються спогади Давида про героїчні діла партизанів, де рефреном проходить повторювана фраза «шумів-шумів ліс». Але найчастіше зустрічаються в романі свіжі і оригінальні сполучення синонімічних (прийом наростання) і несинонімічних дієслівних присудків, при якому кожне дальше слово увиразнює попереднє, підсилює його. Наприклад: «Аж іскри по кузні, аж іржаве шмаття заліза по полицях ожило-задзвеніло»; «Потім і самі йшли-балакали». Такі ритмізуючі присудки властиві творам багатьох українських поетів — Т.Г. Шевченка, Л. Українки, П. Грабовського та ін. Поетизують мову роману також конструкції із постпозитивним відокремленим означенням, перед яким повторюється той самий прийменник, що стояв і перед означуваним словом. Наприклад: «На мішках лише Давид сидів із Гордієм, з поважним, бородатим»; «І враз аж загорівся від радості, від несподіваної». Особлива співучість, своєрідна мелодійність притаманні тим описовим контекстам, в яких речення починаються з анафоричних «а» та «і». Наприклад: «Тихо, і вікна темні. А на ганку тоді кулемет отут строчив. А Давид «лимонку» — бах! Змовк кулемет. Як це було недавно! хати за тинами розваленими, як і тоді — бідні, стріхаті й мовчазні». Мовна практика А. Головка свідчить про те, що для прозових творів, як і для віршованої мови, може бути характерним такий зачин. Можливо, частково під впливом поетичної мови в означальних підрядних реченнях вживається сполучне слово «що» (а не «який» і «котрий»).
Поетичний лад роману виявляється також у використанні означень, особливо інверсованих, узятих з народнопоетичної мови або створених письменником на зразок фольклорних. Наприклад: «Тільки брови крайками вниз, як крила стомлені»; «...зашелестіли жита пахущі, буйно-зелені в тривожні місячні ночі». Постпозитивні означення часто сполучаються із словом «очі». Такі емоційно забарвлені і близькі до поетичної мови синтагми виступають в романі як один із засобів розкриття і виявлення почуттів і характерів. Наприклад: «Сміються до нього її очі радісні, сині»; «І дивились очі з темряви великі й ясні». Проста інверсія означення (поряд з іншими мовними засобами) нерідко сприяє створенню тужливої протяжної мелодики: «...шуміли верби над ставом хором жіночим тужливим».
Урізноманітнюючи мову твору, його ритмомелодику, А. Головко при одному означуваному слові вживає два-три означення, з яких одні виступають в препозиції, а інші — в постпозиції, ніби образно обрамляючи означуване слово. Наприклад: «Дні йшли за днями по довгих паузах осінніх беззоряних»; «...лише звела бліде обличчя скорботне до місяця». Характерною особливістю багатьох розповідних речень в романі є постійне чергування по-різному побудованих атрибутивних словосполучень. Так, коли в одній синтагмі вжито препозитивне означення, то в другій найчастіше виступає вже постпозитивне (або навпаки). Наприклад: «...подалась уся постаттю, обличчям блідим і гарячими очима...»; «...червоніють кущі шелюгів смугою широкою на білому піску». Між цими синтагмами виникає певна пауза, подібна до цезури в поетичному творі, що відокремлює більш рельєфно один образ від іншого. Створюються таким чином ритмічні відрізки і своєрідний інтонаційний малюнок речень з певним уповільненням. Особливості ритмомелодики фрази А. Головка з її постійними чергуваннями різноманітних ритмів можна спостерігати в уривку, типовому для описових контекстів, де прямий порядок слів чергується із зворотним: «Думав Давид || за широчезні неоглядні || простори степові, || про тисячі Обухівок || глухих і темних || на далеких глухих гонах». Якщо порівняти звучання цього речення в двох варіантах — з прямим порядком слів і з таким, який він є в романі «Бур’ян», — переконуєшся, наскільки в другому варіанті більше витонченості та особливої, притаманної А. Головкові ритмічності.
Велика любов до природи і глибоко інтимне сприйняття її допомогли письменникові знайти образні і емоційні порівняння, нерідко близькі до народнопоетичних, частину з яких можна вважати цікавими мистецькими знахідками. Наприклад: «А між них (жінок. — Н. К.), як між колоссям стиглим квітки, дівчата»; «Потім на очі, як очерет од вітру, схилились чорні вії».
Складний був творчий шлях А. Головка — шлях шукань, запозичень і вироблення своїх мовно-художніх принципів. Письменник нерідко руйнує традиційні канони у вживанні тих або інших синтаксичних прийомів, переосмислює їх, підсилює їх стилістичне навантаження, розширює межі їх вживання. Новаторство А. Головка у романі «Бур’ян» плідно вплинуло на розвиток української радянської літератури і, зокрема, на розвиток літературної мови. «Кожен, — пише В. Кучер, — хто пробував свої сили на літературній ниві, вчився в Андрія Головка барвистої української мови, майстерності стильових засобів, щирої любові до рідного краю».
Л-ра: Мовознавство. – 1967. – № 6. – С. 76-79.
Твори
Критика
